Текст книги "Художник хиткого світу"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

– Я завжди, ще змалечку, захоплювався цим чоловіком. Цікаво, як він тепер поживає? На пенсії, мабуть.

Того вечора в барі було декілька нових відвідувачів, і вони окидали Шінтаро осудливими поглядами. Коли пані Кавакамі, розхвилювавшись за репутацію свого закладу, підійшла до нього і тихенько розповіла про долю генерала, Шінтаро розреготався на все горло.

– Обасан, чесне слово, – голосно сказав він. – Ви іноді перегинаєте палицю зі своїми жартами.

Необізнаність Шінтаро в таких речах часто просто вражає, але, як я вже казав, нею не варто нехтувати. Треба бути вдячними, що на світі досі є люди, незаражені сучасним цинізмом. Ба більше, можливо, саме завдяки цій рисі його характеру – оцьому відчуттю, що якимось дивом Шінтаро, попри все, залишився непонівеченим, – за останні роки я ще дужче полюбив його товариство.

Щодо пані Кавакамі, хоч вона і старається щосили придушувати свій теперішній настрій, але все ж за роки війни вона вельми зістарілася. До війни вона ще цілком могла би зійти за молоду жінку, але відтоді в ній наче щось надломилося й осіло. І якщо пригадати, скількох близьких людей вона втратила на війні, то і дивуватися нема з чого. Та й підтримувати свій заклад на плаву їй стає дедалі важче; безумовно, їй самій не віриться, що навколо той самий квартал, де якихось шістнадцять чи сімнадцять років тому вона відкрила свою крихітну забігайлівку. Бо від давнього кварталу насолоди вже майже нічого не залишилося; майже всі її колишні конкуренти закрили свої заклади і поїхали геть, та й сама пані Кавакамі, певно, не раз задумувалась, а чи не вчинити їй так само.

Та коли вона щойно відкрила свою забігайлівку, її зусібіч затискали безліч інших барів і кафе, і я пригадую, як дехто сумнівався, чи їй вдасться тут довго протриматися. Справді, колись цими вуличками неможливо було пройтися, не зачепивши численні яскраві полотняні транспаранти, що натискали звідусіль, нависаючи на перехожих з вітрин крамниць і рекламуючи всі принади того чи того закладу. Втім, за тих часів у кварталі було вдосталь клієнтів, щоби будь-яка кількість таких закладів могла процвітати. Надто теплими вечорами вулички залюднювалися, й відвідувачі неквапно переходили з одного бару в інший або ж просто стояли і розмовляли посеред вулиці. Автівки давно вже не насмілювалися тут проїжджати, і навіть велосипед було важко проштовхнути крізь усі ті юрби безтурботних пішоходів.

Я називаю цей район «нашим кварталом утіхи», та насправді це всього лише місце, де можна було випити, перекусити і поговорити. Щоб потрапити у справжні квартали насолоди – з гейшами і театрами, – вам довелося б піти в центр міста. Але особисто мені завжди більше подобався оцей наш квартал. У ньому збиралися веселі, але поважні люди, здебільшого нашого кола – художники і письменники, яких вабила можливість провадити жваві розмови до пізньої ночі. Заклад, в який учащала моя компанія, називався «Міґі-Хідарі», і розташовувався він у вимощеній пішохідній зоні на перехресті трьох вулиць. У «Міґі-Хідарі», на відміну від інших закладів по сусідству, було вдосталь простору й аж два поверхи, а ще безліч кельнерок і в західному, і в традиційному одязі. Я також дещо долучився до того, що «Міґі-Хідарі» зміг із часом затьмарити всіх конкурентів, і на знак вдячності нашій компанії виділили столик у кутку – завжди вільний для нас. Ті, що зі мною там випивали, належали до еліти моєї школи: Курода, Мурасакі, Танака – геніальні юнаки, які вже тоді мали хорошу репутацію. Усі вони були справжні любителі поговорити, і я пам’ятаю, як за нашим столиком розгорялася не одна запекла суперечка.

Шінтаро, мушу визнати, ніколи не належав до цього обраного товариства. Я особисто не мав нічого проти того, щоб він до нас приєднався, проте серед моїх учнів існувало напрочуд сильне відчуття ієрархії, й Шінтаро, вочевидь, не сприймали за першокласного художника. Правду кажучи, я досі пам’ятаю, як одного вечора, незадовго після того візиту Шінтаро і його брата до мене додому, ми обговорювали цей випадок за нашим столиком. Пригадую, як Курода і такі, як він, сміялися з надмірної вдячності братів за те, що один із них запопав «звичайнісіньку чиновницьку посаду»; одначе вони всі уважно слухали, коли я висловив свою думку про те, що впливовість і статус можуть підкрастися до людини, яка перейнята щоденною працею, геть непомітно, надто якщо ця людина працює не заради підвищення цього статусу, а заради задоволення, що їй дає якнайкраще виконання своєї роботи. Тоді один із них – звісно ж, Курода, – нагнувся вперед і сказав:

– Я вже давно підозрював, що сенсей не усвідомлює, як його поважають жителі нашого міста. І справді, епізод, який він щойно описав, безумовно свідчить про те, що його авторитет більше не обмежується мистецькими колами, а сягнув усіх сфер життя. Однак як же властиво сенсею, з його непересічною скромністю, не помічати цього. І цілком закономірно, що сам він здивовано усвідомив, як високо його цінують у суспільстві. Проте нас це анітрохи не дивує. Ба більше, можна навіть сказати, що хай як сильно його поважає загальна публіка, лише ми, ті, що сидять зараз за цим столиком, знаємо, наскільки більшої поваги він вартий. Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Його авторитет лише зростатиме, й у прийдешні роки для нас найбільшою честю буде сказати, що колись ми належали до учнів самого Масудзі Оно.

У цих словах не було нічого такого; віднедавна увійшло в звичку, що певного моменту вечора, коли всі вже трохи захмеліли, мої протеже починали виголошувати промови, вихваляючи мене. Надто полюбляв таке Курода, що його вважали кимось на кшталт речника всієї групи. Звісно, я зазвичай пропускав їхні слова повз вуха, але того вечора, як і тоді, коли Шінтаро з братом стояли, усміхаючись і вклоняючись, на порозі мого дому, мене охопило почуття теплого вдоволення.

Утім, сказати, що я спілкувався лише з найкращими своїми учнями, буде неправильно. Я і поріг забігайлівки пані Кавакамі вперше переступив тоді, коли, як пригадую, хотів провести вечір, обговорюючи дещо з Шінтаро. Нині, намагаючись пригадати той вечір, усвідомлюю, що мої спогади про нього сплуталися зі звуками й образами безлічі інших вечорів, які ми збули у цьому барі; над одвірком висить червоний паперовий ліхтарик, біля «Міґі-Хідарі» розноситься сміх відвідувачів, витає запах смаженої у фритюрі їжі, кельнерка переконує когось повернутися до дружини – і зусібіч лунає відгомін клацання дерев’яних сандалів по асфальту. Пригадую, того теплого літнього вечора, не знайшовши Шінтаро в жодному з його улюблених місць, я почав блукати крихітними барами, розташованими у цьому кварталі. Хай би яка конкуренція існувала між цими закладами, але тут панував дух сусідства, і тому цілком природно, що коли я запитав в одному з них про Шінтаро, офіціантка без крихти неприязні порадила мені пошукати його «в тому новому барі», який щойно відкрився.

Поза всяким сумнівом, пані Кавакамі могла б перелічити безліч змін – її маленьких «поліпшень» – за всі ці роки. Проте мені здається, що того першого вечора її невеличка забігайлівка мала майже такий самий вигляд, як і нині. Коли заходиш досередини, насамперед вражає контраст між шинквасом, освітленим теплим посвітом низько підвішених ламп, і рештою кімнати, що ховається в напівтемряві. Більшість її відвідувачів віддають перевагу сидіти коло рундука в цьому острівці світла, і це створює в барі затишну, душевну атмосферу. Я пригадую, як того літнього вечора схвально обвів поглядом заклад, і нині, попри всі ті пертурбації, які змінили довколишній світ, заклад пані Кавакамі тішить мене так само, як і тоді.

Однак усе інше змінилося до невпізнаваності. Тепер, ступивши за поріг бару пані Кавакамі, може скластися враження, що ви щойно випивали десь на самому краю цивілізації. Зусібіч, хоч куди оком кинь, розкинулася руїнна пустеля. Лише тильні сторони декількох вцілілих будинків вдалині нагадують про те, що ви перебуваєте неподалік центру міста. «Руїни війни» – так їх називає пані Кавакамі. Проте я пам’ятаю, як гуляв навколо цього кварталу невдовзі після капітуляції, й багато з цих будинків досі ще стояли. І «Мігі-Хідарі» був на місці, хоч і з вибитими через вибухи вікнами і частково просілим дахом. І я пригадую, як подумки запитував себе, проходячи повз ці зруйновані будівлі, чи вони колись іще зможуть повернутися до життя. А потім якось уранці я там проходив і побачив, що бульдозери вже все зрівняли з землею.

Отож тепер та частина вулиці – це суцільне розвалище. Безперечно, влада має на це місце якісь плани, та ось уже три роки не видно ніяких змін. Після дощу вода невеликими калюжками збирається між битою цеглою й там застоюється. Як наслідок, пані Кавакамі довелося поставити протимоскітні сітки на вікна, хоч і малоймовірно, що такі зміни приваблюватимуть клієнтів.

Будинки по той бік вулиці, де розташований бар пані Кавакамі, таки вистояли, проте більшість із них видаються закинутими; будівлі обабіч її бару, наприклад, уже давно пустують, і їй від цього трохи лячно. Пані Кавакамі любить нам повторювати, що якби раптом розбагатіла, то залюбки купила б ці будівлі і розширила б свій бар. Але поки грошей у неї катма, пані Кавакамі чекає, коли туди хтось заселиться; вона б навіть не заперечувала, якби там відкрилися такі ж бари, як і в неї – будь-що, тільки б не жити, наче посеред кладовища.

Якби вам випало вийти від пані Кавакамі, коли вже западають сутінки, ви, мабуть, захотіли б затриматися біля виходу й оглянути понівечений простір, що розкинувся перед вами. Можливо, вам вдалося б розгледіти в напівтемряві цілі гори битої цегли і потрощених дощок, а ще подекуди шматки труб, що стримлять із землі, наче бур’яни. А потім, якби ви пройшлися повз чергові гори уламків, то помітили б, як у світлі ліхтарів виблискують численні маленькі калюжі.

Коли ж, діставшись підніжжя того пагорба, на якому стоїть мій дім, ви зупинитеся на Мості Сумнівів й озирнетеся назад, на залишки нашого колишнього кварталу насолоди, то, якщо сонце ще не повністю сховалося за обрій, можливо, зможете розгледіти ряд старих телеграфних стовпів – досі не поєднаних дротами, – що зникають у сутінках уздовж тієї дороги, якою ви щойно прийшли. І, може, ви помітите темні скупчення птахів, які незручно всілися на верхівках тих стовпів, наче очікуючи, коли ж натягнуть дроти, на яких вони колись сиділи, що смугуватимуть небо.

Зовсім недавно я стояв якось увечері на цьому маленькому дерев’яному містку і побачив, як удалечині над руйновищем піднімаються два стовпи диму. Можливо, це робітники продовжують виконувати якусь безкінечно повільну державну програму; чи, може, діти бавляться в якусь недозволену гру. Та чомусь ці стовпи диму на фоні неба навіяли на мене меланхолію. Вони скидалися на погребальні вогнища на якомусь покинутому похороні. «Живеш, наче посеред кладовища», – як каже пані Кавакамі; і справді, якщо згадати всіх тих людей, які колись тут юрмилися, то з нею стає важко не погодитися.

Але я відійшов від теми. Намагався пригадати деталі візиту Сецуко минулого місяця.

Як я, напевно, вже казав, Сецуко, гостюючи в нас, більшість першого дня збула на веранді за розмовами з сестрою. Десь уже під вечір, коли мої доньки занурилися в жіночі балачки, я, пригадую, пішов шукати внука, який кількома хвилинами раніше побіг углиб дому.

Я саме йшов садовим коридором, аж почувся важкий глухий удар, від якого весь будинок аж здригнувся. Розхвилювавшись, я поквапився до вітальні. У цю пору доби наша вітальня здебільшого лежить у тіні, і після залитої сонячним світлом веранди моїм очам знадобилося кілька секунд, щоб переконатися, що Ічіро там немає. Відтак почувся ще один удар, а потім ще і ще, і голос Ічіро, який викрикує щось на кшталт «Вйо! Вйо!» Ці звуки долинали з сусідньої кімнати, в якій стояло піаніно. Я підійшов ближче, на хвильку прислухався і тихенько відсунув перегородку.

На відміну від вітальні, у цій кімнаті було багато сонця впродовж усього дня. Вона наповнювалася променистим, яскравим світлом, і якби була трішки більшою, то могла б стати ідеальним місцем для сімейних трапез. Був період, коли я використовував її для зберігання своїх картин і художнього начиння, але тепер, окрім німецького піаніно, в кімнаті майже нічого не було. Поза всяким сумнівом, саме тому, що ця кімната не була заставлена всіляким непотребом, мого внука тягнуло сюди так, як і раніше на веранду; бо, заглянувши в кімнату, я побачив, як Ічіро скаче долі, гупаючи ногами, і, наскільки я зрозумів, вдає з себе вершника, що мчить на коні безкраїми просторами. Позаяк він був повернутий до мене спиною, Ічіро не відразу зрозумів, що за ним спостерігають.

– Оджі! – повернувшись, сердито вигукнув він. – Хіба ти не бачиш, що я зайнятий?

– Вибач, Ічіро, я не хотів.

– Я не можу зараз гратися з тобою!

– Вибач мені. Але я почув, як весело ти граєшся, й вирішив тебе запитати, чи можна я постою і подивлюся.

Ічіро на мить роздратовано глянув на мене, а тоді знехотя мовив:

– Добре, заходь. Але сиди тихо. Я зайнятий.

– Авжеж, авжеж, – з усмішкою сказав я. – Дуже дякую тобі, Ічіро.

Мій онук не зводив із мене гнівливого погляду, поки я пересікав кімнату і всідався біля вікна. Напередодні ввечері, коли Ічіро з матір’ю до нас приїхали, я подарував йому альбом і набір кольорових олівців. І тепер я помітив на татамі той самий альбом і кілька розкиданих олівців навколо нього. Бачив, що на перших кількох аркушах щось намальовано, і вже було збирався підняти альбом і роздивитися ближче, та цієї миті Ічіро раптом знову продовжив гру, яку я перервав своєю появою.

– Вйо! Вйо!

Я трохи за ним поспостерігав, але все ж ніяк не міг збагнути, які саме сцени він розігрує. Ічіро то знову імітував їзду верхи, то неначе боровся з численними невидимими ворогами. Водночас він безперестанку бурмотів якісь репліки собі під ніс. Я щосили намагався зрозуміти, що саме він говорить, але наскільки мені вдалося розчути, це були не слова, а просто якийсь набір звуків.

Вочевидь, хоч як він намагався не звертати на мене уваги, моя присутність йому таки заважала. Декілька разів він несподівано завмирав, так і не завершивши якийсь рух, неначе у нього раптом зникало натхнення продовжувати, але потім знову повертався до гри. Зрештою, йому це набридло, і він гепнувся на підлогу. Я подумав, що, може, варто йому поаплодувати, але вирішив, що краще не треба.

– Нічого собі, Ічіро. Але скажи, будь ласка, кого це ти імітував?

– Вгадай, Оджі.

– Гм-м. Може, лорда Йошіцуне? Ні? Воїна-самурая? Гм-м. Може, тоді ніндзю? Ніндзю Вітру?

– Оджі, холодно. Дуже-дуже холодно.

– Тоді сам скажи, кого ти оце вдавав?

– Одинокого рейнджера!

– Кого?

– Одинокого рейнджера! Хай Йо Сільвер!

– Одинокого рейнджера? Це такий ковбой?

– Хай Йо Сільвер! – Ічіро знову кинувся навскач, цього разу намагаючись імітувати кінське іржання.

– Ічіро, де ти навчився гратися в ковбоїв? – трохи поспостерігавши, зрештою, запитав я, та внук продовжував галопувати і ржати. – Ічіро, – сказав я вже суворіше, – зупинися на хвильку і послухай. Цікавіше, значно цікавіше бути, наприклад, лордом Йошіцуне. Хочеш, розкажу тобі чому? Послухай, Ічіро, Оджі зараз тобі все пояснить. Ічіро, послухай свого Оджі-сана. Ічіро!

Можливо, я занадто підняв голос, бо він раптом зупинився й налякано глипнув на мене. На хвильку я втупився у нього поглядом, а потім зітхнув і сказав:

– Ічіро, вибач, будь ласка, що я перервав твою гру. Звісно ж, ти можеш гратися в будь-кого. Навіть у ковбоя. Пробач своєму Оджі-сану. Він просто на хвильку забувся.

Мій онук і далі не зводив із мене погляду, аж раптом я зрозумів, що він от-от розплачеться або ж вибіжить геть із кімнати.

– Ічіро, будь ласка, просто продовжуй так само бавитися.

Ічіро ще зо хвилину пильно дивився на мене, а потім раптом закричав:

– Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер! – і знову пустився навскач. Він гупав іще дужче, ніж перше, і від ударів здригалася вся кімната. Я ще трохи за ним поспостерігав, а відтак нагнувся й узяв його альбом.

Перші чотири чи п’ять аркушів Ічіро використав без пуття. Техніка у нього була геть непогана, але самі начерки – трамваїв і поїздів – так і залишилися недомальовані. Ічіро побачив, що я розглядаю його альбом, і притьмом підбіг до мене.

– Оджі! Хто тобі дозволив дивитися на мої малюнки? – він спробував вихопити в мене альбом, але я підняв його над головою.

– Заспокойся, Ічіро, і не будь такий недобрий. Оджі просто хотів подивитися, що ти намалював тими олівцями, які він тобі подарував. Він же має на це право, – я опустив альбом і розгорнув його на першому малюнку. – Ічіро, в тебе дуже добре вийшло. Гм-м. Але знаєш що, в тебе могло б вийти ще краще, якби лиш ти цього захотів.

– Оджі не можна дивитися на мої малюнки!

Він іще раз спробував вихопити альбом, і мені довелося затулити його від рук Ічіро.

– Оджі! Віддай мені мій альбом!

– Годі, Ічіро, перестань. Дай Оджі подивитися. Ічіро, домовмося так: принеси мені он ті олівці, і ми разом щось намалюємо. Оджі покаже тобі, як малювати.

Ці слова спричинили вкрай несподівану реакцію. Мій онук миттю перестав намагатися вихопити альбом і кинувся збирати розкидані по підлозі олівці. А коли знову підійшов до мене, його манера поведінки змінилася, в ній з’явилося якесь захоплення. Він вмостився поруч й подав мені олівці, уважно за мною стежачи та не кажучи ні слова.

Я розгорнув альбом на новій сторінці і поклав його перед ним на підлозі.

– Ічіро, найперш я хотів би подивитися, як малюєш ти. А потім Оджі вирішить, чи зможе він якось покращити твою роботу. Що б ти хотів намалювати?

Мій онук геть принишк. Він замислено дивився на чистий аркуш паперу, але й не поворухнувся, щоби почати малювати.

– Може, намалюєш щось із того, що вчора впало тобі в око? – запропонував я. – Щось, що ти побачив, коли щойно до нас приїхав.

Ічіро продовжував дивитися на альбом. А потому підняв очі і запитав:

– Оджі справді був колись відомим художником?

– Відомим художником? – засміявся я. – Ну, можна і так сказати. А що, твоя мама так каже?

– Батько казав, що колись ти був відомим художником. Але тобі довелося перестати малювати.

– Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.

– Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.

Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.

– Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, – я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, – що ти мені намалюєш?

– І ту картину в їдальні Оджі намалював?

– Ні, її намалював художник на ім’я Ураяма. А чому ти питаєш, вона тобі сподобалася?

– А це Оджі намалював ту картину, що висить у коридорі?

– Ні, то робота іншого талановитого художника, товариша Оджі.

– А де тоді картини Оджі?

– Наразі я всіх їх прибрав. А тепер, Ічіро, повернімося до справді важливих справ. Що ти мені намалюєш? Що тобі запам’яталося зі вчора? Ічіро, що сталося? Ти щось так притих.

– Я хочу подивитися на картини Оджі.

– Я впевнений, що такий кмітливий хлопчина, як ти, геть усе пам’ятає. Може, намалюєш ту афішу, що ти бачив? З доісторичним чудовиськом. З таким хистом, як у тебе, вийде чудова афіша. Можливо, навіть краща за ту, що ти бачив.

На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.

– Ічіро, а це що таке? Пожежа?

Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.

– Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?

– Електричні кабелі, – відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.

– Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?

Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.

– Ічіро, в тебе дуже добре виходить, – похвалив я онука. – Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?

Мій онук завмер і підняв на мене погляд.

– Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, – сказав він.

– Сумніваюся, – сказав я, сміючись. – Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.

Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:

– Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!

– Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.

Ічіро продовжував голосно сміятися.

– Тітці Норіко стане страшно на самому початку!

– Мабуть, так і буде, – відповів я, знову засміявшись. – Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.

– Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!

– Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.

Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.

– Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!

Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:

– Хай Йо Сільвер!

– Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.

– Де тітка Норіко?

– Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!

Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:

– Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!

Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.

Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.

– Ми заварили свіжого чаю, – сказала вона. – Тату, хочеш чаю?

Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.

Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді – і має досі – неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.

– Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, – зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. – Ічіро дуже її полюбив.

– Ічіро славний хлопчина, – відповів я. – Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.

– Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.

– Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.

– Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.

– А ще він розігрував для мене сценку, – відповів я. – У нього дуже добре виходить виконувати пантоміми.

– О так! Він часто і подовгу так себе розважає.

– А він іще й вигадує власні слова? Я намагався прислухатися, але ніяк не міг розібрати, що він каже.

Донька засміялася, прикривши рот рукою.

– Він, мабуть, грався в ковбоїв. Коли він грається в ковбоїв, то щоразу намагається говорити англійською.

– Англійською? Цікаво. А я думав, що ж це за така мова.

– Якось ми повели його в кіно, на американський фільм про ковбоїв, і відтоді він ними дуже захопився. Довелося навіть купити йому крислатого ковбойського капелюха. Він переконаний, що той смішний звук, який він видає, це і є ковбойський клич. Збоку це, мабуть, дуже дивно.

– То ось у чім річ, – відповів я, сміючись. – Мій онук став ковбоєм.

Садом війнув вітерець, і листя заколихалося. Норіко, присівши навпочіпки біля старого кам’яного ліхтаря обабіч задньої стіни, показувала щось Ічіро.

– Та все ж, – мовив я, зітхнувши, – ще якихось кілька років тому Ічіро попросту не дозволили б дивитися ковбойський фільм!

Сецуко, не відводячи погляду від саду, сказала:

– На думку Суічі, хай краще він захоплюється ковбоями, ніж боготворить таких людей, як Міямото Мусаші. Він вважає, що нині дітям краще вже наслідувати американських героїв.

– Справді? То Суічі так вважає?

Скидалося на те, що Ічіро анітрохи не вразив кам’яний садовий ліхтар, бо нам було видно, як він запекло тягне кудись тітку за руку. Сецуко, сидячи біля мене, ніяково засміялася.

– Він такий зухвалий. Безнастанно тягає людей туди-сюди. Страшенно невихований.

– До речі, – сказав я, – ми з Ічіро вирішили завтра піти в кіно.

– Справді?

Я відразу ж вловив у тоні Сецуко нотки сумніву.

– Так, – відповів я. – Схоже на те, що Ічіро дуже зацікавило те доісторичне чудовисько. Не хвилюйся, я прочитав анонс у газеті, фільм цілком підходить для хлопчика його віку.

– Так-так, я не сумніваюся.

– Взагалі-то я подумав, може, ми всі разом сходимо на цей фільм. Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

Сецуко нервово кашлянула.

– Це було б чудово, але, можливо, в Норіко на завтра інші плани.

– Справді? Які плани?

– Як на мене, вона хотіла, щоб ми всі разом пішли у парк дивитися на оленів. Хоча, напевно, ми можемо туди піти іншим разом.

– Я й гадки не мав, що Норіко вже щось запланувала. Вона мені про це і слова не сказала. Крім того, я вже пообіцяв Ічіро, що ми завтра підемо в кіно. Він уже на це налаштувався.

– Авжеж, – відповіла Сецуко. – Я впевнена, що він залюбки піде в кіно.

Садовою доріжкою до нас наближалася Норіко, яку тягнув за руку Ічіро. Поза всяким сумнівом, я би відразу запитав Норіко про її плани на прийдешній день, але вони з Ічіро ні на мить не затрималися на веранді, а пішли у дім мити руки. Тому я зміг повернутися до цього питання лише після вечері.

Упродовж дня наша їдальня досить похмура, оскільки сонце лише зрідка туди заглядає, та після настання сутінків, коли низько над столом світиться вкрита абажуром лампа, в їдальні стає справді затишно. Повечерявши, ми ще кілька хвилин сиділи навколо столу, читаючи газети і журнали, а відтак я спитав свого онука:

– Що ж, Ічіро, ти вже запитав свою тітку про завтра?

Ічіро відірвав погляд від книжки і спантеличено на мене подивився.

– Ми беремо завтра жінок зі собою чи ні? – запитав я. – Пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Що для них фільм може виявитися занадто страшний?

Цього разу онук мене зрозумів і всміхнувся.

– Так, тітці Норіко може бути дуже страшно, – сказав він. – Тітко Норіко, хочеш піти з нами?

– Піти куди, Ічіро-сан? – запитала Норіко.

– На фільм про чудовисько.

– Я подумав, що ми всі можемо завтра сходити в кіно, – пояснив я. – Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

– Завтра? – Норіко спершу глянула на мене, а тоді повернулася до мого онука. – Ічіро, нам з тобою завтра не випадає піти в кіно, правда? Пам’ятаєш, ми ж ідемо в парк подивитися на оленів?

– Парк може зачекати, – сказав я. – Наш хлопчина вже налаштувався подивитися той фільм.

– Дурниці, – відповіла Норіко. – Усе вже домовлено. Дорогою назад ми маємо відвідати пані Ватанабе. Вона вже давно хоче познайомитися з Ічіро. Словом, ми вже давно про це домовилися. Правда, Ічіро?

– Це дуже мило з батькового боку, – втрутилася Сецуко. – Але я розумію, що пані Ватанабе чекатиме нас в гості. Може, варто перенести похід у кіно на післязавтра?

– Але Ічіро вже налаштувався подивитися той фільм, – обурився я. – Хіба не так, Ічіро? Ці жінки такі нестерпні.

Ічіро навіть не глянув на мене і нібито знову занурився в свою книжку.

– Ічіро, скажи цим жінкам, – сказав я.

Мій онук не відривав погляду від книжки.

– Ічіро.

Раптом, кинувши книжку на стіл, він зірвався на ноги, стрімголов вибіг із їдальні і помчав у кімнату з піаніно.

Я засміявся.

– От бачиш, – звернувся я до Норіко. – Тепер він через вас засмутився. Не треба було нічого міняти.

– Батьку, не кажи дурниць. Ми вже давно домовилися з пані Ватанабе, що зайдемо до неї. Крім того, вести Ічіро на такий фільм – повне безглуздя. Йому ж такі фільми навіть не подобаються, адже так, Сецуко?

Моя старша донька ніяково всміхнулася.

– Це дуже мило з батькового батьку, – тихо сказала вона. – Може, підемо післязавтра...

Я зітхнув, похитав головою й повернувся до своєї газети. Але коли через кілька хвилин стало ясно, що жодна з моїх доньок не збиралася йти по Ічіро, я встав і пішов по нього сам.

Ічіро, не дотягнувшись до вимикача світильника з абажуром, увімкнув лампу, що стояла на піаніно. Коли я зайшов, він сидів на круглій табуретці, поклавши одну щоку на кришку інструмента. На його обличчі, розпластаному на темному дереві, вичитувалося незадоволення.

– Ічіро, мені дуже прикро, що так сталося, – звернувся до нього я. – Але не засмучуйся. Ми підемо в кіно післязавтра, – Ічіро ніяк не відреагував на мої слова, тому я додав: – Ічіро, не засмучуйся, не сталося нічого страшного.

Я підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, і я побачив у вікні лише власне відображення і відображення кімнати позаду мене. З їдальні долинали стишені жіночі голоси.