Текст книги "Війна між псом і вовком"
Автор книги: Иван Франко
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Iван Якович Франко
ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ
Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
– Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.
– Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
– Ай-ай-ай! – зацмокав Вовк.– У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.
– Ні, Вовчику,– мовив Пес.– Не роби цього. Пам'ятаєш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.
– Е,– каже Вовк,– через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або двоє з'їм.
– Ні, Вовчику,– каже Пес.– Не ходи до нас, бо буде біда.
– Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так обережно там справлюся, що ніхто й не почує.
– Але я почую.
– Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?
– Добре тобі говорити,– сумно мовив Пес.– Не видавати приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?
– Роби, як знаєш,– мовив Вовк,– я мушу до твоїх свиней навідатися й раджу тобі сидіти тихо.
Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:
«Що мені робити? Підожду трохи. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить, що хоче. А як зачую крик у хліві – не буду мовчати».
І справді, тільки Вовк крізь щілину проліз до хліва, почула його Свиня та як закричить! Поросята собі як завищать, а Пес, почувши це, як загавкає, як завиє! Посхоплювалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь щілину, всипали йому такого бобу, що декілька день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже:
– Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього.
– А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря? – мовив Бровко.
– А хіба я не звелів тобі мовчати? – огризнувся Вовк.
– Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам'ятаєш? Поки було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?
– Та який там біс з нею сварився! – люто крикнув Вовк.– Тільки я до хліва, а вона в крик. Але я їй цього не подарую. Слухай, Бровку, не роби дурниць. Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гості.
– Про мене, приходь,– мовив Бровко.– Тільки пам'ятай, щоб у хліві було тихо. Як тільки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.
З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знову до хліва. Але Бровко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й остерігалася, бо Вовк обіцяв навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в щілину, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого галасу, а Бровко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк мусив чимдуж утікати до лісу.
Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Бровко – стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.
– А що, Бровку,– мовить Вовк ніби ласкаво,– чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?
– Не кортить,– мовив Бровко.
– Ах ти, зраднику! – крикнув до нього Вовк.– Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен, позбавлю тебе життя.
– Що ж діяти,– мовив Бровко,– раз мати родила, раз і вмирати треба. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.
– Ах ти, собаче покоління,– лютував Вовк за ворітьми.– Ти ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.
З тим Вовк і пішов.
Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:
– Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?
– Розуміється, розуміється, допоможу,– відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.
– Слухайте, дядьку Пориличу! – каже Вовк.– Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.
– Гаразд, гаразд,– мовив Кабан.– Допоможу напевно!
Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.
Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.
«Що мені на світі робити? – думав він собі.– І яких мені вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».
Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.
– Ей, Бровку, а що з тобою? – окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.
– Ет, що тобі говорити,– каже Бровко,– нещастя моє та й годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.
– Ну, говори, говори,– настоював Мурко.– Поможу не поможу, а хоч розважу твою тугу.
Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.
– Не турбуйся, братику,– говорить Мурко.– Я тобі допоможу. Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій війні.
Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і вони обіцяли йому свою поміч у війні.
Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько мов у барабан б'є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.
Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.
– Слухайте, братчики! – говорить з дерева Ведмідь.– Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?
– Чуємо,– з острахом промовили лицарі.
– А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.
– Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис.– Буде нам!
– А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.
– Ох, це він по мою душу йде,– простогнав Кабан, лежачи під листям.
– Що ж робити, братці? – промовив Вовк.– Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.
Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.
– Ой лишенько! – скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви.– Це ж, мабуть, смерть моя лізе.
І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.
– Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці,– мовив Вовк.
– А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли,– озвався Кабан.
– А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так мені ввесь хвіст відчикрижила,– говорив Лис Микита.
– А я й не тямлю, що зі мною було,– стогнав Ведмідь.– Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
