Текст книги "Суєта"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ IV.

Кабінет.

ЯВА І.

Михайло, читає ґазету. – От тобі і старший писарь Іван Барильченко! Первокласний артист, усі ґазети в один голос славлять. І за такий короткий час – усього два роки! Входить Наташа.

ЯВА II.

Михайло й Наташа.

Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!

Михайло. Читав ґазети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив іще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш: босяк! І тепер раптом знаменитість! Первокласний артист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.

Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачити! Де ж він?

Михайло. В Москві пожинає лаври! Щасливий: незалежність, лаври і гроші.

Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...

Михайло. О, ти мала б поспіх – ручаюсь! Красива женщина й без таланту на сцені має більший поспіх, ніж некрасива з талантом.

Наташа. Хіба я гарна?

Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!

Наташа. Тільки сьогодні?

Михайло. Що-дня, раз-у-раз ти гарна; а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска, і ґепюри на рукавах, і...

Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)

Михайло, цілує руку. – Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б поручився...

Наташа. То так тобі здається, бо ти сам у хорошому настрою: іменинник, статський совітник і інспектор!

Михайло. Це ти, моя зірко, така щаслива, це через тебе посипалося стільки життєвих удач на мене.

Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, директор, – усе разом... Не у примір другим...

Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти маскота! (Цілує її.) Знаєш, коли її надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і „дєйствітєльний статскій“ не за горами! Само собою, що і статський так рано – приятно! Тільки статських тепер розвелось занадто багато! При тому статський усе-таки не ґенерал, а дєйствітєльний – Ваше Превосходительство!

Наташа. Як ваше превосходительство, так і старий!... Не хочу! От татко тепер ґенерал – ваше превосходительство, і сліпий! Краще б він зоставався все життя полковником, тільки щоб бачив...

Михайло. Нещастя!... А не осліпни твій татко так неждано, він пішов би далеко!...

Наташа. І ми б поїхали на той рік на Рівієру, а тепер уже не побачу я тебе, красо всього світа, ніколи!

Михайло. Чого?

Наташа. На наше жалування й на таткову пенсію далеко не поїдеш; хіба твоя родина поможе...

Михайло. Бережливість поможе нам зробити запаси, а на запаси можна поїхати й на Рівієру.

Наташа. Бережливість! Ха, ха, ха! Ми з татком жили на-всі і тепер з тобою живемо на всі! От і на сьогоднішній вечір уже багато взяли в борг! А пенсія ще не прийшла, і тобі з дому не присилають... Миша, чи не посварився ти зі своїми?...

Михайло. Борони Боже.

Наташа. А чого ж ти два роки збіраєшся поїхати до батька і все зволікаєш? Не розумію! Може, вони сердяться, а через те і грошей тобі не присилають... Миша! Поїдемо, милий, до твоїх, повези мене, познайом! Я певна, що зумію приворожити твоїх старих. Я буду грати, співати; у вас же є п’яніно?

Михайло. Поїдемо, поїдемо, весною поїдемо !

Наташа. Слово?

Михайло. Слово!

Наташа. Гляди ж!... Кажуть у Полтавській Губернії чудова природа; а батьки твої давні поміщики, то, певно, посідають стариннє яке урочище: замок, парк!... Ах, як я люблю старинні поміщачі усадьби!

Михайло. О, там біля Лубен і в Лубнах – дуже гарно! Сула, гори, манастирь, малоросійська Швайцарія.

Наташа. Ах,Швайцарія... Рівієра! Коли я вас побачу?

Михайло. Побачиш, клянусь! Таткові вже вийшла пенсія й немала... Куди він її діне, живучи при нас? Квартира казьонна, моє жалування хороше, візьму ще побільше уроків, плюс бережливість, а там поїдемо в Полтавщину, візьмемо в батька добрий плюс, і на Рівієру!

Наташа. Боже!... Невже? Миша милий, голубчик! (Цілує його.) Невже ми поїдемо на Рівієру? Ах, ах! О, незабутнє минуле! Ти знову воскресаєш перед очима, ти знову наповниш душу трівогою широкого життя: виборне товариство, катання, гуляння, інтриґи! Ах! Краса природи знову наллє в серце живущої й цілющої води й покличе до життя всі фібри молодого серця!... Я наново рождаюсь від думки однії! Миша, хороший мій, як я тебе люблю. (Цілує його.)

Михайло. О, моя мила! Я все для тебе Зроблю!

Входить Акіла.

ЯВА III.

Ті ж і Акіла.

Михайло. А, Акіла Акілович, як я рад, що ви прийшли! Поможете нам? Я чув від директора, Федора Івановича, що ви настоящий метр-д-отель!

Акіла. Можу! Ха, ха! На щот закусок можу! Порядок тож... чай... єрунда! Наталія Петровна не буде турбуватись.

Михайло. Спасибі вам, спасибі. Сідайте поки-що, покуріть: може, ґазету почитаєте?

Акіла. Не варт, єрунда!

Входить Тарабанов, одягнений у поношений жакет, у кальошах – одна глибока, друга мілка, – і в білому колпакові.

ЯВА IV.

Ті ж і Тарабанов.

Тарабанов. Здравія желаю, ваше превосходительство! Явивсь по вашому приказу.

Михайло. Це повар, Наташа.

Тарабанов Служив у барона Корфа! Акіла Акілович зна мене... рекомендуйте.

Акіла. Тверезий – зверх-повар, п’яний – єрунда.

Тарабанов. Сьогодні чист, як хрусталь!

Михайло. Побачимо; у нас є й кухарка хороша. Так ти йди, брат, на кухню й роздивись на провізію.

Тарабанов. Я з кухні ретирувався, ваше превосходительство!

Михайло. Чого так?

Тарабанов. Кухарка войну об’явила: Паша бунт піднімає і, поставивши перед плитою неприступну барикаду – помийницю й величезний віхоть, страща мене облить помиями, коли осмілюся почати приступ до плити!

Михайло. Що вона, з ума зійшла?

Тарабанов. Ревность, ваше превосходительство.

Михайло. Яка ревность?

Тарабанов. Ревнує мене до плитй!

Акіла. От єрунда!

Михайло. Акіла Акілович! Будь ласка, помиріть їх там!...

Акіла. Борис! А ти тверезий?

Тарабанов. Як рекрут на часах!

Акіла. брунду мелеш! Ходім! (Вийшов.)

Тарабанов. Главне діло, Паша в воінственном азарті, як воєвода Пальмерстон.

Виходить.

ЯВА V.

Наташа й Михайло, потім Ваня.

Наташа. А повар, знаєш, босячок; я люблю босячків, вони тепер у моді. Ну і злюка ж Паша! Що їй мішає повар?

Михайло. Очевидно, соревнованіє! Акіла їх помирить. (Входить Ваня.) А що, Ваня?

Ваня. Ґенерал питають, чи вже підшили червону підкладку під тужурку?

Наташа. Скажіть, скоро буде готова! Тільки, Ваня, голубчик, підкладка буде не червона, а зелена. Татко сліпий, йому все-одно, а ви не промовтесь!

Ваня. І мені все одно!

Наташа. Так ідіть і скажіть, що скоро буде готова; тільки не промовтесь.

Ваня. Будьте певні. (Вийшов.)

Михайло. Що ти зробила, Наташа?

Наташа. А що?

Михайло. Ну, як же таки можна, взяла й підшила тужурку ґенерал-майора зеленою підкладкою! Червону треба.

Наташа. Я знаю, милий! Тільки червону треба було купити, а в нас грошей нема: все ззів сьогоднішній вечір; так я взяла свою зелену шерстяну юбку, попорола, і Дарина підшила зелену підкладку.

Михайло. Неприятно... і навіть жаль обманювати старого.

Наташа. Ну, от! Татко не бачить, ніхто йому не скаже, і він буде задоволений. А сказати таткові, що в нас грошей нема – гірше, і він не повірить, бо лічить тебе багатим! Ну, і неприятно, знаєш, признатися...

Михайло. Та воно так... Тільки... якось... А!... Було б хоч пораятись, може б я взяв матеріял у Івана Дмитровича в борг... (Входить Даша й несе сіру тужурку з ґенеральськими погонами й зеленою підкладкою.) Ну, хоч погони ґенеральські.

Наташа. Де татко сам купив раньше.

ЯВА VI.

Ті ж і Дарина, потім ґенерал.

Наташа. Глядіть же, Дарино, не промовтесь, що підкладка зелена, а не червона.

Дарина. Та їм, дорога моя пані, все-одно: чи червоне, чи зелене! Сказано – чоловік темний.

Входить ґенерал. Ваня його веде.

Генерал. Ну, готово?

Дарина. Готово, ваше превосходительство! (Наташа цілує його в щоку, ґенерал гладить її по голові.)

Генерал. Наташенька! (Михайло цілує його у щоку, ґенерал гладить по голові.) Миша! Здоров, брат! Здоров – підґенерал! Ха, ха, ха! Ну, Дарино, давай надінем ґенеральську тужурку! (Скида халат.) І халат підіб’єм ґенеральською підкладкою. Подають тужурку й помагають надіти.

Надівши тужурку, одвернув полу, погладив рукою, потім погладив лацкани і, взявши рукою погони: Чую під рукою, що погони ґенеральські, а от підкладку. (Знову одвертає полу і гладить.) Не розберу!... Червона?

Наташа. Червона, татку!

Ґенерал. Сліпий! Не бачу! Ох, яка тяжка потеря!... От сьогодні будуть гості вінтити, а я не можу! Уміщаю, брат, за картами!... Ну, що ж, прийду, хоч посиджу, послухаю, як другі: (передражнює), дві піки... три піки... три черви... малий шлем у бубнах... Ха, ха, ха! Люблю, коли гра туго намотується на нервовий вал... Температура піднімається, нерви настроєні по високому камертону... Ху! Жарко! Брат, Федор Іванович, бере прикупку... Заліз – прикупка ні к чорту!... Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддувається! Ха, ха, ха! Тепер не дай Бог бути партнером Федора: всі помилки – на нього! Грім і блискавка.

Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!

Ґенерал. A-а! Грім і блискавка!

Наташа. І увесь грім за три копійки. (Михайло сміється.)

Ґенерал. A-а! Ха! Три копійки! Нe в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоловік дума, ріша, розріша, кипить, і раптом – тарах! Не той ход – без однії!... Тарах – без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх ногами ! Ну, й баталія! Тут життя... а... а...! Ха, ха, ха! Люблю! Ну, поки проб’ють барабани й закипить на зеленім полі бой смертний, – ходім, Ваня, дочитувати ,,Розвідчика“.

Бере Баню за руку й ідуть.

ЯВА VII.

Михайло й Наташа, потім Акіла.

Михайло. Як жаль татка! Скілько в нього енерґії! Ще б служити, повишатись,– і на-тобі таке нещастя: сліпота!

Наташа. Це в нас у роду. Дід мій, теж ґенерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакати.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому непотрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... Ох, ох! Як біля серця здавило.

Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучити себе нікому невідомою будущиною! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...

Наташа, витирає очі. – Невже?

Михайло. Ну, як же можна: гості й ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса: вона з павутини вірьовку сплете!

Наташа. Не буду, не буду! Побіжу, припудрюся.

Вибігає, з других дверей виходить Акіла.

ЯВА VIII.

Михайло й Акіла.

Михайло. Ну, що, все благополучно?

Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці й помирились. Тепер весело принялись за роботу; самовар я велів ставити; тепер ознайомлюсь із бухветною силою, з закусками, і треба сприготовити десерт!

Михайло, у двері – Дарино!

Входить Дарина й подає письмо.

Дарина. Почталіон приніс.

Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілі Акіловичеві бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли, що й як подати, – це ваше діло, Акіла Акілович!

Акіла. Єрунда!

Пішов, Даша за ним.

ЯВА IX.

Михайло, потім Наташа.

Михайло. Від кого ж це? (Розриває конверту, виймає лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамілія!.. Так неприятно для слуха: «Барильченко». Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статскій совітник – Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінити не можна: куди не поверни, все чується погане якесь „барило!“ (Пробігає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятьсот верстов, та ще в такий... день!... Прямо наче навмисне змовились... І що його робити ?...

Входить Наташа, тихенько підходить.

Наташа. А від кого це лист?

Михайло. Та від одного знайомого.

Наташа. Дай, я прочитаю...

Михайло. Не варт...

Наташа. Дай! Може, це від женщини?

Михайло. Ну от! Коли хочеш, по правді, це від брата.

Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай!

Михайло. Ні, це брат нецікавий. Вік прожив у селі.

Наташа. Ну дай же!

Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. „Коханий брате Михайло! Що з тобою сталося, що Ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспокоєм. Оце цими днями так плакала, що мусіли згодитись, щоб їхала одвідати Тебе празниками. Потім нагадали, що Ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до Тебе. Пишу Тобі, щоб Ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно. Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда й нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кляняємся Твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як то вона добереться до Тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат, Карпо Барильченко“.

Наташа. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а, може, й тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене не повіз до дому, до своїх! Я думала, що ти у сварці; а тепер бачу, що мама тебе любить, коли старістю приїде на. твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.

Михайло. Стривай, Наташа! Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Усе збірався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!... Ах, як би ти знала, як мені й тепер не хочеться говорити, то ти б пожаліла мене...

Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!

Михайло. Бачиш: ти роду настоящого дворянського, дід твій – ґенерал, батько – був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся одкрито сказать, що я...

Наташа. Та що ти втік із каторжних робіт, чи що?

Михайло. Я з простого роду... Розумієш? Батько мій – багатий козак, просто сказати – мужик, гречкосій, і мати така ж: сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві, – нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зосталися простими мужиками! І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері, і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель земської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робити, як мені перед бомондом [9]9
  – гарний світ, аристократія (франц.)


[Закрыть] показати своїх батьків-мужиків? Порай!

Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?

Михайло. Я статcький совітник, а батько та мати...

Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманути нас?

Михайло. Неправда! Я не обманював: мене не питали – я промовчав!

Наташа. Ох... ох! Боже мій! Жінка мужика! Від нас же одступиться все фешенебельне панство. Як же я тепер людям покажусь? -Що батько бідний буде почувати? Ґенерал, і – мужики! Слава Богу, що він осліп, принаймні, не побачить своїх сватів.

Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!...

Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житним хлібом пахне! Ви – мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!

Михайло. Розумні люде будуть сміятись над твоїм горем!

Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло людей, їде на Рівієру й ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. Він іще й сміється! Нахал, мужик!

Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка. (Підходить до неї.)

Наташа. Ай! Не підходьте! Я не виношу запаху житного хліба!

Входить ґенерал.

ЯВА X.

Ті ж і ґенерал, його веде Ваня.

Генерал. Чую – баталія! Ну, думаю, Федор за картами! Пробили барабани, й зелене поле відкрилось...

Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу. (Ваня виходить.)

Генерал. Що з тобою, Наташа? Ти заговорила таким голосом, неначе зосталась на великому шлемі без п’яти?

Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещасніша людина! (Хлипа.)

Ґенерал. Що там? Пропала провізія на кухні, розбили вино?

Наташа. Осудовисько, осудовисько!

Ґенерал, Заспокойся! Все можна дістати в ресторані; хоч і дорожче, але що робити? Де ж Миша?

Михайло. Я тут.

Ґенерал. Що з нею?

Михайло. Я одібрав лист із дому...

Ґенерал. Ну, і що ж?

Михайло. Сьогодні буде моя мати, а, може, й батько.

Ґенерал. Ну, і слава Богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?

Наташа, плачучи, – Його мама... і тато... [реве] мужики!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, і прекрасно! Через мужа й ти зіллєшся з великим народнім океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождати сліпих! А Михайло, твій муж, через науку, є благородна щепа!... Розумієш? От проста яблуня, її калірували, прививку зробили, – і родяться кальвілі – вищий сорт яблук. Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха, ха, ха! Я думав, Бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!

Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?

Ґенерал. Ні краплі! (Михайло його цілує.) Я знав давно, мені сказав дядя Федір; із формуляра видно! Тепер тільки дурні носяться зі своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом... Чесність, образовання, наука, ум, талан – важно, а решта – плювать!

Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики й сьогодні приїдуть.

Ґенерал. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!

Наташа, поглядає на Михайла. – Миша!... Йди сюди!

Ґенерал. Ні, брат, ти йди до нього...

Наташа, підходить і обніма Михайла. – Прости! (Цілує його.)

Михайло. А чим пахну?

Наташа. Духами... трефль!

Михайло. Як скоро випарився житний хліб. (Дзвінок.)

Наташа. Гості! (Кидається в залу.)

Михайло, підбігає до дверей. – Акіла Акілович, гості! (Акіла у дверях.)

Акіла. Єрунда!

Михайло, бере генерала під руку. Зараз одкриється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю, як воєнного посредника!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, брат, признайся, що без посредника й тобі було погано!

Михайло. А як же, замісць пороху, запахло житним хлібом!

Обидва сміють ся й виходять.

ЯВА XI.

Виходить Акіла, йде до зали, загляда у двері.

Акіла. П’ять утроб! Директор, баронеса і ще один, два, три, – так, п’ять! Єрунда! (Йде до дверей). П’ять стаканів! (По хвилі офіціянт несе на підносі: чай, сухарі і другі, потрібні до чаю, приправи.) А ром? Дарина! Ром! От, єрунда! (Дарина подає, установляють на підносі.) Взяв і забув! Директор любить із ромом. (Дзвінок; заглядає у двері.) Ще три... Наші вчителі – єрунда, підождуть. (Офіціянт вертається.) Три ще. (Дзвінок; загляда.) Один. (До офіціянта.) Наливай чотирі. (Дзвінок.) Підожди, щоб разом... От, єрунда, як розходились! Ну, несіть чай із Дашею, – я приймусь готовити десерт.

Пішов. Часто дзвонять. Ходять у залу: то Даша, то офіціянт; туди несуть чай, – назад порожні стакани. [Пізніше, по хвилі, дружній сміх трьох-чотирьох голосів «Я його не люблю!» «Грати, так грати, нічого постоли морщити!» «Хто ж із ренонса ходить? Бабський ход! By, грач!»] Появляється Акіла, подивився у двері. Двацять два чоловіка. [Крик: «Козиря, козиря!» «Чим же крити?»] Директор уже кричить! Входить Михайло.

ЯВА XII.

Акіла й Михайло, потім Наташа.

Михайло. Спасибі вам, Акіла Акілович! У вас знаменитий порядок...

Акіла. Порядок і дисципліна, решта єрунда! Думаю подати десерт, є гулящі дами, нехай гризуть і їдять, ніколи буде гризти ближніх!

Михайло. Ха, ха, ха!

Акіла. Єрунда! (Пішов. Із зали входить Наташа.)

Михайло. І ти покинула гостей?

Наташа. Там ніколи вгору глянути: Марія Петровна і Ґляфіра Афеноґеновна розбірають родословну Зімича; Катерина Александровна і Михалина Купир’яновна завели спір про оперу: одній Фіґнер до серця припав, а другій Собінов [10]10
  – відомі російські артисти-співаки


[Закрыть]: решта слуха. Така розмова затягнеться довго; а я запримітила, що ти вийшов, і собі... Милий, ти не сердишся ?

Михайло. О, ні, ні! Я, знаєш, сам тривожусь на щот приїзда батьків!... Бачиш, то, що ти говорила про мене, – дитяче непорозуміння з фактом; але, справді, ввести батька й маму в наше коло, де розбірають родословну Зімича, і знову баронеса... прямо таки страшно... За чоловіка страшно.

Наташа. Ах, ах! Не говори! У мене голова болить!

Михайло. Ти краще подумай, що робити! Власне кажучи, все єрунда, як говорить Акіла; а от нема смілости ввести своїх батьків, одягнених у селянську одежу в залу. Чорт-зна що. Це халуйство, – я розумію, і от за всім тим мучусь: що скаже баронеса! Ще хоч би одежа друга, знаєш, загальна... Мама й тато дуже розумні люде, лишнього не скажуть... але одежа... одежа! Особливо, жіноча... А!

Наташа. Миша, я твою маму переодягну в чорне плаття моєї покійної мами!

Михайло. Ангеле мій, чудова ідея! А як не зійдеться? Моя мама, – жінка, знаєш, огрядні...

Наташа. А шнурівка на що ? Ми з Дариною добре її зашнуруємо, і прийдеться.

Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!... Ти ж маму вмовиш сама, вона податлива і згодиться для тебе все зробити, а от батько!... Ну, батько нічого: ориґінал поміщик, ходить у національній одежі! Чудово, чудово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно і краще – без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.

Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рівієру?

Михайло. Попрошу, і дадуть! Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама – віск! Дадуть, дадуть, тільки треба приняти ніжно, ласкаво!

Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зачарую... (Входить Дарина.) Нікого нема?

Дарина. Нікого. Тільки там на кухні знову йде колот: повар п’яний і кухарка, здається, під шефе!

Михайло. А щоб їх чорт узяв! І Паша випила?

Дарина. Щось на те похоже.

Михайло. Акіла Акілович. (Акіла на дверях.) Тарабанов п’яний!

Акіла. Треба зараз вигнати.

Михайло. Ради Бога, навідайтесь, що там!

Акіла, йде. – От єрунда! Дарино, подавайте Десерт. (Вийшов.)

Наташа. Я на хвилину, і зараз назад. (Вийшла.)

Михайло. А я підожду Акілу Акіловича. (Дарина й офіціянт несуть десерт і скоро вертаються.) Баронесі, потім директорові, предсідателеві...

Офіціянт. Десерт просто ставиться на столі, так і Акіла Акілович веліли!

Михайло. Ага, на столі ?... Гаразд, гаразд! Поставте на столі!... (Пішов.) Так краще, не буде очевидно, кого більше шанують. (Дарина, що вернулася однести десерт, – на дверях.)

Дарина. Там якісь мужики питають вас.

Михайло, про себе. – Це батько й мати... До Дарини: Нехай ідуть. (Дарина зникає.) Якісь мужики!... Навіть для Дарини батько й мати мужики! I все подла одежа робить.

Входить Тетяна й Макар, одягнені празниково: Макар у новій, з чорного, тонкого сукна чумачці без пояса; Тетяна в червоних чоботах, роскішній плахті, зав’язана по очіпку чорною хусткою й тонкою наміткою; зверху темна керсетка з рукавами.

ЯВА XIII.

Ті ж, Макар і Тетяна, потім Наташа.

Тетяна. Сину мій! (Кидається Михайлові на шию й цілує його). Дитино моя дорога! Що ж це ти нас відцурався?

Михайло. Мамочко! (Цілує її). Ніколи... Служба... Збірався... їй! І не міг... Тату! (Цілується.) Як же вас Бог милує?

Макар. Помалу, сину! (Мати держиться за Михайла й заглядає йому в вічі.) На превелику силу тебе знайшли. Заїхав у ґімназію, заплатив сторожеві карбованця за те, що провів.

Тетяна. А де ж жінка... Наташа.

Михайло. Вона зараз... у мене гості.

Тетяна. Ти ж іменинник. (Цілує його.) Пошли тобі, Боже, щастя!

Михайло. І іменинник, і статський совітник, і інспектор!

Макар, із трівогою. Он як!... Нехай тебе... Господь благословить! (Цілує.) Бач, стара, де йому приїздить до нас, коли треба служить. Не дурно ж стільки заслуг має. (Утирає сльози. Входить один із гостей на дверях.)

Гість. Михаїл Макарович, ви вступающий ?

Михайло. Я Ісходящий! (Гість зникає, входить Наташа.) Наташа! От мама, тато!..

Наташа. Мамочко! (Цілує її.)

Тетяна. Яка ж гарненька, як янголятко! Зірко моя! Дай же, я тебе ще поцілую. (Цілує її.)

Макар. Як королівна! (Цілує її.)

Наташа, набік. – Фу, як житним хлібом запахло!

Михайло. Наташа, поведи маму до себе! Шанже ля роб! [11]11
  – переміни одежу (франц.)


[Закрыть]

Наташа. Ходім до мене, мамочко.

Тетяна. Ходім. Ходім, моя королівно! (Пішли.)

Макар. Там, сину, я зоставив дівці жарене порося, гиндичку, пів пуда масла. Тепер у тебе гості, якраз пригодиться.

Михайло. Гаразд! Сідайте, тату! (Входить Акіла.) Ну що?

Акіла. Єрунда! Пропала вся вечеря!

Михайло. Як?

Акіла. Повар п’яний, Паша п’яна... Ну, драка, і все полетіло в помийницю, а що було на плиті – в вогонь!

Михайло. Скандал!!

Акіла. Єрунда! Я достану в ресторані. Давайте грошей!

Михайло. Грошей! (Шукає.) Треба до Наташі!... Тату, дайте, будь ласка, поки Наташа, двацять п’ять рублів.

Акіла. Єрунда! Найменше сорок!

Михайло. Невже?

Акіла. Двацять п’ять персон, по два блюда, – в кращім ресторані.

Макар, достає й дає гроші. – Та там же, сину, велике порося, сите... гиндичка годована, – може б обійшлися?

Акіла. Порося й гиндичка^:– єрунда, хіба так, на підмогу, як холодна закуска. Ну, я йду! (Виходить.) От, єрунда!

Макар. Клопоти, сину, великі в тебе клопоти, – нелегко ті чини достаються!

Bбігaє Паша, а слідом всовується Тарабанов.

ЯВА XIV.

Т і ж, Паша й Тарабанов.

Паша. Розчитайте мене!

Тарабанов, показує на Пашу.

 
Вот в воінственнім азарті
Воєвода Пальмерстон,
Поражає Русь на карті
Указательним перстом!
 

Михайло, гнівно, задавленим голосом. Убірайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!

Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (Пада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Пашу.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив у помиї.

Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!

Тарабанов, встає. – Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!

Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок.

Тарабанов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом, і на плиту. Я не раз так робив. Усі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.

Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять.

Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!

Михайло. Убірайся, говорю!

Тарабанов. Ваше превосходительство, дозвольте остаться одному й доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!

Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать У потилицю? (Засукує рукава.)

Тарабанов, робить прийом на руку. – Ударю в штики! З нами Бог. (Грає на губах наступ, не переміняючи пози. Входить – Акіла, хапає обох за коміри й виводить, Тарабанов не перестає грати і в той мент, коли його веде Акіла.)

ЯВА XV.

Михайло, Макар, потім один із гостей і Акіла.

Михайло. Ху ти, Господи! (Сідає у крісло й обмахується ґазетою.)

Макар. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!

Входить один із гостей.

Гість. Михайле Макаровичу, ідіть сюди.

Михайло. Простіть, я не маю часу.

Входить Акіла.

Гість. З директором, Федором Івановичем, удар!

Михайло, зіскакує. – Що? Боже мій! (Біжить у залу.)

Акіла. От, єрунда! (Теж пішов у залу.)

Макар. Хто ж це осмілився його вдарить ? От тобі і благородна кумпанія.

Входить Наташа й Тетяна, одягнена в чорне плаття, в чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.

– Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоровля, свахо! Привів Бог поріднитись.

Тетяна. Та що ти, старий, – це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходити... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!

Наташа. То з непривички, мамо; воно пройде, обійдеться; а за те як вам гарно! Прямо – баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!

Макар. Чи ти не здуріла стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою ?

Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити й мусіла одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я задавлюсь.

Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить зі себе малпу? Іди зараз переодягнися! Не вгодні ми такими, як є, – не треба! Прощайте, Бог з вами! Ще чого доброго, вимажете нас сажею й будете показувати для сміху своїм гостям.

Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.

Макар. Коневі сідло, волові ярмо! Переодягайся мені зараз, та й гайда додому!

Тетяна. Та Бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть, який там час.

Входить Михайло.

ЯВА XVI.

Ті ж і Михайло.

Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої Гори...

Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!

Макар. Так мене давить сором – я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!

Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором ? Хто оплював ? Переодягли у благородну одежу, і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорити, не можу думати. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.

Наташа, біжить у залу. – Ах, ах! – Михайло за нею.

ЯВА XVII.

Макар і Тетяна.

Тетяна. Ой, старий, умліваю, під грудьми давить, ребра тріщать, – не можу дихать!...

Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шукає в кишені.) Нема!

Тетяна. Ой, рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.

Макар. Хоч сядь...

Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира, Дарино, Дарино! Слава Богу, нагадала. (Входить Дарина.) Ой, розпусти супоню, бо я лусну!

Макар. Скоріше! На милость Божу, зглянься! Що ти зробила зі старою жінкою? Гріх так знущатись!

Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю. (Тетяна хоче йти й путається у шлейфі.) Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак! (Показує.)

Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф, вона випуталась і пішла.)

Тетяна, йдучи. – Ой, Мати Божа, змилуйся! Ой, розперізуй мерщій!

Зникли. Входить Акіла.

ЯВА XVIII.

Макар і Акіла.

Макар. Що там сталось? Хто так смертельно вдарив директора?

Акіла. Кіндрат!

Макар. От твар нечувственна! Таку особу осмілився вдарить.

Акіла. Єрунда, він не розбірає особ. Тепер для вашого сина одкриється вакансія – директора.

Макар. Одному – горе, другому – радість, одному – смерть, другому благополучіє й почести.

Акіла. Одно слово – єрунда!

Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.

Входить Наташа й Михайло.

Наташа. Даша, шляпу!

Акіла. А що директор?

Михайло. Прийшов до пам’яти, повезли додому.

Даша хутко вносить шляпу. Наташа надіва перед дзеркалом.

Наташа. Пальто! (Даша хутко йде й вертається з пальтом; Наташа надіва.)

Акіла. Так я туди!

Михайло. І ми туди.

Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!

Михайло. Я зараз... А ви, тату, вибачайте, посидьте тут самі, ми тільки подивимося, що там з директором.