Текст книги "Огненне коло"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Петро зціпив зуби й думав, думав. Не відчував навіть власної рани. Не відчував утоми. Відчував тільки відчай, метався серцем і душею за цих людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен він у біді цих людей. Ні, він не винен у біді цих людей. Він не винен ані в Романовій долі, ані в долі цих німців, що виявилися такими симпатичними, такими щирими товаришами, ані в долі інших.

Порадилися й вирішили: перепочивши, йти на обхід тих обсаджених сіл. Ні, раніше дочекатися ночі, а тоді йти на обхід тих сіл, пошукати слабшого місця і в темряві спробувати ще щастя, досягти вночі того, що не вдалося вдень.

Але здійснити цей намір їм уже не судилося.

Якась вища сила розпорядилась по-своєму їхньою долею. Як пішло на кінець, то відповідні події почали розвиватися швидким темпом їм на погибель.

Спершу прояснилося небо, відійшла гроза далеко на південь, ніби проломила перстень і погнала полчища своїх хмар навтьоки, услід за частинами генерала Ліндеманна. Сліпуче сонце залило світ. І воно світило так яскраво, що тяжко було на той світ дивитися, ніби не перед добром. Ніби сонце хотіло сказати всім, що от нате, надивляйтеся на мене, на моє радісне, золоте, життєдайне сяйво – востаннє, а я вам посвічу й засяю так, як ще ніколи в вашому житті…

Потім у сліпучій синяві зарокотали мотори. Всі дивилися пильно й зразу не побачили нічого. Петро мав гостре око, але теж не міг щось угледіти, хоч мотори ревли досить низько. Нарешті розгледів – в блакиті над ними рухалися теж блакитні від повітря між ними й землею великі машини, на крилах у них чітко вимальовувались чорні хрести. Ескадра бомбардувальників, штук із двадцять. Німецькі. Побачили гостей і інші й зідхнули з полегшенням – ці не будуть їх бомбити. І лежали мирно, обличчям вгору, дивились на бомбовозів і дивувалися, що вони такі великі, так низько летять, а майже непомітно їх з землі… Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад… Хлопці дивилися на них з цікавістю, спокійно міркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Перші літаки доходили до того місця, де вони (рештки загону) лежать горілиць… Раптом літаки з виттям пішли вниз, пікіруючи… Схоплюватись і ховатись було вже пізно… Гряд бомб укрив їх, лежачих горілиць на відкритому місці, бо ж вбоге жито не може прикрити від ока згори… За першими літаками скинули свій вантаж інші, вони долітали до об’єкту й ішли в піке, виючи й стріляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби… Хтось закричав крізь пекельний грохіт, хтось схопився й побіг…

Петро з Романом Лежали поруч і ждали своєї черги – влучить чи не влучить.

– А він же, сучий син, бачить, хто ми такі!.. – промовив Роман назустріч німецьким бомбам, заїкаючись не так від жаху, як від досади, від злости, від жалю. – А він же, сучий син, знає, хто тут лишився в оточенні!..

Петро мовчав. У його голові за ці хвилини перебігло більше думок, ніж за цілі роки, і він зрозумів деякі речі ясніше й глибше, аніж за все своє життя.. І мабуть, за ці хвилини він остаточно посивів.

І на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула більшости з їхньої групи.

Коли закінчилось бомбардування й блакитнокрилі машини відлетіли й коли розвіявся дим і пил, очам живих відкрилося жаске видовище.

Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала під чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Поміж тим усім лемент, стогін, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалічені тіла товаришів звивалися тут і там… Загинули майже всі… Лишилося чоловік з десять, що разом з Петром і Романом зірвалися на ноги. Серед уцілілих було й троє німців… Живі побігли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Ранені кричали до них, благали дострілити… Боже, як вони кричали, як вони благали, ті люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повідриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помітять, високо підняв голову, звівся на руки й повз, тягнучи перебиті стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподільне… Петро глянув і стрепенувся увесь, мов ударений струмом:

«Знову той кінь! З перебитим хребтом!.. Біжить на передніх ногах і не може, й ірже жалібно, тоскно!..»

Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свій автомат з шиї й простяг його німцеві, такому ж як і сам молодому розгубленому солдатові:

– На… Ти німець, тобі не жаль… Достріль!.. Достріль їх усіх… Ти німець, тобі не жаль… На! На!

Німець відсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору – і опустився на землю… І раптом заплакав. А потім зідхнув і під поглядами всіх присутніх, звертаючись до них, твердо промовив:

– Добре… Я німець… Я покажу приклад.

По тих словах вийняв пістоля й швидко вистрілив собі в скроню.

Юнак, що подавав автомат, вражений, хотів миттю зробити те саме, але Петро вхопив за автомат рукою.

– Стривай!.. На те є ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав Роман?

А лемент ранених не вщухав…

Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!

Час наглив, вони не мали у себе в запасі жодних зайвих хвилин, бо кожної миті міг їх викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли залишити цього місця, їх в’язало почуття товариської солідарності, оте саме, що змусило німецького солдата застрілитися самому, якщо він не в стані був прикоротити мук товаришів, а тим більше не міг їм допомогти.

Але чим їм можна допомогти? Нічим. Вони вже нічим не зможуть їм допомогти. І ніхто в цілому світі не зможе їм допомогти!

Тяжкі секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно рушати! Але хто візьме на себе відвагу подати команду рушати, покинути все так…

Деякі з поранених уже сконали самі, але більшість були живі й кричали про допомогу… От людина без рук, без ніг, вона кричить про допомогу, або про смерть, як про милосердя. Про смерть з товариської руки! А той з перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житі, уже не міг повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподільне – він благав; крім того, що йому було перебито стегна, він був поранений у груди… Петро, обливаючись потом, запитував себе, чи це справді милосердя: не могти людині допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове бліде обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що стікав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив і квилив.., Петро дивився на той піт, слухав квиління й стискав руків’я автомата, відчуваючи, що він перестає володіти собою… Але хтось раніше перестав володіти собою, тим вирятувавши Петра від необхідності! братії зайвий тягар на свою совість. Поки тривала боротьба в Петровій душі, вояк, що стояв збоку, перехрестився, тяжко зідхнув і ступнув наперед, пішов помежи вирвами… Низка коротких пострілів – і лемент ущух. Настала тиша… Вояк вернувся назад, до живих товаришів, і став осторонь, окремо, продмухуючи пістоля. Він стояв, повернувшись спиною до друзів, і млявими, спокійними рухами намагався вправити магазинок у пістоль, а руки йому несамовито тремтіли…

Без команди всі постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув ті голови до землі… Ніхто не сказав ні слова над цією незаритою братською могилою, всі тільки тяжко дихали й витирали, розмазували піт на обличчях… Лише той, що стріляв, пішов, і пішов, і пішов житами помалу, зсутулений.

Постоявши хвилинку, всі кинулися слідом. Вони утікали від цього місця, як від місця ганебного, як від місця довершеного тяжкого гріха. Хоч вони в тому й не винні! Ні, вони в тому не винні! Але чи їм матері це вибачать? Оті, що будуть чекати своїх синів, чи вони вибачать! І чи вони це простять?! І чи вони це зрозуміють?!!

Вони бігли, спіткаючись, геть.

Вони подалися так швидко, як тільки могли, скільки мали ще сили. І від братської крови втікали і поспішали видертися, щоб розказати бідним матерям, де ж лежать кості їхніх синів, і як ті сини та й за що умирали. Вони подалися шукати собі рятунку, шукати щастя.

XIX

Щастя їх покинуло остаточно.

Навколо поле, жодного ліска ніде, жодного прикриття, з якого можна би було скористатися.

Вони бігли – не бігли, пленталися житами, шпеницями. Товариші вели Романа, що вибився з сил зовсім поранений. Роман просив уклінно залишити його, покинути й рятуватися самим, бо він уже «все одно пропащий» і «ніщо вже мене не врятує».

Але товариші його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанії Петро, бо й сам він душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж, власне, єдина близька душа в нього на увесь світ, що ще лишилася з ним. Сам Петро мучився, може, більше всіх, виснажений походом, і боями, і власною раною до решти, але він мав надзвичайну силу волі і не здавався. Навіть в такій цілком безнадійній ситуації.

Вони намірялися обійти обсаджене значними ворожими силами місце недавнього вилому частин генерала Ліндеманна між Княжим і Скварявою, де так не пощастило їхньому відділові, і спробувати пробитися на південь західніше Скваряви. Може, ж їм удасться.

Вони квапилися…

І тут їх нагербали знову літаки. На цеп раз це були совєтські літаки – три легкі бомбардувальники й два «ястребки». Вони, видно, виконували пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточенні для знищення їх – ішли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помітивши її в житах. А група не помітила небезпеки завчасно, бо всі були надміру вимучені, до того ж над землею на обріях стояв усюди грохіт канонади, а по шляхах рев моторів… Хлопці помітили літаки лише тоді, як вони були вже близько.

Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадійної люті, прокльони, відчай… У відповідь на це гряд куль і стрілен з бортових кулеметів і скорострільних гарматок рясно обсипав їх. А слідом за тим упав гряд бомб дрібного й середнього калібру…

Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.

Коли перегриміло, Петро, що був звалений шквалом повітря й звуковим ударом та ударом хмари землі, схопився… «Все! Тепер все! О, Боже! Тепер уже все! Тепер вже кінець… Лишився один. Сам-один!»

Побіг помежи димлячими вирвами.

«Сам!»

Всі загинули.Всі, що були з ним, загинули. Не лишилося нікого. Анікогісінько.

Поторощені, достріляні, посічені гураганом череп’я залізних уламків, його друзі (власне, рештки друзів) лежали розкидані помежи вирвами. Деякі щезли взагалі – а чи рознесені на пил, а чи присипані землею.

«Господи! А де ж Роман?!» – різонуло» як блискавкою.

Охоплений раптовим жахом (справжнім жахом уперше за весь час боїв у брідському котлі) Петро кинувся шукати свого вірного товариша, свого найвірнішого супутника в усій цій трагедії, що почалася так давно… Свідка всіх своїх страждань і останню свою моральну підпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевілля, як то скінчили багато-багато їхніх друзів.

Петро знайшов Романа під тілами його колег, тих, що вели його попід руки. Він був ще живий. Йому перебито обидві ноги, але він був ще живий, лише непритомний, товариші ж були мертві.

Петро схопив Романа на оберемок і побіг, сам не здаючи собі справи, куди він біжить і чого. Побіг просто, нічого не бачучи перед собою. Очі йому застеляв туман – туман жалю, туман болю. А може, й туман сліз… Гарячих, мужеських сліз, яких ніхто не бачить і не мусить бачити. А може, й туман божевілля від вибуху відчаю…

Петро спіткався, плутався в житах і бур’янах і біг, біг, – ніс свого товариша, рятуючи його від смерти.

Ах, друже мій! Останній мій друже!..

На увесь світ вони лишилися удвох, але один з них скоро вже «наїсться землі». І тоді другий лишиться зовсім сам. Один. І ніхто не бачитиме, що станеться з ним.

Довго біг Петро. І ще біг би та й біг, до останку, доки не впав би, коли б Роман не опритомнів. Роман опритомнів і почав кричати. Тоді Петро схаменувся. Глянув на себе – рукави, штани й чоботи були в крові, що цебеніла з перебитих Романових ніг. Ті ноги теліпалися в штанах безвольні, чіпляючись за кущі будяків та за юрби житнього колосся над обніжком, по якому Петро біг, від того Роман і кричав.

Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сів біля нього, безпорадний, охоплений відчаєм, – але вже іншим відчаєм, таким, що витвережує голову, приводить людину до пам’яти.

Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останній і єдиний і найвірніший у цій безвихідній трагедії, такий от поламаний, побитий і вмирає?! І нічим не можна врятувати, нічим не можна допомогти.

Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору.

Коли Петро глянув у те лице – побачив, що Роман цілком притомний, очі Романові дивляться на нього спокійно, пильно.

– Поклади мене зручніше, – промовив Роман чітко, хоч і тихо. – Поклади головою на обніжок… Так… Спасибі… А сам… будь спокійний. Все добре.

Лице його було бліде-бліде від упливу крови, покрите шкляним холодним потом, але погляд притомний, розумний.

– Відстебни мою флягу, там є вода, – звелів Роман все тим же тихим голосом.

Петро швидко одстебнув флягу, там дійсно було трохи води.

Ковтнувши з фляги, Роман перевів дух, заплющив очі й так лежав нерухомий. Нарешті зібрався з силами, розплющив очі (Петрові видно було, як він напружувався, розплющаючи очі, ніби так вже йому було тяжко підіймати повіки), розплющив і довго дивився на Петра, водив по ньому очима, зупинився на обличчі й чигав на щось, ніби намагався щось вичитати на тому обличчі, якусь відповідь на якесь своє болюче, ще не висловлене запитання.

Утомився від споглядання й знову закрив очі. Думав щось з мукою. Гірка посмішка зажевріла на безкровних устах, він поворушив ними й ледве чутно промовив:

– От… Ну, от… Знаєш, я думаю… колись люди в Україні… матимуть приказку – «загинув, як під Бродами!..»

Павза.

– Цебто, замість отого… «як сірко в ярмарку». Павза.

– Значить… ні за нюх табаки… Коли Роман говорив, він помежи словами рипів зубами від болю й стогнав.

Петро бачив, що бідолаха говорить зовсім не те, що думає. То його довгий і тоскний погляд, яким він перед тим дивився йому в обличчя, говорив про щось інше.

– Твоя правда, – сказав Роман, вичитавши в погляді свого друга недовіру. – Я мелю… зовсім… не те… – і повернув зручніше голову, а повертаючи, страшно застогнав і ще дужче зблід. Заплющив очі. Піт по його чолі і по щоках стікав і капав з мочки вуха на сіру суху землю, роблячи її мокрою й чорною. Роман розплющив очі і впився ними, замлоїними мукою, в очі Петрові. А тоді промовив, перемагаючи біль і жаский зміст своїх думок:

– Скажи… Скажи мені… Чи ти вірний мій друг? Чи такий, як і я тобі? Скажи?..

– Так… Я вірний твій друг, Романе.

Роман облизав шерхлі, пересмаглі уста та:

– А тепер скажи… Чи ти… Чи ти виконаєш мою волю? Скажи!..

Петрові тьохнуло серце, він зрозумів, чого хоче від нього його приятель, що він говоритиме, про що він проситиме, благатиме, наказуватиме. Але як він на це відповість? Як він на це відповість, коли з усіх клітин його єства підіймається протест. Він цього не зможе! Він ніколи-ніколи цього не зможе! Ах, Боже!..

Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчі, на те, як той піт скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що ж йому сказати?! Нарешті зібрався з духом і промовив якнайбайдужішим голосом:

– Гм… Залежить що… Що?

Роман скривив уста болісно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але вголос серйозно й спокійно, й терпеливо пояснив, ніби справді Петро не розумів:

– Ми той… Ми ще трохи поговоримо… А потім… той… Потім ти виконаєш мою волю… Ти мене пристрелиш… І рятуйся сам. Чуєш!

Петро мовчить.

– Я прошу тебе!

Боже! Ну що ж Петрові сказати на це таке жалібне прохання, на прохання друга! Він сидів мовчки посірілий, стис щелепи, звів брови. Ніколи в житті він так не думав, так шалено, з такою мукою. І ніколи в житті він не мав такого безвихідного становища. Уста йому, так як і Романові, пересмагли, пошерхли, голос пропав, – він кілька разів пробував заговорити, але голосу не було. Нарешті відкашлянув і прохрипів:

– Е-е… Скажи ж і ти мені… Скажи, Романе, чи ти вірниіі мій друг? Га?

– Так, – тихо прошепотів Роман і заплющив очі, звів брови, вже знаючи до чого йде. – Так. А Петро так само хрипко, як і перше:

– А тепер скажи… чи ти застрілив би мене? Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очі й звівши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарешті зідхнув:

– Н… н… не знаю.

І з цього «не знаю» видно було, що він ніколи би не застрілив свого друга, навіть, коли б це мав бути акт великого милосердя.

Петро зідхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов’язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому. безкровному обличчі й згадував того юнака, з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю, як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!

– Не знаю, – зідхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву на запитання, чи застрілив би він Петра, свого друга. – Не знаю. – Помовчав. Потім розкрив очі й прошепотів твердо:

– Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. – розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він стратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовністю піднести автомат і вчинити акт милосердя, та мін; жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне – втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом – ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..

Хоч видно було, що товариш конає.

Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам’яти і вхопив здоровою рукою за Петрову руку й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі:

– Ах, Боже! Як це все страшно!..

Помовчав, перемагаючи біль. А потім повів помутнілим поглядом навколо й прошепотів помалу-помалу, розтягуючи слова:

– Так ти… кажеш… снилось тобі… що ти рідну землю їв?

Петро мовчить.

– Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далі хапливо:

– Але це ще не все… Не все… Чуєш? Це ще не все… – І стиснув руку панічно:– Ще ж нас наші нащадки й прокленуть… (павза) – Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. (павза) – Нас прокленуть ті, що нас посилали… Бо ми… Бо ми не здобули їм волі… (павза, маяття)… Так… Прокленуть… І відмежуються від нас… І скажуть… будуть кричати:

Розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!! (павза) – І власний, рідний кат розпне, а власний наш, хитрий з біса Пилат умиє руки… Отой хитрий наш Пилат… Умиє… Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас…

(Павза. Зідхання крізь клекіт у грудях).

– Але нічого. Ми умрем, і Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров… І ми скажемо, що ми самі винні… Ми – «хлопці»… Ми – романтики… І Богові збрешемо, захищаючи тих усіх наших… Бо ми солдати… Ми хотіли добра… Та… ми солдати… – останнє прошепотів ледве чутно і, закінчивши, зідхнув так само ледве чутно:– Е-ех-х…

І замовк. Лежав нерухомо. Стиснув міцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Він мав високу гарячку і його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотів зубами й говорив щось незрозуміле. А далі затих і лежав спокійно, постогнуючії. Лежав так довго. Нарешті повернув голову й показав Петрові очима кудись у бур’ян, посміхнувся блідо:

– Ось… Я ж казав… Чорт тобі посилає панцерфавста! Візьми!

Дійсно, під обніжком, в густому бур’янці лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петрові було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Він не був містиком, але з тим проклятим панцерфавстом справді було таки щось від містики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у голові, як би і чим би ж допомогти Романові. Аніякої лікарської допомоги бути не може. Аніяких медикаментів у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й які медикаменти тут допоможуть, хіба ціянкалій (посміхнувся гірко). Ще б могли врятувати хірурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалічених, та й то якби хопилися зразу. А так… Ворог – то є немилосердний ворог, та й піхто в нього не стане просити ані пощади, ані милости. Що ж до медикаментів – то пізно. Тепер пізно.

А Роман все більше мучився. Все тяжче йому було. Він вже не говорив, як перше, він тільки стогнав, качав головою по обніжку, що вкрився болотом під тією головою, бо буйний піт розмочив землю, перекладав голову з лівої щоки на праву, з правої на ліву… Уста йому покрилися кривавою піною – він покусав собі всі губи, стримуючи стогін, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Він не просив Петра словами, бо був уже не здібний говорити, він тільки просив його поглядом, молив його, благав… І Петро мучився не менше за Романа, він кілька разів уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллі… Не може! Він не може цього!..

Дивно – він же солдат і убивав людей і, мабуть, сотнями зі своїх гармат, а тут – не може…

Роман зрозумів товариша без слів і вже не просив навіть поглядом. Він заплющив очі й звивався в муках. Але не вмирав. І видно було, що він так просто і так скоро не вмре, що муки ті його будуть довгі, ой які довгі й пекельні.

Так, то впадаючи в безпам’ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарешті, роздер здоровою рукою зітлілу від поту сорочку на грудях і видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу:

– Не можу!! Я вже не можу!.. А тоді, перемагаючи корчі, змобілізувавши всі рештки ще не погаслої волі, попросив:

– Пістоля!.. Петро хотів подати автомат, але перевірив – в автоматі жодного патрона. Тоді Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пістоля… Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку… А сам відвернувся.

– Ні, – промовив Роман спокійно і в той же час жалібно:– Дивись на мене… Я хочу тебе бачити… Дивись на мене…

Петро обернувся.

– Так… Перекажеш матері… як зустрінеш… що я живий-здоровий… Колись вернуся… І поцілуєш…

І змовк, задихаючись. Спробував посміхнутись ясною, щирою посмішкою, підбадьорливою, тією давньою, оптимістичною. Не вийшло.

І, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пістоля й вистрілив… Ніби спересердя…

Риси обличчя затрепетали-затрепетали… По них поповзла глибока тінь. Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сірим і мовчазним, як земля.

Все.

Засклілі очі наставилися в синє небо.

XX

Петро довго сидів над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.

У голові Петрові помутилося. І від жалю. І від гіркоти на душі. І від болю власної рани, від гарячки, яку він мав теж, але якій досі протистояв силою волі, напружуючи її до останку. Досі він не втрачав ясности думки. Тепер він її втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорваної греблі. В душу ломився відчай крізь ту саму проломину…

Кінець…

Все.

Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мінометна стрілянина, десь не дуже й далеко, але Петрові було байдуже, він навіть того не чув. Для нього все скінчилося.

І тепер от приходить на порядок дня той сон про рідне місто, про рідну вулицю… «Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Він землю їв на вулиці рідного міста. Вирізав він тієї землі дві плиті з стіл завбільшки й їв жадібно її. І яка ж вона була та земля смачна! Рідна земля! Його рідна земля!.. «Але то все одно, ця теж наша… рідна!» – це сказав Роман. Справді».

Петро глипнув очима, немов зі сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервоніле, закурене димом і пилом, і сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила ніч! Сонце палить в обличчя, в скляні сині очі Романови. Хоч би вже ніч. Стривай!

Петрові очі впали на панцерфавст, що лежав у бур’яні під обніжком.

– Бач!

Петро протер очі, потер чоло з напругою.

– Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Ні, ще не все. Він, цей «макогін» мав якесь призначення в його житті. Так, так.

А Роман дивився байдуже в небо й ніби говорив до Петра: «Ось… Чорт тобі подає панцерфавста! Візьми його!»

Значить, ще не все.

І Петро звівся, похитуючись.

…Не все. Келих ще не допитий і він його мусить допити до дна. До дна. До самого дна.

Вийняв хустинку з своєї кишені, червону, бо закривавлену, й накрив нею сині очі, наставлені в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не сліпить їх пил. І нехай Він не бачить, як буде хитатися Петро, ідучи геть. Як він собі йтиме геть…

По тому Петро підняв панцерфавста, звалив його собі на плече й пішов, не озираючись. Пішов п’яною, розбитою ходою. Останній з усіх, з ким він був у цьому проклятому колі смерти. Останній розбитий, але ще не подоланий.

XXI

Петро йшов, як у кривавому тумані.

Опалове небо… Стовпи й ожуги… Далекий сон і близька дійсність.

Навколо кипить бій. Ні, це не уява, це не гуд у голові, це справжній клекіт бою. Власне, клекіт боїв навколо. Вся земля двигтить від гуркоту гармат і грохоту танків.

Петро лишився сам в оточенні, в пеклі. І він хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захід, на північ і південь – всюди ворог, всюди вогонь і грохіт заліза. Він кидається (якщо це можна назвати «кидається»), але з оточення вийти не може…

Йому здається, що він іде довго, може, вже й кілька днів, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзів.

Поблизу десь справді кипить шалений бій, то десь одчайдушне виломлюються ще якісь рештки з оточення. Петро дослухався й ішов туди, ішов, напружуючи рештки сили… І на душі йому було тяжко невимовно, – ах, як йому тяжко покидати останній клаптик рідної землі!

Він бачить, як вона горить, його земля, як бродять зграї полум’яних язиків, як повзуть вогненні кобри по ній… Він чує, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшної, ненаситної помсти… Він бачить, як сонце обернулося в паникадило в чорному, сажному зеніті й присвічує богові руїни й всезнищення, що вергає з того зеніту, з чадного неба тисячі тонн гарячого металу…

Намагаючись вгамувати нестерпний біль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов’язку й іде так… Йому так легше, вітерець обвиває голову, освіжає її… З рани спливає кров, але то байдуже, та він і не бачить, лише відчуває лоскіт на шиї. Нехай… Лиш би якось перейти все це і вийти з цього велетенського кладовища до волі й до рідних, до друзів… Так, ще б хоч раз побачити старих давніх друзів, хто лишиться в живих.

Так, стікаючи кров’ю, він іде все вперед, туди, де пішли десь товариші.

Він іде… Він несе панцерфавста, як кийок, що його підсунув чорт саме тоді, коли в нього не лишилося вже іншої, більш практичної й потрібної зброї… Він несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зірвати своє життя, як вже не буде ніякого виходу й не лишатиметься зовсім сили.

Світ йому увесь почервонів і почорнів, бо у віччю плавають огненні кола і чорніє провалля безодні. В цім стоять «паникадила», як серед темної ночі…

І от його настигла смерть…

XXII

І от його настигла смерть.

Він сидів над якоюсь глухою дорогою, слухав грохіт бою з усіх сторін, слухав свій власний біль в душі і в серці, отаке якесь скімління, немов плач немовляти, намагався його вгамувати… Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости, й смертельних засобів у своєму розпорядженні, які він вергає немилосердно і безугавно, але який він сам? Який він сам? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?.. Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч…

Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь від дороги на купі землі біля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохіт, що наростав і котився на нього. Петро підвів голову й побачив велику сталеву потвору – сірий, совєтський танк «Т-34». Танк з ревом котився по дорозі, виринувши з долини…

«Ось він, ворог!!»

Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено і тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього солдата в пошматованій, безбарвній, але такій характерній уніформі. Погнав, як хижак на свою жертву…

Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потім помалу сповз за пагорбок… Так, танк іде на нього. Ось це і є вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокійно (так, як колись чекав під час облав на вовка)… Потім швидко вихопився й вистрілив – пустив «кулак» усторч в потвору, а сам упав навзнак і покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух… Лязг і скрегіт… І потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зідхнула димом і чадом, повернулася боком і поповзла по інерції до вирви, накриваючи її й накриваючи Петра, що лежав на самісінькому дні. Але до дна потвора не дістала, бо розвернулася упоперек…

Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горілиць, ніби її загрібаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися…

Петро лежав під сталевим драконом на дні вирви й чекав, що буде далі, – він чекав смерти. Ось вискочать люди – вискочить ворог, якого він нарешті побачить, гляне йому в очі перед смертю, і все скінчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодної душі, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогін не повторювався. Тоді Петро вигрібся, виповз нагору.

Перед ним був велетень-танк… Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й відчинена навстяж та так і стоїть, ніби відзяплена щелепа в пащі апокаліптичної потвори, пораженої блискавкою. З середини пащі виходить дим і б’є нестерпний сморід паленої гуми, але полум’я немає. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений… їдучий дим пробивається з люку й з усіх щілин – можливо, там горить всередині… А може, то з танка виходить дим і газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати… Петро стояв і зовсім спокійно міркував про це і так само спокійно дослухався до нутра танка. Всередині аніякісінької ознаки життя.