Текст книги "Поезіі, що не ввійшли до збірок"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

НЕ БЕЗ АЛЕ

Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,

Глянуть на тебе – значить полюбити,

Глянуть в ті очі, як море без дна,

Вчути той голос, дзвінкий, як струна,

Вчути той тихий сміх,

Сумом повитий, -

Як же тебе би міг

Хто не любити?

Гарна дівчино, блідавая зірко,

Думать про тебе і сумно, і гірко.

Написано д[ня] 16 марта1884 р., досі не друковано.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Говорить вість, що перша в раю Єва

Згрішила пізнанням добра і зла,

Вкусивши плід з заказаного древа,

І плоду того мужеві дала.

Хто хоче, може вірить тому,

Та тут же й заковика немала,

Що в доброму порівно, як і в злому,

Жона для мужа вчителька була.

Написано д[ня] 10 вересня 1884, досі не друковано.

1885

ПІДГІР'Я ВЗИМІ

"Підгір'я, любов ненаглядна моя!

Ось ти, пеленою сніжною

Покрите, неначе красавиці труп,

Без духу лежиш предо мною.

Туманом покрилося небо важким,

Туманом насупились гори,

І річка під снігом замерла, і ліс

Шумні позабув розговори.

Морозом тріскучим зціпило тебе.

У кригу важку окувало,

У сугорбах снігу заглухло село,

Життя мов і там вже не стало.

Лиш місяць блідий крізь туман прозира,

Мов лампа посмертна зіходить,

І вовк зголоднілий в яру завива

Мов п'яная плачка заводить.

Невже-таки вимерло всяке життя,

Змагання не бореться жадне

З всесильною смертю, з туманом отим,

Невже ж ти направду спиш сном гробовим,

Підгір'я моє ненаглядне?"

Так думав я, їдучи в сумрачну ніч

Невтертим ще шляхом к неблизькій ще ціли,

І форкали коні, в затвердлім снігу

Санки, мов гадюка, шипіли.

Підгірська долина, немов домовина,

Лежала, мертва, хоч широка, -

В морозі, в тумані ні крил, ні пристані

Для думки, для серця, для ока.

І, тулячись міцно в немудрий кожух,

Я думав нерадісну думу

Про край сей, про люд сей, – туман і мороз

Ще більше наводили суму.

Я думав про тьму, що в тих селах царить,

Про бідність, про голод, про муку,

Про хорих дітей, що тут сотнями мруть,

Про ту безпросвітну розпуку.

Я думав про тисячі людських п'явок,

Що кров ссуть із люду найлуччу,

Про тисячі кривд, і неправд, і оскорб,

Що рвуть і брудять його душу.

І як же тут духові, думці якій

З-під криги такої підняться?

І як же тут людським змаганням живим

У пеклі такім наклюваться?

Шипіли санки, мов гадюки, в снігу,

І форкали коні, грудками

Сніг рвавсь з-під копит їх, я мерз і туливсь.

І мучився тими думками.

Написано в грудні 1885 р.

СВЯТИЙ ВАЛЕНТІЙ

(Легенда)

(Посвячую пам’яті

мого незабутого батька

Якова Франка)

В любві у всіх богів і у людей

В могучім Римі виростав колись

Валентій. Все дали йому боги,

Чим людська жизнь краситься: красоту,

Здоров’я, силу, розум і талант,

Високий рід, багатого вітця.

І люди все дали йому, що тільки

Найкращого, святого дать могли:

Любов і приязнь, світлий скарб знання.

І штуки блиск, бажання ідеалу.

І він платив подякою богам,

Любвою людям.

Двадцять п’ятий рік

Життя кінчив; в Афінах, в огнищі

Наук, немов пчола трудолюбива,

Ссав грецьку мудрість; книги Стагірита

І Епікура, побіч книг Гомера,

Були розкошами його душі.

Но особливо пильно він хапавсь

До дна зглибляти зв’язки ті таємні

Між людським тілом і його життям

А безконечним творенням природи.

За проводом Галена й Гіппократа

Слідив цілющі впливи сил природи,

Зір, воздуху, води, тепла й морозу,

Каміння, цвітів, органічних соків

На людське тіло; з тисячних сторін

Громадив скарби досвіду й знання,

Щоби колись їх в оборот пустити

Між бідних і страждущих.

І скінчив

Науку, і вже славним лікарем

Вернув до Рима. Фама голосна

Із дому в дім, із города у город

Сквапливо вісті рознесла про силу

Його науки, чародійський вплив

Його очей, і рук, і слів, і духу.

І, мов на прощу, потекли товпами

До нього люди, здалека і зблизька:

Багаті й бідні, хорі і здорові;

Одні, щоб користать з його знання,

Відзискати утрачене здоровля -

А то, щоб щедрості його благати

О дар, а то, щоб хоч побачить в очі

Такого лікаря. І всі від нього

Вертали раді, чуючи в душі,

Що бачили одного з тих людей

Немногих, вибраних, що раз в сто літ

Являються, мов ясні метеори,

Страждущій людськості для запомоги.

З спокійним, ясним, ласкавим лицем

І з чистим серцем працював Валентій,

Робив свою роботу благодатну,

Окружений подякою, любвою

І подивом премногих тисячів.

Любов людей не прикрилась йому,

А додавала сил нових до діла;

Подяка бідних не псувала серця

його, а вказувала серце щире

В нужденних лахах, – і збільшала ще

Любов його до всіх людей; а подив,

Що хвилею бурхав по всьому краю,

Не доходив до ух його, не тьмив

Душі його гордині туманами.

Аж ось одного дня, коли Валентій,

Уставши рано з ліжка пухового,

Умивши тіло свіжою водою,

Натершися олійком запахущим,

У мармуровім атріум сидів

І “Енхейрідіон” Епіктета читав, -

Явилась дивна постать перед ним.

Високий старець в драному хітоні,

З сріблистою по пояс бородою

І з босими, кривавими ногами.

Лице його гляділо якось гордо

І враз тривожно; очі з ям глибоких

Блищали острим надприродним блиском,

Раз в раз десь гублячись в далечині.

Валентій встав, і наблизивсь до діда,

І, пильно глянувши йому в лице,

Спитав: “Ти хорий, добрий мій дідусю?”

Но гордо випрямившися, сказав

Високим, аж пискливим голосом:

“Ні, сам ти хорий!”

“Я? – всміхнувсь Валентій. -

Ну, на Асклепія, коли б лишень

Всі люди так довіку хорували!”

“Ти хорий, ти! – кричав прихожий дід. -

Смієшся? Вказуєш на те м’ясиво,

На сустави пещені? Тут-то й є

Твоя хороба! Те здорове тіло -

Се той черв’як, що тлить і точить душу!”

“Безумство, діду! У здоровім тілі

Душа здорова”. -

“Бідний! Засліплений!

Скажи, які є найтяжчі хороби

Душі? Хіба не гордість чи пиха,

Не самолюбство та засліплення

На власні блуди, не упертість в злім?

Скажи по совісті: хіба ж усі ті

І многі інші ще тяжкі хороби

Не тлять твою в здоровім тілі душу?

Чи ж то не крайня гордість – уповати

На глупий розум свій, на підлі трави,

На порошки та знаряди мерзенні,

А не на волю божу, без котрої

Нам волос спасти з голови не може,

Против котрої всі ми – черви, дим?

Чи ж то не самолюбство – так пестити

Те тіло, знаряд всіх покус чортівських,

Те джерело всіх забагів лукавих?

Чи не засліплення – лічити других,

Самому бувши хорим і уломннм?

Чи не упертість непростима в злім -

Серед кадила лесті і похвал

Пишатися, отрутою розкоші

Впиватися і думати, що ти

Здоров душею, ще й добродій других?”

Немов зловіщий дзвін, прогомоніли

В душі Валентія оті слова.

Він з усміхом, замерлим на устах,

Але з переляком тремтячим в серці

Глядів на того дивного старця,

Заким з уст з трудом видобулось слово:

“Глибоко, діду, ти в душі читаєш

І в моїй вичитав таке, що там

Часом лишень ворушилося стиха,

Мов під колодою гадюка краса.

Та що, коли читаєш так глибоко,

То, певно, вичитаєш і на теє

Правдиву відповідь… Скажи лишень,

Хіба ж не щиро я людей люблю?

Не з всього серця рад їм помагати?

Чи не віддав я вік свій молодий

На те, щоб болі людські розслідити?

Чи весь свій час, маєток, сили всі

Не віддаю на те, щоб болі ті,

Тілесні болі і суспільне горе,

По змозі сил вменшати, лагодити?

Чи ж се не добре діло? Адже ваш

Учитель мовив…” -

“Не каляй святих

Слів нашого учителя своїми

Безбожними устами! – крикнув дід. -

Учитель наш сказав: “Хто ради мене

Вітця, і мами, й брата не покине,

Той недостоїн бути враз зо мною!”

Ох, та твоя любов до всіх людей!

Заглянь лишень на дно душі своєї,

Чи там під цвітами любви тієї

Не криєсь зла гадюка самолюбства?

Себе ти любиш, стогнання подяки,

Похвал кадило і блудний огонь

Безбожної науки – не людей.

Як може той людей любить, хто бога

Не знає і не любить? О, сліпий!

І ти ще в своїм діланню безбожнім

Якеєсь добре діло бачить хочеш?

Не бачиш тільки того, що зараза,

Загибіль, пекло з твоїх рук пливе!”

Поблід Валентій, задрижав всім тілом,

В німій тривозі не зводив очей

Із дивної появи, що словами,

Немов кліщами, рвала серце в нім.

“О, так, тремти, блідній, крушися серцем!

Бо, глянь, яке добродійство ти робиш

Страждущим людям! Ті, котрих господь

Тілесним болем вигнітав, мов грожна,

Щоб золотим вином у небі стали,

Тепер, тобою видерті з тискарні

Його святої, зміняться у гній

Гріховний! Ті, котрим господь післав

Свою найвищу ласку: хрест свій, біль,

Терпіння, бідність, – твоїми руками

Позбавлені її, підуть широким

Проклятим шляхом у огонь пекельний!

І хто ж ти є, що думаєш нужденним

Обманом свого розуму й чуття

Перевернути мудрий суд господній?

І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Сліпий! Одно лиш є

Добро на світі – те, що нас зближає

До вічного добра, що убиває

В істоті нашій грішного Адама, -

Се біль тілесний, горе, бідність, мука!

А ти хвалишся людською любвою,

Не знаючи, що се найтяжчеє

Твоє прокляття! Бо любов ота

Стосотними таємними нитками

До розкошів, покус, отрути світу

Тебе прив’язує! Порвать, стоптати

Ту грішную любов – се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Немов ражений громом, остовпів

Валентій. Все, в що вірив від дитинства,

З чим зжився, що любив, усе, усе

Валилось, в порох розпадалось тут

Від тих страшенних слів. Як в’яне древо,

Сокирою у корені підтяте,

Так він схиливсь і руки опустив,

А лиш безкровні губи прошептали:

“І що ж чинити, що чинити маю?”

“Шукай поперед всього, – мовив дід, -

Лиш царства божого і правд його,

А проче все приложиться тобі”.

І се сказавши, вийшов із хоромів.

“О боже мій, і де ж його шукати?

Які стежки ведуть до нього? Як

Свій ум безсильний наострити зможу

До розуміння правд тих так страшних?

О боже мій, – стогнав Валентій, – змилуйсь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум його вже освічений був!

В душі його під напором страшних

Старечих слів вже пукла милозвучна,

Жива струна гармонії чуття

І розуму, упала віра в себе,

І в труд свій, і в людей; на світ цілий

Він глянув враз мов іншими очима!

Із спальні вийшов батько, повітав

Сердечне і поцілував його;

Та не почув Валентій вже тепла

В повітанні і поцілуї тім,

Не радувавсь душею, не спитав

Вітця, як спалося йому, що снилось,

Не побажав щасливо день пробути.

І тихо відійшов отець від нього,

Не сміючи розпитувать, що сталось,

І в серці окривши жаль батьківський свій.

Валентій чув се все і добре знав,

Що батько буде мучитись весь день

Отим його повітанням холодним;

Щось наче шарпнуло його за серце:

Біжи і кинься батькові на шию,

Сльозами змий той холод неприродний!

Но тут згадалися слова старця:

“Хто ради мене не покине батька,

Той недостоїн бути враз зо мною”, -

І він оставсь, мов кам’яний, на місці.

Ввійшов невольник і на золотій

Тарілці з смирним поклоном подав

йому препишну, пурпуром горючу

Лікійську рожу. “Сільвія Мамілла

Поздоровляє вранці друга свого,

Бажаючи, щоб день його днесь був

Приємний, наче запах сеї рожі”.

Оті слова, люб’ячою рукою

Начеркнені на звитку паперовім,

Котрим обвитий був бадильок рожі,

Мов острий ніж, ударили у серце

Валентія. Поблід і задрижав

Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,

Мов сон чарівний, мов яка неземна

Поява, ціль, бажання всіх людей,

Мов квітка з раю – стала перед ним

Та дівчина, напів іще дитя,

А вже і вповні женщина. Допоки

її не бачив, доти і не думав,

Що може женщина так сильно, ціло

Заполонити ум, мислячий ум.

А як її побачив – рік минув, -

То й сам не стямив, що се дієсь з ним…

Та ні вже! Не до споминок любовних

йому в тій хвилі! Мов рожева хмара

В палкім промінні сонця, промигнула

В душі його щаслива та й болюща

Доба любовних зітхань, сліз, надій

І розчаровань, болів і утіх,

Таємних, страсних поглядів, случайних

Хвилевих стріч, німих запитань, признань.

Уриваних в півслові, – та щаслива

Доба святої першої любви!

Вона минула. Нині всі його

Надії й сни сповнились; та, котру

Він полюбив, його взаїмно любить

І гідна щирої любви; ще місяць,

І він на все назве її своєю.

Ох, аж до нині рана як же він

Щасливий був! Які рожеві думи

Снував він про своє й її будуще!

Тепер змінилось все, мов грім ударив

І в пил розбив пречудную будову.

“Любов ота стосотними нитками

Тебе прив’язує до злого світу!

Вона – покуса до гріха, сам гріх!

Порвать, стоптать її – се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Оті слова, мов колесо млинське.

Загуркотіли в голові його, -

І він дрижачими руками взяв,

Пошарпав на шматочки пишну рожу,

Роздер письмо, зложив все на тарілку

І грізно приказав слузі: “Іди,

Озьми і занеси се пані своїй!”

Слуга глядів хвилину остовпілий,

З рознятим ротом, мов не розумів

Тих слів; но, бачачи зловіщу хмару,

Навислу на Валентія чолі,

Пішов понурившись, неначе чув,

Що вість несе страшну, убійчу, люту.

В німій розпуці вів за ним очима

Валентій; серце рвалось в нім, всі нерви,

Всі сустави кричали: “Зупини

Раба! Перекажи йому прихильне слово!

За що вбивать невиннеє дівча,

Що віддало тобі свою любов?”

Но стать старця йому явилась знов,

Згадалися його слова, – і ум

На ретязі залізнії замкнув

Страждуще серце, щоб не доступило

До нього розбунтоване чуття, -

І він оставсь, мов кам’яний, на місці.

Но вже недужі облягли палату.

Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;

Мов гомін галичі, так стопи їх

І зойки висіли у воздусі.

Здригнув Валентій, вчувши стони ті.

В душі його рвонулось щось, немов

Навикнення неодолима сила

Тягла його до любої роботи.

Но враз згадалися слова старцй:

“І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Вони – одно добро на світі!

На людях тих господній суд; господь

Їх тисне болем, мов вино в тискарні…”

І він почув, як звільна замикаєсь

У нього серце на їх біль і муку.

“Нехай терплятьі їм бог свій хрест дає!”

Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.

Не можучи дождатись лікаря,

Товпа валить у двір, реве, благає:

“О, змилуйся, не покидай болющих!”

І знов щось рвесь в душі його могуче

Здоровеє чуття перемагає,

Не думаючи – він іде до них.

Но – боже! – як відмінними очима

Глядить він нині на ті купи болю

І нужди, що, неначе чорна хмара,

Перед його очима переходять!

Він досі бачив тільки біль і нужду

І на їх дно очей не запускав.

Зато як много власної вини,

Розпусти, злоби, брудноти і зради

Побачив нині! Як гидкими нині,

Як низькими, фальшивими, з джерел

Брудного самолюбства йдучими,

Здались йому похвали і подяки,

Поклони, стони й сльози тих людей!

І він міг досі дихати тим чадом,

Міг жити в нім і любуватись ним

І ще себе здоровим уважати!

О горе, горе! Людська сліпото!

Немов ростина, у котрої корінь

Хробак підточить, голову схиляє,

Опустить листя, в забутті тупому

Жде смерті, – так Валентій похиливсь.

Невтішені ішли від нього хорі,

І сам він гриз себе за те, но чув,

Що усихає найважніший нерв

Його роботи: віра в ї хосенність

І беззавітна для людей любов.

Утомлений, сумний і нещасливий,

Скінчив Валентій вечором свою

Роботу. “Ні, не можу більш, не хочу!” -

Товкло щось в голові його, мов молот,

І мисль якась рішуча дозрівала.

А в мармуровій залі стрів його

Отець старий із виразом такої

Глибокої любові на лиці,

Що аж усе болющеє нутро

Валентія перевернулось. Поруч

Вітця сиділа схилена, з лицем

Відверненим і ледве ще від сліз

Обсушеним, тремтяча, мов мімоза,

Його кохана Сільвія Мамілла.

“Мій сину!” – рік отець неначе строго.

“Недобрий!” – прошептала Сільвія

Крізь сльози; но Валентій мов не чув

І, німо повітавши їх обоє, сів.

І бачачи великий біль, і сум,

І втому на лиці його, отець

Відразу скинув строгість і припав

До сина, щоб сердечно розпитати,

Розважити, розрадити його.

Припала і Мамілла, мов голубка.

“Мій друже, пане! Ти недужий щось!

Тебе щось мучить, щось болить, гризе!

О, розкажи мені! Усе, що маю,

Життя моє віддам, коли потрібно,

Щоб ти лиш був веселий і щасливий!”

Но ті слова, і погляди, і ласки

Не втішили Валентія – противно,

Ще більшу в душу навели тоску.

“Отеє ті пута, про котрі казав

Старий! – гадав він. – Ось покуса та,

Що серце й ум приковує до світу.

Ось той ланцюг, котрий поперед всього

Порвати треба!”

І, мов темна хмара,

Сидів він, а сердечнії слова

Зісковзувались із твердого серця,

Мов теплий дощ зісковзуєсь з гладких,

Ополірованих плит мармурових.

Заблисли сльози в Сільвії очах;

Зітхнув отець, та не сказав нічого.

Настала ніч. Заснуло в домі все.

Лишень не спить Валентій. Наче тінь,

Він вийшов з дому, сиротами кинув

Усіх, що так його любили. В тіні

Домів, крутими уличками він

Спішив за місто, оглядавсь тривожно,

Чи хто його не здоганя; два рази

Ставав, надслухував, бо му здалось,

Що за собою чує таємничі,

Тихенькі кроки, наче дух який

Бездушними стопами йде за ним.

Та ні, – довкола пусто, самота,

І величезне місто мов завмерло;

Лиш десь далеко, в пишних лупанарах

Та в винних склепах роздавались крики

Та співи пізніх гостей, а над Тібром

Покрай дороги спали на камінні,

Покорчившись, “свобідні горожани

Столиці світу” – пролетарії.

Не зупиняючись, ішов Валентій

На схід, за місто; ранок повітав

Уже геть-геть за Римом, в чистім полі.

У млі густій за ним тонуло сонне

Могуче “вічне місто”; перед ним

Кровавим блиском жеврілося небо;

Де-де на горбиках самотні вілли

Білілися; де-де буйні отари

Товпилися з стаєнь на пасовисько, -

За ними волоклись лінивим ходом

Невиспані, обдерті вівчарі-

Раби, А впрочім пусто, сумно вкруг.

Лиш ген далеко, мрякою повиті,

У зелені густих лісів дрімають

Самнітські гори. Стрепенувсь Валентій,

Узрівши їх, і ходу прискорив.

“О, боже мій, – молився він душею, -

Спаси мене від людської любви!

Допоможи мні вирватись із пут

І в далі світу, в самоті лісній

Тобі служити єстеством цілим!”

В тій хвилі край стежини, мов з нори,

З нужденної пастушої колиби

Роздався тихий, приглушений спів,

Протяжний, але жалібний такий,

Немов голосіння по умерлому.

Невольник-варвар із паннонських піль

На своїй мові варварській потихо

Свою сердечну тугу виливав.

Валентій змалку ще навчивсь тій мові

Від батькових рабів; мов свідок літ

Дитинних, дивно вдарила його

Та пісня; сам не тямлячи себе,

Він став і слухав, що співав невольник:

“Дунаю, Дунаю, мій батьку старий,

Чи ще ти дрімаєш у свойому ложу?

Поля мої рідні намулом покрий,

Бо я їх в неволі забути не можу!

Ой матінко рідна, ой сестро моя,

Чи ще ви спокійно гуляєте дома?

Чи й вас проглинула несита змія -

Проклята, проклятая Рома?..

Товариші, браття, карпатські орли,

Чи вихром на конях мчитесь ви по полі,

Чи, може, за моїм слідом ви пішли

І стогнете также в неволі?..”

“Нещасний! – стиха прошептав Валентій,-

Но тут же мисль невпинна, мов павук,

Снувати стала безконечні сіті, -

Не тим нещасний, що терпить, що раб,

А тим, що серцем прикипів, приріс

До тисячних подробиць вітчини,

До всіх її красот і нужд, до волі, -

Та ні, до скиби чорної землі,

До берега, до коней, до хатини…

А вирваний із тої скиби – гине,

Немов бур’ян, стає безвладний, мов

Із тіла душу вирвано у нього.

От що ті пута! От що ті нитки,

Що в’яжуть нас до скиби й не пускають

Шукати царства божого пред всім”.

Верх неба вже стояло сонце ясне,

Жара стояла на землі страшна,

Коли тінистий, темний ліс приняв

Валентія в свої вогкі обійми.

Хоч утруджений, він не спочивав,

А йшов, давно покинувши стежину,

В гущавину, в глиб лісу, в дебрі темні,

В чагарі недоступні. Звір хіба

Ходив туди, гадюка плазувала

Та хижий яструб, кружачи в блакиті,

Переривав тишу зловіщим криком.

В дебрі глибокій під скалою, де

Ніколи сонця світло не доходить,

А лиш під купами гнилого листя

Журчить малесенький потічок, – тут

В вогкій печері зупинивсь Валентій.

“Тут я безпечний, – думалось йому. -

Велика, пестробарвна хвиля світських

Покус і вражень тутка не доходить.

Тут дух згромадиться, вглибиться в себе,

Тілесні пута швидко ослабіють

І спадуть, мов з увільненого в’язня!”

І на холоднім камені простяг

Струджені члени. Розігріта кров

Мов молотами стукала у жилах,

До висків тислась; в мряці танцювали

Червоні рожі пред його очима

І щось в ухах шуміло, ніби буря,

І звільна тихло, слабло, лиш бриніло,

Мов скімлення прибитої собаки,

Мов зойк розпуки десь з глибин землі,

Мов сумовита невільнича пісня.

А далі стихло все. Страшна тиша

Могучим велетнем лягла на душу,

З-перед очей взяла кроваві рожі,

Втишила кров, зглушила звуки всі

І зупинила вражень, мислей хід…

Но враз – що се таке? – Валентій чує

Якийсь глибокий, безграничний біль

У серці; щось, мов почуття болюче

Страшної пустоти, сирітства; щось,

Немов чиїсь гіркі, пекучі сльози,

Що звільна, звільна капають на серце,

Вгризаються, сверлують і щемлять.

І чує він себе таким слабим,

Безсильним і безвільним, мов пилина,

Вітрами гнана. І заразом чує,

Як щось ворушиться в душі на дні,

Мов недобита гадина, і шепче

Таємно, тихо: “Підлий, підлий ти!

Хіба ж не самолюбство завело

Тебе сюди? Щоб сам щасливим був,

Щоби для себе рай здобуть, покинув

Людей, роботу, вбив вітця, дівчину,

Вбив тих, котрі над все тебе любили!”

В страшній тривозі зірвався Валентій

І очі впер у найтемніший кут,

І вирвались слова з дрижачих уст:

“Проч, проч, прокляті демони покуси!

Ось відки ви заходите мене!

Та ні, слова учителя святого,

Високі й ясні – се мій провідник!”

І він упав до каменя лицем

І став молитись: “Боже, спасе мій,

Спаси мене від людської любви!”

Всю ніч молився він, весь другий день

То тихим шептом, то болющим стоном.

Аж вечором зашелестіло листя

І перед ним в півтіні показалась

Якась людина в білому хітоні,

З простягненими в сумерки руками,

З лицем заслоненим. На хвилечку

При вході до печери зупинилась,

Відтак із наглим окриком, в котрім

Мішались радість, біль, і сміх, і сльози,

Перед Валентієм на землю впала…

“Мій пане, друже! – скрикнула й урвала, -

Відтак лиш шептом тихим виривались

З грудей її уривані слова. -

То я… Мамілла, Сільвія… твоя…

Недобрий… милий… що се ти зробив?..

Два дні… О боже мій, які страшні

Ті дні! Що ми перетерпіли з батьком!..

По всіх лісах, по всіх ярах шукали…

Валентій, друже, серце, обізвись!..”

А він стояв немов закаменілий;

В душі його, де так недавно ще

Любов царила, – мов на пожарищі,

Лиш страх і гнів боролися з собою,

Но враз новий в умі заблиснув здогад.

“Ім’ям Христовим заклинаю тя,

Маро проклята, демоне пекельний,

Що спокушаєш мя улудним видом,

Щезни від мене!” -

“Я не демон, друже!

Я Сільвія! О боже мій, він хорий,

Він божевільний! Не пізнав мене!”

І заридала Сільвія, – а він

Все ще стояв, закривши твар руками,

Забившись в найтемніший кут яскині.

Тоді вона до нього підступила,

Взяла за руку. “Друже мій, поглянь,

Я Сільвія, твоя, жива! Скажи мні,

Що сталося з тобою? Що за демон

Тебе опутав?”

Стрепенувсь Валентій

І відіпхнув її, і крикнув грізно:

“Коли ти Сільвія – йди геть від мене!

Коли ти любиш мя – йди геть від мене!

Я ж дав тобі пізнати, що між нами

Скінчилось все, – ти не жиєш для мене!

Іди, о, змилуйсь! Я не божевільний,

Но збожеволію і вб’ю тебе,

Коли не підеш!”

М’яко, лагідно

Послідні ті слова сказав Валентій,

Но м’якість та страшнішою була

Від грізьб. Неодолимая рішучість

Виднілась в них. У Сільвії пробіг

Мороз поза спиною. Але серце

Велике і багатая душа

Були в тій дівчині; вона ще таки

Не стратила надії.

“Добре, йду!

Я не накидуюсь тобі, безумче!

І не гадай, що задля тебе я

Прийшла сюди! Лиш задля батька твого,

Котрому ти, невдячний, серце рвеш,

Котрий для тебе все віддав, котрий

Нічим твоєї волі не в’язав,

А жив лишень любовію твоєю!

Його ридання і його розпука

Мене, чужу йому, зворушили

До сліз кровавих! Оставайсь здорові

Молитвами та оханням безплодним,

Та вірою без діл, та самолюбним

Самознівеченням дури себе!

Людей не здуриш і не здуриш бога!

І совість власну не задуриш! Вічно,

Мов голос труб, трубітиме вона,

Що ти убійця власного вітця…

І ще когось!”

Мов привид сонний, білий,

Пропала Сільвія в гущавині.

Мов труп, стояв Валентій; тільки дрож

По всьому тілу пробігала, й зуби,

Немов від стужі, цокотіли вголос.

На другий день, якраз коли Валентій

Роздумував над тим, щоб пробиратись

Ще дальше в недоступную пустиню,

Явивсь отець його і десять слуг.

Гордий, німий, він станув перед сином,

Без просьб, без сліз; лиш морщини глибокі

І побіліле за ті дні волосся

Свідчили, кілько він перетерпів.

“Ідеш додому?” – запитав він сина,

Котрий, змішавшися, стояв, мов грішник

Перед суддею.

“Батьку мій!” – зачав.

“Ідеш додому?” – перебив отець.

“О батьку, я негідний вас! Я грішний!

Лишіть мене спокутувать в пустині

Свої гріхи!” – моливсь Валентій смирно.

“Ідеш додому, – ще тя раз питаю?” -

“Не можу”. -

“Добре, того я й чекав!

В’яжіть його!”

І кинулися слуги,

І враз йому зв’язали руки й ноги,

Відтак, безвладного на лектику

Поклавши, знов до Рима понесли.

В тяжких кайданах, в склепі кам’яному,

На хлібі і воді сидів Валентій

Вже другий місяць. Тихо, пусто вкруг,

Як в гробі. Крім немногих лучів сонця,

Ніякий звук життя не долітає

В його в’язницю. Лиш щодня вполудне

Приходить батько, відмика тюрму,

І ставить хліб і воду перед сином,

І хвилечку на нього поглядить,

І знов піде, ні слова не сказавши.

Вже місяць син не чув від нього слова,

Від тої хвилі, як привів його

Сюди, і сам замкнув в залізні пута,

І з жовчю змішані слова прорік:

“Сиди! Тут маєш муку і пустиню!”

І мучився ж Валентій в тії дні!

Не ті кайдани, не та самота

Були для нього мукою! Він зразу

Аж тішивсь ними, богу дякував

За те, що дав йому хоч так терпіти

Для слави свої. Але швидко мисль

Його ту радість підкопала. Мука?

Невже ж се мука? Се батьківський гнів!

І чи лиш гнів? Ох, ні, не гнів – любов!

Любов батьківська накладає пробу,

Кує його в кайдани лиш на те,

Щоб прикувать до себе! Він постиг,

Що дужче пута ті болять вітця,

Аніж його; що лиш натуга крайня

Держить ту хмару на чолі батьківськім.

Держить печать мовчання на устах;

Що батько гірко плаче за дверми:

Що там, у мармуровім гінекеї,

Сумує Сільвія. Любов, любов

Була його найтяжчою тюрмою,

В’язала, окружала і тіснила

Його. В тих путах чиж він міг себе

Вважати мучеником, де, противно,

Він мучив сам? І той глибокий, лютий

Таємний біль, котрий почув він вперве

У лісовій яскині, все змагавсь

І гриз його, і кров його сушив.

І, мов оса влізлива, ненастанно

В ушах його бриніла сумовита

Та пісенька паннонського раба.

Не раз вночі зривався він, клякав

І, дзвонячи кайданами, молився,

Щоб спас господь його з тих пут, з тих мурів,

З обіймищ тих могучої любви.

Бажання волі в самоті, в пустині

Якимсь туманом налягло на нього, -

І накипала в серці злість на все,

Що лиш людей нагадувало; злість

Страшний осад лишала в нім – ненависть!

І він почав роздумувати, як

Зробитись вільним? Те, на що б вперед

Не був пішов ніколи, – наплило

Йому тепер немов само собою:

Підступна хитрість! Дай, підладжуся

Під волю їх! Щоби здобути небо,

Здобуду вольну волю уперед.

І перший раз за час свої неволі

Він лід мовчання проламав. Коли

Отець приніс їду йому і воду,

Він, ставши смирно перед ним, сказав:

“Мій тату!”

Сильно стрепенулось серце

У батька, судорожно задрижали

Уста його, і бачилось: туй-туй

З очей старечих триснуть ясні сльози,

І бачилось, що він готов в тій хвилі

На шию сина кинутись, і плакать,

І цілувать його за сам дрібний

Дар голосу й батьківського ім’я.

Але Валентія лице було

Спокійне, зимне, ба, понуре навіть,

З немилим виразом покори тої,

В котру маскуєсь гордість; вираз той

Відразу остудив батьківську радість

“Чого тобі, мій сину?” – він сказав.

“Священика християнина. Я

Хреститись хочу”.

Хмара залягла

На батьковім лиці, та лиш на хвилю.

Бо він, хоч давніх сам богів державсь.

Не був, протеє, ворогом христян.

Противно, майже всі його раби

Були христяни і могли свобідно

Справлять свої молитви в його домі.

Він знав чимало й вольних християн

І з многими дружив. Була се

Пора спокійна, – літ кількадесят

Не чуть було про гонення ніякі,

А гоненням він був зовсім противний.

Щоправда, дуже не любив він тих

Фанатиків, аскетів християнських,

Що, перекручуючи чисту й світлу

Науку вчителя, робили з неї

Страшну підойму тьми і забобону,

Ненависті до світу і людей.

Тих не любив він здавна вже за їх

Безмірну глупу гордість, за зухвальство,

З яким самі на себе накликали

(І на невинних других християн)

Катуші й смерть, з яким не раз прилюдно

Оскорблювали власті і богів.

Але тепер ненавидів їх він,

Бо бачив, ясно бачив, що вони

Звели на темну ту, страшну дорогу

Його єдине, любеє дитя.

І з ними враз готов був проклинати

Всіх християн і бога християн.

Тому на згадку про священика

Християнина так понуривсь він.

Но швидко випогодилось лице

Його. Він знав, що скоро раз Валентій

Рішивсь хреститись на християнина.

То краще не противитись йому,

Не дратувать недужої душі.

(А що душа його тепер недужа,

О тім і хвилі він не сумнівавсь).

Та інша ще, щаслива думка блисла

В душі його: ачей же християнський

Священик зможе загоїти рану,

Котру задав аскет? Ачей поможе

Знов поєднать Валентія з життям?

Він знав священика такого! Блисла

Надія щастя в батьковій душі,

І блиск її розлився по обличчю.

“Нехай і так. Сповню твоє бажання!” -

Сказав отець і вийшов скорим ходом.

Жив в Римі десь, в далекім закаулку,

У власнім домику муляр учтивий

Памфилій, визволений раб, грек родом.

Що був письменний, правий, добродушний,

То й вибрала громада християнська,

В тій часті міста зложена з убогих

Ремісників, його на ієрея,

І посвятив єпископ по закону.

Він був жонатий, трьох синів дорослих

І три дочки мав, жив не зовсім вбого

І був з практичних, тихих тих людей,

Що раді раз здобутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту правду

Спокійно, мирно можуть визнавати.

Ніколи мученицького вінця

Він не бажав; що боже – радо богу,

Але що людське – людям признавав.

Дітей ховав у боязні господній,

Але й не в меншім послусі батьківськім,

Ховав не на аскетів та святих,

А на людей, хоч чесних та робучих.

І жінку в владі й послусі держав,

Хоч не вважав жіночий пол загально

За зміст гріха, за чортівську покусу.

Сказать коротко, ієрей Памфилій

Був добрий муж і щирий христянин,

Що хоч йому єднало честь, повагу

У бідних і робучих та у властей,

Зате в очах аскетів та завзятців

Непримиримих уважалось майже

Гріхом, трусливим віровідступництвом.

До того-то Памфилія удався

Нещасний батько.

Здивувавсь Памфилій,

Побачивши такого пана в своїй

Хатині; смирно, але без унижень,

Він привітав його. Но гнеть велика

Утіха суть його всю наповнила,

Коли почув, що пан той – се отець

Валентія, отого лікаря,

Що бідним даром помагав, що навіть

Його дочку від смерті відвернув.

Він сам не знав, як дякувать старому,

Де посадить, чим угостить його.

Та, вздрівши хмару смутку на чолі

Його, гнеть власну радість поскромив

І став розпитувать про сум його

І що його до нього завело.

Розговоривсь Валентія отець.

Все розказав, що знав; не утаїв

Своєї муки і своїх надій.

Які поклав на нього. “Кажете.

Що син мій спас від смерті ваше чадо!

О, дякую богам за ту годину,

Коли се сталось! Так тепер я вправі

Жадать від вас, просити вас; зробіть

І ви для мене ту саму прислугу!

Спасіть мені моє дитя! Влічіть

Від лютої недуги лікаря!

Хрестіть його – я не бороню вам,

Але спонукайте, щоб повернув

До давнього, трудящого життя,

Щоб жив з людьми, як чоловік, не біг

В ліси, як дик, не крився, як розбійник,

Не марнував життя, ума і сил,

Не вгонював у гріб мене предчасно!”

І батько заридав. Зворушений,