Текст книги "Огненне коло"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Галло! – сказав Петро голосно. – Ану, виходь! Хто там?!

Мовчанка. Тоді Петрові раптом чомусь стало страшно. Незрозумілий і якийсь містичний жах струсонув ним. Чи то від думки, що він от убив кількох людей і вони тут ось, за сталевою стінкою, у череві танка й їхня смерть на його сумлінні, а чи то від тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невідомо-звідки зринувши, і зродило той жах… Петро миттю стрибнув на танк і кинувся до люку… Заглянув…

Всередині темніли скорчені людські фігури, —люди в танкістських комбінезонах… Вони лежать, одне навалившись на одне…

– Галло, – сказав Петро тихо. – Живі?.. Ранені?.. Галло!

Мовчанка. Ані звуку.

Тоді Петро поліз у люк… Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.

І він глянув. Те, що він побачив, струсонуло ним до решти, до мізку костей…

Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров’ю.

Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті…

І було те обличчя дівоче…

І було те обличчя знайоме…

…Ата!

Обличчя сіро-бліде, лише з вуха через краєчок, з-під шолома, стікає смужка густої червоні крови і застигає на шиї…

Петро думав, що це галюцинація, що це вільне маячіння… Але ні. Це Ата!

Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер побачив, що то теж дівчата… Дівчата-танкісти…

У кутку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всуміш з квасолею… «Це їхні харчі!» Казаночок перехнябився, й «харчі» наполовину вилились геть на якесь ганчір’я.

Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом з дівочої голови… Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді, – волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись…

Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках…

– «Ворог»…

«Так ось він, «ворог»!..»

Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок… Виплутував… А тоді раптом шарпнув і кинувся геть.

Виліз з танка і пішов.

Йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше.

Йшов не озираючись.

Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов із решток своїх сил. В ніщо. В порожнечу. В чорне провалля…

Утікав від того, від чого не можна втекти.

– КІНЕЦЬ –