Текст книги "Невольник"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

                                                    І. К. Карпенко.Карий

                                                           НЕВОЛЬНИК

                                        Драма в 5-ох діях зі співами і танцями

усценізував КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ) після поеми ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

оцифровано з видання 1995 р. друкарні «Свободи» Jersey City, N.J

ДІЄВІ ОСОБИ:

Коваль Василь, старий запорожець

Ярина, його дочка

Стефан, його годованець

Оксана, дівчина сусіда

Недобитий, бандурист

Опара, запорожець

Кукса, запорожець

Голощук, запорожець

Недорізаний, запорожець

Покришка, запорожець

Неплюй, запорожець

Начхайменівніс, запорожець

Подорожний, запорожець

Зачепа, запорожець

Джура, запорожець

Поводар, мале хлоп’я

Запорожці, невольники, селяни, дівчата і турецькі яничари.

ДІЯ ПЕРША

(Село у літку. По ліворуч хата Коваля з високим частоколом; біля хати лавка, накрита килимом; на лаві сидить Коваль і Недобитий, а трохи оподаль під деревом стоїть Стефан засмучений).

ЯВА I.

Недобитий. (Грає на бандурі і співає думу):

Ой під лісом, тай під Лебедином (2 р.)

курила ся доріженька димом.

Ой там молод козаченько нудить (2 р.)

під ним сивий кониченько блудить.

Чи я-ж тобі мій коню та важкий (2 р.)

чи-ж я тобі мій сивий та тяжкий?…

Коваль. Еге... То мабуть як не думай, як не марикуй, а такой треба буде... Шкода хлопчини... ще і у колодочки не вбилось... алеж...

Недобитий. У поли, на воли скорійше вилюдніє.

Коваль. Років би зо два підождати... Ну годі... Так думка-ж шиба, щоб часом і людий не почали дорікати, що виховую...

Недобитий. А правда, правда. А що правда, то не гріх: дорікати-муть…

Коваль. І так шкода і так невигода... Як-би моя сила, самби поїхав за ним, самби доглядів... Кортить ще раз помірятись з бісурменом, ще раз глянути у вічи смерти – а там хочби і в домовину... Як гляну на молодого юнака, то серце вогнем запала, а як зарже кінь вороненький, то здаєть ся, вихром схопив би ся на нього, та й полетів, що й вітер не дігнав би... Сказано-ж: колиб думка та силою стала, то і море-б перескочив, а нема сили, то нащо думка молодніє?... Який вже з мене козак?... Більш здав ся на стару бабу... Задля чого-ж я живу на світі?... Колись сею рукою коня новика обертав у лялечку, а татарву душив, мов котята...

Недобитий. А з мене який тепер козак?... Сили нема в долоні і на те, щоби табаку до ладу розтерти, та і струни не слухають... Думка ушкварить веселої, а струни буцім на злість тобі загудять сумної і розбурхають у старім серцї колишнє лихо, і діла колишні, незабуті зринуть ся на верх і плавають перед очима.

Коваль. Еге... І як не відганяєш ті думи від себе, а вони стовбичать перед тобою і колупають старий мозок. Згадаєш мучеників праведних, що зложили свої буйні голови за віру христову, поглянеш навкруги себе, на високі могили і заплачеш гірко...

Недобитий. Ну... мені час рушати. Прощавай Василю. Зоставай ся здоровий. А за хлопця не забувай моєї поради.

Коваль. Ходи здоров. За пораду снасибіг, не забуду... Стефане, а йди но сюди... Чого ти такий, мов із-за вугла прибитий? Хорий, чи що?... Дивись бо веселійш синку, а я тобі дещо розкажу таке, чого може і у книжці не доведеть ся тобі бачити... Бачиш синку, ген – ту могилу, що ледви синіє?...

Стефан. Бачу таточку...

Коваль. Отже там, на тім місци отаборив ся зі своїм війском славний гетьман Іван Підкова; там він положив свою буйну голову. (Глянув на Стефана). Та що се, хай Бог боронить, з тобою?... Ти ледви не плачеш?...

Стефан. Нездужаю я тату... Піду я, походжу по садочку, може полекша...

Коваль. Піди сину... (Тихо). Мабуть догадав ся, мабуть вже серце віщує... Ох діти, діти, рожеві квіти...

Стефан. (До себе). Батько замислив ся... Ох чує моє серце, що вже не довго мені гуляти. Не даром батько що дня оглядає та примірює збрую та буланого муштрує... (Відходить).

Коваль. І чого та татарва знова заворушилась? Знов забажалось погодувати своїм трупом вовків-сіроманців, знов закортіло довідатись, чи не пощербились ще шаблі запорожські... А з Стефана буде козак завзятий, чує моє серце, що буде... Не раз подякує Січ-мати старому Ковалеви, що вигодував такого молодця... Еге, так і буде... (Кличе): Ярино!…

ЯВА II.

Ярина. (Входить з саду). Ви мене кликали таточку?

Коваль. Та кликав-же... А де Стефан?

Ярина. А онде під тином неначе вкопаний стоїть.

Коваль. Еге, а я байдуже... не бачу. От такі старі очи... колись, у темну ніч, за гони було пізнав чоловіка... А тепер... А ходіть но лишень дітип сюда, але ходіть обоє. Господь милосерний післав нам празничок, не гріх і повеселитись, а ви щось обоє блукаєте, мов неприкаянні... А нуж ушкварте діточки якої, звеселіть мене, розворушіть старі кости. Ануж…

(Він грає на бандурі і танцює. Ярина і Стефан танцюють, старий підспівує):

Як би мені лиха та лиха

як би мені свекрівонька тиха,

як би мені чоловік молодий

до другої не ходив, не любив.

Ще ось такої:

Ой так чи не так

Уродив ся пастернак,

А петрушку криши в юшку

Буде смак, буде смак.

Ой так, таки так

Оженив ся козак.

Кинув хату і комнату

Taй потяг у байрак.

Е, шкода і замаху... (Сідає). Не та вже моя сила. Зовсім розкис. Мабуть за такі танці ніхто тютюну не дасть і на понюх, а не то що на люльку... А колись то було і сам гетьман по таляру давав за одно коліно. Думка тепер танцює і скаче, а ноги ледве волочуть... Літа мої... Сило моя... Де ви ся поділи?... Ну піди-ж ти доню до господи та злагодь що небудь пополуднувати...

Ярина. (Пішла).

Коваль. А ти, мій синку, ходи сюди та сідай ось тут біля мене.

Стефан. (Сідає).

Коваль. Слухай синку, що я тобі казати-му, слухай та не пропускай ані жадного словечка... Як убили твого батька в шляхетчині, то ти ще тоді був малесеньким, Стефане...

Стефан. (Здивовано). Так... я... я... не син?... чужий вам, тату?...

Коваль. Та не чужий бо, ні... Стрівай, не забігай у перед, а слухай готового... От і померла і мати таки твоя...

Стефан. Так я зовсім чужий вам?...

Коваль. Який бо ти нетерплячий... Ти слухай, а не хапай ся поперед батька у пекло... Ото кажу, померла і твоя мати, а я і кажу покійній моїй жінці, а що, кажу, візьмемо за дитину?... Тебе отсе... Чогож бо ти так засмутив ся?

Стефан. (Зі смутком). Чужий, сирота... О, чом же я перш сего не знав?...

Коваль. Бо тобі до сего часу і не слід було знати. Слухай дальше і не сумуй... Взяли ми тебе тай і з Яриночкою спарували.

Стефан. (Схопивши голову у руки). О... Боже мій... Яж сего не знав, яж сего не знав...

Коваль. Тепер же синку ось що зробимо. Ти вже в літах і Ярина зріє, треба буде людий пошукати та дещо діяти... Як ти скажеш синку?

Стефан. Не знаю... не вмію зрозуміти... Я гадав, що Ярина…

Коваль. Сестра тобі? Аж воно, бач, зовсім не то. Щож, я не бороню, любитесь, то з Богом і до шлюбу... Але що ти бачив, що ти знаєш, живучи тут? Ріс як у Бога за дверми, тільки і лиха було, що як ще учив ся у бурсі, то може часами приходилось скоштувати березової каші. Так задля того синку треба буде трохи по світі поблукати, козацького жупана провітрити, та й шаблю погострити, щоб не заржавіла і щоб ти пізнав, що не тільки світа, що у вікні. Треба подивити ся на чужі люди, які вони і як живуть: чи орють, чи на непоораному сіють а просто жнуть і немолочене віють. Годить ся і те знати, як там мелють: чи язиками, чи каменем, та і як їдять: чи ложками чи жменями?... Чогож ти так замислив ся, мій друже?... Ти-ж либонь козацького роду?... Чи може у твоїх жилах тече вода, а у серцеві заяча відвага?... У кого-ж ти такий нікчемний вдав ся?…

Стефан. (Стрепенув ся). Ні... я роду козацького і одвага у моїй душі живе... Лиш несподівана розлука зворушила моє серце, збаламутила мою кров... Ох... важко мені... (Закриває лице руками).

Коваль. Так... треба в люди на рік, на два піти, а потом уже побачимо, що далі буде.

Стефан. Знаю тату, що треба і борони мене Боже жахати ся козацького діла. Давно вже кортить мене силою помірять ся з бісурменом... Давно мої мрії літають по степу і воюють з ворогом лютим... Одно тяжко... що вас покинути мушу.

Коваль. Може не так жаль мене як... Не думай об сьому, синку. Господь допоможе, то і усе буде гаразд... Ну, та якже, га?… З Богом у дорогу... Іди, сину, у Січ…

Стефан. Так таточку... А серце кровію обливаєть ся...

Коваль. Не потурай серцеві, скоряй його розумові, а від смерті не заслониш ся і на печи. Та й не такий страшний чорт, як його малюють... У Січи набереш ся і розуму, научиш ся козацького звичаю і молодецького хисту... Споглянь на себе: який з тебе юнак? Ні у постати, ні в очах, ні одваги... Очи дитинячі, аж сором дивити ся... Шкода... Який з тебе козак?

Стефан. Ох... не зносити мені моєї голови...

Коваль. Одна голова у тебе на плечох, то й шануй її... А там, сину, побачиш світа, та не такого, як у бурсі. Там научиш ся і Богови молить ся по молодецьки, а не по чернечи харамаркати.

Стефан. Виряжайте мене, не гайте.

Коваль. Оттак і зробимо, мій сину. Помолившись Богови осідлаємо буланого тай гайда у дорогу. А і кінь же кінь: як змій, і зо дна моря винесе... Та що се і доси не дають полуднувати?... Ярино!... Чи злагодила ти вже там щонебудь?... Так, так синку...

ЯВА IІI.

Ярина (вийшла уже ранійше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).

Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...

Коваль. (їсть).

Стефан. (Сидить засумований).

Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?

Стефан. (Бере порожну ложку).

Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).

Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?

Стефан. (Похилив мовчки голову).

Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...

Ярина. Стефаночку... промов-же хоч одно слово...

Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...

Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?

Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Підуж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).

ЯВА IV.

Ярина. До зорі коня сідлати?... Братчику, голубчику, Стефаночку, чого бо ти плачеш? Глянь же на мене, на твою любу сестричку... Усміхни ся... Бач... який... не дивить ся... Не любиш ти мене? Їй Богу я заплачу... (Плаче). Бог зна завіщо розгнівав ся тай зо мною не говорить... Хочеш, я тобі заспіваю ту пісоньку, що ти найбільше любиш?... (Пригорнулась до нього і співає):

Чи я мамо не доріс,

чи я мамо переріс,

чи не рублена хата, (2 р.)

що не люблять дівчата. (2 р.)

Ой ти сину вже доріс,

ой ти сину переріс,

В тебе рублена хата, (2 р.)

тай не люблять дівчата. (2 р.)

В тебе стан як у баби,

в тебе очи як у жаби,

руки, ноги як у рака, (2 р.)

а сам рудий як собака. (2 р.)

І тонкий і високий,

щей без носа, косоокий,

тай без верхиої губи, (2 р.)

як цілуєш видно зуби. (2 р.)

І пісні не хочеш слухати? Ну, стрівайже, коли ти такий, то я утечу від тебе... їй Богу утечу та сховаюсь у бур’яни... А тоді хоч гукай, не гукай... не докличеш ся. А що? злякав ся?... Ні... ні, я не втечу, а сяду біля тебе... Ти справді може нездужаєш? Я зіла достану, за бабою збігаю, коли хочеш...

Стефан. Ні, сестричко моя... Ніяке зіля не загоїть рани мого серця-горя...

Ярина. Горя? Якеж там горе?

Стефан. Негадане і несподіване... Невжеж ти не чула, що батько казав? Я до сього часу думав, що ми... Не дивись... не дивись так любо на мепе... не тулись до мого серця... Я не брат тобі...

Ярина. Господь з тобою... що се ти кажеш...

Стефан. Не брат я, а чужий тобі... Я круглий сирота... Так зараз сказав батько...

Ярина. (Здивовано). Що він такого говорить?... Хочби тато швидче вернули ся... Що мені у світі божому робити?...

Стефан. Не обіймайже мепе, не голуб мене... Не сестра ти мені... Я чужий... зовсім чужий...

Ярина. Та схаменись бо... Годі тобі пустувати... Чи не гріх тобі так знущати ся надо мною?... Ти морочиш мене, а в мене серце розриваєсь... Бач, я плачу...

Стефан. По плач, моя зіронько, но завдавай ще більшого жалю мойому серцеві... Дивись же мені в вічи: не жартую я, а щиру правду тобі кажу, що мені зараз сказав твій отець, що я є годованець... Я сирота... Завтра я покину вас і поїду далеко... далеко...

Ярина. Стефаночку... Без тебе і мене не стане на світі... Я умру з жалю за тобою...

Стефан. Ярино моя, моя квітко, моя зоре так ти і тепер мене любиш, хоч я чужий тобі?... О, який-же я щасливий... Гляньже, глянь-же на мене твоїми оченятами... Ти і тепер мепе любиш?... О, мої любі оченята...

Ярина. (Плачучи). Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, попухнуть від тяжкого смутку... Покинеш мене мій братчику... дружино моя... Покинеш мене одну однісеньку, як квіточку в чистім полі…

Стефан. Годіж... годі плакати моє серце. Поїду у Січ, бо годі тут жить. Роздобуду слави і верну до тебе.

Ярина. Може забудеш мене Стефаночку... На чужій стороні найдеш собі кращу... (За слізми не може говорити).

Стефан. Не забуду тебе, моя зоре... Доки світ-сонця не забуду... Доки не перестанесь бить серце у моїх грудях... Не хочу і не зможу я тебе забути... Ти будеш моєю одвагою, моїм супокоєм, моєю молитвою, моєю надією... І коли хоч на хвилинку викину тебе із серця, то хай перша куля проб’є його... Молись за мене тут, моя ти зоре, та жди мене...

Ярина. Буду молити ся, мій голубе... Щиро буду молить ся... (Обнялись і замовкли).

ЯВА V.

Коваль. (Сам з собою балакає). От такі то мої молодята. Вже і поснули (Зітхнувши). Усе минеть ся, забудеть ся: і горе, і радість, і усяка пригода – тільки щире кохання, як та іскра тлітиме у серці до віку і по всяк час будитиме його... (Підійшов до Стефана і Ярини). Ану, діточки, пора о господу. На дворі смерка, а ніч коротенька...

Стефан і Ярина (раптом схопились).

Коваль. Щож, набалакались у волю?... Бачу, бачу, що у вас одно серце і одна думка... Жалко мені вас розлучати, ще і як жалко, але і те скажу вам діти, що я й сам гаразд не знаю, кого більш люблю: чи вас, мої голуб’ятка, чи Україну... Їдь, сину, на рік, або два у Січ, скоштуй гіркої, та своєю одвагою нагадай бісурменам свойого батька... А Ярина твоя на віки... На, візьми її...

Стефан і Ярина. Таточку наш рідний, благословіть нас...

Коваль. (Підоймає руки). Боже праведний, Боже сильний... Обережи моїх діток од болізни, од лютого ворога... Спаси їх милосерний і помилуй... Сюди, діти, до мойого серця... (Обіймає їх). Боже, зглянь ся на мене старого…

Занавіс.

ДІЯ ДРУГА

(Обстанова та сама, що у першій дії. Світає).

ЯВА I.

Коваль. (Виніс збрую, кладе усе до долу, бере шаблю у руки). Шабле моя гострая... Ти була мені щирим товаришем і побратимом, тепер покидаєш мене сиротою... Пращай, пращай на віки вічні... Ручнице моя, гаківнице... Стара вже ти, дуже стара... Похряпано тебе бісурменськими ятаганами... Стріляй-же мітко, улучай хвацько у самісеньке серце, щоб ворог як сніп валив ся... Прощайте, мої вірні товариші, мої єдині други: пістолі мої смертельні... З вами найважче мені розрізнять ся. Дивлячись на вас, згадую я давнійшу давнину і воскресає перед моїми очима колишнє незабуте... Далеко, – далеко я вас здобув – за синім морем, куди вже і ворон мої кости не донесе. (Задумує ся).

ЯВА IІ.

Стефан і Ярина. (Входить).

Коваль. (Побачивши їх). Гай, гай як ви баритесь, діти… Пора... Вже і сонечко встало, скоро день буде... А ти Ярино пійди та здійми з божницї срібний образок. Його колись подарив мені старий чернець у Київі.

ЯВА IІІ.

Ярина. (Входить).

Коваль. Доню, подавай йому зброю.

Ярина. (Плачучи, дає йому шаблю). Рубай, мій соколе, лютих ворогів, борони віру христову... (Надіває на него шаблю).

Стефан. (Вздержує сльози). Буду моя зоре, боронити... не обезславлю козацького роду.

Ярина. Стріляй мітко, смертельно, та повертай швидче до своєї милої...

Стефан. Вернусь, моя галочко, зо дна моря прилину до тебе, моя зоре...

Коваль. Бравий козак, аж серце радуєть ся... Ех... колиб моя сила... Хочби мені як небудь доплентати ся до Січи, яб там хоч коней пас, або що... Та не плач, синку, не годить ся... Годі Яриночко сумувати, пора милого в дорогу споряджати... (Бере у неї образок і благословить ним Стефана). Нехай хранить тебе той образок почаївської Божої Матери від всякої лихої пригоди... (Надіває Стефанові на шию). А тепер пращай мій синочку... (Цілує його в голову). Не бари ся, та швидко повертай ся... Ну пора, бо ось і товариство незабаром збере ся на вигін…

Стефан. (Обіймаючи Ярину). Пращай, моя люба суджена... Пращай моя квіточко, зірочко моя...

Ярина. (Ридаючи). Тату... тату... О, як важко розлучати ся з милим...

Коваль. Годі... Годі... донечко... Пращай же, синочку, ще раз. Глядиж, синку, живи правдою, ні перед ким не розпадайся і нікому не шкодь... Дурної поради не слухай, а доброї не бери не подякувавши... Шануй старшину, почитай старших від себе, з товариством поводь ся з повагою і живи у добрій злагоді... Приїхавши на Січ, поклони ся старому кошовому від Коваля, а отсей капшук віддай на церкву Божу, щоб помолили ся на Січи за мою грішну душу. Горівку пий та розуму не пропивай... Пам’ятай синку, що як сядеш на коня, не забувай на Бога, а злізеш з коня, не забувай за коня... Шануватимеш його і годуватимеш, то він тобі вірно служитиме... Та не давай нікому другому ні розсідлати ні панувати, а приучуй його до себе посвистом...

Ярина. Хто ітиме або їхатиме, то передай від себе звісточку хоч на словах, хоч на папери... Пращай, Стефаночку, мій любий, мій орле сизокрилий... (Ридаючи, паде до грудей батькови).

Стефан. (Низько кланяючи ся). Пращайте, тату... Пращай, моя зірочко... (Скоро відходить).

Коваль. Бог тобі на поміч, моя дитино... Годі Яриночко... годі… Подивись як полетів: як стріла з лука… Аж серце радується…

Ярина. (Кричить): Стефане... Орле мій... Дивіть ся, тату... Оглянув ся... Махнув шапкою... Щось говорить... Нe чую... Не чую... Вже ледве маячить, а шапка червоніє... Потонув... Знов з'явив ся... Зник... (Зомліла паде).

Занавіс.

ДІЯ ТРЕТЯ

ЯВА І.

(Козацький табор. Скрізь сидять запорожці, одні чистять збрую, другі заходять ся коло ватри де варять вечеру. Повно руху і гамору. Співають):

Хор:

Ген не дивуйте добрії люди,

що на Вкраїні повстало,

там за Дашевом під Сороквою

множество Ляхів пропало.

Гей Перебийніс просить не много,

сімсот козаків з собою,

рубає мечем голови з плечий,

а решту топить водою…

Опара. Сьогодня чи мало не долічились своїх...

Кукса. Таки певно і в пів сотні не вбереш.

Опара. А атаман молодець... Довго не давав ся. Чоловіка з десяток положив, доки і самого не проткнули.

Кукса. Завзятий був козарлюга, – вічна йому пам’ять… Ну, та я так думаю, що і сей не дасть собі у кашу наплювати, дарма що молодий...

Опара. Молодий, та з старою головою... Вигодував старий Коваль юнака козакам на славу а ворогам на погибіль...

Кукса. Зопсує не один десяток голомазих таракуцьок...

Неплюй. Я сьогодні поруч з ним рубав ся. О... Завзятий... Очи горять так страшенно, аж ніби пашить від них: зуби стиснув, та так січе, так руба як дрова... Буде бравий козак, як що не зледащіє...

Кукса. А ходім но, братця, та подивім ся, як там старшина бенкетує...

Опара. Кортить промочить горлянку?

Кукса. Бо пересохла уже... А тобі-б то і байдуже?

Опара. Чого байдуже? Я п’ю, доки п’єть ся... Сказано ж: «пий доки п’ється, лий доки л’єть ся…»

Неплюй. Який там бенкет?... Може по коряку смикнуть... Не бійсь, сей атаман не в покійного: як тільки його виголосили, то зараз наказ дав, щоб п’яного його око і не бачило. Се Опарі не на руку... коштуватиме його спина не раз бичів...

Опара. Чия спина до чого здатна... Моя до бичів, а твоя, щоб на ній чорти гопки били...

Неплюй. Молодець, єй Богу молодець... Не довго длубав ся в кишени доки найшов слово.

Опара. У мене кишеня плодюча: не вспію винять слово як вже у ній вилупить ся нових два...

Неплюй. Ой молодець, хвалю... А хочете, братця, я вам розкажу, яке мене колисьто лихо спіткало?...

Опара. Ану, ну... Вигадай що небудь... Та тільки як брехати, то брехати до ладу, а то й слухати не хочу та й пику побю...

Неплюй. Ні, я вам правду розкажу...

Опара. Чуєте, братця?... І вітер неначе став притихати... Мабуть хоче послухати тієї правди, що брехнею зветь ся...

Всі. Та ну бо... по перебивай. Хай і бреше, а тобі як? Бреши... бреши...

Неплюй. Давно се було... Ще як я жив на селі та чумакував зі своїм дідом, а мого батька тоді ще не було на світі...

Всі. От, чортів син вигадав...

Неплюй. Ото справили ми 12 возів та накупили 12 пар волів, щей і 12 батогів... Спорядили настоящу чумачку... Поїхали ми на Дон по рибу... Тоді єще шляхів не було, так ми майнули манівцями, навпростець, через ліси та через бори, через Туреччину та через Шляхотчину... Приїхали ми на Дін, аж риби нема – самісінькі раки... Ой лишенько... Що тут діяти?... Стали ми радитись… Я і кажу дідови: накупимо раків, бо якже, кажу, так порожнем вертати?... «Добре, каже, синашу…» І накупили ми тих раків повнісенько: аж цілих три макітри та чотири фляшки... Заткнули ми їх затичками, тай поїхали... їдемо ми день, їдемо другий, аж третого дня приїхали до порома. Поромщики за переправу заломпли таку ціну, що і раки не варта були того... А мій дід дуже розумний був, бо бував таки у бувальцях... Зараз ударив себе каменюкою по лобі, аж йому ґуля вискочила між очима завбільшки кулака... Діло ж, братця, було важне, то і треба було поміркувати... Ото, як кажу, мій дїд як почав думати, а думки так сідають йому на лобі як чираки... Та думав він так либонь з тиждень а далї і каже: «Ось що ми зробимо: вози попродамо на сім боці, а волів та раків переженемо в брід…» Як сказав се мені дідусь, так я з радощів аж затанцював, та такого гопака, що аж потилиці п’ятами доставав... Зараз попродали ми вози, а волів та раків пігнали в брід. Воли поплили верхом, а раки пірнули в спід… «Нічо, каже дід, вони на тамтім боці виплинуть…» Ото переплили ми річку тай посідали на тамтім боці ждати тих раків... Сидимо ми до сніданку, нема раків... Вже і обідня пора, нема раків... Стало сонечко звертати на полудень, далі і на спочинок, а наших раків як нема, так нема... Аж се мій дід як не затупотить, як не закричить. «Сякий... Такий... присікав ся до мене... тиж, каже, бісів сину байдаки бив, і чиж вже. каже, не можна було доглупати ся, щоб попутати тих гемонських раків…» Еге, кажу, тепер я і сам бачу, що треба було... Ну... нічого робити, повставали ми, заняли волів, взяли торбинки на плечі тай потягли. А тут ще мені велика пригода трапила ся: зовсім підбив ся так, що не можу іти... Сїв я на шляху тай плачу... Тут, спасибіг, дідусь став мені в великій пригоді… «Дурню, каже, не знаєш, що робити?... Возьми ноги на плечі…» Тю... кажу, я і не догадав ся. Як схоплю ся, та себе за ноги... Закинув їх на плечі та зараз полегшало...

Довго, ми се ішли, аж гульк, приходимо до дому... А тут Бог нам дав велику радість: мій батько на світ народив ся. А такий бравий хлопчина та такий балакучий... Наділа мати на нього сорочечку, штанці, вибіг він нам на зустріч, поцілував діда у руку, а мене як ухопить за чуба, як почне бити, як почне кулакувати... звісно, батько, то вже і знає своє діло... Я йому мовчу, одно через се, що батько, а друге і від радощів, що він на світ народив ся... Добре оттому, братця, у кого хоч пізно, а народить ся батько. Бо перш якось то аж чудно було: ідеш вулицею, а люди і питають: а деж, парубче, твій батько?... Тепер уже ціле село зна, що і в мене є батько, хоч він і після мене пародив ся, а всеж таки є... Ото, кажу, прийшли ми до свого двору, аж дивимось: двір наш такий великий та такий став просторий, а ворота такі широчезні, що скілько возів не їхало би в поруч, то не зачепилиби ся... Увійшли ми у хату, дивимось, тільки і старого, що піч, а то усе нове... На стінах хмари та ліс, а на стели небо, і сонечко так сіяє, що як глянеш на нього, то аж сльози потечуть з очий... Спасибіг сусідам, добре підновили хату... Ото дід мій зараз почав порядкувати. Наварив олов’яних пампушків та желізних галушок а мене післав скликати сусідів на батькові хрестини. І наскликав я тих сусідів повнісеньку хату: аж три старі бабі та одного цигана... Як тільки батька увели у хрест, то почали ми з діїдом частувати гостий... дід біля столу а я біля порога. Котрий ухопить галушку пампушку, то і мерщій біжить до порога, щоби запити юшкою. А я його там зараз і почастую макогоном, по потилици... хмель йому ударить у голову, то він так і сторчака дасть... Та так ми усіх уконтентували, що декотрі і на віки там заснули, а инші ледви другого дня і прочуняли ся...

Опара. Та ти і до світу не добрешеш...

Неплюй. Вона єще довга... та се бач її кінець... Але я зараз причіплю до ньої другу...

Опара. Стрівай... Нехай моя зверху...

Неплюй. Бреши...

Опара. Тільки се не брехня а справжня правда... Знаєте, братця, тамтого тижня я стояв на варті... Ніч була така темна, що і носа свого не побачиш, тільки як ляпнеш його рукою, то тоді і на певно знатимеш що він є у тебе па пицїі... Стою я собі, стою, стою, стою тай стою...

Неплюй. Та сядь вже раз, вражий сину...

Опара. Стою я собі тай думаю: чи той Неплюй брехнею цілий світ перейде і назад верне ся?... Аж зирк – так гін за двоє, котить ся щось таке малесеньке, рудесеньке, котить ся тай котить ся... Що воно таке, думаю... Прожогом донав тай питаю ся: куди ти так, кажу, поспішаєш? «Кочусь, каже, до вашого Неплюя, щоби його з’їсти…» А я його чоботом, чоботом, чоботом... тай роздавив... А не їдж, кажу Неплюя, нехай лучше він тебе з’їсть...

Всі. (Регочуть ся).

Неплюй. Та се її кінець?... Та ви не знаєте, що з Опарою трапилось у ту-ж таки ніч?

Всі. А ну, ну... хто кого перебреше?...

Неплюй. Знаєте, братця, іду я попід ліс аж дивлю ся: що за біс... Нашого Опару тащить величезний вовчиско... Я вже бува ж хотів бігчи та ратувати христіянську душу, коли вовк лиш роздзявив хавку та проликув сараку разом з чобітьми, ручницею і списом... Мені тільки сльози прокотили ся з очей... Але наш Опара не з таких... сейчас собі порадив. Туди, тим місцем, звідки у вовка виростають задні ноги, він з початку виставив лиш голову, розглянув ся по світі, а далі гоп, тай опинив ся на земли, та давай ногам знати... Але і вовк також не попустив. Підбіг, вхопив його та вдруге проликнув... Побачим, чия візьме, подумав вовк, та навздогін... Дігнав, вхопив у пащеку, що сарака Опара лиш задзвонив ногами у воздусі, та мерщій з ним під дуба... Прилетів до дуба, обернув ся до нього хвостом та з цілої сили запер ся задом до дуба... Мені аж піт покотив ся, бо бачите, братця, тепер прийшло ся Опарі марно загибати... Бо куди ж йому тепер утікати?... Я так зі страху і закричав... І се вратувало сараку, бо вовк від несподіваного крику напудив ся так, що зі страху так і ляпнув Опарою на землю...

Голощук. А ну годі вам брехати... Гляньте лиш якого підсвинка сюди женуть…