Текст книги "Білявчик (СИ)"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Ірена КАРПА

БІЛЯВЧИК

Новела

– Excuse me? – перепитав вилупок.

– Шмаруй, кажу, звідси! – штовхнула його на сходи я.

– Ну-ну… – загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його.

– Фух! – я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса.

– У-у-у, прощавай, єдиний друже… – я заплакала.

– Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… – завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.

– Га?

– В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів?

– Нє… Я їм тільки гречку з цибулею.

– Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.

– Ой бо… – я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.

– Може б то коханця собі знайти? – спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала.

– А що, ідейка – люкс! – і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!! Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня!

– Іди-іди, не бійся, – я присіла навпочіпки і простягла до нього руки. Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді – р-раз! і стрибнув мені в обійми.

– Танцювати вмієш? – жартівливо насупилась я.

– Ну, тільки, як дуже п'яний… – засмутився Білявчик. – Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс!

– Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече.

Білявчик скорився.

О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.– Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем.

– Ур-ра! – губки й оченята знов заплигнули мені на шию.

– Ух ти ж який… авторитарний! – я скинула його з себе, як мадам горжетку. – Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять.

– Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно.

– Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? – галантно спитала я.

– Палковніку нікто нє пішет… – зацвірінчав Білявчик. – А куди ми йдемо?

– Цить. Побачимо, – сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді – побіля моря! До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка…

– Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом…

– Ой, а ти ж славетно цілуєшся! – розплющила я очі. – Де навчився?

– У тебе… – опустив оченята.

– Та ну?

– Ага. Просто все повторював за тобою, – і виконав ще один запаморочливий цілунок. «Але ж, – міркувала я поміж тим, – коли ти – моє дзеркало, то я що – ледь не збоченка?!»

– Королево… – простогнав Білявчик.

Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце.

– Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? – поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі).

– А ми її й не кабалили! – нахамуляв мій.

– Як же мене дістала ця спека! – пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.

– Може, попірнати? – ліниво мовила я.

– В тебе? – пожвавішав Білявчик.

– Пірнати нудно, – зауважив міліцейський, – і, до того ж, заборонено.

Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому. Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний… Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані.

Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось. У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох…

– Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) – Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, – комарі не їдять Мене.

– А-а-а… – повівся Білявчик.

– А ти як?

– Ну, тепер як і ти! – бадьоро нагнав він бурчання в животі.

– Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.

– З цибулею?

– А то ж як!

– Я… Я тебе обожнюю! – луна від поцілунку облетіла три квартали. «Час макітрити!» – збагнула я.

– Ти кохав коли-небудь?

– Так…

– Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно.

– А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні.

– Що-о-о?!! – (нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.

– Гапику, до мене! – шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланґ, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте «замість хвоста» і поповз до рудої. Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: «Палковніку нікто нє пішет…». Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла – де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться. Радикальних.

…Ех, білявчику, білявчику…