Текст книги "Житейське море"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон – Ваніна, другий – Платоніна!... А ти трошки ревнива.

Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43]43
  – втрачу (моск.)


[Закрыть] віру – ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44]44
  – тираж – тягнення на льотерії – тут: пуританізм – вийшов із життя


[Закрыть] Без компромісів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота – мій девіз. (Мовчать.)

Іван, підходить до вікна. – Сьогодні буде качати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено [45]45
  – шалено (моск.)


[Закрыть] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, – мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46]46
  – споконвічні


[Закрыть] припону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47]47
  – комашка


[Закрыть] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48]48
  – суне


[Закрыть] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, кришталем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?

Іван. Ні, моя люба, – я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою – це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

Маруся. Це не компроміс!... Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій – до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49]49
  – жаль, журба


[Закрыть] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. – Світла, благородна душа в тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, у житейському морі, де я повинен плавати, як і в морі води, – часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]50
  – через свої слабощі


[Закрыть]

Маруся. Межі – річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержувати людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51]51
  – абстрактні, уявні


[Закрыть] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?

Маруся, зі страхом відступає. – Ти мене лякаєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?

Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.

Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома – фі!

Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині – не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі – клянусь! А коли ти зрадиш, – я порву навік із тобою! (Дзінок.)

Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.

Ваніна, сміючись у прихожій: – „Не пускайте його, не пускайте“. (Вбігає в кімнату.)

Ява XII.

Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла тікати під вашу опіку.

Маруся, сміється. – Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь – будемо обідати.

Входить Іван і Хвиля.

Іван, веселий. – А що?... Найшла коса на камінь!

Хвиля, на дверях. – Хто з нас камінь – не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. – Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)

Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52]52
  – погану ноту (бал)-у Галичині: недостаточно, п’ять


[Закрыть] за спряженіє глагола [53]53
  – відміну дієслова


[Закрыть] „люблю“ – грають у любов, фліртують і притупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині ходити без сторожа не можна!

Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультрапуританка. (Входить Махметка.)

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)

Ваніна. І несмішно й нерозумно.

Маруся, дає картку Махметці. – Піди в крамницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надежний сторож!

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.

Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)

ДІЯ II.

Уборна [54]54
  – ґардеробна


[Закрыть] Йвана і Крамарюка.

Ява І.

Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посередині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.

Іван. В чім річ?

Ґраф. Після спектакля [55]55
  – вистави


[Закрыть] ґрафиня вас жде в ,,Европейській“. [56]56
  – розуміється – гостинниці


[Закрыть]

Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Платоном?

Ваніна, сміється. – Ви в ролі Отелла – я вас боюсь.

Хвиля. Щоб ревности не викликати?

Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я взагалі неревнивий. Марусечка моя – сама вірність, а тут?... Тут мені нема кого ревнувати.

Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?

Ваніна. Я не смію судить: Іван Макарович говорить про свою жінку.

Кактус, у дверях. – Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)

Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?

Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені – й я йду. (Всі виходять.)

Ява IІ

Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [57]57
  – для годиться (моск.), для ока


[Закрыть] й зараз вернеться.

Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю.... не знаю, що робити.

Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти – от і все! А поки Іван Макарович скінчить спектакль, поки вернеться з вечері, – ви будете спати сном праведниці.

Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не попались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе невідоме вдесятеро.

Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець – одні зуби ззів, другі вставив, – зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович – з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там – безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!

Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться покататись хорошими кіньми.

Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, – і от у бенефіс подарунок. (Входить ґраф.)

Ява III.

Ті ж і ґраф.

Ваніна. Ґраф! Ви не в театрі?

Ґраф. Голова почала боліти... А ніч чудово-поетична: морозна, ясна, я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться Хочете зі мною?

Ваніна, соромливо. – Ніяково...

Ґраф. Зо мною?

Ваніна. Щоб не подумали чого – я соромлюсь.

Ґраф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну – робить кращою удвоє. Прошу!

Ваніна. Степане Кузьмичу, можна?

Крамарюк. З ґрафом, Людечко? Можна!

Ваніна, до Крамарюка. – На ваш одвіт... [58]58
  – одповідальність


[Закрыть] До ґрафа: Зараз! Ждіть У вестібюлі. (Хутко вийшла.)

Ґраф, подає руку Крамарюкові. – Спасибі. Вечеря за мною. [59]59
  – я плачу вечерю


[Закрыть] (Виходить.)

Крамарюк, проводжає. – Рад служити, рад служити! (У двері.) Вася! Вася!

Ява IV.

Крамарюк і портний. [60]60
  – кравець (моск.)


[Закрыть]

Кактус, на дверях. – Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник. Входить портний.)

Крамарюк. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трошки розпоролось. Скида сюртук, портний зашиває.

Портний. Іван Макарович сьогодні сердитий: Людмилі Павлівні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те...

Крамарюк. Роля, знаєш, така бішена: [61]61
  – скажена


[Закрыть] страсть, ревність, у п’ятім акті давить жінку... ну й настрій!... Легко, думаєш, задавити женщину? Великий артист говорить, як Отелло, а почуває як Іван Макарович! Може, і в нього є своя Дездемона, а в Дездемони Касіо, а збоку Яґо... ке, ке, ке!

Портний. Здається, ґраф...

Крамарюк. Тс! Вася, ні слова! Боже тебе сохрани, хто-небудь почує. (Входить Хвиля. Портний скінчив роботу, подає сюртук, Крамарюк надіває.) Спасибі. (Тихо.) Вийди! (Портний вийшов.)

Ява V

Крамарюк і Хвиля.

Хвиля. Дозвольте з вами познайомитись: Хвиля, друг і приятель Івана Макаровича.

Крамарюк. Артист Крамарюк, друг і приятель Івана Макаровича.

Хвиля. А?... В такім разі й ми повинні бути приятелями...

Крамарюк. Дуже рад!

Хвиля. Не менче! Я, знаєте, драм і страшних траґедій не люблю. Доволі з нас і своїх драм у щоденнім життю!

Крамарюк. Так, так! Ах, у життю багато драм, я сам люблю більше комедію.

Хвиля. Будемо правду говорити, що хороша зі сучасного життя драма теж слухається охотно.

Крамарюк. А-а! Так, так! І я люблю хорошу зі сучасного життя драму.

Хвиля. Хоча тепер драми зі сучасного нашого життя нема, все більше переводні. [62]62
  – переклади


[Закрыть]

Крамарюк. Переводні, всі переводні.

Хвиля. А з нашого життя одноманітні, безідейні; флірт – і більш нічого.

Крамарюк. Одноманітні, аж нудить, безідейні; флірт – і більш нічого... Справедлива рецензія!

Хвиля. А де ж Людмила Павлівна?

Крамарюк. Голова розболілась: пішла додому.

Хвиля. Жаль. А я хотів із нею повечеряти.

Крамарюк. Знаю, знаю... Людочка теж мій друг і приятель. Вона мені сказала: „у мене головка болить, а ти, Стьопочко, йди з моряком вечеряти!“

Хвиля, про себе. – Ідея! За вечерею підпою й вивідаю все, що для мого плану треба. (До Крамарюка.) Прошу, прошу!

Крамарюк. Сердечно дякую, сердечно дякую. Людочка так і сказала: „він сам тебе попросить”... Ке, ке, ке... Мене ґраф просив, але я відрікся. Не люблю аристократів, хоч і сам потомственний дворянин.

Хвиля. А Іван, здається, з ґрафинею. (Клаца язиком.) А?

Крамарюк. Ке, ке, ке! Великий артист нарозхват!... Тілько Іван Макарович ні-ні!

Хвиля. Боїться Ваніни?

Крамарюк. Ваніни? (Довго дивиться на Хвилю, хита головою.) Не знаю.

Хвиля. Ну от, ну от! Це не таємниця – всі знають.

Крамарюк. Невже всі знають?

Хвиля. Та що там, залишіть! І ви знаєте!

Крамарюк. Я?! Ке, ке, ке! Ви не прокурор?

Хвиля. Е, дружище, при чому тут прокурор? Ви старий кіт і розумієте добре, що кохання не втаїш, а публика слідкує за кожним рухом знаменитого артиста – ну, і знає все.

Крамарюк. Правда, правда! Публичність страшенно цікава. Є такі, що, повірите, розпитують, що їсть Іван Макарович; ну, а брехунців у нас у трупі багато, й від них усе йде у світ... Живіть тихо, смирно – ніхто й не знатиме, хто ви; а бийтеся, лайтеся, сваріться, залицяйтесь, то не тілько всі будуть підслухувати, розпитувати, а навіть у двері заглядають! Ка-ка-ка! Люде люблять скандали більше, ніж людей.

Хвиля. Та тут і скандала нема. Світова річ: Іван Макарович без жінки, Ваніна незамужня діявольськи гарна, [63]63
  – чорт, яка гарна


[Закрыть] куліси, ілюзії, настрій, молода кров, ну... Натурально.

Крамарюк. Натурально, натурально! Я не суджу! Боже сохрани! Я нікого не суджу; сам був молодим.

Хвиля. Та ви ще й тепер, певно, ходок! [64]64
  – тут: шибеник, збитошник, пустій


[Закрыть]

Крамарюк. Ке, ке, ке! Більше язиком!

Хвиля. А! Ха, ха, ха!

Кактус, у двері. – Тихо!

Хвиля. Ну, дружище, я тільки сьогодні приїхав, не поспів зробити Іванові візита. Де вони живуть?

Крамарюк. В готелю „Росія“; роскішні номера. (Чути аплодисменти.)

Хвиля. Кінець акту?

Крамарюк, прислухається. – Так; визиви! [65]65
  – викликують (моск.)


[Закрыть] (У двері.) Вася!

Хвиля. Ходім, пропустимо. [66]66
  – ковтнемо


[Закрыть]

Крамарюк. Конячку? А, а, а! Жаль, що ми не пішли рані ше, тепер треба підождати Ваню. (Входить портний.)

Хвиля. Я тікаю. (Виходить.)

Крамарюк. І я прибуду зараз. (До портного.) Будь тут; може, що треба.

ЯВА VI.

Крамарюк, портний, потім Усай.

Портний. Івана Макаровича оточили дами, – не дадуть і переодягтись.

Крамарюк. А Усая не бачив?

Портний. Там, лає робочих. [67]67
  – робітників (моск.)


[Закрыть]

Крамарюк. Сердитий?

Портний. Збор [68]68
  – збори, каса


[Закрыть] неповний.

Крамарюк. Погано. Не дасть авансу. [69]69
  – гроші наперед, завдаток


[Закрыть] (Входить Усай.)

Усай, до портного. – Чого ти ховаєшся по закутках, як собака від мух, ніде не знайду?!

Портний. Я тут...

Усай. Бачу. Які ти штани дав Родріґові? А?

Портний. Звичайні, як завжди.

Усай. Звичайні, як завжди? В тебе все звичайне... На самому поганому місці дірка. (Портний біжить.) Ну, народ, не дай Бог! Тільки сам не глянь – скрізь проріхи.

Крамарюк. Добрий вечір, Лупе Лупичу! Сьогодні приймають дуже добре.

Усай. Приймають, приймають! На чорта мені їх прийом? Що я актор? Вам аби прийом, а жалування [70]70
  – платня


[Закрыть] злупите з Лупа! Мені нужно 483 рублі платить у день, а зборів нема, хоч вішайся.

Крамарюк. Сьогодні мало неповний.

Усай. А контромарки ти лічив? А ученичеські [71]71
  – звичайно ученикам була така знижка, що вони могли всюди сідати на непродані місця, заплативши па школярський білет


[Закрыть] ти лічив? А ті дворублеві міста, [72]72
  – місця (моск.)


[Закрыть] що я продав по шісдесять копійок, аби не пустували – лічив? То-то одних контромарок: офіціяльних, півофіціяльних, редакційних, типоґрафських, реквізиторських, [73]73
  – вільний білет для тих, що визичають реквізит


[Закрыть] кумовських, сватовських, музиканських – пів театра (Входить портний.) Бачив, які ти штани даєш?

Портний. Там манюня дірочка, треба шукать, щоб побачить.

Усай. А ти ждеш, поки буде велика!

Крамарюк. Лупе Лупичу! Завтра буде повний збор...

Усай. Постой! До завтрього далеко. Позич мені сьогодні п’ять рублів; будь друг, позич! Нестало заплатить вечерових. [74]74
  – за наси театру на вечір.


[Закрыть]

Крамарюк. Дав би з радістю, та нема. Я хотів у вас просить авансу п’ять рубликів

Усай. Ну, народ. Скажи мені, ти жалування береш число в число? [75]75
  – кожного місяця правильно 20 дня


[Закрыть]

Крамарюк. Авансиками все забіраю до числа.

Усай. І не маєш п’яти рублів, щоб у нужді [76]76
  – потреба (моск.)


[Закрыть] запомогти бідному антрепренерові? А хто ж мені платить жалування, хто? Та я найбідніiий між вами чоловік, – мученик нещасний; що де не зірву, та все вам, та все вам! І вдень, і ввечері тільки чую: дай, дай, дай! Сімдесять ротів щодня роззявляють пельку – натли [77]77
  – напхай (вульґ.)


[Закрыть] їх! Боже мій! На віщо ти мене зробив антрепренером і віддав на муку Крамарюкам?!... Вийшов.

Ява VII.

Крамарюк і портний.

Крамарюк. Чув? Приятний чоловік! Позич йому п’ять рублів... Ах, ти кундель Та як би в мене було п’ять рублів, то я б з тобою не говорив. Ти зрозумій, Васю: я дворянин, потомственний дворянин, прадід мій мав таких лякеїв, як Усай, а тепер... (Розводить руками.) Кланяйся кунделеві. Ні, фортель, фортель який (з нього був би хороший буф-комік: [78]78
  – звичайно в опері грають комічні ролі


[Закрыть] щоб не дати мені авансу, він у мене позичає п’ять рублів! Подумай: сорок тисяч лежить у Волзько-Каменському банкові, а він бере в ресторані один обід на два дні.

Портний. Через те то в нього гроші є, а ви, Степане Кузьмичу, любите їсти по-панськи.

Крамарюк. Люблю, Васю, люблю! Грішний чоловік, особливо, солоні закусочки: сімгу, омари, баличок, ікорку... Та тільки я, брате, їм раз-у-раз на чужий кошт! У мене кожний вечір – є карась, а карасі люблять частувати нашого брата й лічать це для себе за честь! Напоїти актора для карася рівне виконанню високого довгу; а вже от – грошей ніхто з карасів не дасть. Сто рублів проп’є, сто рублів для хвастовства [79]79
  – чванства, хвальківства


[Закрыть] спалить, а бідному не дасть і трьох карбованців.

Портний. А де ж ви діваєте свої гроші, жалування?

Крамарюк. Чорт їх знає! Зрозумій! Візьму в цю руку карбованця, перекладу у другу, (показує маніпуляцію) дивлюсь – десять копійок. Тягнусь за панами й раз-у-раз у довгах.

Портний, сміється. – Чудак.

Ява VIII.

Іван, дами, мужчини, діти.

Іван. Прошу, прошу! Одчниня двері, входять дами. Сідайте! Васю, дай, брате, ще стілець!

Перша дама, кладе на стіл квітки. – Великому артистові.

Іван. Спасибі, спасибі! Ви щоразу вітаєте мене квітками. Глибоко ціню вашу люб’язність. (Нюхає квітки.)

Друга дама. А ви мене обманили: я вас сьогодні ждала на кофе! [80]80
  – каву


[Закрыть]

Іван. Не можна було ніяк; я був сьогодні в осаді [81]81
  – облозі


[Закрыть] цілий день.

Друга дама. Так я вас завтра жду обідати.

Іван. Обідаю з приятелем.

Друга дама. Ввічливо, нічого сказати Мені дали слово, а обідаєте з приятелем.

Іван. Простіть, я вам слова ще не давав.

Друга дама. Ну, так дайте слово зараз!

Іван. Не можу! (Стук у двері.)

Голос. Можна?

Іван. Прошу! Входить два пани і двоє дітей.

Перший пан. Крутицький! А де мої діти: Стьопа й Петя – будущі інжинєри.

Іван, здоровкається до другого пана. – А, Деркач! Здоров, земляче! Що ж де тебе давно не видко в театрі?

Деркач. За те жінка щодня.

Друга дама. Неправда, вчора не була.

Другий пан. Бо Іван не грав.

Крутицький. Стьопа! Петя! Дивіться на великого артиста. Тільки – руки по швам! (Діти заглядають Іванові в вічі й зачіпають на столі то те, то се.)

Іван. Сідайте, куріть!

Друга дама, до Деркача. Сеню! Я в одчаї! Іван Макарович відрікається від нашого хліба-соли; а я закликала до себе на завтра ціле товариство, щоб показати їм знаменитість.

Деркач. Що ж, коли не можна завтра, так другим разом!

Портний. Будемо переодягатись?

Перша дама. Ах, ми тут заваджаємо! До завтрього! (Подає руку Іванові, виходить.)

Крутицький. Петя, руки по швам, не зачіпай! (При слові „руки по швам" Петя кладе руки по швам на одну мить, а потім знову зачіпає, що попало.)

Друга дама. Так коли ж обідати до нас?

Деркач. Прошу від щирого серця, як земляка!

Крутицький. Стьопа, руки по швам! Ти дзеркало розіб’єш! (Стьопа, як і Петя, кладе руки по швам і знову щось зачіпа.)

Іван. Сьогодні в нас четвер... так.. я в вас обідаю... в неділю.

Друга дама. Ждемо. Глядіть же, не зрадьте!

Крутицький. Дуже рад, що познайомився, довго збірався. Стьопа, Петя, ходім! (Стьопа зачепив і звалив дзеркало, воно розбилось.)

Третя дама. Ах!

Іван. Нічого, нічого... Про себе. Погана приміта!

Крутицький. Ніколи тебе не візьму в театр... Простіть! (До дітей.) Ну, руки по швам! Марш! (Усі виходять, крім третьої дами.) Чути дзвінок.

Іван. О, перший?... Я не буду переодягатись, не поспію. (Портний виходить.)

Крамарюк. Я зараз, можна?

Іван. Іди. (Крамарюк вийшов.)

Третя дама. Тут так гарно, що й виходити не хочеться. Артистична атмосфера наповняє душу якоюсь радістю, особливо, коли зостанешся з вами наодинці. Закачує очі під лоба. Ах, талант, талант... Яка це велика громадська святиня! Без сильних талантів ми закиснемо в мізерії щоденщини. Ви будите в нас найвищі поривання до світлих ідеалів

Іван. Спасибі, спасибі! Тільки я не розумію, до чого високого я, власне, вас розбудив.

Третя дама, оглядаючись. Як до чого, як до чого? Ах, противний, він іще й питає, неначе сам не знає!

Іван. Не знаю.

Третя дама. Ви сьогодні не люб’язні; напруженість нервів вас утомила. Дивиться довгенько на нього. Страсний [82]82
  – жагучий; жага, пристрасть


[Закрыть] Отелло! ... Я вас люблю безумною страстю Бальзаковського возраста! [83]83
  – час, коли читають романи Бальзака


[Закрыть]

Іван, встаючи, кланяється. – Спасибі! І я вас люблю страстю прожори: [84]84
  – ненажерливої людини


[Закрыть] такого знаменитого борщу, таких солоних огірків і маринованих баклажанів, як у вас, я ніде не їв! Очевидно, тільки Бальзаковський возраст уміє так смашно готовити страву.

Третя дама. Що? Ви насміхаєтесь над святим чуттям?

Іван. Палагеє Іванівно, дайте спокій і ніколи не говоріть мені про вашу страсть, а то скажу Колі, щоб він вас у театр не пускав.

Третя дама. Ви – божевільний чоловік, розпаскуджений поганими женщинами, які, крім брудних почувань, до вас нічого у своїм серці не мали, а свята ідеальна любов до вашого таланту, яка виключає зі себе все низьке, крім духового єднання, для вас незрозуміла.

Іван. А при чому ж тоді страсть Бальзаковського возраста?

Третя дама, йде до дверей. – Я лічила вас далеко розумнішим, а тепер бачу, що можна бути великим артистом і не менше великим дурнем. (Виходить.)

Ява IX.

Іван, потім Надя в білій сукні.

Іван. Ха, ха, ха! Страсть Бальзаковського возраста поміша мені добрий борщ їсти. Пропали Лукуловські [85]85
  – роскішні, пишні й виставні – як у відомого у старому Римі Люкулля (моск. приговірка)


[Закрыть] обіди!... (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!

Надя. А нема нікого?

Іван. Як бачиш – нема. (Дзвінок.)

Надя. Другий!

Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!

Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...

Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?

Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.

Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти – чистий ангел, ти б не зрадила.

Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.

Іван. Але ти не моя...

Надя. І не можу бути вашою ніколи – ви жонаті...

Іван, тре лоб. – Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [86]86
  – доволі, кінець цьому


[Закрыть] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [87]87
  – попсовану (моск.)


[Закрыть] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [88]88
  – моральної (моск.)


[Закрыть] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очиститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) Завтра порву з Людмилою!

Ява X.

Крамарюк і Іван.

Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.

Іван. Випив і закусив?

Крамарюк. Ке-ке-ке!

Іван. Де Людмила Павлівна?

Крамарюк, жує. – Людочка? Пішла додому, головка болить.

Іван. Брешеш!

Крамарюк. Коли Людочка неправду сказала, то й Стьопка бреше.

Іван. Лукавий прислужник!...

Крамарюк. Їй, [89]89
  – скорочене: Їй-Богу


[Закрыть] не знаю нічого.

Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.

Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.

Іван. Ну, говори далі святу правду!

Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.

Іван. А Людмила де була?

Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.

Іван. Вона поїхала з ґрафом!

Крамарюк. Не може бути?!

Іван. Скотина ти!

Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Кактус на дверях.)

Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?

Крамарюк. Яка?

Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...

Іван. Що?

Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.

Іван. Які зуби? При чому тут зуби?

Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби – десну давили – і вийшла, а хтось узяв зуби.

Усай, вбігає, до Кактуса. – Зуби, зуби! Де зуби?

Кактус. Не знаю.

Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?

За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!

Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.

Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки – може, собачка взяла? (Пішов.)

Іван. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебірайся у другу уборну..

Крамарюк. Чим же я винен?

Іван. Я тебе знаю – ти сприяв.

Кактус, у дверях. – Іван Макарович, починаю.

Іван. А зуби?

Кактус. Є, є– Амішка гризла.

Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)

Ява XI.

Крамарюк, потім Райська.

Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [90]90
  – справжня, дійсна (моск.)


[Закрыть] траґедія. (Входить Райська.)

Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [91]91
  – найнещасливіша жінка (моск.)


[Закрыть] женщина!

Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.

Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.

Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!

Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб заступився.

Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.

Райська, здержно хлипає. – Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.

Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона – багата?

Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!

Крамарюк. Щасливий Альоша – вічний кусок хліба!

Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помирилася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [92]92
  – недворянського роду, й сам собі не придбав дворянства, підпанок


[Закрыть] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [93]93
  – граєте (погано) комедію (моск. фраза)


[Закрыть] (Зника.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія – Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська, хлипаючи. – Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаровича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі знайти пожарного – давай їй актора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспокойтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.

Райська, встає, бере за руку Крамарюка. – Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше, добре, благородне серце! (Виходить.)

Ява XII.

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Виудив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборонено ходить.

Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник – Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.

Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати – подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: маленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плескуваті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожеволіла!

Крамарюк. Taк шукайте в домі божевільних. .

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Подумайте! Я мучусь на нічних заняттях, [94]94
  – беру нічну роботу


[Закрыть] заробляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в театрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полюбились і женились... Але, грать – одно, а платити гроші за театр – зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то – щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка – нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! [95]95
  – старша вимова цього грецького слова: „геврека“ – я найшов!


[Закрыть] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [96]96
  – брилик, капелюшок (моск.)


[Закрыть] і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи побила, і вранці хрипить як із перепою...

Крамарюк. Біжіть зараз до музикантського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з театру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)

Ява XIII.

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спустили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає. – Ради Бога! Прийом – велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вийдіть! Гам, крик, визови роблять ефект – і завтра збор. [97]97
  – повна каса.


[Закрыть]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштрафую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях. – Іване Макаровичу, кличуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [98]98
  – товариства тверезости часто владжували вистави у своїх домах (див.: „Суєта")


[Закрыть] – зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не пропустять скандала, послі [99]99
  – потім, опісля


[Закрыть] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного. – Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Макарович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)

Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари прокляті! (Сіда.)

Кактус, у дверях. – Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)

Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. – Ну, спектакль!