Текст книги "Розумний і дурень"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Карпенко-Карий І. К.
РОЗУМНИЙ  І  ДУРЕНЬ
Комедія в 5 діях

                                                  Дієві  люде

Каленик Окунь – багатий чоловік, 65 літ.

Горпина – його жінка, 55 літ.

Михайло, 30 літ,

Данило, 22 літ,

Палажка, 18 літ – діти їх

Одарка Гайдабуриха – удова.

Мар'яна – її дочка, 24 год.

Аблакат сільський, рябий, товстий, червоний.

Федір – селянин.

Лейба – шинкар.

Xлопець – літ 15, наймит Окунів.

Зінько – чорноморець, багатий хазяїн, рибалка.

Марта – його дочка, молода дівчина.

1-й, 2-й, 3-й рибалки

Перша, друга, третя і п'ята дії в Новоросії; [1]1
  – Новоросія (Новоросійський край) – історична область на півдні України і частково на півдні Росії. Виникла у зв'язку з освоєнням Російською державою території Північного Причорномор'я в другій половині XVIII ст. З 1812 р. охоплювала Катеринославську, Таврійську, Херсонську губернії і Бессарабську область.


[Закрыть] четверта – в Чорноморії. [2]2
  – Чорноморія. – Йдеться про так звану Чорноморську кордонну лінію (проходила від гирла річки Лаби до Азовського моря по правому березі річки Кубані), куди в 1792 р. було переселено утворене в 1788 р. з колишніх запорізьких козаків Чорноморське козацьке військо, а в наступних десятиліттях – колишні українські козаки з Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній, а також українські і російські селяни-втікачі. В 1860 р. Чорноморське козацьке військо було об'єднано з частиною Кавказького лінійного козацького війська і перейменовано на Кубанське козацьке військо.


[Закрыть] Між третьою і четвертою діями проходить рік; між четвертою і п'ятою – шість день.

ДІЯ ПЕРША

Багата крестьянська хата.

ЯВА І

Данило (один, сидить за столом, читає). Глибока дуже книга, мало що й розберу, а ні до кого вдариться, щоб розказав... Боже, як хочеться все знать... (Зітхає.) Все б віддав... Поки у нас був учителем Олександр Федорович, то, спасибі йому, багато від нього я навчився: Євангелію і Библію умісті прочитали. Чудесні книги давав читать, а чого не зрозумієш – розкаже, як у рот покладе. Тепер у нас новий учитель, та якийсь гордий, і приступить до нього страшно.

ЯВА ІІ

Входить наймит.

Наймит. Там Микола прийшов.

Данило. Чого?

Наймит. Просить, щоб випустили бика.

Данило. Якого бика?

Наймит. В спашу зайняли.

Данило. В спашу!.. Який же спаш його бик зробив? Тепер глибока осінь; здається, вже й трави нема.

Наймит. Та воно, звісно, спашу тепер не зробиш. А сказано, скотина зайшла на наш степ; Михайло побачили та й звеліли занять, щоб не тинялась.

Данило. То скажи Михайлові або батькові, я не знаю.

Наймит. Їх нема дома.

Данило. А де ж?

Наймит. Михайло пішли у волость – аблакат приїхав, а батько – у церкву.

Данило (про себе). Хто його знає, що й робить! (До наймита.) Може, біля скирт зайняли бика?

Наймит. Та ні! Я ж кажу – йшов степом, біля левади.

Данило. То віддай йому бика, бог з ним!

Наймит виходе.

ЯВА III

Данило (один). Скоро через брата так люде зненавидять, що й на улицю не можна буде показаться! Бик полем пройшов – шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже; аби на кому-небудь злість зірвать! Сердиться, що громада не оддала шинка в оренду. А нащо йому шинок: чи наше ж діло шинкувать? Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний! Тепер знову, з жидами водиться та з аблакатом – якісь шинки хоче забрать. І в кого він такий ненажерливий удався? Все йому мало!

ЯВА IV

Входить Федір.

Федір. Здрастуй, з неділею будь здоров.

Данило. Спасибі, дядьку, будьте й ви здорові.

Федір. Житіє читаєш?

Данило. Ні, гражданська книга.

Федір. А я думав – житіє. Люблю слухать божественні книги. Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у добре чита, а житіє не втне. А в його книжці, вибачай, таке, що й слухать неохота: про козлика, про котика та півника – нісенітниця, одно слово!

Данило. Повчиться більше, то й житіє тоді розбиратиме.

Федір. Та воно, може, й навчилося б, мовляли, коли ж біда моя – неспроможність далі вчить, бо, коли буде у школу ходить, то помочі від нього не жди; а тут скрут: така біда мені трапилась, що й сказать не можна.

Данило. А що там?

Федір. Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ото ми орать. Тілько що загнали десятину, а тут – на тобі: коняка моя заслабла – бирса, чи що, напала, – і на скотину є усякі хвороби! Било її, било, до вечора й здохла. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає, хоч сядь та й плач!.. У пана просив – не дає: каже, що вже хазяйнувать не буде; жид дає, але не інакше, як за порукою. Просив твого брата, щоб позичив на одробіток. Найми, каже, хлопця в год, а так, каже, не дам. От тобі й наука!

Данило. То вже краще позичить, ніж хлопця одривать від школи.

Федір. Та воно так, коли ж жид без поруки не дає... Багатий не поручиться, а бідного в поруку не візьме.

Данило (замислившись). Правда, правда.

Федір (помовчав). По правді тобі сказать, то я оце, побачивши, що Михайло пішов до волості, а батько в церкву, прийшов тебе просить, щоб ти поміг, бо більш ні на кого не маю надії.

Данило. Рад би душею помогти, коли ж не маю сили.

Федір. Всі люде тебе хвалять за добре серце, – поможи! Бог тебе не оставить, ти ж Семенові й Дем'янові поміг!

Данило. Отож і горе! Я їм поміг, а вони й досі не віддають, та ще й сміються – дурним звуть...

Федір. От бач! Поміг таким луципірам, що, мовляв, ще й сміються, а через них і стоющому чоловікові не поможеш. Я не такий, як другі, спитай кого хочеш... Поможи, будь ласкав, бо прийдеться знову не тільки хлопця взять із школи і у найми віддать, а і самому нахватать роботи чужої на шию.

Данило. Не можу, дядьку. Батько довідались за гроші, що я дав Дем'янові й Семенові, дуже гнівалися на мене, і тепер я ні до чого не мішаюсь; все хазяйство у брата Михайла на руках.

Федір. Так ти підпишись за мене поручителем у жида! Ніхто не буде знать, а я тобі повік цієї помочі не забуду і всі гроші на Петра [3]3
  – ... на Петра... – Йдеться про релігійне християнське свято Петра, яке припадало на 29 червня за ст. ст.


[Закрыть] віддам, будь певен! У мене є парка бичків, на ту осінь їх можна буде запрягать; коней на Петра продам і гроші віддам.

Данило. Та жид моєї поруки не візьме, бо він сердиться за те, що я одговорював людей не пить горілки.

Федір. Хіба ж він без вигоди дасть?.. Процент злупе, який схоче... А жид твою поруку з радістю прийме, аби твоя ласка поручиться...

Данило. Не знаю, що й робить з вами.

Федір. Зділай милость! Завтра ярмарка у Павлівськім, то я б на ніч і поїхав; купив би шкапу, то, може, хоч з десятину ще виорю.

Данило (подумав). Ну, добре – я поручусь. Тілько ви, дядьку, нікому не кажіть, щоб батько не довідались.

Федір. Хіба я не знаю! Спасибі тобі. Ходім же мерщій, бо жид збирається за горілкою у город їхать.

Данило. Ходім.

Ідуть; назустріч їм Михайло і аблакат.

Федір виходить.

ЯВА V

Данило, Михайло і аблакат.

Михайло (до Данила). Коли ти порозумнішаєш, дурний книгар? Тільки з хати вийду, зараз і нашкодиш. Сказано тобі: не мішайся не в своє діло! Сидів би на печі у попелі.

Данило. А ти чого кричиш? Що там таке сталося?

Михайло. Нащо ти звелів випустить бика Миколиного? Га?

Данило. А яку ж він тобі шкоду зробив?

Михайло. Чи шкода, чи не шкода, а зайняли на своїм чужу скотину; нехай плате штрап, коли не глядить, бо тілько попусти їм, то й на голову вилізуть!

Данило. За віщо ж штрап? Що пройшла скотина десять ступнів по землі; хіба ж вона знає межі? Бога ти не боїшся!

Михайло. Капустяна твоя голова! Іди в ченці, коли такий богобоязливий! Я на твоїм місці давно б уже постригся.

Данило. Залив сліпи зранку, то вже і не тямиш, що верзеш.

Михайло. Брешеш, дурню! Та хоч би й випив, то яке тобі діло?.. Я вас усіх годую, а ти тілько роздаєш.

Данило. І балакать з тобою противно! (Хутко виходить.)

ЯВА VI

Аблакат і Михайло, самі.

Михайло. Отак як бачиш! Що ти будеш з ним робить? (У двері.) Палажко, а принеси хліба та огірків! (Вийма з кишені пляшку, бере з шкафи чарку і ставе на стіл.) От одна нас мати породила, та не однаково розумом обділила! Зовсім парубок дурний! Прийде неділя, то він тобі ні за холодну воду по хазяйству: візьме книжку й цілий день з нею провозиться! Чорт його знає, який він смак найшов у тих книгах? Я ж і сам грамотний, а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-мойому, грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитать чи підписать договор, повістку від мирового, окладний лист, квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали, а далі – це дурна примха.

Палажка вносить на тарілці хліб і огірки. Ставе на стіл і виходе. Михайло налива.

Аблакат (спльовує). Це правда! Я читаю устави о гражданськім судопроізводстві, о наказаніях, налагаємих мировими суддями, та каліндар, коли нужно справку навести, а другі книги – іменно примха, казки!

Михайло. Вип'ємо!

Аблакат. Розумне слово!

П'ють. Аблакат від одної чарки до другої їсти не перестає, їсть не хапаючись.

Михайло. Закуси. Тепера сам посуди: батько старий, Данило нестаткує, виходить, я один роблю й хазяйство держу, я один стараюсь; з якої ж речі мені побиваться і день і ніч, коли це не моє, не власне хазяйство?

Аблакат. Це правда.

Михайло. Пора мені подумать і про себе. Що ж, я цілий вік на других робитиму, чи як?

Аблакат. Резон.

Михайло. От і тепер: жидам не можна держать шинків по селах, і я взяв п'ять шинків. Жиди вернуть всі розходи, дадуть добру рату, посадять там баб шинкарками, а самі, ніби мої повірені, будуть одбирать бариші. Нехай торгують.

Аблакат. Розумно придумано, розумно!

Михайло. Мені вже Лейба дає за два таких шинки в Конотопівці двісті карбованців, а дасть двісті п'ятдесят, бо там п'яниця на п'яниці. Хіба батько або Данило придумають таку комерцію? Зроду не придумають, а бариші треба класти вмісті! Виходить, що я своєю головою чужі кишені набиватиму. Вип'ємо. (Налива.)

Аблакат. Комерчеська голова.

П'ють.

Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!

Аблакат. Геніяльно!

Михайло. На всяке діло сміливіше йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совітуваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!

Аблакат. Предусмотрительно!

Михайло. Так будеш ти мені совітувать і помагать?

Аблакат. А гонорарій, значить, плата?

Михайло. Не журись, заплатю.

Аблакат. Одначе?

Михайло. Півсотні дам.

Аблакат. Скупо... Сто!

Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?

Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!

Михайло. Атож.

Аблакат. Що ж то я у бога теля з'їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (Їсть.)

Михайло. Який же це труд?

Аблакат. Тим живу.

Михайло. Дам три четвертних.

Аблакат. Почнеш торгуваться – буду оборонять від твоїх замірів Данила.

Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!

Аблакат. Розумне слово!

П'ють, аблакат їсть.

Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім'я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?

Аблакат. Обстоятельно!

Михайло. Одному не так зручно, удвох же...

ЯВА VII

Входить Каленик.

Каленик. А, слихом слихати! Здрастуйте, Платон Калістратович!

Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!

Каленик. Спасибі. (До Михайла.) Куди ти, сину, зібрався їхать? Мені Онисько сказав, що ти велів коні запрягать, так я оставив стару у попа, а сам прийшов оце додому.

Михайло. У Гапонову хочу їхать. Там сьогодня оплатки йдуть, так можна буде задешево людей найнять на десятини.

Каленик. Хазяїн ти у мене, сину: за все пам'ятаєш!

Аблакат. На всю округу хазяїн! Завидують вам люде, та й є чому! Щасливий батько, у котрого такий син!

Каленик. Слава богу, що діждався таких дітей! Тепер сидю собі на печі, а хазяйство йде своїм шляхом.

Михайло. Небагато, тату, нахазяйнуємо, коли я один буду глядіть хазяйство.

Каленик. Колись, сину, і я глядів і приобрітав, а тепер несила моя – старий став; кому ж за хазяйством глядіть, коли не вам?

Михайло. Та я не про вас, тату, кажу. Данило нічого не глядить, а тілько розоряє.

Аблакат. Чув, чув. Мота, кажуть?

Каленик. Біда моя! Не знаю, що й робить з ним.

Михайло (до аблаката). Хотів шинк взять у свого общества, вмішався Данило, одговорив громаду – сто рублів у воду ляснуло... Там, знову, їздив у город, продав хліб, а тут підлабузнились до нього Семен і Дем'ян – перві мошенники, – вимантачили п'ятдесят карбованців без розписки. Так небагато нахазяйнуєм: я буду зароблять, а Данило роздавать!

Аблакат. Це погибель. Банкротство!

Михайло. Краще буде, коли ви мене одділите.

Аблакат. Що ти?.. Та він без тебе батька з торбами пусте.

Каленик. Господь з тобою, куди я тебе одділю! Що ж без тебе буде в хазяйстві? Розореніє. Ні, сину, ти вже не кидай мене – орудуй всім. Данилові ж я наказав, щоб він і тріски з двору не брав без тебе, не то що!

Михайло. Так він і послухає! Сьогодні я звелів занять Миколиного бика, що раз у раз вештається, як приблудний, та скирти обдирає, а сам пішов у волость. Прийшов Микола, знищився, а Данило звелів віддать йому бика без штрапу.

Каленик. Наказаніє боже з тим дурнем! Де ж він?

Михайло. Повіявся кудись з Федором. Знову яку-небудь штуку викине, побачите, бо Федір вже у мене грошей позичав.

Каленик. Нехай же він із дому вже тоді тікає!

Аблакат. Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде.

Каленик. Та так же воно й є. Михайло один у мене хазяїн, все у нього в руках.

Аблакат. Та воно так! Тілько знаєте, що я вам скажу: Данило не перестане щитать себе таким самим хазяїном, як і Михайло, аж поки ви формально, по купчій, не віддасте всього Михайлові, щоб він знав і бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Цим тілько способом ісправите заблудшого.

Каленик. Це правду ви сказали: щоб він бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Може б, одумався. Іменно прийдеться так і зробить. Спасибі за совіт...

Михайло. Та бог там з ним... Нам пора вже їхать. Подивіться, тату, чи готові коні, а ми вип'ємо на дорогу. (Налива.)

Каленик. То підвезете, й мене до попа. (Пішов.)

ЯВА VIII

Аблакат і Михайло, самі.

Михайло (озирається). Голова! Спасибі...

П'ють.

Діло почалось добре!

Аблакат. Чого ж ти зараз не вчепився, коли клює?

Михайло. Так не можна. Ти мене не вчи, а посовітуєш, як я спитаю. На задаток.

Аблакат (хова бумажку). Не в зачот.

Михайло. Як?

Аблакат. Та так: спасибі – мало!

Михайло. За віщо ж? Нічого ще ти не зробив!

Аблакат. Отак! А сказав добре слово! Я дурно нічого доброго не говорю.

Михайло (чухається). Крюк!.. Нехай так! Вип'ємо ж. (Налива.) Тепер же ти зо мною не поїдеш, а зайдеш з батьком до попа і там – тихенько тілько – підлий в це діло масла ще.

Аблакат. А роздувать вже будеш ти?

П'ють.

Аблакат. Не вчить тебе, а в тебе вчиться: як по книзі робиш!

Михайло. Помагай тілько! Ходім!

Аблакат вперед вийшов, а з других дверей виходить Мар'яна, а потім Палажка. Побачивши їх, Михайло остається.

ЯВА IX

Мар'яна, Палажка і Михайло.

Михайло. Недурно ж кажуть: на охотника звір іде.

Мар'яна. Хто ж тут звір, а хто охотник?

Михайло. Хто піймає – той охотник, а хто піймається – той звір.

Мар'яна. Інший звір хоч і піймається, а коли тенета гнилі, то й вирветься так скоро, що охотник тілько рота роззяве.

Михайло. Може, й правда твоя. Поприбирай, Палажко, з столу; часом хто прийде, то негаразд.

Палажка збирає з столу і виносе.

Чого ти, Мар'яно, так сердито мені одказала? Хіба я чим тебе вразив?

Мар'яна. Співай кому іншому лазаря! [4]4
  – Співай кому іншому лазаря! – У Євангелії є оповідання про жебрака Лазаря, який, покритий струпами, лежав під ворітьми багача і радий був крихтам з чужого столу. Старці співали духовну пісню (псальму) про багача і Лазаря, яка перейшла у фольклор, втративши ознаки свого первісного літературного прототипу. В ній йшлося про соціальну нерівність. Пісня була в репертуарі кобзарів і лірників XIX ст. "Співати лазаря" – прикидатися нещасним, прибіднюватись.


[Закрыть] Що то за звір? Ти мене щитаєш звірем, а себе охотником! Гнилі твої тенета, не вдержать такого звіра, як я.

Михайло. Та ну-бо, не сердься, я пошуткував.

Мар'яна. Коли ти шуткуєш, то й я шуткую.

Михайло (набік). Гостра бісова дівка, як коса. (До Мар'яни.) До тебе з голими руками не підступай.

Мар'яна. Авжеж, не підступай, бо опечешся!

Михайло (хоче обнять). Ох, ти ж, моя цікава!

Мар'яна (одхиляється). А може, й не твоя! Чорт каже, що його.

Михайло. Ніколи мені тепер, а то б ми зараз помирились! Ну, та дарма. Я на цих днях навідаюсь до тебе: можна?

Мар'яна. Не ждатиму, бо обманеш, а прийдеш – рада буду!

Михайло. О?? Рада! Ти мені до вподоби, Мар'яно.

Мар'яна. Не вперве чую! Слова такі мене не гріють.

Михайло. Діла прокляті мішають, а то й погріть би можна!

Голос знадвору: "Михайле! А йди-бо, коні не стоять".

Бач, мішають! Не гнівайся ж на мене, серденько! (Хоче обнять.)

Палажка увійшла.

Мар'яна (одпиха). Одчепись!

Михайло (кашлянувши, щоб замнять свій замір). Прощай, коні не стоять. (Хутко виходить.)

ЯВА X

Мар'яна і Палажка.

Палажка. Що він тобі тут казав? Здається, хотів обнять?

Мар'яна. Ет! Аби зуби скалить... Чіпляється. Випитував мене, чи й справді я люблю Данила. Коли весілля наше буде.

Палажка. Недурно він мене із хати вислав. А ти ж йому що сказала?

Мар'яна. Сказала, що він дурний.

Палажка. Ох, не дурний! Він сам, давно я примічаю, зиркає на тебе неситим оком; а як довідається, що ви з Данилом любитесь, будь певна, підведе яку-небудь машину.

Мар'яна. Хіба такий?

Палажка. Заздрісний! Раз у раз копа протів Данила і батька так настроює, що і вони все гримають на бідного Данила!.. Ну що ж ми забалакались? Чим би тебе попоштувать? Стривай! Я зараз меду принесу, а ти посидь. (Виходе.)

ЯВА XI

Мар'яна одна.

Мар'яна. Попалась добре я, не знаю, що й робить!.. Михайло справді липне до мене... А тим часом я боюся, щоб не довідався Данило... От напасть!.. Котрий же з двох?.. Данило любить, а Михайло, здається, хоче в тенета упіймати!.. Та не діждеш! Не на таку наскочив! Сватай, коли до вподоби!

ЯВА XII

Входить Данило.

Данило (ще на порозі). О! Й Мар'яна тут.

Мар'яна. Чого ж ти так перелякався?

Данило. Зрадів, скажи скоріше.

Мар'яна. Якби так радісно тобі було бачить мене, то давно б забіг провідать! Мабуть, не в серці, а на язиці тілько радість.

Данило. А сама добра: попереду виходила до нашого млина щовечора, а тепер я підряд три дні просиджував там до півночі, а ти неначе відцуралася від мене. Свирид мені сказав, що ти з Михайлом, братом...

Мар'яна. Бреше він, клишоногий чорт: мати були слабі!

Данило. А мене острах взяв, і я подумав, що ти мене не любиш вже...

Мар'яна. Тебе я не люблю?.. Добре ти знаєш сам... Вже люде почали шептаться про мене, бо хтось бачив нас з тобою біля млина кілько раз і пустив поговір. Звісно, людям заздро: багатирський син і я! Що ж їм сказать?.. Любовниця! Бач, яке ім'я вже заслужила, а ти слухаєш дурного Свирида, думаєш та збираєшся, поки й пилипівка [5]5
  – Пилипівка. – Йдеться про так званий різдвяний піст, який починався, за церковним календарем, у день святого Пилипа – 14 листопада за ст. ст. і тривав до різдва.


[Закрыть] не настане!

Данило. Я перший раз це чую!.. Лукаві люде!.. Не сумуй же, моє серце! Бачить бог, як вірно я тебе люблю, й не попустю, щоб злії язики потішалися над нами... Старостів пришлю... ї в ту неділю – весілля безпременно!

Мар'яна (обніма його). Мій ти милий, мій коханий Данилочку! Ти думаєш, що я ці три дні за тобою не скучала? Скучала, господи! Сама світом нуджу, а сердюсь на тебе, думаю: що ж це він дурить мене, чи що? Аж плачу, що не бачу тебе, та й кажу собі нишком: нехай же жде, щоб вийшла! Хоч здурію від досади, а не піду... (Зітхає.) Та й не видержала, бачиш, прийшла! (Обніма й цілує його.)

ЯВА XIII

Двері одчиня наймит. Палажка несе в одній руці мед, а в другій хліб.

Палажка. Еге! Як я бачу, то й меду вам не треба!

Данило (держить Мар'яну за руку). Не треба!! Усі перекази – брехня! Увіривсь я, Палазю: Мар'яна мене любить. У цю неділю весілля наше буде безпременно!

Палажка. Нехай господь вам помагає.

Мар'яна (обніма її). Як весело нам буде, сестро, вмісті.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Та сама хата.

ЯВА І

Михайло і наймит.

Наймит. Єй-богу, я сам бачив і чув.

Михайло. Як же це було?

Наймит. А так: Палажка пішли за медом, а вони остались удвох. А Палажка взяли мед в одну руку, а в другій хліб несли, та й позвали мене одчинить двері. Я одчинив, і бачив, і чув, що іменно цілувались Данило з Мар'яною, і у цю неділю весілля у нас буде.

Михайло. Виходить, погуляєм на весіллі. Ну, біжи ж до жида й скажи йому, що я жду його.

Наймит виходить.

ЯВА II

Михайло (сам). Що це зо мною робиться? Ніколи й не думав, щоб справді жениться на Мар'яні, а тепер так погано на душі, наче хто одняв у мене великий бариш. Та й не бісової пари тобі дівка, як піддурила мене! І ластиться, й губу копилить, як до кого забалакаю, наче справді закохана... Я, дурний, радію собі, що така красива дівка біля мене в'ється, і думкою вже налигав її без шлюбу, а вона тим часом догадалась: найшла дурніщого і вже скрутила! От зілля! Виходить, наскочила коса на камень! Ні, братіку, стривай! Мар'яна не для тебе! Такої жінки мені треба – вона поможе погнуздать усіх жидів, коли мене вже провела!..

ЯВА III

Наймит входить.

Михайло. Чого ти хутко так вернувся? Мабуть, скажеш: нема жида, а сам, вражий син, і не ходив?

Наймит. Ну вже, господи! Ніколи нікому не вірите, – і не думаю обманювать. Жид іде сам сюди – вже на греблі, я його побачив та й вернувся.

Михайло. Ну, гаразд! Ти у мене права рука! Слухай, Захарку, піди до Мар'яни й скажи їй на самоті, та не перебреши гляди: Михайли нові міцні тенета плетуть і сьогодня увечері тобі принесуть. Чуєш?

Наймит. Чую.

Михайло. Ну, скажи мені, як ти будеш говорить?

Наймит. Увечері... міцні... Михайло... стривайте...

Михайло. Дурень!

Наймит. Стривайте! Михайло нові міцні тенета плетуть і сьогодня увечері тобі принесуть...

Михайло. Так!.. Гляди ж не збреши, і щоб ніхто не знав про ці перекази! Як роздзвониш – вижену і грошей ні копійки не дам; а справиш діло – куплю гарну шапку й червоний пояс. Чув?

Наймит. Чув.

Михайло. Ну, гайда!

Наймит. Купіть на неділю шапку й пояс, щоб на весілля можна було надіть.

Михайло. Добре.

Надворі собаки сердито гавкають, а жид кричить: "Гвулт, гвулт!"

Мабуть, Лейбу собаки тягають! Біжи мерщій, оборони.

Наймит одчиня двері, а Лейба прожогом вскакує, і, обернувшись до дверей, махає перед собою ярмулкою і дрига ногами, ніби від собак одбивається. Довгополий сюртук на ньому ззаду від проріхи до самого коміра розірваний. Наймит і Михайло сміються.

ЯВА IV

Лейба, Михайло і наймит. Наймит регоче, виходячи.

Лейба. Чого ти смієшся, свиня? Гарні смішки! Подивіться! (Показує спину.) Новий ластиковий сертук! (Захльобується.) Я думав, вони мене з'їдять.

Михайло (насилу здержує сміх). От іродові собаки. Ти, мабуть, утікав від них?

Лейба. Утікав!.. Ви б не втікали? Жвесно, утікав, а то вони умєсто сертука меня б надвоє перервалі! Хорошево бил би гендель! Я такіх собак ще не видав – настоящі звері... Я собі відмахуюсь ярмулкою, вони без вніманія лєзуть под ногами; я пустілся утікать, што єсть духу, вони схватілі меня за поли... Тольки услишіл: дир-р-р... Ой!.. Пропал новий сертук.

Михайло. Воно не по цілому попоролось, можна зашить.

Лейба. Ай вей мір! [6]6
  – О боже мій! (євр.)


[Закрыть] З мєня уся душа вискочила! Так серце штучиться, наче хто в ступкє перец товче... Ох!

Михайло. Сядь, заспокойся.

Лейба. Ох!.. А как теперечка через деревня йтіть? Одново шкандал! Ох! (Сіда.)

Михайло. Ну, як же наше діло: береш щинки чи ні?

Лейба. Отчего не взять – возьму, только ви дорого хочітє. Нехай буде ровно двєсті.

Михайло. Я тобі вчора посліднє слово сказав – двісті п'ятдесят.

Лейба. І для чого вам стілько грошей? Ви заробляєте, а Данило роздає п'яницям.

Михайло. Тепер не буде роздавать.

Лейба. Як не буде? Учора у Янкеля поручителем за Федора підписався на векселі.

Михайло. О?!

Лейба. Пабєй мєня бог, правда.

Михайло. То чорта ж пухлого буде бачить Янкель ті гроші; хіба Хведір заплате.

Лейба. Ну, пущай сібє! Уступіте мінє, Михайло Каленикович, єй, невигодно!

Михайло. Як невигодно, то не бери, – хіба я тебе силую?

Лейба. А чим будеш хліб зароблять? Ох! Уступіте!..

Михайло. Ні з місця! Мені хоч завтра Гершко дасть ці гроші, він ще вчора просив!

Лейба. Крутой ви чалавєк!.. Нєчєго дєлать, нехай буде по-вашому. Дай боже заробить. (Вийма гроші.)

Михайло. Заробиш: там п'яниця на п'яниці!

Лейба. Ох... Там трезвость заводиться; хотят приговор зробить – водку не пить.

Михайло. Е, знаєш, як кажуть: "Зарікалась..."

Лейба (сміється). Та не видержала? Дай бог, штоб з етого приговору нічого не вийшло. Нате завдаток сто рублєй, а решту – як усе буде готово.

Михайло. Добре.

Лейба. Я сьогодня поєду на мєсто, роздивлюсь ще раз, може, там прийдеться заплатить, щоб трезвость не заводили... Проводіте мєня, бо я тепер боюся за собак. Ви не шмєйтесь, єй-богу, можна вмереть од страха, поки шіні перейдеш! Проведіте мєня на дворе, бо, може, там в шінях сидить ета сєрая большущая собака...

Михайло (сміється). Іди, іди...

Лейба (держить ззаду розірвані поли). Ви шмієтесь, а у мєня знову серце колотиться.

Михайло (хвата Лейбу за ногу). Гав, гав, гав.

Лейба (кричить). Ой вей! Рятуйте, хто в бога вірує!..

Михайло (сміється). Ну й не стидно тобі так бояться? Де ж би тут собака взявся?

Лейба. А чорт єво знає, може, вона под столом сідєла?.. Михайло Каленикович! Оставте шутки, не лякайте мене, сдєлайте милость, а то, єй-богу, зо мною будет чего-нібудь похуже.

Михайло. Ну тебе, не буду! (Іде вперед, за нього держиться Лейба ззаду.)

Вийшли. Згодом Михайло вертається.

ЯВА V

Михайло (один). Ну та й насмішив же бісової пари жид! І то ти подумай: іде дурна шелепа без палиці, собаки напали, а він ярмулкою одганяє!.. Трохи Лейба розігнав мою досаду. Треба тепер подумать, як діло далі повернуть!

ЯВА VI

Входить Каленик.

Каленик. Що там, Лейбу, чи що, собаки порвали?

Михайло. Еге. Лапцардак ззаду розпанахали до самої потилиці.

Сміються.

Нехай ходе з палицею, а то ярмулкою обороняється!

Каленик. Ну вже ці жиди собак бояться, то не приведи господи!.. Що ж, сину, зійшовся з ним?

Михайло. Аякже! Їм, бачите, двом ці шинки потрібні: Лейбі і Гершкові. Так я вчора Гершка лякав Лейбою, а сьогодня вже Лейбу Гершком лякав. Не хочеш, кажу, – не треба: Гершко аж за поли хватав вчора і задаток давав! Крутивсь, вертівсь і дав двісті п'ятдесят рублів.

Каленик (сміється). Кажуть, що з нашого брата нема комерчеських людей, та тебе хоч зараз у купці записуй!

Михайло. Ого, ще й як би торгував!

Каленик. Слава богу, слава богу! Ну, а я й не питаюсь тебе, як ти справився у Гапоновій?

Михайло. Там би була чудасія! Приїхали, знаєте, найнять людей: Софрон, Чумак, Омельченко і Лисиця. Так я бачу, що помішають дешево нанять, давай їх поштувать. Сам удав з себе п'яного, а їх так загалунив, що вони й поснули. Тим часом я діло обробив: наняв людей на п'ятдесят десятин по два карбованці з десятини.

Каленик. Як то господь дає! Я чумачкою заробив все, що маємо. Тепер чумачка нікуди не годиться. Ну, не дай мені бог такого розумного сина, як ти, що б я робив з дурним Данилом! Усе б пропало, бо до нових звичаїв треба інших, нових людей!.. Благословеніє боже, сказано!

Михайло. Нате ж, тату, задаток за шинки, а оце контракти з десятинщиками.

Каленик. Нехай воно, сину, все у тебе зостається, я ні до чого не буду мішаться; хазяйнуй, як знаєш, – пройшла вже моя пора! Я тепер тільки в церкву ходитиму та буду богу молиться, щоб послав тобі здоров'я та хорошу жінку. Женися, сину, пора вже, тобі тридцять літ, порадуй нас на старість!

Михайло. Двом разом жениться важко. Нехай уже Данилове весілля одгуляємо, а тоді і я вже женюся.

Каленик. А тобі чого дожидаться Данила? Він ще молодий.

Михайло. Та у цю ж неділю у нього весілля, хіба ви не знаєте?

Каленик. Перший раз це чую!

Михайло. А я думав, він вас питав.

Каленик. Та ти не шуткуєш?

Михайло. Єй-богу, жениться!

Каленик. На кому?

Михайло. На Мар'яні Гайдабурівні... Там така пройда...

Каленик. Та я його так оженю палицею, що він і не стямиться! Та я його дрючком з двору вижену! Диви, молокосос! Старший брат працює, заробляє, а він з книжками возиться, і вже жениться забажалося! Нехай навчиться хліб перше зароблять!

Михайло. Поки навчиться зароблять, а роздавать не перестає.

Каленик. Знов що-небудь зробив?

Михайло. Лейба мені зараз казав, що він успів уже поручиться на векселі у Янкеля, за Федора, здається. Тепер хоч і грошей в руках не матиме, то роздавать ніхто не забороне, бо як його ти вбережеш, почім дознаєшся, що він ручився? Тілько тоді довідаємось, як прийдуть з ісполнительним листом!..

Каленик. Цього ще недоставало, щоб на документах ручився! Промота усе...

Михайло. Він на тисячі документів підпише, побачите!

Каленик. Розореніє, розореніє з ним!

Михайло. З молотка все продадуть; на волах, та на коровах, і на всій движимості не написано, чия вона.

Каленик. Ні... Годі, годі! Поки ще я живий, треба рятувать свою працю!

Михайло. Ви, тату, одділіть мене зарані...

Каленик. Не так воно буде!.. Ні! Данилові тепер скілько не дай, однаково на старість буде в наймах. Так краще нехай змолоду побачить, як то важко зароблять, – може, навчиться зберігать зароблену копійку. Як порозумнішає, тоді його хазяїном зробимо, а я тобі усе дощенту по купчій передам, – і завтра ж в город їду.

Михайло. У мене самого душа болить за нього... Часом, дивлячись на нього, аж заплачеш. Нехай бог милує, а мені здається, що він таки трохи дурний! Де ж, про себе не дбає ані кришки! Може, постаріє, то розуму набереться!

Каленик. Дякую милосердному богові, що він мене не обідив під старість... Ти моя надія! Тілько женися, синку.

Михайло. Добре, тату.

ЯВА VII

Входить Данило, бере книгу з полиці.

Каленик. Знову до книжки?

Данило. Хіба я кому заважаю тим, що в зайвий час...

Каленик. Ні, ти мені скажи: що ти цікавого найшов у своїх книгах? Поки читав святе письмо, житіє святих, то воно, звісно, для душі спасеніє; а тепер якісь такі книжки почав читать, що зовсім одурів!. По-твоєму, вже не сонце кругом землі ходе, а земля кругом сонця? Ну, то й не дурний же ти?

Данило. Чого ж я, тату, дурний, коли тепер мені це ясно, як божий день, що іменно земля ходе кругом сонця! Від того й зима, весна, літо, осінь, від...

Каленик. Буде вже, буде!.. Сумно й слухать! Зовсім збожеволів. Таки б подумали ті дурні, що книжки пишуть: ну як-таки можна очевидячки людей туманить! Земля крутиться! Та якби вона крутилась, то у нас би й голови позакручувались. Посадив би я того мудрія, що оце видумав, на вирло біля машини, нехай би він покрутився на однім місці, тоді б побачив!

Данило. Одно біля машини крутиться на однім місті, а друге, така величина, як земля...

Каленик. Годі, годі, годі! Не хочу слухать! Покинь ті книжки та візьмись за діло – може, порозумнішаєш, а то у тебе так закрутилось в голові, що ти скоро й себе самого продаси! Скажи на милость божу, нащо ти знову поручився за Федора?

Данило. У нього п'ятеро дітей, тату.

Каленик. Чим же він віддасть? В яку надію ти роздаєш усе, за всіх ручишся? Що в тебе є? Чим ти одвітиш?

Данило. Федір віддасть.

Каленик. Чим, чим? Дітей попродає! Він так думає про те, щоб віддать, як ти про хазяйство! Федір рад, що дурня знайшов поручителя. Нехай же жид тепер з тебе править, а я не віддам, годі вже! Через тебе всі в старці підемо... Завтра все імущество передам по купчій на Михайла, а ти служи, заробляй у нього; порозумнішаєш – тоді тобі він дасть що слід...

Данило. Михайлові я не робітник!.. Поставте на своє хазяйство; багато я не хочу – аби кусок хліба, та женіть мене.

Каленик. Я тебе женю! Робить не вмієш – і вже жениться! Старший брат нехай попереду ожениться, а ти навчися зароблять, бо якби не Михайло, то давно б усе прахом пішло через твоє недбальство!

Данило. Одділіть мене, тату, менше гріха буде. Я так не можу хазяйнувати, як Михайло!..

Каленик. Бо дурний!

Данило (палко). Не великого ж розуму треба для того, щоб користуватись людським горем і нуждою! Тут треба знать одну свою пельку і, щоб її напхать, не жаліть нікого, забуть совість, бога... усе!.. Нанять за півціни людей, котрі нуждаються, – хіба це розум? З жидами шинки держать, обпоювать народ і обманювать закон, – хіба це розум? Мошенство розумом звете; помилка невелика!.. Немає такого розуму в мене – то правда ваша!