Текст книги "Поезіі, що не ввійшли до збірок"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Іван Якович Франко
ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

СТАРА ПІСНЯ

У хвилю задуми стає перед мною

Те сковане людське нужденне життє,

Стає могилов темною живою

І важким стогнанням серце моє рве.

І холод смертельного болю й розпуки

Стиска моє серце, затемнює світ;

Безсильні, безрідні опадують руки,

Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.

Усюди, усюди, де око лиш гляне,

Де звернеться вухо, все чути одну

Відвічную пісню: ой життя погане!

А як би направить, ніяк не збагну!

Учені говорять: "Давно ми се знаєм

І знаємо навіть причини біди,

Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,

Щоби кінець лиху зробити1 Зажди!

Невдовзі побачиш сам чорне на білім,

Облічене цифрами все до цяти, -

Будущого пітьму ми світлом розвієм,

Всім буде вигідно та весело йти!"

А прості говорять, – ні, прості нічого

Не кажуть, мов мови немає у них, -

Лиш стогонів много і сліз гірких много,

Зневір[и] та смертей і болів страшних.

Вони навіть, бідні, ніколи не взнають

Про вас, щирі душі, що стелите путь

Новим поколінням, – стогнучи вмирають,

До царства будущого, знать, не ввійдуть!

Хоч радують душу знання та науки,

Та тяжко ж то бачить голодне дитя,

Чуть сотень стогнання і тисячів муки

Та пісню відвічну про горе життя.

Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.

***

Ах, коб я був музикантом

І тоном рядити умів,

То я б твої сльози перлові

На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,

То був би сумний полонез,

А тьохкання серця – шнельполька,

Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних,

То був би кадриль чарівний,

Твої ж поцілуї гарячі,

То вальцер безумно-шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію

Творити чудних образів,

Лиш знаю, що ми цілувались

Серед ялицевих корчів.

1880

***

Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло,

і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло,

і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля.

Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули,

і кождий вдар нещастя громовий,

і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку.

Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей!

І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей,

і кожде слово братнього завіта,

і чесне діло, й ясний взгляд очей – се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути!

Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою

і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою

ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!

***

В самоті, гризоті

Давні сни золоті

Розійшлись, розплились,

Наче дим по лугах,

І вже ти, як колись,

Не являєшся в снах!

І не раз в сумний час

Гадка чорна летить:

Що невже ж ти нараз

Перестала любить?

І не раз ми ся снить,

Що горов надо мнов

Сяє місяць блідий,

Пахне свіжов травов,

Ліс шумить молодий,

Вдалі потік журчить,

А довкола хрести,

Другий ліс кам'яний.

І здаєсь ми, що ти

Тихо-тихо лежиш

Під хрестом, під травов,

І на місяць глядиш.

Але ні, гляну знов -

І твоє й не твоє

Те могильне лице!..

Ні, не ти се лежиш

Під хрестом, під травов!..

Ні, і не за тобов

Я тут плакать прийшов!

Се лежить тут моя

Затолоченая,

Схоронена любов!

***

Ей, думи золотії,

Насіння чисте,

Коли ваш плід доспіє

І воля блисне?..

Глядіть, брати, довкола:

Весна йде з неба!

Не справлено ще поля,

Як того треба;

Не вкинено ще всюди

В ріллю насіння,

А се ще праця й труди

На покоління!

Хто сіє, той не зараз

Збирає плоди,

І овоч рве не зараз,

Хто сад городить;

А той, хто кров'ю власнов

Зливає ниву

І сіє в ню завчасно

Думку правдиву,

Чи може він жадати

Такого дива,

Щоб завтра вже збирати

По сівбі жнива?..

4/IV

ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ

Апостол правди і науки,

Котрого ждав ти день по дню,

Прийшов, простяг потужні руки, -

І легіон ім'я йому.

Но ті, що змаленьку кормились

Дум твоїх скорбних молоком,

Що всьому світові хвалились

Тобою, с в о ї м співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,

Позатикали вуха всі,

А то й в поліцію побігли,

Низькопоклонники твої.

5/IV

***

Ти знов оживаєш, надіє!

Світліє душа, молодіє…

І серце живіше б'є в груди…

О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько

Застукала воля легенько:

"Встань, сину, вже день далі буде!.."

О воле! О серце! О люде!

О воленько-мати, єдина,

Завчасно збудила ти сина, -

Тягяр ще лежить ми на груди…

О серце! О воле! О люди!

Тягар той ми віддих спирає,

А руки ланцюг ми тримає, -

Тягар се людської осуди…

О воле! О серце! О люди!

Но воля лиш шепнула слово,

І я підіймаюсь наново, -

Проч пута й тяжкі пересуди!

О воле! О серце! О люди!

12/VI. Стрий

***

Мчиться блискуча карета,

Гордо в ній дуєсь багач,

Гуркотом своїм колеса

Людський заглушують плач.

Плач, що ріков безконечнов

Ллється колесам услід,

Плач, що випалює довгі

Борозди в лицях сиріт.

Руку простяг до карети

Старець-каліка хромий…

"Пане, товариш твій давній

Просить о даток малий!

Тямиш, у бою кривавім

Поруч ішли ми оба…

Спис, що влучав в твоє серце,

В мойому тілі застряг!.."

"Проч, ти, влізливая жабо!" -

Крикнув му згорда візник,

Свиснув батіг… но зглушив тук карети

Болісний бідного крик.

Тільки лице наболіле,

Уст помарнілих складки,

Тільки посивілий волос,

Жили сухої руки.

Голосу дрож хоровита,

Наче тернина, в той миг

В серце встрягли багачеві, -

Він не забуде о них!

Серед гульні і утіхи

Месником тихим, грізним,

Серця пекучов грижею

Стануть вони перед ним.

В любих родини обняттях

Враз він побачить на миг

Змінені лиця кохані

І – клеймо болю на них.

Під час багатої учти

Погляд старечий, німий

Хвилями в серце заколе,

Острий, мов ніж ледяний.

В сні він часом му з'явиться,

Старець обдертий, хромий:

"Пане, товариш твій давній

Просить о даток малий".

А коли в ложах пухових

Скону почнесь боротьба, -

В хвилі послідній стрінуться

Давні товариші вба.

Ще раз уздрить ті уста він,

Очі ті зсохлі, без сліз, -

Но не заглушить вже стону

Грохіт каретних коліс.

23/I 1880

НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!

(Сонет)

Не бійтеся тюрми, о други молодії!

Не бійтеся тих пут, що на короткий час

Обкручують, немов холодні чорні змії,

Безсильне тіло! Що значить се все для нас?

Бажається панам пограться трохи з нами,

Бо бачать, що в тюрмі зовсім ми в їх руках,

Ну і обвішають старими бренькачками,

Щоб знати, як було в середніх ще віках.

Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,

Тверді, безвихідні, уперті та живі,

І проти них, брати, борню ми підіймаєм!

А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі

Ми бачим тільки страх панів і понімаєм,

Що панство їх крухе, як мури ті німі.

Написано 1880 р., досі не друковано.

СУЧАСНА ПІСНЯ

Вона не забавка дитинна,

Вона не мрія золота,

Вона не ніжная, невинна

І несвідуща красота.

Вона не пестощі любови,

Не вітру шум, не шепіт хвиль.

Вона тверде, рішуче слово,

Вна оклик духу голосний.

Вна дзвін той, що народ скликає

В добі нещасть до дружних діл,

Потужна пісня бойовая,

Защита серед граду стріл.

Вона огнистая лучина,

Що жару в серця долива,

В машині поступу пружина,

Непоборима і жива.

Не в сріблі, злоті, оксамиті

Вона зближається до вас, -

Вона робітниця і в світі

Свою роботу зробить раз.

Вна в серці криє біль пекучий,

Но вна не вмерла ще проте,

Вона жива, як люд робучий,

В котрім все людськості життє.

Вона горда і перед силов

Ніколи не зігне чола.

Вна дуб потужний над могилов,

Посеред хвиль бурних скала.

Вна ясним оком заглядала

У грудь відвічних поколінь,

Століть громада пролітала

Поперед нею, наче тінь.

Вна горя людського страшного

Нори гляділа з давніх літ,

Вона боліла, мліла много,

Заким на ясний вийшла світ.

Тож не цурайтесь видом бідним,

Нескладним гомоном її,

А серцем щирим і свобідним

Прийміть і полюбіть її.

Тож не цурайтеся, що стони

Часом крізь пісню ся прорвуть;

Се ж серць терплячих міліони

В тій пісні дружним боєм б'ють.

Прислухайтесь до того бою,

До зітхань горя в чорній тьмі,

Пригляньтесь до життя з любвою, -

А ви полюбите й її.

Написано 1880 р., досі не друковано

1881

***

Не все іще було, що може бути.

Не все, що мож розумного гадать, було вже гадано. По тій же пути не все історії колеса мчать.

Та тільки що розумного творилось, розумного гадалось до сих днів, – найменш у мозках одиниць зродилось, найбільш народ зробив і виповів.

СМЕРТЬ УБІЙЦІ

Вмирав мужик. Ну, що за диво?

Таж тисячі іх мруть щодня, спокійно мруть, від смерті ждучи, чого не мали від життя.

І сей так умирав. Сусіди зійшлися, гуторять, дітий, уже дорослих, розважають, – аж з ліжка обізвавсь старий:

"Хтів сповідатись я попові, та передумав; що вже крить?

Один гріх в мене на сумлінні, та з нього піп не розгрішить.

Громадський гріх се, тож прилюдно його сповімся, – ви судіть

і, як вам каже совість ваша, виніть мя або розгрішіть.

І ви, мої кохані діти, сю сповідь слухайте, щоб знать, чию хороните ви пам'ять, чим батька свойого назвать.

Ви – діти вбійці! Не жахайтесь!

Ось близько сорок літ уже я гріх той ношу на сумлінні, а він сумління не пече.

Так, дорогі мої сусіди, – я людську жизнь на душу взяв!

Чи бог простив мя, чи по смерті віддасть, що ту ми не віддав?..

Бо всяке вбійство, кажуть люди, бог тяжко-тяжко відплатить…

Я суду божого не знаю, но серце в мене не дрижить.

Вже тому сорок літ без мала, – то ще за панщини було, – під панською руков дрижало, стогнало стоном все село.

А пан наш був, мов звір той, лютий, – лиш чоловіком дарма звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь.

Бувало, вечором з роботи прийдем, під ґанком станем в ряд, – виходить пан карати "виних", а всі вже наперед дрижать.

Хто винен, в'язано до стовпа, а нам всім в очі му плювать, – а хто не плюнув, тому цюри як стій вліпили двадцять п'ять.

Хто на роботу запізнився, той голий в будяки лягав; хто з отаманом посварився, той глини повен рот дістав.

Дівчат з села для свої втіхи він глину заставляв місить

і тішивсь, як по пояс в глині весь день ся мусили крутить.

Що катував, що збиткувався, останні цомоги з нас ссав, що працев нашов наїдався, – народ терпів все і мовчав.

І я терпів не раз і гнувся, но мій терпець вкінці пропав: ну, мою милу – вашу матір – до себе пан в покої взяв!

Та й ще, – шептали стиха люди, – мене в рекрути хоче дать…

Я чув, що лихо не минеться,

і я рішився – хвилі ждать.

Сейчас на другий день погнали нас, може, двадцять парубків, у панський сад, – бач, захотів пан в саду кручених хідників.

Розставив нас тивон, відмірив, що кождий мав за день скопать…

Мене в такий дав закамарок, що вкруг нікого не видать.

Направо гліг розлогий, груші,

іззаду возівні стіна, край неї хвірточка маленька…

Ну, став я. Холод, тишина, крізь листя сонечко меркоче, мов злоті шнури в густині…

Я став, – так якось важко, сумно в душі зробилося мені…

Рискаль з рук випав. Я подував:

"Бог вість, чи довго ще на сей хороший світ буду глядіти?"

І сльози бризнули з очей.

Аж гілка хрусь! Я обзираюсь – передо мною пан стоїть, цілий почервонів зо злості, в руці шнур зложений держить.

"Га, – крикнув, – шельмо, так ти робиш!"

На мене шнуром замахнувсь, -

і в мні мов блисло: все ми одно!

Я скочив, наче вуж звинувсь, з руки му вирвав шнур, в тій хвилі заверг на шию, зашморгнув

і, пок ще пан скричати здужав, на конар груші відтягнув.

Затріпавсь пан – коротку хвилю…

Я в другий кут – хоть весь дрижав – став, так коплю, так працюю…

Ну, дав біг, я спокійний став.

Гляджу: тиша, нема нікого, пан висить… От тоді я в крик:

"Рятуйте! Гвалту! Пан повісивсь!"

На крик летить тивон, візник, летять робітники і слуги…

Круг груші стали і глядять, мов остовпілі, – не рятують, не відтинають, а мовчать.

А далі слуги всі розбіглись на всі боки: хто дещо мав накрадене – побіг ховати, а красти, хто ще не накрав.

Почула й пані, що ся стало, – не вийшла навіть, – ми самі відтяли го, внесли у сіни

і положили на столі.

Моя ж Оришка як почула, що пана вже нема, вікном – покій був замкнений – гульнула

і, мов скажена, вділ селом домів побігла, мовби гнав хто за нею, – вилізла на під

і там просиділа до ночі…

От так-то пасмо наших бід урвалося. Ніхто за паном, за катом людським, не жалів.

Мене ні про що не питали,

і я нічого не повів…"

Замовк старий. Стояли люди, мов хмара давніх, вічних бід овіяла їх душу сумом.

"Ну, що ж, сусіди, осудіть!"

І враз сказали всі сусіди:

"Сам бог, як бачим, тя простив, то й людська совість тя прощає".

Розкішний усміх прояснив лице старого. Як зірниця заходить тихо над Ділом, так тихо, радісно, спокійно заснув убійця вічним сном.

1882

***

Осінній вітре, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати -

Що у щілинах диким виєш тоном

І рвеш солому із сільської хати,

Зів'яле листя гоном перегоном

По полю котиш, – вітре мій крилатий!

Я довго, пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре, брате! Як мене побачиш

Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?..

1882

***

Як двоє любляться, а ждуть

Розлуки хоч би на часок,

То одно одному дають

На пам'ять незабудь-цвіток.

Я теж люблю. Палка, важка,

Нерадісна моя любов;

Вона, мов слабість десь яка,

Ввійшла мені вже в кість і кров.

Та хоч би й нині жизнь моя

Попала в жертву ворогам,

Тому, кого кохаю я,

Я незабудьки не подам.

Забудь мене, народе мій,

Коли щасливий і міцний,

До праці станеш на свій лан

І в своїй хаті будеш пан;

Коли не буде між тобою

Ані голодних, ні трудних,

Ані обійдених судьбою,

Ні слуг, ані панів бутних;

Коли у всіх твоїх дітий

Чуття та мислі розцвітуть,

Ти станеш чистий, мов святий,

Тоді про мене ти забудь.

Написано в р.1883.

СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ

Спинили кров. Пощо спиняти?

Нехай тече та клекотить,

Як та криниця! Час вмирати,

Бо страшно, тяжко в світі жить.

Ох, як болить! Та се лиш хвилю.

Вже полекша, знать, настає…

Великий пан прийде, похилю

Остатній раз чоло своє

Під сильною його рукою

Й війду у царство супокою.

Що там за гомін? Надо мною

Лавиною він кам'яною

Гримить, мов чорная гора.

Що то за крик? Ах, знаю, знаю!

Виразно, ясно споминаю:

Се та сподівана пора!

Там вулицями стугонить

Ріка народу і валить

Тиранський трон! Гармати грають,

Реве пожежа, кровця рине,

А люди вереск підіймають,

Страх їм замовкнуть не дає.

То революція, єдине,

Коханеє дитя моє.

Га, де я? Чом я не між ними,

Не між борцями молодими,

Не в вирі лютої війни?

О боже! Трони і тирани

Втонуть у крові, а вони

Сказать готові:"Де ж був ти?

Чому не бився разом з нами

Проти неволі й темноти?"

Я ж довго, тяжко працював

І слушного часу все ждав, -

Де ж я тепер? Куди попав?

Понурі стіни і склепіння

Злорадо пнуться наді мною,

Мов вороги, – бліде проміння

Ледве тісненькою шпарою

Знадвору ллється. Прояснилось…

На мні, довкола мене кров…

Не можу встати… Чи то снилось,

Що в пропасть впав я стімголов?

Немов потовчене все тіло…

А там… а там кипить десь діло,

Що час його тепер прийшов.

Година тому – я дав знак

До лютого, страшного бою.

Я сильний був, здоров… О, як

Бажав я кинуться стрілою…

Хоч наложити головою,

Аби лиш ворога зламать!

І впав я в першому ряду.

Куди піду, туди піду, -

Чи буде хто про мене знать,

Чи ні, байдуже се мені.

Зробив я те, що міг зробити;

Чи добре – не мені судити,

А те, що жде по кінчині,

Ось-ось ввижається, немов у сні.

Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.

***

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

Дай мені ссать з жагою голодного

Теє райське проміння живе,

Що з таємних глибин благородного,

Непорочного серця пливе!

Щоб, тебе над життя я кохаючи,

Так добро теж і правду кохав,

Про твоє ущасливлення дбаючи,

Я й про бідних, покривджених дбав.

Ти будь іскрою в мні громовинною,

Що і в мертвому збуджує рух,

Будь вітхнення струєю невпинною,

Що рве вгору і серце, і дух.

Хай у серденьку віру в будущеє

Відновлять твої ніжні слова,

Відновлять пісень джерло цілющеє,

Що зморозила жизні зима.

Розігнавши всі сумніви й муку,

Ти цілим мене мужем зроби,

Щоб з тобою я жив рука в руку

Для добра, для людей, для борби.

Написано в Станіславові в вересні 1883

Я ЗАБУВ

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Я забув – ні, я думав, безумний,

Що засипана прірва стара,

Заповнили її трупи й трумни…

Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!

О, забув я про тин той спижевий,

Що між нами границею став,

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов'яли

І ні з чого віночка плести,

Що вони й не мені розцвітали, -

Я забув, і тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, -

Я забувся, прости!

Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.

ОСТОРОГА

Ей, не люби мене, дівчино!

Як хочеш любощів речистих,

Як хочеш розкоші й огнистих

Присяг, заклять і зітхань много,

Щоб нерви мліли, дух спирало,

Кров билась бурно, безупинно

І серце в груді завмирало, -

Коли бажаєш всього того,

То не люби мене, дівчино!

Ей, не люби мене, дівчино,

Як хочеш жити в супокою,

Плідне мов древо над рікою,

Діток коханих годувати,

Синів давати в школу, в люде,

Дочкам готовить нишком віно,

На власну путь благословляти, -

Зо мною, хто зна, чи те буде,

Тож не люби мене, дівчино!

Бо я борець, моя рибчино!

Бо я робітник твердорукий,

Мене труди ждуть, бої й муки,

Мене ждуть бурі громовії,

Що, може, й розіб'ють судно те,

В котрім ми попливем, дитино!

Як зможеш ти тягти весло те

І не злякають бурі тії,

Тоді люби мене, дівчино!

Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.

АПОСТРОФА

Квітко осінняя,

Квітко бліда!

Вже пора змінная,

Сльоти, біда,

Ранки з морозами,

Млистії дні, -

Вмитая сльозами

Зв'янеш на пні.

Ох, не розвивши ще

Сил весь засіб

І не нажившись ще,

Ляжеш у гріб.

Квітко осінняя,

Що се тобі,

Що не розвилась ти

В раншій добі?

Чи доля лютая,

Мачуха, знай,

Не привела тебе

В легітний май?

Чи з милосердя

Далась ти на глум,

Щоб потішати наш

Осінній сум?

Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.

ПЕРСПЕКТИВА

Квітко осінняя,

Бита сльотою, -

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїй пути,

Чом же не можу я

Тебе забути?

Чом в самоті мені,

В хвилях задуми,

Чуються ті грізні

Бурі та шуми,

Плеще холодний дощ,

Вітри ревуть,

Що тебе до землі

Топчуть і гнуть?

Чом у самітньому

Важкому сні

Бачиться твій сумний

Образ мені?

І те лице бліде,

Зблідле від горя,

Й око глибоке те,

Мов бездна моря;

Руки дитячії

З труду обвисли

І на чолі блідім

Ясний знак мисли;

Ніжні уста, любих

Слів джерело,

Шо з них нарікання

Ще не плило?

Світла і чистая,

З нічної темені

Чом так жалібно ти

Глядиш в лице мені?

Чом твоє тихеє,

Добреє око

Так проника мені

В душу глибоко?

І пробира мене

Трепет таємний,

Але втиша мене

Голос неземний:

"Ні, друже, ні, не нам

Снить про жизнь любу,

Буря осіння нам

Гра – не до шлюбу.

Рада б життя прожить,

Друже, при тобі,

Та вже зима біжить,

Що, може, нас зложить

В спільному гробі".

Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р., досі не друковано.

ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ

(Уривок політичної байки)

Надоїло самовладно Львові панувати

Довелося volens nolens1 конституц'ю дати.

Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно!

Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно".

От розписано вибори. Ну, се кождий знає,

Як то при таких виборах у звірів буває.

Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,

Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу".

А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:

"От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!"

От зійшлись посли звірячі на сеймове віче, -

Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,

А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу.

Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:

"Чесне собраніє!

Дуже я рад,

Що де не гляну я, -

Згода та лад.

Мов на прагнущії

Діти краси

Впали цілющії

Краплі роси,

Так і в суспільності

В нашій землі

Сімена спільності

Й згоди зійшли.

Вороги знатнії

Предовгий час

Сіяли братнії

Розлади в нас,

Визивали розличнії

Мари грізні,

Систематичнії

Плели брехні,

Щоб молодечую

Згоду зірвать,

Масу овечую

Підбунтувать,

Щоб плем'я вовчеє

Слабло само,

Всіх в якнайдовшеє

Впрягти ярмо.

Та міць господняя

Розбила їх,

Підлість б[ез]одняя

Сповзла, мов сніг.

В щирім довірії

Вівці к братам

В обійми сірії

Верглись Вовкам.

Раді традиції

Давні держать,

В вовчій опіці і

Жить, і вмирать.

Раді повинності

Давні нести

Без супротивності

Й хитрої мсти".

Написано д[ня] 15 вересня 1883, досі не друковано.

____________________

1 Хочеш не хочеш (лат.).

1884