Текст книги "Борислав смiється"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Але ж, люди добрi, – сказав вiн одумавшись, – хто се сказав вам, що ту млин паровий будуєся?

– А от пав будовничии, що нинi рано приїхав шукати робiтникiв до нової будови!

– Е, то пан будовничий зажартував собi з вас! – сказав Леон. – Се не млин паровий, се проста нафтарня будується! Де менi до парового млина!

– A-a-a! – вирвалося з уст усiх присутнiх, мов знак здивування та розчарування. I бiднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивцi якось мов свобiднiше почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо будує нову нафтарню? чи, може, буде потребувати нафти та воску i яке дiло буде в нiй провадити? Деякi цiкавiшi запитували його навiть, чи не зробив з ним якого контракту?

– Ми чули, – говорили деякi жиди, – що там, у Вiднi, зав'язується велика «Erdwachs Exploitations-Compagnie» (Спiлка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?

– У Вiднi? Спiлка визиск…? – дивувався Леон. – Нi, я про нiяку таку спiлку не чував i в зносинах з нею не стою!

– Чи можлива рiч? – дивувались i собi жиди. – Адже ви були в Вiднi, то аби там бувши, та й не чути навiть про зав'язання великої «Спiлки визискування»?

– Та де, – вiдпекувався Леон, – я в Вiднi був в приватних дiлах, на бiржу навiть не заглядав!

Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришiв. Правда, вiн обiцяв з деким ще нинi побалакати о закупленнi воску земного, котрого буде потребував до нової нафтарнi. А позбувшися непожаданих цiкавих гостей, вiн пiшов на плац, де вже наймленi робiтники рiвняли грунт, звозили камiння й цеглу i де будовничий з Бенедьом розмiрював план i випальковував мiсце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за мiсяць скiнчена, – iменно на час, в котрiм вiденськi фабриканти обiцяли прислати замовленi Шеффелем прилади.

Будовничий був дуже маркiтний i раз у раз воркотiв щось пiд носом. Бенедьо тiльки десь-колись чув уриванi слова, як «дурний жид», «ошуст», «хоче циганити, а не вмiє». Коли Леон наблизився i голосно сказав робiтникам «добрий день» i «дай боже щастя», Бенедьо перший пiдiйшов iд ньому.

– Пане, – сказав вiн, – правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

– Або чому ти мене о се питаєш?

– Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо того плану. Я прецiнь робив уже при паровiм млинi в Перемишлi i знаю, як вiн має ставитися. А ту, скоро-м iно поглянув на план, так зараз пiзнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже i вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту, в тiй пустинi, ставили млин? А от пан будовничий на жоден спосiб не хотiли примiрювати сей план, говорячи, що се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки вiн сам не зробить такий план, який випадав пiд паровий млин…

– Але ж розумiється, що я то на жарт говорив! – сказав голосно Леон, стараючись покрити знов смiхом своє замiшання. – Чень же я ще не вдурiв – будувати паровий млин у Бориславi!

Тепер i будовничий, почувши тi слова, пiдiйшов iд Леоновi, що, все ще всмiхаючись, роззирався довкола.

– Пане Гаммершляг, – сказав будовничий прикрим, терпким голосом, – хто тепер з нас двох зiстане брехуном?

– Брехуном? – повторив Леон i вiдступився о крок назад, мiрячи будовничого задуфалим поглядом Правда, пiд тим задуфальством крилось усе-таки змiшання, i Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих i не збiльшував того змiшання. Але будовничий не гадав утихнути.

– А так, брехуном, – сказав вiн. – Бо чи ж ви не говорили менi вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?

– Я жартував.

– Ви жартували? Ну, я ще не видiв, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумiв. Я на конто того жарту й робiтникiв назбирав, i розруху наробив у цiлiм Бориславi…

– То дуже зле! – сказав Леон.

– Певно, що зле, бо тепер я перед усiм тим народом брехачем став.

– То ваша рiч, не моя!

– Моя рiч? Але ж ваше слово!

– Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зумiли з плану розпiзнати паровий млин вiд нафтарнi?

Тi слова дуже вкололи будовничого.

– Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!

– Ну, то ваша вина! – вiдрiзав Леон. – За що в мене грошi берете?

Сварка ся велась голосно i ставала чимраз голоснiшою. Леон почервонiв як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Мiж тим робiтники i деякi постороннi люди, чуючи передрачку мiж «панами», поставали i ззиралися цiкаво на се видовище.

– Мiй пане. – кричав роз'ярений будовничий, – я, чень, не по то прийшов сюда, щоб слухати вашi iмпертиненцiї.

– Анi я по то, щоб слухати вашi дурницi!

– Пане, ви мене ображаєте!

– Не дуже страшний проступок!

– Ви шкодите моїй славi!

– Ви пошкодили моїм iнтересам!

– Так? То прошу заплатити менi за мiй труд, i я ще нинi вертаю собi до Дрогобича.

– О, i овшiм! Будьте ласкавi подати менi рахунок, i то не лиш за тутешнiй труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обiйтись без такого генiального будовничого! – I Леон гордо вiдвернувся на знак, що бесiда скiнчена. А будовничий, з кипучою злiстю внутрi, кинув, що мав у руках, i, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пiшов до Борислава, опроваджений голосним смiхом слухаючого робучого люду.

Робота пiшла далi своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко вiдсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якiмось часi вiн став перед Бенедьом.

– Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.

– Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пiсля плану.

– Ви самi?

– А чому ж би нi? Штука невелика. До мiсяця все буде готове.

– Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловiк добрий i щирий. Будуйте! Навiть кавцiї вiд вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бiйтесь, – я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, i рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподiвана добродушнiсть Гаммершляга, котрий дозволив йому i без кавцiї вести будову, i надiя на ще вищу плату – все те немов роз'яснювало перед ним свiт, будило багато нових думок. Вiн почав уганяти i кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другi робiтники косо та зависло глядiли на нього, а може, дехто i вважав його жидiвським пiдлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке дiло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської завистi!

VI

Червень мiсяць добiгав уже до кiнця. Починалася косовиця. Широкi мокрi луги пiдгiрськi зеленiлися та пишалися стобарвним рясним зiллям. Мов широкi озера мiж скалистими сiрими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них сiро, мертво, понуро! Зоранi сугорби сiрiлися перепаленими, сухими скибами; рiденьке жито кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й вiдцвiсти гаразд. На овес i надiї не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже й заков'яз на пнi, пожовк i похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплi жовкли, не здужавши ще й зацвiсти Все складалося на те, щоб вiдiбрати й послiдню крихту надiї у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, – уже Петрове пущення минуло, а анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень не було. Мiж народом iшов один однотяглий стогiн та плач. «Чорнiшi чорної землi» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гiрчицю, лободу, щавник та всяке зiлля, риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та добутою за остатнє мукою i пекли з тої мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна було видiти по дорогах церковнi процесiї; з слiзьми в очах, припавши лицями ниць до землi, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насмiхалося з слiз i молитов бiдного люду.

Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi гарячки, тифус та пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими чередами лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи i мерли цiлими десятками. Села, лунавшi колись вiд гамору та спiву дiтей погiдної лiтньої днини, тепер стояли тихо i понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навiть посторонвього чоловiка. Iдеш селом, на улицi нi душi живої, хiба худа, нужденна скотина бреде самопас попiд плоти та де-не-де на обрiї пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, нiщо варити анi пекти, – кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч не чути стонiв, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в пiдгiрських селах – то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння, в котрiм чоловiк з надмiру болю перестає почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.

I косовиця, тота доба самої оживленої i самої поетичної польової роботи, не внесла нi життя, нi поезiї в загальний мертвий вигляд пiдгiрських осель. Звiльна, мов за похороном, волоклися виголодженi парубки та чоловiки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих косарiв. Нi звичайних косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей та той перейде один-пiвтора перекоса, кине косу на землю, зiтхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрiбку освiжитися, спочити, набрати нової сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав за серце: так i бачилось, що се не робота, а розпука.

Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi, пасенi i здоровi, вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана – статного, пiдсадкуватого мужчини, в силi вiку i здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лицi, в гарнiм, багатiм строю, – все те дивно вiдбивало вiд нужденної подоби окружаючого краю i народу. Але, певно, вигляд їдучого пана i його повозу не був в бiльшiй суперечностi з виглядом занидiлого, голодною смертю мручого Пiдгiр'я, як суперечнi були думки i замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусi, над тими бiдними селами. Тут безпомiчна розпука, чувство безвихiдної загибелi, напiвнесвiдоме бажання хоч як-небудь i чим-небудь продовжити ще хоч на кiлька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в головi їдучого пана, – сього кождий легко догадається, скоро пiзнає, що той пан – наш давнiй знакомий, Герман Гольдкремер, i що вiн по довшiм побутi у Вiднi й у Львовi вертає оце до Дрогобича. Вид безмiрної нужди та погибелi доокола навiвав на нього вдоволений, ситий супокiй, трохи не радiсть. «Се для мене робиться! – думалось йому. – Сонце – то мiй вiрний отаман. Висушуючи тi поля, висисаючи всi живi соки з землi, воно працює для мене, воно згонить дешевих i покiрних… робiтникiв до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покiрних та дешевих робiтникiв тепер якраз треба було Германовi якнайбiльше, бо тепер вiн уложив нове блискуче i велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбинi багатства.

Але щоб докладно i вiрно оцiнити всi чуття i мислi Германа при поворотi до Дрогобича, треба нам розповiсти, що дiяв i чого зазнав вiн послiднiми часами, вiдколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а вiдтак в його домi, де несподiвано дiйшла до нього страшна i потрясаюча вiсть о тiм, що син його Готлiб щез кудись без слiду.

Крайнє розстроєний i приголомшений на дусi Герман їхав до Львова, щоб розвiдатись докладно, що сталося з його сином. Вiн бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готлiб не вмер, а жив, раз знов згромаджуючи в своїм умi всi свiдопттщ, стверджуючi правдоподiбнiсть його смертi. Але тота внутрiшня боротьба шарпала його сили i бурила в нiм кров, так що швидко вiн до того втомився, що не мiг нi о чiм виразно думати i що замiсть складних думок перед його уявою пересувалися i мигали якiсь неозначенi марева, якiсь пошарпанi зароди образiв та думок. Вiн силувався спати пiд мiрне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома i нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звiльна довга i нудна подорож, одностайнi, понурi види надднiстрянських болотистих рiвнин, через котрi переїздив, притупили вразливiсть i втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зiбрався з силами не думати про сина, а щоб пiддати думкам iнший предмет заняття, вiн видобув одержаний перед вiд'їздом телеграм вiд вiденського агента i почав пильно по десять разiв перечитувати немногi слова – перший i незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Вiн вдумувався в кожде слово, строїв плани, i то розвело потроху його гарячку, освiжило його.

Так вiн приїхав до Львова i сейчас побiг до полiцiї. Слiдiв не було нiяких, вiстей нiяких. Вiн зложив сто ринських для того, хто би перший вислiдив щось певного про його сина, а може, п'ять раз бiльше роздав усяким полiцейським та потратив на утоптування комiсарiв, щоб тi докладали старання i всiх сил, щоб швидше дiзнатися дещо про сина. Його обiцянку пущено в газети, i Герман двi недiлi ще просидiв у Львовi, ждучи кождого дня, що ось-ось прибiжить пiсланець з полiцiї i зазве його до директора. Але пiсланпя як не було, так не було, i Германовi самому приходилось протоптувати туди стежку. I все задарма. Крiм найденої над ставом одежi, нiчого не було. По двох недiлях полiцiяни i комiсари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубi Львова, Готлiб не згиб. Але чи ж мiг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не мiг згинути деiнде? А хоть i не згиб, то де ж мiг подiтися? Все те ще дужче мучило Германа. Вiн просив полiцiю розписати гончi листи за Готлiбом, а сам поїхав до Вiдня – уладжувати iнтерес.

У Вiднi ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент i зараз на другий день завiв його до Ван-Гехта. Два чи три днi тяглися умови та перемови, – Герман торгувався уперто, i бельгiєць, котрого ожидания та надiї зразу так високо грали, мусив пiд тиском сухих, чисто дiлових, жидiвських обрахункiв Германа хоть туго i звiльна, а все-таки подаватися. Ван-Гехт опускав з цiни, i вкiнцi оба супiрпi стали на тижневiй платi 500 ринських в протягу семи лiт, з тою вимовою, щоб Ван-Гехт за той час сам вiв фабрику, i на 5 % дивiденду з чистого зиску за спроданий церезин, вироблений в двох послiднiх роках їх контракту. Звiсна рiч, Герман не дуже з легким серцем пiдписував такий контракт i обiцював технiковi таку, нечувану в Бориславi, суму; вiн потiшався тою думкою, що чой зможе в Галичинi яким свiтом прикрутити Ван-Гехта, витягти з нього як можна бiльше, а заплатити менше. I те йому опiсля вдалось!

Фабрикувапня церезину мало розпочатись аж з новим роком. Восени мав Ван-Гехт приїхати в Галичину до Дрогобича, щоб надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обiцявся давати йому невеличку мiсячну плату по 100 ринських, бо зобов'язання контрактове починалось аж з новим роком.

Але, крiм того одного дiла, Герман по дорозi уладив ще друге, i далеко бiльше. Сходячися на бiржi з многими знакомими спекулянтами i капiталiстами, вiв часто заходив з ними в бесiду про бориславськi копальнi, їх багатство, про чищення воску i кошти, про вiдбут парафiну i т. д. Вiн зразу дивувався, чого ее так пильно його випитують о всi подрiбностi люди, котрi донедавна мало показували до них цiкавостi. Вiн ще бiльше здивувався, коли переконавсь, як багато деякi з них i самi знають про Борислав, про видобування i багатство його пiдземних скарбiв i про всi практики при очищуваннi i фальшуваннi церезину. Аж перегодя дiзнався вiн, що в вiденських «капiталiстичних кружках» зародилась i дозрiла думка зав'язати велику «Спiлку визискування земного воску». Зразу його не тiшила тота думка. Вiн боявся, щоб «Спiлка визискування» не стала на завадi його iнтересам, не ввiйшла з ним супiр i не-пiдорвала його багатства. Але, передумавши, вiн аж засмiявся з свого страху. Вiденськi капiталiсти, а «Спiлка» в Бориславi! Се смiшна нескладиця. Хто буде вести в Бориславi дiла «Спiлки»? Коли який-небудь вiденський, загалом європейський чоловiк, а не галицький жид, – то загибель «Спiлки» неминуча, i то загибель в дуже короткiм часi. Не так був зложений i не так шитий Борислав в тiм часi, щоб європейський продприємець з напiвпрямим поступуванням, з напiввiдповiдними поняттями о фабрикацiї, без вiчних брудних жидiвських крутарств та шахрайств, без фальшування, без ошуки на робiтниках, надзорцях i всiх, кого тiльки можна було ошукати, – щоб, кажу, такий чоловiк мiг удержатися в Бориславi. Правда, i європейськi фабриканти-предприємцi не дуже сторонять вiд усiх тих гарних жидiвських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степенi брудноти та безвстидного, рабiвницького (вже не легального, як на Заходi) визискування не доходять. При тiм же, в Європi привикли бiльше до порядку, до систематичностi, до докладної бухгалтерiї, а в Бориславi тодi тi привички були ще слабi i далеко не загальнi. Бiльша часть предприємцiв вела свої дiла якось по-злодiйськи, без порядку, щоб тiльки вiд робiтника видавити якнайбiльше, обiрвати йому, що дасться, з платнi, а й те, як можна, то й зараз витуманити вiд нього назад. Тому-то понятно, що при тащи роботi європейськi предприємцi, особливо систематичнi i до пунктуальностi привиклi нiмцi, не могли в Бориславi устоятися.

Все те роздумав швидко Герман i старався ближче розвiдатись, як, на яких основах i ким зав'язується «Спiлка визискування». Все, що дiзнався про те задумане дiло, втiшило його ще дужче. До «Спiлки» приступило чимало знатних капiталiстiв, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цiлий мiльйон. «Значиться, можна буде гарний кусник влупити», – се був невiдлучний внесок, що чимраз яснiше визначувався в Германовiй головi. Капiталiсти перед зав'язанням «Спiлки» посилали зручного вiденського iнженера на мiсце, до Борислава i до сусiднiх нафтарень, щоб вислiдив докладно копальнi i фабрикацiю, цiни ям, цiни воску сирого i все, що потрiбне для уложения будущего плану дiйства «Спiлки». Iнженер саме що вернувся по двомiсячнiм побутi в Галичинi, i вiдповiдi його були вдоволяючi для капiталiстiв, стверджувались i тим, що говорив Герман, – тож консорцiум, зав'язуючий «Спiлку», порiшив приступити до дiла.

Вже Герман закiнчив умову з Ван-Гехтом i сидiв у Вiднi без дiла, неспокiйний i втомлений, чогось дожидаючи, надiючись. Вiн надiявся звiстки вiд львiвської полiцiї, дожидався, що станеться з «Спiлкою». Аж ось одного дня вiн дiстав запрошення на збiр основателiв. Його просили деякi вступити також членом до «Спiлки», прийняти повномочнiсть до ведення дiл «Спiлки». ^ Герман завагувався. Вiн розраховував в своїй головi, яка з того була б користь для нього. Ведучи дiла «Спiлки», поперед усього йому прийшлось би бiльше занедбувати свої власнi дiла, а за се чи виплатив, би йому виск зо «Спiлки»? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступi вложити значну суму до основного фонду. Акцiї «Спiлки» хто знає ще як будуть iти, а з самого заряду користi йому буде також немного, та й ще нетяжко впутатись чи кримiнально, коли б «Спiлка» збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матерiально. Герман зважив усе те жаво i рiшився анi не вступати в члени, анi не приймати заряду, щоб нi в чiм не бути зв'язаним зо «Спiлкою». А тiльки зараз по її зав'язаннi вiн зробив контракт на доставу сирого воску для «Спiлки». Контракт був корисний. Сто тисяч сотнарiв мав постачити Герман ще до падолиста – перевiз i вiдбiр приймала на себе «Спiлка». До того часу, а найдалi до нового року, мала уладптися нафтарня для чищення воску. По вiдобраннi тих сто тисяч «Спiлка» мала заключити з ним новий контракт. Крiм того, Герман обiцявся посередничити мiж «Спiлкою» а другими бориславськими предприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопiв.

Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вiстей про Готлiба не було нiяких. Германовi похолодiло коло серця. Яким лицем вiн стане перед жiнкою? Що вiн скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшнi крики та прокляття. Вiн переждав ще тиждень – нiчого не чувати. Тодi вiн рiшився їхати домiв, тим бiльше що дiла кликали його до Борислава. I, їдучи до Дрогобича битою пiдгiрською дорогою, вiн так само бився з гадками, переходячи вiд чуття ситого, самовдоволеного супокою до тихої радостi фабриканта-гешефтсмана на вид безмiрної бiдностi та розпуки пiдгiрського народу, на вид бiльшаючого числа «дешевих i покiрних робiтникiв». Але чим ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше i грiзнiше перемигувала перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою налягав на його душу неспокiй.

Але яке ж було зачудування Германа, коли, приїхавши додому, застав свою жiнку в такiм незвичайнiм для себе настрої, що й сам не знав, що з нею сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i вибухiв скаженого гнiву, його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов сорока в кiстку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi борозди, якi повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала його про Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не мiг його вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше її охота подразнити мужа, нiж дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же її лице, рум'яне, здорове, i оживлене, її сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, її живi рухи та жести i навiть хiд її легкий та голос дзвiнкий – все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман зразу стовпiв, дивуючись.

– Гм, – сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка їла обiд разом з ним i їла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засiли поруч на м'якiй софi i Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Готлiба, – гм, – сказав Герман, – а ти, як бачу, за той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала!

– Я? Господи боже! Я очi свої проплакала, ну, але тепер, як ти приїхав, по тiлькiм часi…

– Так-то воно так, – говорив недовiрчиво Герман, – але менi щось не здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла змiна. Ану, скажи правду, що тому за причина?

Вiн усмiхався, глядячи їй в лице. Вона розсмiялась також:

– Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина?

– Готлiб прибув?

– I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! – I вона знов плаксиво скривила лице. – Коби вiн прибув, не така б я була!

– Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в твоїх очах, слiз анi слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути.

– Iди, дурний, iди, так тобi здається! – I Рифка вдарила його вахлярем по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до своєї спальнi i замкнула дверi за собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався, догадувався, а вкiнцi, плюнувши, пробуркотiв: «Що то бабська манерiя!» Далi встав, походив трохи по свiтлицi i взявся до своїх бориславських дiл.

I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв там i назад, отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, її серце билося жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед Германовим приїздом, вона одержала його через пiсланця – малого коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i пепостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, – комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, – радувало її, а нетерплячка довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i розмовляла з Германом.

– Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на лицi, така натура погана. Зараз старий бiс догадався. Але чекай, чорта з'їш, поки вiд мене правди дiзнаєшся!.. – Вона сiла вiдтак на софу, отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало намазанi букви.

Вiд виїзду Германа до Львова справдi нове життя зачалось для Рифки. Несподiваний поворот сина, та й ще в такiм незвичайнiм способi подiйствував на неї, як набiй електричної батерiї. Мов безумна з радостi, вона по вiдходi Готлiба бiгала по покоях, без думки i без цiлi переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але хоть i вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрi її кипiло та клекотiло, кров плила живiше, її розбуджена фантазiя блудила та носилася летом ластiвки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли i як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженнi. Вона турбувалась, вiдки добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в своїм вуглярськiм уборi прибiгав до неї, розпитувала його, як вiн жиє i що дiє, але Готлiб такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матiр, щоб мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та щоб старалася для нього о грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та роздразненнi найшла Рифка те, чого не ставало їй досi, – найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до працi думок – i ожила, похорошiла.

Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи, хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування для Рифки. Вони тим були цiннiшi для неї, бо слово, написане, оставалось на паперi, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати i перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв i все находила в них чим любуватися. Тi листи вона вiдбирала i читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi листи. Потреба любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих лiтах а розвита аж до нервової гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.

– Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? – шептала Рифка, отворивши лист i напуваючись ще перед читанням розкiшною ожиданкою, I вiдтак зачала пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:

«Мамцю! Грошей маю ще досить, – треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити великої бiди. Але й не о тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проходi дiвчину, – вiдколи жию, не видав такої. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, – кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджується i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї i питати її, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, – не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам».

Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi, все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, – а така любов найбiльше мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi, котра в своїм життi нiякої любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до рерця, слiдити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн любить. Правда, коли б тут коло неї була i жила тота дiвчина, котру вiн любив, коли б тота дiвчина i з свого боку любила його, Рифка непремiнно зненавидiла б її, строїла б її життя – за її любов!..

Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, – кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь їх тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в їх нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, їй було любо i приємно, як нiколи. Вона мовчала.

Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'її до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.