Текст книги "Житейське море"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

ДІЯ IV.

Декорація III дії.

Ява І.

Іван і Крамарюк.

На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допиває малими ковтками стакан.

Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю – і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?

Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.

Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...

Крамарюк. Скрізь об'їхав: ні в одній гостинниці не було й нема.

Іван. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам'ятався й кинувсь наздогін...

Крамарюк. Менше.

Іван. Десять розсильних [129]129
  – післанців, гінців (моск.)


[Закрыть] шукали, – не найшли... Ні, це сон, привиддя!... Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова тріщить! (Павза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний, і що ти – не ти,

Крамарюк. Я, Їй-Богу, я!

Іван, довго дивиться. – Так – ти: морда дурацька, нахальна й п'яна – ти!

Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!

Іван, подумавши. – І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, вивідав і підвів усе, як у комедії, – падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!

Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.

Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.

Крамарюк. Не втечеш!

Іван. І якого чорта я жив рядом з нею – номер [130]130
  – у готелі кімната об кімнату


[Закрыть] із номером? Осліп!

Крамарюк. Так, так – помраченіє. [131]131
  – напуст (помішання)


[Закрыть]

Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою. – Ти!

Крамарюк. Я.

Іван. Наливай!

Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.

Іван. Уже скінчився.

Крамарюк. Як?

Іван. А -а-а! (Сміється нехотя.) Ху, ху, ху! Як? Так. Усе життя людське – спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і оперетка – разом усе; і мій спектакль – фарс, скінчився!

Крамарюк. Ваш? (Зітха.) Скінчився! Строга женщина.

Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в життю в чоловіка!... А кінець є всьому, всьому...

Крамарюк. Так, так! Усьому, всьому!

Іван. Що ти мені підтакуєш? Бішено. [132]132
  – скажено


[Закрыть] Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий у пеньок усе те, що я кажу!... Не такай, дай щирості мені!... (Мовчки ходить.) Наливай!

Крамарюк, суворо. – Не дам вина! Грати сьогодні треба.

Іван. Я не буду грати! На чорта я ламатиму свого душу! Доволі, моя комедія скінчилась...

Крамарюк. Ніщо не починається й ніщо не кінчається... Так було, є й буде.

Іван. Шут! [133]133
  – блазень


[Закрыть] Говори ясніше; я туману не люблю! (Сам наливає.) Та й і говори свої думки... Ну, говори!... Скотина ти, скотина, – все життя тілько такаєш! Побілів, зуби повипадали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти? (Надпива зі стакана.) Хто ти? Хто, питаю?

Крамарюк, зітхає. – Шкапа.

Іван. Брешеш, лицеміре! Ти міг би мені опитну [134]134
  – досвідну, з досвіду


[Закрыть] правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш усіх на безпутство! Вон! (Крамарюк устає.)

Крамарюк, бере шапку. – Де моя шапка?

Іван, бере в нього шапку. – Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, й мене скалічило життя! Пий, Стьопо! (Витирає сльози.) Далі, упротяг монолоґа Крамарюка, Іван сідає, встає, ходить, курить циґарку за циґаркою, п’є.

Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?

Іван. Правди, блазню!

Крамарюк. Ну – на! Я шкапа, в мене все криве, все гниле, мені не можна вірити ні одного слова, я – тварь! (Випиває.) Думаєш легко сказать на себе таке слово, легко? (Б'є, себе у груди, через сльози.) І в мене була душа, й я любив правду, пробував говорити, й говорив правду [стає в позицію] прохвостам, які мотають і промотують із веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторублівкою циґарку, а бідному і гривні [135]135
  – 10 копійок


[Закрыть] не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святість мудрих заповітів лічать умовними, аби догодити своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цурались, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і покиваху на м’я головами, одвертались і не хотіли кумпанії водить зо мною!... Я, червяк, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостійно йти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!... Ну... і став я всім годить, щоб бути люб'язним, приятним чоловіком і напхати своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість до мене так приросла, як голова до шиї. Я не почуваю вже сорому, в мене нема чести, і всі раді мати такого компаніона – з ним лекше жити, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумнанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію! Через що? Через то, що й ти падлець [136]136
  – падлюка


[Закрыть] такий же, як усі!

Іван. Браво, паяце! Далі, далі! Ну ж, блазню, бичуй пороки короля, він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!

Крамарюк. Тобі треба мати при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепкувати, плювать йому в морду, а він – лизатиме в тебе руки! Ти, й такі, як ти, сильні таланти в літературі й на сцені взагалі – є божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязнії від усякої тлі й усім неправдам потураєте, топчите мораль під ноги – у вас бракує мудрости! Ви правду говорите тільки зі сцени – і то чужу правду, і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почуваєте й на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепрощення, а самі – розкрашені гроби, [137]137
  – помальовані домовини (моск.)


[Закрыть] в яких повно нечисти всякої... А?... Чув? Я, брат, був колись першим оратором між дурнями!...

Іван. Далі, далі! Крутись, паяце, пускай завчені ядовиті слова, дай у волю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!

Крамарюк. Ага – п'яної! Вже нудить від правди, й ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито й через те не думаєш над тим, що робиш!... аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздити вкупі з жінкою й дітьми, але тоді треба моральну вуздечку надіти на свої примхи, і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!

Іван. І падлюка!

Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові, – ти очманів і помнякшав, бо побачив, що і для великою артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують справедливість і догоджають свойому „я“! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать – так знай!

Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній королівський шут із класичної траґедії! Ах, ти каналія! Та ти порядний актор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова й говорити і слухати, хоч би вони вилітали в гадючого горла, і от, зараз, лишній раз упевняюсь, що хороші слова частіше всього говорять послідні падлюки. Підходить до нього й дивиться довгенько. Шуте, ти без серця! Ти вмієш лизать руки, лицемірить, обманювать і вбитому долею чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло й пече його немощну душу; тобі захотілося вилити свою жовч, яка накипіла в тебе давно, – і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу завчених давно тобою чужих слів і колов мене в наболілу душу! А де ж твоя мудрість, старий псе? А? Милосердіє, прощеніє, любов, порада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану й умастив, єлеєм кротости [138]138
  – лагідности


[Закрыть] страждущу душу? Нема? Вон, паяце!

Крамарюк. Ка, ка, ка! Іване Макаровичу! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораяти, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам усім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянуся моєю смертію, а смерти я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопа! У твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти, п’яний, говорив те, що думаєш, тверезий. (Іди сюди. Крамарюк підходить, Іван його цілує.) Від нині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друже: можу я п’яний показатися на сцені перед публичністю, котру я люблю за її любов до мене?

Крамарюк,– думає. – Не можеш, ти потеряв усе – оберігай ім’я!

Іван. Благородно. Йди і скажи це саме антрепренерові. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входить посильний.

Ява II.

Ті ж і посильний.

Посильний. Дозвольте знати: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний, подає лист. – Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі й виходить.)

Іван, кида лист. – К чорту.

Крамарюк, підніма й дивиться на адресу, читає. – Від Марії Барильченко!

Іван. Що? (Вихоплює лист.) Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) „Іване Макаровичу! Коли Ви получите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що Ви покинете все й поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача – моя, вона задля забезпечення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б ні мене, ні Вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і остаюсь вірною клятьбі, яку дала перед вівтарем. Вам же раю, крім робочої дисципліни, [139]139
  – натяк на “робочу дисципліну” в “Суєті”


[Закрыть] яка помогла Вам матеріяльно, виробити нравственну, і вона поможе вам зостатись духово чистим чоловіком і колись поцілувати своїх дітей чистими устами. Дітям буду говорити, що Ви еміґрували в Америку. Марія Барильченко.

Прочитавши, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі.

Крамарюк, плаче. – Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробити нравственну дисципліну, та не знаю як.

Іван. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікати треба звідсіля в натуральну життєву пристань: де стеля – небо, а діл – земля; де свіже повітря не надрива грудей: де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновлює сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, й душі. Розумієш?

Крамарюк. Нічого не розумію.

Іван. Я їду сьогодні додому і, коли Марусі там уже не застану, тоді на хутір до Карпа – і ти зо мною – спасати лушу! Їдем?

Крамарюк. Що ж я там буду робить?

Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливати.

Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?

Іван. А-а-а! Ха, ха, ха! Ресторанчик, музика, п’яна кумпанія безесників, [140]140
  – а власне: безецників – людей без сорому, без чести (поль.)


[Закрыть] женщини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить у Стиксі, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.

Крамарюк. Трудно очиститись!... Я ввесь багно... Можна всього мене розмити на брудну воду, а вимити вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!...

Іван. А мене?

Крамарюк. І тебе!

Іван. Брешеш, паяце! Я не ввесь іще бруд, на мене ліг ґрім брудний, я його змию покутою, й очищусь, і стану достойним достойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч усю енерґію свою й поборю гріхи, а ні – так уб’ю себе: на віщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!

Входить Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходить до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі й руки, трясе руками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходить.

Ява III.

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна, не переміняючи позиції, плаче тихо.

Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... П’яний гріх плаче! Ха, ха, ха! Гарна комедія, чудові нюанси... Людя! Ти – гріх мій!

Ваніна. А ти – мій!

Іван. Ти розбила мою сім’ю!

Ваніна. А ти – мою душу й серце!

Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?

Ваніна. Не знаю.

Іван. Ти. Риба йде на вудочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула вудочку: твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ласкавий голос, улеслива любовна річ – принада! І я, як дурна рибка, на крючбк попав! Ти піймала, а Хвиля й Маруся засмажать і ззідять.

Ваніна, протяга до нього руки. – Не дам нікому! Я тебе люблю, я з ума зійду без тебе!

Іван. А я тебе ненавиджу!... Я через тебе потеряв мій тихий рай, мій приют, мою безцінну Марусечку!

Ваніна. Холодну еґоїстку, шпіона, що умовну прописну мораль ставить вище кохання, в якім не властен чоловік спинити свою кров. Вона має право жінки, ти її любиш, ти її не кидаєш, чого ж іще їй? А я пожертвувала своїм іменем і честю, не маючи ніяких прав, і завтра, може, я зостануся одна, покинута тобою, опльована перед цілим товариством, – і все-таки люблю тебе! Невже ж твоє широке, чуле серце мене ні крихти не жаліє?

Іван, ласкаво. – Дитя моє, мені жаль тебе!

Ваніна, підбіга і стає біля Івана навколюшки. – Жаль?

Іван. Вип’єм, Людя, з горя!

Ваніна. Я п’яна від горя, а ти – й від горя, й від вина. Буде з нас, більше не треба! Це легкодухість; тобі не личить бути таким; перенеси, як слід мужчині, свою пригоду! Маруся не втече від тебе! Повірь! А я?...

Іван, встає, дивиться на неї, бере за бороду. – І ти!

Ваніна. Що, Ванюша?

Іван. Не втечеш!

Ваніна. Я прикована до тебе. (Схиляє голову йому на груди. Іван ласкає й цілує її в голову.) А ти хочеш, щоб я зосталася твоєю?

Іван, дивиться на неї. – Хочу, щоб і ти, і Маруся!... В Марусі прекрасна душа, а ти нектар життя! (Обніма її за стан, потім одводить од себе й одпихає.) Пріч! Я обезумів від вина, а ти користуєшся моїм станом і знов п’яниш мене диханням страсти!

Ваніна, тихо, кротко, [141]141
  – лагідно


[Закрыть] ніжно й соромливо. – Ванюша... Я? Все я... А ти?

Іван. А-а-а! І я, і я! Безуміє страсти, як і безуміє хмелю, проходить, остається чад і біль у душі. На віщо все? На віщо ж блискуча, палюща кров, краса, коли в ній отрута для душі? Невже в цім життя? Ах, Людя! Гріх до гріха маґнетом тягне необоримо, й я не можу до тебе доторкнутись, щоб не почути вогню по нервах, який палить мою кров, і я теряю [142]142
  – трачу


[Закрыть] мозок!... Прости!... Дай, кицю, лапку! (Ваніна протяга йому обидві руки.) Ну, мир!

Вбігає Усай, за ним Крамарюк.

Ява. IV.

Ті ж, Усай і Крамарюк.

Усай, захакався. – Іване Макаровичу! Іване Макаровичу! (Хапається за серце.) Ах!... Стьопа, дай води! Іване Макаровичу! Що ви робите? (П’є воду.)

Іван. П’ю вино... Сідайте, вип’ємо!

Усай. Бога побійтесь! Два дні ледви ставало на вечерові розходи. Сьогодні збор – нема ні одного міста в театрі, все продано, а ви не хочете грать!...

Іван. Не можу, я розбитий на голову!

Усай. Я потеряю 1400 рублів.

Іван. Я потеряв усе, я п’яний і грать не можу.

Усай. Ви хочете мене пустити з торбами, оставити без шматка хліба мою сім’ю? (Кланяється йому в ноги.) Пожалійте будущих дітей моїх! Ще зосталося півгодини до підняття завіси, в першім акті вас нема, можна задержати початок спектакля й антракт, ви будете мати дві години: уксус [143]143
  – оцет


[Закрыть] на голову, сода, нашатирний спірт, [144]144
  – амоняк


[Закрыть] – і хміль пройде!

Іван. У другій годині ночі я їду додому!

Усай, пада на диван. – Караул, граблять! Стьопа, дай води! Людмило Павлівно, рятуйте! Іване Макаровичу, не робіть мене банкротом! До поїзда шість годин; ви поспієте, скінчивши спектакль! (Підбіга до Ваніної.) Скажіть своє слово, поможіть нещасному антрепренерові, інакше я виїжджаю разом з Іваном Макаровичем і жалування не платю! (Вбігає капельдінер). [145]145
  – прислужник від капелі


[Закрыть]

Ява V.

Ті ж і капельдінер.

Капельдінер. Лупе Лупичу!

Усай. Що, пожар?

Капельдінер. Касір прислали сказати вам, що елєктричества нема й досі; публіка збірається; требують гроші назад, пожалуйте в театр...

Усай. Зарізали, ограбили! (До Ваніної.) Станція п’яна. (До Крамарюка.) Іван Макарович елєктричества не дає! (Б’є себе в груди.) Спектакля нема! Віддавай гроші, – і банкрот! (До капельдінера.) І яка падлюча тварь видумала ще на мою голову елєктричество? (До Ваніної). Інжинер десь грає в вінта. (До Крамарюка.) Механік, самоучка, пішов чаю пить; кочегар – п’яний; перервався пас; проволока тріснула; електричество погасло, поправити нікому, і ніхто не... одповіда за потерю! Ах, Боже мій! Навіщо ти мене зробив елєктричєством? (Достає хутко гроші з гаманця.) На двацять копійок, забіжи по дорозі й купи вірьовку.

Капельдінер. Товсту, чи тонку? (Вбігає другий капельдінер.)

Усай. Що, що? Контромарочники касу б’ють, лопнула водопроводна труба, залива театр?... Бабицька по контракту требує гроші за спектакль?... Говори, ріж!

Капельдінер. Електричество дали, все благополучно, режісер прислали нагадать Іванові Макаровичеві, що вони сьогодні грають.

Усай. Електричество є?... Да благословить Бог електричество! (До капельдінера.) Початок спектакля задержати, нехай електричество грає три рази, оркестр на сцені притушити, щоб даремно не горіло!

Капельдінер. Поняли! (Виходить.)

Усай, до Івана. – Спасайте! Повішусь, їй, повішусь! Хто ж вам жалування буде платити? (Зі сльозами.) У музикантів діточок багато, остануться, бідні, без молочка; пожалійте невинні тварючки!

Іван. А! Ха, ха, ха! Ради молочка для дітей музикантів буду грати п’яний.

Усай, робить земний поклін. – Благодітель!! (Хапа за руку, Іван не дає.)

Іван. Умова: десять день одпуску, я їду і Стьопу беру з собою.

Усай. Согласен, согласен! Стьопа! Дожени капельдінера Вакулу, візьми в нього 20 копійок. Поклич звощика; Іване Макаровичу, поспішайте!

Іван. Я з Людею приїду сам.

Крамарюк, до Усая. – А вам ізвощика?

Усай. Не треба, не треба, – я бігом скоріше! Іване Макаровичу... (Крамарюк вийшов.)

Іван, кричить. – Буду, буду, буду!

Усай. Я певен, я певен! (Тихо.) Людечко мила, привозьте його скоріше! Боржом, нарзан, [146]146
  – відомі кавказькі мінеральні води


[Закрыть] соду й нашатирний спірт візьму в аптикаря за контромарку! (Пішов.)

Ява VI.

Іван і Ваніна.

Іван. В душі пекло... в печінці коти деруть... в мізку черви злости й досади... на серці жаль пекучий... голова п’яна, – йди, забавляй публічність! Ха, ха, ха! (Б’є себе по лобі.) Паяц, паяц!

Ваніна. А після спектакля я тебе, вечерею частую на прощання, послідній раз; сам-на-сам з тобою погуляю.

Іван. І вип’єш?

Ваніна. А?... Нарівні з тобою.

Іван. Ну? Ніколи тебе в хмелю не бачив. Пікантна річ! Пікантна річ! Після спектакля ти даєш спектакль для мене! Бере її за бороду й цілує в уста. А потім я тебе вб’ю, прокляту чарівницю, щоб не доставалася нікому!

Ваніна. О, яка б я була щаслива вмерти на твоїх грудях! Ваня! Давай повечеряєм, уп’ємось отрутою ласки і приймемо трутизну разом, щоб не прокидатися ніколи. Отрута в мене є!

Іван. Послідній спектакль?

Ваніна. І послідній день мук!

Іван. Адськи [147]147
  – по-пекельному, пекельно (моск.)


[Закрыть] ефектна сцена! Марусі телєграма: „уміраю!” Ефект! Ефект надзвичайний! Газетам тема, публичності розвага! Ґвалт! Знаменитий артист із любовницею своєю отруїлись разом! Все сонне царство захвилюється. Драми вони не люблять, і всі прийдуть подивитись на гидку сцену самогубства... Ха, ха, ха! Фі! Як противно! Брр!... Ні, у смерти красоти нема! Красота – життя! І я хочу жити, жити, по правді жити! Розумієш? По правді, а правди в мене самого нема... Дай же мені правди, правди, правди мені дай!

Ваніна. На! (Цілує його, палко.) Моє кохання – правда!

Іван. Кохання – правда? Ха! І там десь Хвиля з Марусею, може, правду знайшли в коханні!... Ох, яка страшна думка пронеслась у голові! Він заволодіє чистим тілом херувима, – і це все – правда! О-о-о! Прокляття! В позі Отелла. Я б краще хотів бути жабою й годуватись темничним смородом, ніж оддавати куточок у серці женщини другому! Ні, ні, ні! Тут правди нема! Нема, нема, й душа моя пережива невимовні муки, шукаючи її; а вона є!... є!... Тілько не тут, не тут! Порай же мені, скажи мені, де правда?

Ваніна. Життя моє, радосте моя, моє ти щастя! Ти – моя правда! Другої я не знаю!

Іван. Ні, Людя! Чистота життя – правда, сім’я – правда, діти – правда, і я цю правду потеряв!... П’ятнацять літ я будував гніздо своє і сам розвалив йото, а тепер, кручусь, як гад, я боюся правди – вона сувора! Ах, Людя!... Правда там, де свята природа, де землю поливають крівавим потом праці, де я здобув колись робочу дисципліну і тепер чую в замученій душі ніжний, тихий голос матері: вона кличе мене до свого лона! Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну нравственну!

Ваніна. Це мрії. Не обманюй себе: нікуди ти не поїдеш, повірь мені, що... (Вбігає Крамарюк.)

Ява VII.

Ті ж і Крамарюк.

Крамарюк. Ради Бога! Бога ради! Іване Макаровичу, Людечко! – Ідіть у театр! Спектакль задержали, партер стука, ґальорка кричить, свистить, поліція требує починать; Луп біга, лається, б’ється об куліси головою, Кактус і портний поховались від нього на колосники, – прямо світопредставлення!

Іван. А!... Суєта! Ходім! Бере шапку. Сьогодні, Стьопо, після спектакля – їдемо!

Крамарюк, потираючи руки. – Вечеряти?

Іван. На по-ку-ту!

Ваніна. Ах, Ваня, не обманюй себе: нікуди ти не поїдеш!...

Іван. Ні, ні, ні! Я не обманюю себе! Еґоїзм, суєтні бажання хмарою нависли надо мною, оповили мене ласощами, як дитя сповивачем, отруїли мій мозок, я вчадів, віддався на волю житейського моря і потеряв свою волю, а дев’ятий вал, голублячи, ніс мене до скелі, щоб розбить!... Тепер у мене чад пройшов, скеля ще далеко, я поборюсь усіма силами душі, випливу і в тихій ясній пристані обновлюсь душею!

Ваніна. І твій кумир – театр покинеш?

Іван, торжественно. – Обмившись сам, і в храм іскуства я чистоту внесу!

Завіса.