Текст книги "З минулого"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

IV

Робітники депо на купочки поділилися й пошепки гомоніли, а стіни... стіни мовчали, здригаючись від помірного пчахання моторів.

Недоля в одному гуртку не втримувався. Його завжди бачили одного, замисленого, либонь, байдужого до всього, що робиться навкруги. Але гострі очі перекидалися з гуртка на гурток заклопотаних вусатих забастовщиків, і вони без слів розуміли свого Недолю.

У четвертому цеху на Петра просто наскочив Кирило Тузов. «Виробничий» фартух свій тримав замотаним під пахвою, тільки номерок «36», мов медаль у засідателя, теліпався на грудях.

– Недоля, ховайся! Прапорщик пробалакався! Чорт пузатий випитав!

– Дякую, Тузов. Та вони не посміють. Не зачеплять робочих.

– Краще ховайся, Петре! Якось самі робітники справляться, тікай.

Замислився, на Кирила Тузова подивився, аж очі почорніли від напруження...

– Іди собі! Дякую... А то ще попадешся, – пішов діловито-байдуже поза здоровенним казаном без коліс.

Сумно провів його очима Кирило і побрів із цеху. За повертальним кругом зустрів полковника з старшим вокзальним жандармом, а віддалік ішов начальник депо та прапорщик з чотирма «тілохранителями» полковника.

Старший жандарм повів просто до шостого цеху.

Робітники депо помітили цей урочистий похід. Збирались до вагонного цеху, де було найбільше вільного місця. Вирішено було запропонувати полковникові зараз же виїхати з Алатиря, хоч на паровозі.

Ущухла станція в цю пам’ятну для неї годину. Тільки плювали, пчахали мотори та скрипіла за павутиною рейок стара хвіртка «казенщини».

– Чого це робітники байдикують у вагоннім? – запитав інженер депо в моторного сивовусого техніка.

– Тільки що від обіду, Сидоре Андрійовичу, закурюють, – навмання відповів технік.

– Пане полковнику, ми всі розуміємо мету вашого приїзду і вважаємо її остільки неприпустимою для честі робітничого колективу депо, що... Пропонуємо вам залишити Алатир сьогодні ж, а витрачений на розмову з вами час ми відробимо зайво, після гудка, – заговорив старий слюсар, нервово витираючи руки паклею.

– Та-ак! Бачу, що образив. Але хто... хто дозволив таким то-оном говорити зі мною?.. Арештувать сміливця, негідника! – бундючно наказав полковник, показавши рукою в бік робітника.

Двоє жандармів схопили парламентера і повели за браму.

Робітники якось пригнічено вщухли – не ждали такого рішучого вчинку. Начальник депо тільки набирався духу, хотів щось сказати.

А з-за кучки виринув блідий Петро Кедоля. Він гостро вдивлявся в полковника, проходив між людьми і був справді страшний.

– Оце Недоля, – боязко шепнув вокзальний жандарм.

– Предать военно-полевому суду! – якось-то гидливо, але з поспішністю переляканого, кинув полковник, оглядаючись на прапорщика.

Недоля сміливо приступив до полковника.

– Пане полковнику, скажіть отим дурням, нехай не чіпають робітника! Він сказав те, що ми звеліли йому сказати!..

– Мол-чать, бунтар! – і з образливою зневагою брутально тьопнув Петра Недолю по обличчю білою рукавичкою. Коли б хоч не в такий час, не під такий настрій! Напевне, і в полковника це був мимовільний рефлекс на перший острах перед революціонером.

Перед самісіньким носом у полковника мелькнув великий гаєчний ключ, спритно підсунутий кимсь у руки Недолі. Блискавичний удар, як постріл, пролунав у порожніх казанах паровозів...

Тільки мозок полковника бризнув на купу новісіньких колес. Хвацько обтягнута портупеями огрядна постать, мов підрубаний пеньок, загрібаючи білими рукавичками повітря, повалилася сторч у порожню промивну яму.

За брамою навздогін Недолі вискочив ситий вокзальний жандарм. Його посоловілі очі від напруження чи від переляку вилізли з орбіт, як цибулі. Якийсь тваринний переляк та злоба спотворили людську подобу. Він щось бурмотів на бігу, та поліцейський сюрчок у роті заважав, а виплюнути його, напевне, здавалося рівносильним обеззброєнню...

Рука ледве видобула з кобури прип’ятий на аксельбантнім червонім шнурі наган.

Жандарм ще встиг замахнутись зброєю, намагаючись стріляти в замащену спину втікача, та Недоля в ту ж мить обернувся і неймовірно спритним ривком ухопив жандармську піднесену для пострілу руку, немов обценьками.

Борні не було. З великого розгону та з несподіванки жандарм химерно спіткнувся об рейки, поточився. Може, і не впав би, коли б Недоля кинув його руку. Та йшлося втікачеві про життя чи смерть. Він перехопив револьвер, рвонув з руки і кинувся геть, силкуючись утекти із броєю. Ривок був надсильний. А наган міцно прип’ятий па шнурі, зачепленому на шиї.

Жандарм упав. Міцний шнур зашморгнувся, врізався її шию, здушив, але не тріснув. Через рейки надсильно перетяг Недоля важкого жандарма на тому мотузку, зашморгнувши шию, і безнадійно кинув наган об землю.

Царизм подбав про міцні поліцейські аксельбантні шнури для наганів. Шия не витримала, поліцай на смерть захлинувся, швидко почав синіти. Але Недолі не пощастило порвати шнур, щоб заволодіти жандармською зброєю.

Недоля перестрибнув через гальма вагонів, поринув поза сторожовою будкою. А за ним манівцями перли, чіпляючись у шаблях, збуджені поліцаї. Робітники з депо лавою посунули вслід – якось же треба рятувати товариша!

«Хоч би швидше через «казенщину» та в сосни...»

Чулись постріли.

З-за будки вискочив засапаний прапорщик. В руці димився наган. Він перерізував шлях втікачеві, щоразу стріляючи.

«Скоріше б він вистріляв увесь заряд нагана», – збігла думка.

Гладкі поліцаї були за півгони. Є надія втекти. Ось і риплюча хвіртка.

– Петро! Петя, стій, голубе, давай у хвіртку! – почув Недоля. Повернув до хвіртки.

– Іване Петровичу! Тікай з дороги!..

Але Петрович теж прожогом кинувся до защепнутої хвіртки. Як це так? Хто чув, хто бачив? За ним гоняться, а ти любуйся! Може, і хвіртку замкнути?.. Що люди скажуть?!

– Давай, Петя. Мовчи. Все рівно паркан високий. Давай на хвіртку...

– Петровичу, худо буде, я сам!

А ззаду чути було, як хекали гладкі поліцаї. Недоля нервово оглянувся, а в цю мить пролунав останній постріл прапорщика. і

– Петровичу!.. От прокляті!.. – уже несамовито закричав утікач. Остання в нагані прапорщика куля тільки свиснула, поціливши сторожа. Іван Петрович ухопився рукою за правий бік, упав і, стогнучи, загородив хвіртку. Недоля мусив п’ястись на високий паркан-частокіл. Рука в сум’ятті заскочила між дві дубові штахетини – рвонув її, і на останній стрибок уже забракло сили.

За блузу вчепилися дужі жандармські руки.

– Дурак, Петрович... – безсило промовив Недоля, уже не боронячись від поліцаїв.

На вокзал приїхав замовлений ще полковником по телефону кінний взвод алатирських конвойників...

Пахло горілим мазутом, та болюче стогнав поранений Іван Петрович під риплючою хвірткою...

Була мокра, дощова неділя. З самого ранку виглянуло з-за високих сосон за Сурою червоне, як чавун із горна, сонце та й заховалось за хмари. Уже й полудень, а воно не показується. Дощ дбайливо, через кожну годину, полоще забруднений Алатир. Сумний настрій давив на місто під важкими дощовими хмарами.

Шпаки визирали із шпаківниць, та мокрі кури бродили в засмічених калюжах.

Аж перед самим вечором виглянуло таке червоне, здивоване сонце. По місту вивішені чорні жалобні прапори.

Од вокзалу по крутій Володимирській вулиці несли дві домовини. Прив’ялі квітчасті вінки безпорадно гойдалися на трунах. Потіли поліцаї під тяжкими ношами. Бряжчали корогви, стягнуті з усіх церков алатирських, та наввипередки ревли соборні хори.

Алатирське начальство хоронило жандармського полковника й нещасливого жандарма, задушеного поліцейським «аксельбантом».

Нишком сміялося сонце, облизуючи промінням росу на засніжених, гомінких соснах.

Отак виряджали нікчемні трупи безсилих оборонців насильництва та чорної неправди.

Ніхто їх не вбивав, ніхто не мав бруднити своє ім’я званням убивці, посягнувши на цих нікчем у поліцейській уніформі. Це сама сліпа неправда на пні гнила й зі смородом гинула перед загрозою дужої, як і ті запашні сосни, революції...

А за трунами гримів побідним дзвоном закований у кайдани Петро Недоля. Ззаду йшов поліцай і ніс дощечку з написом «Розбійник». Сентиментальні матінки хитали головами. А здивована дітвора-школярі наївно запитували:

– Хто, мамо, розбійник – той, хто несе дощечку?

– Ступай мені геть у хату! – тупала ногою мати. – Пропаде шеймина дитина, як і оцей Недоля...

– Що, Недоля? – мріяли діти, – Я, як виросту, так усіх перестріляю, а в кайдани не дамся.

Але «Святий боже, святий крепкий...» гнусаво заповнювало повітря й глушило оці хисткі дитячі мрії.

А «розбійник» гордо йшов... Мусив іти й прислухався, як шептали з горба дощові струмки, що, зливаючись унизу, текли дужими водами Сури між коренястими глиняними берегами.

V

Івана Петровича нагально одпровадили з експресом до Казані в лікарню. Його життю не загрожувала смерть, але куля застрягла в спині...

В університетській , лікарні доктор прочитав височайшу телеграму, каліграфічно виписану на коштовному папері: «Передайте моє царське дякую сторожеві алатирської станції. Поправляйся, чесний муж, та й до праці! Такі піддані потрібні для православної держави! Ніколай».

Зацікавилось казанське студентство:

– За що це така «милость»?! Що міг зробити старий, виснажений залізничний сторож?

Та того ж вечора не було жодного студента, що не знав би, яку роль випадково відіграв цей уславлений царською честю дідок...

Іван Петрович переслав Полі ту царську подяку, а до мене вона потрапила тільки після великого Жовтня, коли повернувся Петро Недоля з далекого заслання разом з дружиною, яка ходила з ним і в заслання, навідався на кілька день в село. На тому «височайшому» папірці грубим почерком навскоси ледве помітний ще виднівся напис олівцем: «Ложь. Не мы, а они разбойники! Поля».

Сивіли мохи бувалими далями. Річки, як і Сура, граючись, полоскали береги і несли на дужих глинобарвних хвилях до моря відгуки далеких революцій.

1923 – 1949