Текст книги "Борислав смiється"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Так, – вiдповiв Андрусь якось неохiтно.

– Отеє ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?

– Не час iще, але живо час надоспiє, – вiдповiв Андрусь.

– А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi виїсть! Сам бачиш, що нашi гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора, щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!

– Буде погроза, – сказав твердо i спокiйно Андрусь.

– Яка? Коли? – роздалися з усiх бокiв питання.

– Се вже моя рiч. Почуєте тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм говорити не приходиться, – вiдповiв Андрусь. – А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм ударив. Чекайте ще троха… А тепер добранiч!. Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки зiбралися до виходу.

– А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, – сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов надiя виходу з страшної муки.

Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй сидiв у кутi пiд стiною, а давно погасша люлька випала йому з зубiв i лежала на подiлку. Так само Андрусь i Бенедьо сидiли мовчки, кождий на своїм мiсцi, кождий занятий своїми думками. Тiльки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блiдим i з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, i ока не зводив з Андруся Басараба, немов вiд нього ждав не знати якої пiльги. Матiй перший приступив до молодого парубка.

– Що ж ти, небоже, гадаєш робити? – спитав вiн м'яким, спiвчуючим голосом.

Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi.

– Або ж я знаю, що робити та й що дiяти? – вiдказав вiн зломаним голосом. – Смерть собi зроблю, як не зможу бодай пiмстптися на своїх ворогах!

– Скарж їх до суду, най злодiї хоть посидять! – дорадив Матiй.

– До суду? – обiзвався понуро Андрусь. – Ну, також добра рада! До суду! I хоть би їх там i позасуджували, то що? Посидять по пару мiсяцiв та й вийдуть i ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в судi, коли сам не знає, що вони там дiвцi зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свiдкiв, як їм докаже? А може, дiвка сама, з власної волi, зробила собi смерть, або, може, бог знає, яка на то iнша була причина? Ех, Матiю, Матiю! з твоїм судом!.. Ту треба iншого суду, iншої правди!..

На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову i зiтхнув важко, немов помимо своєї волi i охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив:

– Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, нiякої ганьби, нiякого згiрдного слова не могла стерпiти!.. Ну, але що ж менi робити, що дiяти?..

Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута, моргнувши Матiєвi, щоби вiдступився, – i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що немалої ваги мусили бути Андрусевi слова, коли молодий парубок вiд них зразу поблiд ще дужче далi почервонiв, а вкiнцi, тремтячи всiм тiлом, немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:

– Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i зроблю, i най дiєся зо мною божа воля!

– Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися! Всi ми пiд божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський суд не такий! А тодi… тодi побачиш, що полегшає! Ну, а тепер iди вже, добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся кiлька разiв по хатинi, силуючись надати свому лицю спокiйний вираз, хоть, очевидно, i сам був до глибини зрушений. Далi приступив до Бенедя i випростувався перед ним в цiлiй своїй велетнiй поставi.

– Ну, ви бачили нашу роботу?

– Бачив.

– I що ж на все те скажете?

Бенедьо звiсив голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..

– З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не можу вияснити, вiдки се у вас взялося.

– Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до рiчi.

– А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

– Ми сiємо, а чи сiм'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!

– А вiдтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви…

– Над чим?

– Над тим, що саме найголовнiше?

– Ну?

– Яка користь i для кого користь буде з вашої роботи?..

Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:

– Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?

– Ну, я так гадав, – вiдповiв спокiйно Бенедьо, – що коли що робиться, i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?

– Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю: отеє мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.

– Нi, нi, нi, – пiдхопив живо Бенедьо, – ее так з вас говорить слiпа, безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно – забити себе або забити ворога? Себе заб'єте – вороговi радiсть, вороговi легше та простовiльнiше!

Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку голову i збирати думки докупи.

– Твоя правда! – сказав вiн вкiнцi до Бенедя. – Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами?

– Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашої волi.

– Нi!

– I щоб вiльно було кождому думати, що хоче, i другим говорити, що думає…

– Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi…

– Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому.

– Добре.

– А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!

Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата.

Нашi побратими так були занятi собою i своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив їх з легким скрипом i ввiйшов до сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi хати, тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть те лице в тiй хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю.

– Дай боже! – муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi.

– Дай боже! – вiдповiв Матiй, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гiсть то був його найбiльший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матiй немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матiєвi скрити в глибинi душi свою ненависть i всi вiдживаючi на вид Мортка болючi споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом:

– Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв.

– Що там чувати, що так пiзно гостите до нас?

– А що ж би? Все добре чувати! – вiдповiв iз злорадним усмiхом Мортко, а по хвилi додав: – Був у Вас нинi возний з суду?

Матiй здригнув при словi «суд», немов уколотий.

– Нi, – ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, – не був.

– Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi.

– Ну, i що ж там вам принiс нового? – спитав Матiй, тремтячи всiм тiлом.

– Наша справа скiнчена.

– Скiнчена!

– Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до чогось, що вас не обходить?

– Не обходить! – скрикнув болiсно Матiй. – Жиде, сього менi не говори, бо хоть ти i в моїй хатi, але, знаєш, чоловiк не святий!

– Ну, ну, – вiдказав Мортко, – не маєте за що гнiватися. Я не то хтiв сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на мене вергли пiдержiння (пiдозрiння) i що я в тiй справi, бог свiдок, нiчо не винен! Сам прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против мене нема нiякого доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене звалили. Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, – що ж я тому винен?

При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i не мiг сказати анi слова. «Пропало, пропало! – шептало, шипiло, вертiло щось в його головi. – Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той…»

В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:

– Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матiем?

– А нащо вам то знати? – вiдповiв уразливо Мортко.

– Вже ти не питай, нащо менi то знати, – вiдказав Андрусь. – Але тобi, – що тобi шкодить сказати?

– Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядiв на Андруся пильно, немов боявся нажити собi в нiм нового ворога.

– Говори ж, коли не шкодить! – сказав Андрусь i став над Мортком, мов чорт над грiшною душею.

– Та що ту й говорити – пуста справа, puste Geschдft, та й годi! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули костi чоловiка. По перстню пiзнали, що то був Iван Пiвторак, чоловiк тої Пiвторачки, що тота хата є!. Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матiєвi вiдкись влiзло в голову, що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять… Коли-бо то в судi так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов добрi, як перед тим! Ну, подай руку, старий!

Жид простягнув Матiєвi руку.

– Я, тобi? – скрикнув Матiй. – Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того!

– Ну, видите, – сказав жид, обертаючись до Андруся, – вiн усе своє. Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, нiхто менi того не смiє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!

– Ну, скарж, скарж, – крикнув Матiй, – най мене повiсять, що мали тебе повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду свеї, що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!

Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матiя i сказав:

– Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби менi що зробити!

I з тими словами Мортко пiшов. А Матiй усе ще сидiв на припiчку, блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його, мов млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!..

Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню на його плече:

– Побратиме Матiю!

Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий.

– Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали?

– Ех, пропало, все пропало! – вiдказав Матiй. – Що тепер i говорити о тiм!

– Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!

– Ой, вже, буде менi лекше! – сказав Матiй. – Пропало, та й годi!

– Та хто ще знає, чи пропало, – вмiшався Бенедьо. – Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид казав, i зовсiм так зле не є.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.

Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.

– Чи так? – спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов насiла на нього i придавила додолу.

– Нi, нi, нi, нема що й говорити, – сказав вiн. – Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi, годi й думати о тiм!

I вiн закрив лице руками, а з очей його полились гарячi наболенi сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо i Андрусь побачили, що нинi годi з ним далi говорити, – удар був надто сильний i наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i лiг на лавi на своїм петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов помертвiлий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i чимраз блiдiше меркотiла на коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки хвилi – загаснення лампи, – щоб гульнути з кутiв на хату, придавити i прикрити собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же хвилi пiд тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще сидiв на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу ще рану, завдану тою думкою, що i в судах уже нема правди для бiдного робiтника. Аж геть над раном сон перемiг втомлене тiло, голова його схилилася додолу, руки опали безвладно, i, лiгши на голий припiчок, Матiй заснув на годиночку, поки не роздалось по всiм Бориславi ранiшнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до працi.

V

В понедiлок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В блискучiй легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрiй його духу, блискучi надiї виринали перед ним, розросталися, повнiли, набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт. Але ж бо й напрацювався, налiтався вiн через тих три недiлi, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так кажучи, був справдi одною з найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота ловля так, що лiпше й годi! Леон передумував усi подрiбностi тої героїчної ловлi, обчислявся з часом i грiшми, щоб усе в задуманiй ним аферi пiшло правильно, вмiло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чiм.

Проживаючий в Вiднi бельгiйський хiмiк ВанГехт, що вiд кiлькох лiт працював над аналiзом земного воску, по довгих пробах винайшов спосiб чищення того воску до такої степенi, що очищений вiск тратив властивий неприємний запах нафтовий. Невеличка примiтка воску пчолячого надавала йому запах, а знов iнша хiмiчна примiтка – барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат вiн назвав церезином i вистарався о патент на виключне користання з своєї винахiдки. Проби свого воску Ван-Гехт пiслав мiж iншими i до церковного синоду в Росiї з запитанням, чи мiг би такий вiск найти вступ до православних церквiв, i з заявлениям, що в такiм разi вiн мiг би доставляти його в великiй масi i по цiнi далеко нижчiй, нiж цiна пчолячого воску. Синод вiдписав йому по якiмось часi, що предложений вiск випробувано, що вiн сказався нiчим не гiршим вiд пчолячого i що в кожнiй православнiй церквi в Росiї свiчки з того воску можуть горiти без нiякої уйми для хвали божої. В разi, коли б вiн, Ван-Гехт, мiг достачити багато такого воску i по дешевiй цiнi, синод заповнює йому великий вiдбут у Росiї. Маючи той важний дозвiл i патент на семилiтню власнiсть своєї винахiдки, Ван-Гехт задумав добитися ними мiльйонового маєтку. Вiн досi був бiдним технiком, з тяжкою бiдою отягнувся на уладження в Вiднi власної невеличкої лабораторiї хiмiчної, в котрiй працював сам при помочi тiльки одного асистента-помiчника, нiмчика Шеффеля. Тож i не дивно, що тепер вiн рiшився якнайдорожче продати здобуток своєї працi. В тiй цiлi вiн оголосив у торгових та бiржових часописах вiденських свою винахiдку i створенi для неї обширнi вiдбутовi ринки запрошуючи «p. t. панiв предприємцiв, фабрикантiв та капiталiстiв, котрi при його спiвудiлi хотiли би зробити корисну спекуляцiю, до порозумiння, чи то особисто, чи то посредством агентiв, з винахiдчиком Ван-Гехтом». Се оголошення зробило вiдразу чималий розрух серед капiталiстiв вiденських, а особливо серед галицьких жидiв, що вiддавна вжв грiли руки при бориславськiй нафтi та при бориславськiм воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторiї, помiщеної в наймленiй вогкiй квартирi в сутеренi, почали тишком та крадькома забiгати рiзнi агенти: один другого уникав, а нiкотрий не приступав прямо до дiла, тiльки вiтрив з бокiв, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, i хоть потрохи нетерпився в ожиданцi бажаного мiльйона, то, з другого боку, й радувався, знаючи, що в капiталiстичнiм свiтi вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важнiше дiло, то насамперед нюхається i мацається на всi боки, що нiхто нiкому не довiряє, кождий кождого боїться, i хоть кождий рад би випередити своїх собратiв у погонi за зиском, а по змозi ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кождий старається вi в чiм не подати виду другим, хоть, може, внутрi i згоряє всепожираючою гарячкою. Ван-Гехт знав те добре i старався й собi не подавати нiякого виду. Вiн по-давньому працював з своїм помiчником у лабораторiї, заходив часом на бiржу, але все держався збоку, смирненько, мов i зовсiм не той. Але проте вiн добре замiчав, що його низенька, пiдсадкувата i трохи обрезкла фiгурка починає звертати на себе увагу в тiм свiтi моцарiв капiталу.

Та воно й не диво було. Адже се дiялось при кiнцi 60-х рокiв, в добi великого розгону промислового в Австрiї, в добi великої спекуляцiйної гарячки, великого «Aufschwindl»-y! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основнi каменi пiд славнозвiсну «ротунду» – головний будинок вiденської всесвiтньої вистави 1873 р.! А що рiвночасно з тим бiржовим та спекуляцiйним «Aufschwindb-ом i невiдлучно вiд нього сiялись сiмена вiденського «краху» 1873-го року, сього в добi гарячки нiхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсiм не обходило.

Але вже, певно, нiкого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знакомих, бориславських тузiв, Германа Гольдкремера та Леона Гаммершляга. Вони вiддавна вже метались на всi боки, щоб здобути для бориславського воску який лiпший i певнiший вiдбут, нiж досi. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно ва видобування воску, що вiск мав тепер статися пiдвалиною бориславського багатства, а нафта – тiльки бiльше або менше сильною пiдпорою. Бо треба знати, що в першiй добi розвитку бориславських промислiв було якраз навiдворiть: нафта становила головне джерело доходiв, а вiск, коли де здибались у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсiм обминався, лишався в землi, або хоть i вибирався, але мало. Брали його захожi рiпники, брали заїжджi люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, – i навозили його до домiв не раз цiлими великими грудами. Жиди мало стояли о вiск, особливо дрiбнi властивцi, що мали по однiй, по двi ями. Але тепер настало друге дiло. Нафта в великiй частi ям вичерпалась, джерела, про котрi жиди думали, що будуть плисти вiковiчно, почали висихати. Та й ще тi клятi американцi не тiльки що почали свою нафту спроваджувати до Європи, а доказали ще й того, що їх нафта показалась i лiпше чищеною, i дешевшою вiд бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила з нафти перевалитись на вiск. Жиди кинулись розбирати плиткi ями i слiдити за тими жилами, котрi полишались давнiше; вiд головних прямових шахтiв почали брати склеснi, боковi штольнi, простi i крутi, як до потреби. Почали також запускатися далi вглиб; що вперед найглибшi ями були 30–50 сажнiв, тепер пiшли до 80 – 100 сажнiв; чим далi вглиб, тим поклади воску ставали грубшi, жили ставали багатшi та видатнiшi. Одне тiльки закарало бориславських тузiв – се дорогiтня очистки того воску; його дестиляцiя при дiйствi квасу сiркового i другi процеси, потрiбнi для вироблення з тої жовтої, землянистої маси бiлого парафiнового воску, коштували багато; цiна парафiну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам великих i швидких зискiв. Аж ось у тiй потребi, мов помiчний ангел з неба, являється вигадливий бельгiєць iз своєю винахiдкоюi Вироблювання церезину, – пише вiн у своїм оголошеннi, – стоїтиме дешевше, нiж вироблювання чистого парафiну. Далi церезин має запевнений вiдбут в Росiю. А ще винахiдник – бельгiєць! А бельгiйцi, звiсно, народ статечний, дiльний, на котрого можна спуститися, – не те що вiтрогони французи або швiндлери нiмцi! Значиться, зиск i швидкий, i великий, i певний!

I Герман, i Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвiщення, сейчас написали до своїх агентiв, щоб старалися розпiзнати се дiло, розвiдатись о условини, i обiцяли в разi корисних видiв самi приїхати до Вiдня i довершити торгу. Та тiльки ж агентом Германа був якийсь солiдний нiмець-гешефтсман, що хоть лупив з Германа добрi грошi, зате вже i вмiв походити коло його дiл у Вiднi. Вiн, одержавши Германове припоручення, пiшов з ним прямо до Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався дещо i, випросивши у нього, що задержить в тайнi їх вступну умову, обiцяв йому, що найдалi за тиждень, за два приїде й сам предприємець i довершить з ним згоди. При тiм агент запевнив Ван-Гехтовi, що Герман чоловiк солiдний i грунтовний i, роблячи з ним згоду, вiн може бути певний свого. Звiсна рiч, агент згори старався вибити з голови Ван-Гехтовi гадки про будущий мiльйон, але все-таки впевняв його, що на пiвмiльйона може мати надiю i що його припоручник краще, нiж хто другий, здужає сповнити ту надiю. Ван-Гехт, хоть i з жалем в серцi, пристав на все: нехай i пiвмiльйона, то все ж i се красний маєток, о якiм вiн колись i снити не мiг. Агент ще раз налiг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайнi їх угоду, а бельгiєць, не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав i на те. Швидко вiдтак агент зателеграфував Германовi, як стоїть дiло, i просив його якнайшвидше приїздити до Вiдня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якiм настрої духу i серед яких обставин застала його тота телеграма.

Але тим часом i агент Леона Гаммершляга не спав. То був проворний, хитрий вiденський жидок, знакомий Леоновi вже вiддавна. Вiн за невеличку плату служив йому агентом, бо Леон, як i всi так званi нiмецькi жиди^-лiберали, хоть любив поверховно перед людьми яснiти та блищати, зате в скритостi, в приватних дiлах нiколи не мiг позбутися властивої купецько-жидiвської скнаростi та брудноти. Тож вiн волiв держати й леда якого паршивенького агента, щоб тiльки менше йому платити. Правда, агент той умiв досi завсiгдн хитромудро уладжувати Леоновi дiла, «за його рукою» велося Леоновi, i вiн уже кiлька разiв посилав йому надзвичайнi додатки на знак свого признання. От той-то агент i сим разом уладив се важне дiло на велику радiсть Леона. Своїм звичаєм, вiн не брався до дiла просто, як нiмець, але колесив, крутився, нюхав, провiдував через десятi руки. Аж ось розiйшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високi жадання. Сам нiмець, агент Германа, розповiдав у крузi своїх товаришiв, що ходив до бельгiйця (замовчуючи, в чиїм дiлi) i що той поставив такi условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезину, коли предприємець запевнить йому семилiтню безпереривну службу i 5000 ринських плати на тиждень, та й ще в двох послiднiх роках 5 % дивiденду з чистого зиску вiд проданого церезину. Такi важкi условини мусили, певно, налякати кождого; Леоновому агентовi вiдпала й охота йти до Ван-Гехта. Але вiн пронюхав iншу стежку в горох. Перед кiлькома днями, iменно по умовi з нiмцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторiю, стараючись спродати її, вiдправив також свого помiчника, Шеффеля, котрий тепер, без мiсця i зарiбку, жив при однiй з тiсних вуличок вiденського Vorstadt-y. [1]1
  Передмiстя ( нім.) – Ред.


[Закрыть]До того-то Шеффеля й пiшов Леонiв агент i почав випитувати та вибадувати його. Вiн дiзнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикацiї церезину, зумiв би уладити вiдповiднi кiтли i прилади, одним словом, зумiв би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловiк бiдний, несмiлий i совiсливий, був би наразi вiдтрутив кождого, хто би йому був сказав: ходи сюди i фабрикуй церезин! Але хитрий жидок не скасав йому сього, но зато сейчас по розмовi з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт i ставить дуже високi жадання, то прецiнь з iншого боку чень ся справа дасться далеко кориснiше i легше уладити.

А поки що жидок-агент прийнявся обробляти Шеффеля на своє копито. Вiн заприязнився з ним при пивi, заходив кiлька разiв до його хати i приглянувся його бiдному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарiбку, а жидок, мов наперекiр, розводив перед ним широкi, блискучi картини зискiв, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразнiше, що i для нього зовсiм не запертi брами до того золотого раю. Бiдний Шеффель зiтхав i знов починав розводити свої жалi. Щоб його лiпше прив'язати, жидок кiлька разiв делiкатно випозичував йому невеликi суми грошей, раз у раз обiцюючи, що постарається для нього о мiсце, та й то о таке корисне, що буде його, певно, повiк дякувати. Шеффель недовiрливо хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бiдака звiльна немов туманiв, немов безвладно давався уносити течiї блискучих жидкових обiцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав агент.

Леон причвалав до Вiдня, не знаючи, як його агент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але– се не був опiр; попри довшiй бесiдi з агентом вiн пристав на все i казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгiй боротьбi, пертий, з одного боку, нуждою свого теперiшнього положення, а з другого боку, блискучими Леоновими обiцянками, Шеффель уляг. Вiн прирiк Леоновi, що поїде з ним до Борислава i буде вести таємну фабрикацiю церезину, та й то за вiдповiдно невелику плату. А щоби будову i ведення нової фабрики прикрити чиii iншим i вiдвести людськi очi, Шеффель, несвiдомий галицьких обставин, порадив Леоновi голосити, що се будується невеличкий паровий млин.

Леон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.

Уладивши дiло з Шеффелем, Леон не спочив. Вiн кинувся вишукувати для будущего свого церезину вiдбуту. При помочi свого агента йому удалось по якiмось часi найти кiлькох росiйських жидiвкапiталiстiв, пробуваючих переїздом у Вiднi. Вони радо прийняли на себе посередництво в справi достачування церезину, i дiйсно, по трьох тижнях Леон уже заключив з свiжоутвореною в Росiї «Восковою спiлкою» контракт на доставу в пiврiчнiм протягу 200 тисяч сотнарiв церезину з такими корисними условинами щодо цiни i перевозу, що вже наперед мiг обчислити чистий зиск з того одного дiла на яких 100 тисяч ринських. От тодi вiн, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб, як стiй, узятися до дiла. Воску готового у нього в Бориславi було 10 тисяч сотнарових брил в магазинах. Два або й чотири рази тiльки вiн мав надiю сейчас же за власнi грошi i по дешевiй цiнi закупити на мiсцi у дрiбних властивцiв ям, пiзнiше мали його контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, кiлько i якого воску вироблено, а тодi мав Леон одержати таку часть угодженої суми, яка була пiсля контракту вартiсть приготованого воску; за тоту суму вiн надiявся постачити цiлу решту, умовлену контрактом, так що прочi грошi були б його чистим зиском, вiдлiчивши хiба плату Шеффелевi та кошти вибудування фабрики.

I Шеффель за той час не дармував. Вiн, щоб зарекомендуватися свому «хлiбодателевi», виладив докладний план нової фабрики, позамовляв ураз iз агентом кiтли, рури та прочi потрiбнi металевi прилади у вiденських фабриках, вимовляючи собi якнайскорше їх приготування. Таким свiтом пiд час свого тринедiльного побуту в Вiднi Леон безперечно досить потрудився коло уфундування свого багатства i своєї фортуни. Весь той час вiн бiгав, мов у гарячцi, з нiким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навiть не вiтався з Германом Гольдкремером, котрого кiлька разiв стрiчав на вулицi в натовпi пiшоходiв. Загальна спекуляцiйна гарячка обхопила його, – свiт мiнився перед його очима, i в нiм Леон не мiг уже добачити нi друга, нi брата, нi правди, нi кривди, – нiчого, крiм золота, багатства i блиску. Тота гарячка не покидала його й по поворотi до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Вiдня, вiн загодив будовничого i Бенедя, а в понедiлок, з початком тижня, i сам полетiв до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби якнайскорше зробити се дiло, тож вiн по поворотi з Вiдия рiшився, хоть i не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож тим способом бiльше грошей i бiльше сили повернути на якнайшвидше довершення нового, зисковного дiла.

«Адже ж дiм мiй, щастя моє, сила моя, проте, не перестане будуватися, рости пiд небо! Нi, iменно успiшне довершення сього дiла – то буде одна з найголовнiших пiдвалин мого дому».

Отакi споминки i такi мислi, на тисячнi лади переливанi, забавляли Леона пiд час скорої їзди до Борислава. Мiцне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт.

Ось вiн уже минув Губичi i, не доїздячи Борислава, казав вiзниковi зупинитися на гостинцi. Вилiз з брички i.пiвперек толоки рушив на рiчку, де мала будуватися фабрика. Але, ще заким пiдiйшов iд тому мiсцю, почув тамка якийсь гамiр. Озирнувся i побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола плацу, товплячися та цiкаво роззираючись. Були се по бiльшiй частi жиди, властивцi ям бориславських, хоть досить також було безробiтних рiпникiв, жидiвок з дiтьми, жиденят i всякого другого зброду. «Що за прислiв'я? – подумав собi Леон. – Що могло ту статися, що така товпа народу ту згромадилась?»

Дiло вияснилось зовсiм просто. Ледве товпа цiкавих його побачила, коли сейчас жиди-властивцi рушили супротив нього i засипали його питаннями: що? як? чи справдi вiн паровий млин будує? вiдки так нагло прийшла йому подiбна думка? пощо наражується на неминучi страти, так як паровий млин у Бориславi, певно, не буде приносити йому нiякого доходу?

Леон дуже змiшався тими запитаннями. Вiн аж тепер одним разом зрозумiв, що, голосячи, немов то вiн будує паровий млин, вiн не то що не вiдвертає людськi очi вiд свого предприняття, але, противно, заострюе тiльки людську цiкавiсть. Тож вiн на всi запитання– своїх товаришiв по гешефтi всмiхнувся силуваним смiхом, не знаючи наразi, на яку вiдповiдь здобутися. Аж ось i робiтники, жидiвки та весь бiдний люд обступили Леона, однi – просячи його о роботу при будовi, при млинi, другi знов – дякуючи йому за те велике добродiйство для бориславської бiдноти, котрiй чень тепер легше буде о хлiб. святий. Леон ще дужче змiшався. Вiн побачив, що тут уже нiяк уйти уваги людської.