Текст книги "Невольник"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ЯВА II.

(Два запорожці вточують барилку з горівкою).

Породожний і Зачепа. (Входять).

Подорожний. Курінний прислав вам барилце чемерички, щоб почхались після татарської табаки...

Опара. Чи справді?... От так молодець, зна гоїти запорожські рани... (Бере барилце і п’є).

Всі. Та ти так і без коряка дудлиш...

Опара. Душа міру знає...

Неплюй. Та годі тобі смоктати... Бач, допав ся, неначе віл до браги... Ще луснеш, к бісовому батькови...

Опара. Однаково помирать...

Неплюй. От чортова п’явка...

Опара. От тепер як раз у щерть, тільки треба розперезати ся... Братя, а подай но хто затички... А щоб ви зазулі не чули... (Дістає хліб і сало). Оттак її заткнемо, щоби не розхлюпала ся...

Всі. (П’ють).

ЯВА IІI.

Недобитий. (Входить).

Всі. От як раз нагодив ся... Тебе тільки і бракує...

Недобитий. Я знав, що тут є порожне місце і для мене.

Опара. А звідкіля Бог несе?

Недобитий. З землі.

Опара. Та знаємо, що не з неба... А деж ти був?

Недобитий. Проти неба на землі... Гай, гай, п’єте горівку, а діда і не почастуєте...

Опара. Хиба не знаєш звичаю?... Бери коряк та і пий скілько влізе... Та де се ти таку бороду донняв?

Недобитий. У цапа пожичив.

Неплюй. (Регоче ся). Мабуть правду кажеш коли не брешеш...

Недобитий. Шкода брате у мене правди шукати. Я з нею тоді ще попрощав ся як з Неплюєм спізнав ся...

Неплюй. Ого приліпив... люблю за обичай... Тепер от і подлубай в голові, щоб до ладу відповісти.

Недобитий. Порожно у тебе в голові... Скільки і не длубай, а опріч вітру нічого не знайдеш...

Всі. (Регочуть ся). От, бандурист... Загнав Неплюя на слизьке...

Неплюй. (Регоче ся). Їй Богу молодець...

Опара. А ну діду з цапиною бородою, ушквар нам якої...

Недобитий. Ушкварив би та струни позасихали.

Опара. Від чогож то?...

Недобитий. Та від того, від чого твої порозкисали...

Опара. (Регочучись). Чи не бісова пара...

Голощук. (Підносить коряк). На дідусю... Промочи голосники...

Недобитий. О, сей то догадливий. Мабуть у твого батька не дурний був син...

Голощук. Чи не той, що Гарасимом звали?

Недобитий. Як що ти Гарасим, то той самий.

Голощук. Я він і є.

Опара. А нуж бо ушквар, бо мене вже так і кортить до танців.

Недобитий. А дуже кортить? Глядиж, щоб не погубив підошви...

Опара. Нічо... Я язиком полатаю...

Недобитий. (Грає і приспівує).

Опара. (Танцює).

Недобитий:

Oй так чини, як я чиню

люби жінку аби чию,

хоч попову, хоч дякову,

хоч хорошу мужикову…

Ой до мене сита, сита

ой до мене решета,

ой до мене запорожці,

бо я бідна сирота…

Розступіте ся міряни

нехай гиря погуляє,

щоб зазнали всі міряни,

як гуляють голоштани…

Опара. (Танцюючи): А ну піддай хто охоти... а то вже ноги ледво човгають ся...

Недобитий. З такими танцями лучше тиб і не рішав ся... Ти мабуть тільки язиком вмієш тропака вибивати...

Опара. Не сердь мене, бо як розсерджусь, то буду танцювати до самого світа...

Недобитий. У тебе і так вже либонь свитає в голові і в очах...

Опара. (Скидає жупан): Так ось-же тобі... (Танцює мов несамовитий)... Грай, коли граєш, побачиш чия візьме!...

Недобитий. Та хоч одпочинь, ладачо...

Опара. Піди геть... Не рушай... От так наші: і сюди і туди... Навприсядки... Підспівуй, піддавай хто охоти…

Недобитий. (Співає):

Ой ти старий, я молода,

та між нами незлагода...

Ой ти старий кахи-кахи...

Я молода хи-хи-хи-хи.

(Говорить): Та скинь бо, вражий чоловіче, і сорочку, щоб і та не заваджала.

Опара. (Паде па земно). Стрівай... Я одпочину, тай знов, а ти тимчасом заспівай якої жалібної... (Виймає з кишені гроші). На тобі тимчасом таляра, а потім заграєш мені ще аж за два.

Недобитий. (Співає):

Замовкли бандури, оглухли мабуть

Ні співу ні думи в хуторах не чуть

Лише по могилах голосить ворон

Козацької слави старої гомон.

О руская земле, о рідна моя,

Чи прийдем ще раз ми коли до коша.

Де ділись, заділись ті давні часи

Славетні гетьманські, де ділись вони

Бувало атаман як кликне на бій

чубаті як хмари злітались як стій.

О руская земле, о рідна моя,

чи верне – поверне ще слава твоя…

В кайданах в пневолі козача сім’я,

по дворах шляхетських у наймах сестра

і сін на послуги пішов Москалям,

на глум і на посьміх самим ворогам.

О руская земле, о рідна моя,

коли вже скінчить ся неволя твоя.

Прокиньте ся діти, наспів вже той час -

«Заплакана Мати» вже кличе на вас,

щоб стать односердно за діло святе,

а слава та давня ще нам зацвите.

О руская земле, о рідна моя,

та чей ми прийдемо ще раз до коша…

(По співі): А тепер пращайте, мої любі... Я піду по наметах, огляну всіх, може хто занедужав... Треба порадити... Пращавайте... (Пішов).

Голощун. А диви, гей, Прохоре, що то за могилою наче курява підняла ся...

Неплюй. Хмара встає. Певно на дощ. (Прилягає вухом до землі). Ні, не чути, щоби тупотіло... Ну, що, пора і спочивать. Наказ був рано рушати, щоб у вечорі у моря стать... Назустріч повинні підійти байдаки... Пора вже і Туреччину провідать. Пора полататись, бо мені вже шинкар на бірг не вірить.

Голощук. Так намочить його, псявіру, у річці, щоб набрав віри.

Неплюй. Мочив... Не йме віри... Ну, та вже чорта лисого з'їсть, щоб він завтра не дав мені похмелитись. Задушу анахтемську віру...

Голощук. А опісля сам будеш шинкарювати, чи як?…

Неплюй. І то правда... Ну нехай ще поживе на світі... (Кладе ся спати).

ЯВА IV.

Стефан. (Входить. Сів на камени і задумав ся). Ось вже рік минає як розлучив ся я з вірною дружиною і покинув рідну оселю, а серце з кождим днем все гірше болить і нічим його не заспокоїш... О колиб я мав крилечка, щоб полетіли хоч на хвилинку у рідний край і глянути хоч би з далека на той садочок вишневий, де з милою з голубочкою воркував і цілував її карі очи та чорні брови... Один би тільки разочок глянути в очи милій, почути із уст її одно щире слово і те слово додасть мені сили та відваги... Тепер я у славі та повазі... Та що з того? Нащо слава, коли серцеви нема супокою?...

ЯВА V.

Недобитий. (Входить. – Підійшов крадьком до Стефана). Здоров Стефане...

Стефан. Хто ти за чоловік? (Придивляє ся). Стрівай... Я тебе десь бачив...

Недобитий. Може і по знаку... Придивись гарненько...

Стефан. (Схопившись за голову): Я бачив тебе... ні... не памятаю...

Недобитий. Торік... на Зелених святах...

Стефан. Ти співав думу про Наливайка?

Недобитий. Може і я... (Здіймає бороду): Пізнаєш?

Стефан. (З криком): Той самий...

Недобитий. Та цить... Не гомони... Почують…

Стефан. Ти був там... у батька? Скажи ж мені, що сталось? Кажи ж, ти знаєш про кого я думаю...

Недобитий. Не годить ся козакови, та ще й того атаманови на війні няньчити ся з серцем... О, глянь навкруг себе: кождий з отсих бідолах кого-небудь покинув дома. Инший батька, матір, инший чорнобриву дівчнну, як от і ти. І усі вони ховають ся від людий з тією болячкою...

Стефан. Ти мене мучиш... Ніби щось страшного хочеш сказати.

Недобитий. Дитина ти, та ще й атаман...

Стефан. Одно слово тільки скажи, а я знов буду козаком, знов полечу на ворога як на весіля...

Недобитий. Ох, літа, літа молоді... (Сміє ся). На ж осьдечки тобі цидулочку від твоєї дружини... (Дає лист).

Стефан. (Цілує папір): Від неї... від моєї милої...

Недобитий. Придивись, що там написано.

Стефан. (Читає): «Сизокрилий голубоньку, любий мій Стефане. Де ти, друже, пробуваєш, де ти орлику літаєш? Я оченьки виплакала, виглядаючи тебе. Полиняли чорні брови, личенько змарніло…»

ЯВА VІ.

Джура. (Вбігає): Пане атамане...

Стефан. Що скажеш?

Джура. Орда на нас наступає двома крилами: від моря і від шляхеччини...

Стефан. (Грізно): До збруї... Панове молодці за мною!...

Всі. (Схоиляють ся).

Стефан. Шаблі на голо... Пісні... Пісні, щоб земля застогнала і заревла...

Хор:

Гей нужмо братця до збруї.

На герц погуляти,

слави залучати.

А чи пан, чи пропав -

вдруге, не вмирати,

гей нужмо до збруї!…

Нам поможе святий Юрий

Козакам на славу

Турка звоювати...

Гукнемо з гаківниць,

додамо з гарматів,

щоб не повставали…

(По хорі вибігають усі. Чути стріли битви).

Неплюй. (Вбігає – до Опари): А про сего забули... Вставай, бісів пузір... Бісурмен іде.

Опара. (Крізь сон): Грай на всі...

Неплюй. А щоб тебе ледачо узяло... Ач, йому танці на умі... Вставай бо, діяволе... Ну, що тут робиш? Треба укинути у який небудь віз... Стрівай сатано... Завдадуть тобі завтра пам’ятного... Скоштуєш київ аж задуднить... Бач, як насмоктав ся... (Витягає).

Опара. Не руш, кажу тобі: не руш!.. А ще за то пику розіб’ю... Ну, що за діявольський народ... Геть Іроди... Геть, кажу…

БИТВА.

(Живий образ. Козаки і Турки, посеред Стефан па трупі турецького баші).

Занавіс.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА.

ЯВА І.

(Турецька в’язниця).

Стефан. Так гляди ж, як тільки поженуть нас завтра на роботу, то ти будь при мені і нікуди не відходи... Будемо уважати на таку хвилю, коли при нас зістане ся один вартовий. Я прожогом кину ся до сього і відразу пішлю його до всіх чортів, а ти мерщій здіймай з нього одежу, переодягнись і втікай як змога...

Покришка. А ти щоб зістав ся у неволи?... Ні, сего ніколи не буде... Тікай ти... Твоя сила і завзятість ще здадуть ся на Запорожу, а я однаково звів ся на нінащо... Такий вже став знемощілий, що мене і курка задзюбає... Так мені однаково здихати...

Стефан. Нe в такі кайдани мене закуто, щоб можна було їх розбити. Твоїж я відразу розібю…

Покришка. За що ж, пане атамане, ти мусиш погибати?... Ні, я хочу померти разом з тобою... У сім пеклі я тебе не покину.

Стефан. Вір, як що я єще потрібний на Україні, то товариство не забарить ся прийти по мене... А коли за мене призабуто, от може ти їм нагадаєш. У тебе є і батько і мати, вони тужать за тобою, побивають ся... а я... Ти звеличав мене атаманом, і я тобі як атаман велю і приказую... Слухай дальше... Як що Господь допоможе тобі добрати ся до рідного краю, допитай ся до хутора Ковалівки над Дніпром, понизше Городища... Спитаєш там про господу старого Коваля, тобі мала дитина покаже... У ній живе мій нерідний батько. Скажи йому, що його годованець, Стефан, вже два роки гризе бісурменські кайдани... А як побачиш дочку його... то скажеш їй... Ох, брате, тож то моя суджена дружинонька... тож скажи... Коли ти любив кого на світі, то серце само тебе научить, що їй сказати... Розкажи їм, як нас хвилею прибито до Синопа і як нас у полон забрано... Що боронили ся ми неначе звірі, що із сотні зостало ся нас тільки дев’ятеро...

Покришка. Нехай буде по твоєму. Благослови ж батьку атамане в далеку дорогу.

Стефан. Бог тобі на номіч. Пращай, може на віки... Бог зна де доведеть ся нам побачити, чи на тамтім світі, чи на Україні...

Голощук. А як мені, то і нікому поклона передати... Не знаю, чи і був у мене хоч який батько... де родив ся, де хрестив ся... не пам’ятаю... поклонись, брате, рідній землици та церковцям божим.

Кукса. І я такийже безрідний... Спасибіг ворогам, батька спалили а матір у Дніпрі утопили.

Неплюй. А мій батько таки своєю смертию помер: два дні вороги з него здирали шкіру, а третого дня хотіли з живого вийняти серце... Та чортового батька поживились... Прийшли до нього а він вже і захолонув...

Опара. Тобі і тут до жартів... Мабуть як і на шибеницю поведуть, то сміятимешся...

Неплюй. А щож?... Може плакати? Все одно... Не помилують. Та і ти підібрав би слини, як би тобі піднесли чарку одну-другу Адамових слізок... Учистив би такого гопака, що аж земля задріжалаб...

Опара. Так тож не своїм розумом... Минули ся всі танці...

Неплюй. Доперва ще тільки починають ся... Стрівай... Як підіймуть тебе на шибеницю, то так затанцюєш, що аж язика висолопиш...

Опара. Піди геть з твоїми жартами...

Неплюй. Що?... Страшно?... А правда, що здаєть ся неначе вже у тебе мотузок на шиї і чуєш як воно ласкоче... Не знаю як вам, братця, а мені їй Богу лекше булоби, колиб швидше повісили... І допікаю я тим проклятим Туркам... Позавчора, як ламали камінь приходить до мене якийсь старший... Я почав його перекривляти: то язика йому покажу, то дулю... Думаю: от от повісять... Аж ні... Вартовий дав мені щось тричі по шиї ручницею, та й тільки... Я йому дулі тичу, а він мене топить по потилици... Але я його таки переспорив і я виграв, бо я йому у останнє дулю даю, а він плюнув тай відвернув ся… Перше я молив ся, щиро молив ся Господеви, щоб вивів нас з сего клятого льоху. А тепер пройшов рік, пройшов другий а я і думаю: чи вжеж і Богови тільки діла, щоб визволяти наші голови з турецької неволї...

Всі. От, вже розпатякав ся, розпустив язика... Бодай тобі його скорчило...

Неплюй. Лайте, бийте... А я кажу не вірю... Ну і чого понадувались неначе сичі?.. І ви козаки?... Раз мати родила і не двічи умирати... Всі ви легкодухи, боїтесь глянути у вічи смерти, через то вона вам і страшна: а мені то хочби і зараз на шибеницю... Далебіг не здрігнусь... Та також так по правді сказати мене вже давно кортить на тайтой світ. Цікаво мені дуже хоч одним оком глянути чи справді там так як дяки співають: «ідіже ніет ні печали, ні воздиханія, но жизнь безконечная…» І я думаю також, що там мусить ся гарно жити, бо скільки то людий повмирало, а ані один від того часу не втік ще з тамтого світа.

Всі. Чи тобі заціпить, Іроде...

Неплюй. Мовчу, мовчу... А через хвилину усі загомоните: чого мовчиш, чому що небудь не збрешеш? Чорт вас зна як вам і догодити... Так не буду мовчати, а співати буду...

Хор:

Ревуть стогнуть хвилї-гори

на синенькім мори.

Плачуть тужать козаченьки

в турецькій неволи.

Вже два роки у кайданах,

терплять тяжкі муки,

защож Боже милосерний

нам післав сі муки?…

Деж ви славні Запорожці,

сини вольной волі?

Чом не йдете визволяти

нас з тяжкой неволі?...

ЯВА ІІ.

Недобитий. (Входить перебраний за Турка з бородою. За ним 2 Турки. Він їм дає знак і вони відходять).

Недобитий. Чого розкричались нечестиві?... Молітесь Богови, сьогодня ваш послідній день. Я чув усе... Чув, як ви тут змовляли ся... Завтра ваші голови будуть четвертовати...

Стефан. Так іди швидше до свого султана, може вицаганиш хоч по таляру за голову, а за 9 талярів купи собі доброго мотузка тай повісь ся... Ти чув як ми змовляли ся? А скажи ти, коли ти чоловік, кому воля не мила?... Таж пташка маленька, та і та рве ся па волю, а ми ж люди... Та і з ким я балакаю?... Хиба є в тебе душа?... А хоч і є то не дорозша вона тобі за таляра... Чи тямиш ти, що то таке воля?... Вона дорозша золота, каміня самоцьвітного, дорозша віку... Так ідиж недолюдку від нас, остри швидше сокири на наші голови, або готуй мотузки... Не вже ти думаєш, що ми станемо благати тебе, щоби помилував?

Недобитий. Побачимо, що ти завтра скажеш?...

Неплюй. Снасибіг тобі голомазий чорте за звісточку... У мене з радости аж піт покотив ся... Що, братця, не кажи, а то все якось чудно. Мабуть через те, що се перший раз... що дивись: сьогодня голова у тебе на плечах, а завтра – тиць, тай на палі... А скажи, будь ласка, вельможний свинарю султанський, як мене на паль застормлять, чи потилицею до вас, чи очима?...

Недобитий. А тобі хиба не однаково?

Неплюй. А мабуть, що не однаково, коли питаю... Я-б хотів до вас потилицею, бо одно, що не хочу і після смерти дивитись на вас... тьфу... таких паскудних, а друге, то і вам також буде вигіднійше нас десь цілувати...

Недобитий. (Дивлячи ся на Стефана): Хоть і в шматках сорочка, та гарно вигафтована. Мабуть від дівчини подарунок...

Стефан. Одійди бузувіре від мене...

Недобитий. Не одну нічку виплакала Ярина над нею, доки дошила.

Стефан. Ти... ти диявол а не чоловік...

Недобитий. Адже твою дівчину Яриною звуть?...

Стефан. Одійди сатано...

Недобитий. Стефане... Стефане... не вже ти і доси не пізнаєш мене?...

Стефан. Та хтож ти?…

Недобитий. (Здіймає бороду). Та і досі той самий, що співав думу про Наливайка.

Неплюй. Дивись... Недобитий... От чубатий біс...

Всі. Чи не старе шкандибало... Де ти узяв ся?...

Стефан. Кажи... Кажи нам швидше, як ти тут опинив ся?...

Недобитий. Довго буде усе розказувати. З того часу, як захопили вас у неволю, я також причвалав у Туреччину і на турецькому байдаку два роки блукав, прокидаючись то калікою то німим, доки не научив ся по їхньому балакати. Тепер, дірвавши отсю одежу дібрав ся я до вас... Ти, Стефане, мені сказав, що 9 талярів мені дорозше за 9 голов, а я скажу, що 9 ваших голов дорозше моєї одної голови... Я прийшов вас визволити... Втікайте на Україну, а як через пів року я не вернусь за вами, то відправте за мене панахиду. Ось вам помагачі... (Роздає пильники і молотки). Та приймайтесь мерщі за роботу, а я піду та роздобуду вам харчів на дорогу...

Неплюй. 3 доброго желіза зроблені... Аж пильник свистить...

Недобитий. Ага... І тобі закортіло на волю?...

Неплюй. Ей, брате... Усеж таки голова дорозша від гарбуза. За таляра її не купиш...

Недобитий. Порайте ся по молодецьки а я піду на роздобутки, а як спущу на долину шнура, то тогді по одному вилазьте. (Відходить).

ЯВА ІІІ.

Стефан. (Випустив пильник з рук). Руки мліють, а єще і половіни не надпиляв... Де-ж моя сила? Куди-ж вона поділась?... Заїли бісурмени, заїли, хоч зубами гризи... (Гризе кайдани).

Неплюй. Стрівай... Не занапасти зубів... З своїми я вже справив ся то і тобі допоможу... (Пилує йому кайдани). Міцне желізо... (Зверху спускає ся шнур). Еге... Вже Недобитий справив і драбинку з пекла до раю... Ну... Зовсім…

ЯВА ІV.

Недобитий. (Роздає пістолі, ятаґани). Ну, в дорогу братця... Натеж вам харчі, поділіть ся... А се вам моя порада: у день не йдіть а краще перележте... Ніч, то козацька ненька і освіжить і виховає... (Цілує козаків). Пращайте... Поклоніть ся від мене рідній Україні... Найже вам Господь милосерний допоможе... (Відходить).

Неплюй. Ану, хто святійший, той починай лізти на небо…

(Запорожці лізуть по шнурі).

Неплюй. Щоб тут на останку таке зробити, щоб бісурмени зуби з досади поломили... Коби шматок вугля, або крейди вилаяв би добре, а вкінци намалював би дулю... Нема... Шкода... Ну, нехай на сей раз буде єще так... Пращайте голомазі... Ану, свята Опаро, підсади мене... (Бере за шнур).

Занавіс.

ДІЯ П’ЯТА.

ЯВА І.

(Та сама обставина, що в дії 1-ій).

Ярина. (Виходить з хати і співає):

Чом не гудуть буйні вітри,

Не ломають вітий,

Чом не несуть на крилечках

Від милого вістий.

Сохну, вяну в самотині,

Вже й сльози не льлють ся,

А над моїм тяжким горем

Вороги сміють ся.

І сміють ся і радіють

Я-ж Бога благаю.

Щоб вернув ся мій миленький

З далекого краю.

ЯВА ІІ.

Оксана. (Входить). Здраствуй, сестричко… (Цілує її) Господи… Усе тужить та побиває ся.

Ярина. Такий вже мабуть мій талан.

Оксана. Я се нарочно забігла за тобою. Там дівчата зібрали ся на шпилечку: співають. Ходім, сестричко, та хоч трохи розвеселиш себе.

Ярина. Не таке моє горе, щоб розважити його співами або гульнею. Я своїм смутком тільки вам заваджу.

Оксана. Колиб ти знала як мені тебе жаль, що і Господи.

Ярина. (Обіймає її). Тиж моя одинока жалібниця і порадниця.

Оксана. Ходім-же, ходім... Будемо грати ся у короля. Ти будеш королівною а я королем. Я хочу тебе сьогодня зацілувати. (Цілує її).

Ярина. Роби зі мною як знаєш.

Оксана. (Обняла її). Ох, яка я рада... Голубонько моя сизокрила. Ходім... (Відходять).

ЯВА III.

Коваль. (Дивить ся у слід). Пішла. Нехай іде. Може хоч трохи заспокоїть ся. (Сідає). Ох, горе, горе... Що ти зо мною зробило, на що ти мене звело... Нема мого Стефаночка... От вже і третій рік минув, як вирядив я його на Запороже... Чи його вбито чи в полон забрано?... А може побратав ся з бісурменом?... Проміняв віру, Україну і присягу? Тоді, земле сира, не допусти моїм кісткам лягти у тебе, викинь їх і розкидай по полю за те, що вигодував такого Ірода... О, ні... Не такий мій Стефан... Ні... Він козацького роду... Які нечестиві думки лізуть мені в голову... А може він нудить у неволи, гниє у кайданах... О, Боже милосерний…

ЯВА IV.

Ярина. (Входить). Не можу я слухати веселих пісень, безжурного щебетання... Не можу... Не можу...

Коваль. Ти знов плачеш, моя дитино?...

Ярина. Тяжко тату жити у розлуці з милим. Чує моє серце, що вже його очи козацькі виклювали орли побратими, що його тіло розірвали вовки-сіроманці.

Коваль. Не побивай ся донечко... Всі ми у божій воли. Ти мене своїми смутками женеш у домовину.

Ярина. (Дивить ся йому в очи). І ви плачете тату... якже мені не плакати?... Ви на своїм віку зазнали вже щастя, а моє проминуло перед моїми очими.

Коваль. (Витирає очи). Де ти там побачила сльози?... Хиба одна сльозинка, та і та дурна... Бачиш?... Я вже смію ся...

Ярина. Смієтесь, а сльози тремтять у очах. Нащо ви таточку мене обманюєте?... Хиба я не бачу, як ви що дня тужите, як цілісеньку ніч тяжко зітхаєте та тихо молитесь?...

Коваль. То не від горя, а через те, що пора вже в далеку дорогу, в домовину... То і молюсь, щоб Бог простив мені тяжкі мої гріхи... Ось піди лишень, та принеси мені бандурку, то і побачиш якого я устрою гопака.

Ярина. Чи не думаєте ви розважити мене... (Задумала ся). Таточку любий... Відпустіть мене у монастир... Піду у черниці та й буду молитись за душу свого милого... (Плаче).

Коваль. Господь з тобою, моя дитино... На кого-ж ти мене покинеш старого, похилого, одинокого?... Хто-ж догляне мою старість, хто-ж закриє мені очи?…

Ярина. Тяжко мені тут жити... Серце з туги кров’ю обливаєть ся як спогляну на житє других. Весь мир хрещений веселить ся і радіє, а я неначе яка велика грішниця все б сиділа між німими стінами, по заулках темних... А там, у чернечій одежи я не буду чути веселих співів і лекше мені буде на душі.

Коваль. Ти своїми словами мов списами мене колеш. А до кого-ж я прихилю свою сиву голову, з ким поговорю, з ким посумую?... Іди, іди, дитино моя... не зупиняю тебе, бо не маю сили зупинити. Сам знаю, яка то мука щире коханє.

Ярина. Ох, таточку, таточку... що-ж мені робити?... (Ридаючи паде йому на грудь). Ні... я не покину вас ніколи, ніколи не покину. До сего часу ви таїлись від мене зі своїм горем а мені здавало ся, що до мого горя нема у вас жалю. Я думала, що я одна, тільки мучусь... Тепер я буду весела, буду сміятись, танцювати.

Коваль. (Плаче).

Ярина. Годі-ж таточку плакати, ходім у хату, спочиньте. Тепер мені так весело на серці так світло на душі. Я чую, як мої сили ростуть і кріпнуть... Продовж же, Милосерний, ті щасливі часи... (Відводить Коваля у хату).