Текст книги "Оповідки про хронопів і фамів"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Пластичний матеріал

Офісна робота

Моя віддана секретарка – одна з тих, хто сприймає свої обов’язки буквально, а це, як відомо, означає переходити межу, захоплювати територію, лізти п’ятьма пальцями у склянку з молоком, аби виловити нещасну волосинку.

Моя віддана секретарка займається, чи хотіла б займатися в моєму офісі всім. Усенький день ми ведемо сердечну битву за повноваження, з усміхом обмінюємося мінами та контрмінами, вилазками й відступами, захопленнями та звільненнями. Але вона знаходить час на все: не лише намагається зробитися господинею офісу, але й ретельно виконує свої обов’язки. От візьмімо слова: не минає і дня, аби вона їх не чистила, глянсувала, ставила на визначену для них поличку, готувала й опоряджала їх для виконання їхніх щоденних обов’язків. Якщо мені з язика зривається зайвий прикметник – бо всі вони народжуються поза орбітою моєї секретарки і почасти поза мною, – у неї вже напоготові олівець, аби його піймати й порішити, не залишивши йому часу на те, аби злютуватися з рештою речення і вижити через недогляд або звичку. Якби я дав їй волю – просто зараз дав їй волю – вона б, розлючена, викинула ці листки у кошик для паперів. Вона так заповзялася впорядкувати моє життя, що кожен мій непередбачений порух спонукає її нашорошитися, вуха нащулені, хвіст сторчака, вся вона – мов натягнута струна. Я мушу ховатись і, вдаючи, що пишу звіт, заповнювати аркушики рожевого або зеленого паперу словами, які мені подобаються, їх грою, вибриками, їх лютими чварами. Моя віддана секретарка тим часом порядкує в офісі, на позір неуважна, але готова до стрибка. Посередині вірша, який, бідака, народжувався такий радісний, я чую, як вона розносить його внівець, і відтак мій олівець галопом вертається до заказаних слів, квапливо їх викреслює, впорядковує безлад, фіксує, чистить, додає лоску, і те, що залишається, либонь, є чудовим, але цей смуток, цей присмак зради на язику, це обличчя шефа, в якого є секретарка.

Чудесні заняття

Яке чудесне заняття: відірвати павуку лапку, покласти її в конверт, надписати «Панові міністру зовнішніх справ», додати адресу, вистрибом спуститися сходами, вкинути листа в поштову скриньку на розі.

Яке чудесне заняття: пройтися пішки бульваром Араґо, рахуючи дерева, і через кожні п’ять каштанів на мить спинятися, стоячи на одній нозі, і зачекавши, коли хтось гляне, видати глухий та короткий звук і крутнутися дзиґою із широко розпростертими руками – як птах-дрімлюга, який розкинувши крила, квилить на деревах Аргентинської півночі.

Яке чудесне заняття: зайти до кав’ярні, попросити цукру, потім ще цукру, ще і ще цукру, й насипати його цілу гору посеред столу, заки за лядою і під білими фартухами наростає злість, а потім легенько плюнути просто на середину цієї купи цукру і стежити за сходженням маленького льодовика слини, чути гуркіт розколотого каміння, яким воно супроводжується і який народжується у здавлених горлянках п’яти завсідників і господаря, порядного чоловіка посеред робочого дня.

Яке чудесне заняття: сісти в автобус, зійти навпроти міністерства, прокласти собі шлях, розмахуючи проштемпельованими конвертами, проминути останнього секретаря й увійти, твердо й поважно, у великий кабінет із дзеркалами якраз тієї миті, коли кур’єр в блакитній уніформі вручає міністрові листа, побачити, як той розпечатує конверта розрізним ножем історичного походження, засовує туди два тонкі пальці і виймає павукову лапку, видивляється на неї, – й акурат тоді задзижчати, як муха, і побачити, як міністр блідне, хоче викинути лапку, але не може, бо вона в нього уп’ялася, – повернутися й вийти, насвистуючи, оголосити, проходячи коридорами, про відставку міністра.

Vietato introdurre biciclette

У банках і торгових домах цього світу всім плювати, якщо хтось зайде з головкою капусти під пахвою чи з туканом, або виспівуючи, як канарок, пісеньок, яких навчила мене моя мати, чи ведучи за руку шимпанзе в смугастій матросці. Та щойно увійде людина з велосипедом, як здіймається страшенний рейвах, транспортний засіб насильно виставляють на вулицю, а його власника різко відчитують працівники установи.

Для велосипеда, створіння скромного й слухняного, є приниженням і знущанням наявність табличок, які чванькувато перепиняють його перед пречудовими скляними дверима міста. Відомо, що велосипеди всіма способами намагалися виправити своє сумне суспільне становище. Але в абсолютно всіх країнах світу «заборонено входити з велосипедами». Дехто додає: «і псами», що подвоює у велосипедів і собак їхній комплекс неповноцінності. Кіт, заєць, черепаха фактично можуть зайти в корпорацію «Bunge & Born» чи в адвокатські контори на вулиці Сан-Мартін, і це викличе лише здивування, великий захват серед запопадливих телефоністок або від сили наказ, аби портьє викинув вищезазначених тварин на вулицю. Останнє може статися, але не є принизливим, бо, по-перше, це лише одна із численних можливостей, і потім це є наслідком якоїсь причини, а не холодної наперед визначеної каверзи, вибитої на бронзових чи емалевих табличках, скрижалях невблаганного закону, які топчуть просту невимушеність велосипедів, цих невинних створінь.

У кожному разі, стережіться, управителі! Троянди також простодушні та милі, але ви, мабуть, знаєте, що у війні двох троянд наклали головами принци, які були схожі на чорні блискавки, засліплені пелюстками крові. Аби не сталося так, що одного дня велосипеди на ранок вкриються шипами, що ручки їхніх рулів виростуть і вигнуться, наче роги бика, що, вкриті бронею своєї люті, вони посунуть хмарою на скляні двері страхових компаній і що скорботний день закінчиться загальним падінням акцій, цілодобовим трауром, візитними картками з висловленнями співчуття.

Поведінка дзеркал на острові Пасхи

Якщо дзеркало розмістити на заході острова Пасхи, воно відстає. Якщо дзеркало розмістити на сході острова Пасхи, воно спішить. Шляхом складних вимірювань можна знайти точку, в якій це дзеркало показуватиме саме теперішній час, але немає жодної гарантії, що інше дзеркало в цій точці також показуватиме теперішнє, позаяк дзеркала бувають різні й реагують, як їм заманеться. Так антрополог Саломон Лемос, стипендіат Фонду Ґуґґенгайма, побачив себе померлим від тифу, коли під час гоління подивився у дзеркало – і все це на сході острова. Водночас маленьке дзеркальце, яке він впустив на заході острова, показувало ні для кого (воно валялося поміж каміння) Саломона Лемоса, який в коротких штанцях йшов до школи; потім голенького Саломона Лемоса у ванночці, де його завзято намилюють тато з мамою, а потім Саломона Лемоса, який агукає, розчуливши тітоньку Ремедітос, на фермі в окрузі Тренке-Лавкен.

Можливості абстрагування

Уже не один рік я працюю в ЮНЕСКО та інших міжнародних організаціях і попри це зберіг почуття гумору і навіть неабияку здатність абстрагуватися, тобто коли мені не до шмиги якийсь тип, я одним махом стираю його з мапи, і поки він базікає, лину думкою до Мелвілла, а той бідолаха думає, що я його слухаю. Так само коли мені подобається якась дівчина, я можу абстрагувати її від одягу, щойно вона увійде в моє зорове поле, і поки вона розказує мені, який холодний нині ранок, я довгі миті любуюся її пупчиком. Іноді та легкість, з якою я це роблю, є майже нездоровою.

Минулого понеділка були вуха. На початку роботи кількість вух, які переміщалися по вестибюлю, була надзвичайною. В моєму офісі я здибав шість вух; ополудні в їдальні їх було понад п’ятсот, симетрично вишикуваних у дві шеренги. Було кумедно бачити, як час від часу два вуха, що висіли в повітрі, виходили з черги й віддалялися. Вони були схожі на крила.

У вівторок я спинив свій вибір на тому, що, як мені здавалося, стрічається не надто часто: на наручних годинниках. Я помилився, бо в обідню пору побачив їх близько двох сотень: вони літали над столами туди-сюди, і цей рух дуже нагадував той, яким розрізають біфштекс. У середу я (дещо збентежено) зробив вибір на користь чогось фундаментальнішого, і це були ґудзики. Ну і видовище! Весь простір вестибюлю був заповнений косяками риб із тьмяними очима, які переміщалися горизонтально, а обабіч кожного маленького горизонтального батальйону висіли, розхитуючись, два, три або чотири ґудзики. У ліфті було страшне згромадження: сотні непорушних – або ледь ворухких – ґудзиків у дивовижному кристалографічному кубі. Особливо мені запам’яталося вікно (то було надвечір) супроти блакитного неба. Вісім червоних ґудзиків накреслювали витончену вертикаль, й то там, то сям плавно колихалися таємничі перламутрові кружальця. Мабуть, то була дуже вродлива жінка.

Середа видалася сірим днем, коли процеси травлення здалися мені відповідною обставинам ілюстрацією, тож о пів на десяту я похмуро спостерігав за прибуттям сотень пластикових мішків, набитих сіруватою розмазнею, що утворилася внаслідок мішанини кукурудзяних пластівців, кави з молоком і рогаликів. В їдальні я побачив, як помаранча ділилася на філігранні часточки, які в певний момент втрачали свою форму і одна за одною опускалися вниз, доки не утворили на певній висоті білувате відкладення. В такому стані помаранча пройшлася коридором, спустилася чотирма поверхами униз і, зайшовши в кабінет, застигла непорушно у точці, розташованій між двома підлокітниками крісла. Ледь віддалік так само спочивала чверть літра міцного чаю. Як кумедну перебивку (моя здатність абстрагуватися часто-густо проявляє свавілля) я зміг побачити ще й сигаретний дим, що вертикально рухався трубою, далі розходився двома напівпрозорими порожнинами, знову піднімався трубою і, зробивши граціозний завиток, розсіювався вигадливими арабесками. Пізніше (я був у іншому кабінеті) я знайшов привід, аби знову навідатися до помаранчі, чаю і диму. Але дим зник, а замість помаранчі та чаю я побачив дві бридкі перекручені трубки. Навіть абстрагування має свій неприємний бік; я кивнув трубкам і повернувся у свій кабінет. Моя секретарка плакала, читаючи наказ про моє звільнення. Аби втішитися, я вирішив абстрагувати її сльози й якийсь час був у захваті від цих крихітних кришталево чистих джерел, які народжувалися в повітрі і лилися на папки, промокальний папір і офіційний бюлетень. Життя сповнене такої краси.

Щоденна газета в щоденному житті

Один сеньйор зі щойно купленою свіжою газетою під пахвою сідає в трамвай. Через пів години він виходить із трамвая з тією самою газетою під тією самою пахвою.

Однак це вже не та сама газета, зараз це купа газетного паперу, яку сеньйор залишає на лавці на площі.

Тільки-но ця купа газетного паперу лишається самотою на лавці, як знову перетворюється на газету, доки її не побачить один хлопець, прочитає – і вона знову перетвориться на купу газетного паперу.

Тільки-но лишившись самотою на лавці, купа газетного паперу знову перетворюється на газету, доки її не знайде одна старенька, прочитає її – і вона знову перетвориться на купу газетного паперу. Потім старенька візьме її із собою і по дорозі загорне в неї пів кілограма буряків – от на що можуть згодитися газети після таких захопливих метаморфоз.

Маленька історія, покликана показати, якою хисткою є стабільність, в якій ми, на нашу думку, існуємо, або ж закони можуть замінитися винятками, випадковостями чи неймовірними подіями – і хотів би я тоді на тебе подивитись.

Конфіденційне повідомлення CVN/475 a/W

секретаря OCLUSIOM

секретареві VERPERTUIT.

... страшне замішання. Усе йшло добре і ніколи не виникало проблем з регламентом. Аж тут раптом вирішили зібрати надзвичайну сесію Виконавчого комітету, і почалися труднощі, зараз самі побачите, яка на нас звалилася халепа. Серед членів комітету повний сумбур. Жодної певності щодо майбутнього. Так-от, комітет, зібравшись, почав обрання нових членів апарату – на заміщення шести достойників, які загинули за трагічних обставин, коли вертоліт, в якому вони облітали місцевість, упав у водойму, і всі вони померли в місцевій лікарні через помилку медичної сестри, яка вколола їм неприйнятну для людського організму дозу сульфаміду. На зібранні комітету в присутності єдиного достойника, що вижив (у день катастрофи він залишився вдома через застуду), і шести альтернативних членів починають голосувати за кандидатів, запропонованих різними державами, які входять до складу OCLUSIOM. Одноголосно обирають пана Фелікса Волла (оплески). Одноголосно обирають пана Фелікса Ромеро (оплески). Відбувається нове голосування, в результаті якого одноголосно обрано пана Фелікса Лупеску (загальна розгубленість). Слово бере виконуючий обов’язки голови і робить жартівливе зауваження щодо збігу імен. Просить слова делегат від Греції і заявляє, що хоча йому це здається дещо дивним, у нього є доручення від його уряду запропонувати кандидатуру пана Фелікса Папаремологоса. Його обирають більшістю голосів. Переходять до наступного голосування, і перемагає кандидат від Пакистану Фелікс Абіб. На той момент у комітеті панує страшне замішання, поспіхом проводять останнє голосування, в результаті якого обрано кандидата від Аргентини пана Фелікса Камуссо. Під явно ніякові оплески присутніх голова комітету вітає шість його нових членів, яких він сердечно називає тезками (всі ошелешені). Зачитують склад комітету, який має такий вигляд: голова і найдавніший його член, який вижив у катастрофі, пан Фелікс Сміт. Члени: пани Фелікс Волл, Фелікс Ромеро, Фелікс Лупеску, Фелікс Папаремологос, Фелікс Абіб і Фелікс Камуссо.

Так-от, наслідки цих виборів щораз більше компрометують OCLUSIOM. Вечірні газети подають склад Виконавчого комітету із жартівливими й зухвалими коментарями. Нині зранку міністр внутрішніх справ мав телефонну розмову з Генеральним директором. Останній, з огляду на брак чогось кращого, наказав підготувати інформаційний бюлетень, який містить curriculum vitae нових членів комітету, кожен з яких є видатною постаттю в царині економічних наук.

Перше засідання комітету має відбутися наступного четверга, але ходять чутки, що пани Фелікс Камуссо, Фелікс Волл і Фелікс Лупеску нині підвечір подадуть до демісії. Пан Камуссо попросив інструкцій щодо письмового викладу прохання про відставку; насправді у нього немає жодної законної підстави для виходу з комітету, і він, як і пани Волл і Лупеску, керується виключно бажанням, щоб комітет складався з людей, які не відкликатимуться на ім’я Фелікс. Ймовірно, у проханнях про відставку вони посилатимуться на стан здоров’я і Генеральний директор їх задовольнить.

Кінцівка кінця світу

Позаяк писаки не попустяться, ті нечисленні читачі, які ще є на світі, поміняють фах і собі зробляться писаками. На землі буде щораз більше писак і фабрик із виробництва паперу та чорнила, писаки працюватимуть удень, а машини вночі, аби надрукувати написане писаками. Спочатку книжкові шафи ущерть заповнюють будинки; тому муніципалітети (ми вже про це провідали) вирішують пожертвувати дитячими майданчиками заради розширення бібліотек. Згодом віддають театри, пологові будинки, різниці, їдальні, лікарні. Бідняки застосовують книжки як цеглу, скріплюють їх цементом, мурують стіни з книжок і живуть у книжкових хатках. А потім книжки виходять за межі міст і сунуть на поля, толочать посіви пшениці й соняшника; управління дорожнього господарства заледве добивається, аби поміж височезними книжковими мурами лишалися вільні проїзди. Іноді одна зі стін обвалюється, і стаються страшні автомобільні катастрофи. Писаки працюють без упину, бо людство шанує покликання, тож друковані видання дістаються морських берегів. Президент республіки розмовляє по телефону з президентами республік і мудро пропонує викинути в море зайвину книжок, що й роблять одночасно на всіх узбережжях світу. Так сибірські писаки бачать, як їхні друковані видання кидають у крижане море, так само, як індонезійські писаки і т. ін. Це дає змогу писакам збільшити випуск своєї продукції, бо на землі знову є місце, де складати їхні книжки. Вони не думають про те, що у моря є дно і що на морському дні починає накопичуватися друкована продукція – спочатку у вигляді драглистої маси й урешті міцного, хоча й в’язкого пласту, який щоденно виростає на кілька метрів і кінець кінцем дістанеться водної поверхні. Тоді маса води затоплює масу земель, відбувається перерозподіл континентів та океанів, замість президентів багатьох республік з’являються озера й півострови, а перед президентами інших республік відкривається безмежний простір для їхніх честолюбних задумів тощо. Морська вода, яка розлилася так бурхливо, випаровується більше, ніж колись, або застоюється, перемішуючись із друкованими виданнями й утворюючи драглисту масу, – настільки, що одного дня капітани далекого плавання помічають, що кораблі пливуть поволі, швидкість із тридцяти вузлів падає до двадцяти, потім до п’ятнадцяти, двигуни глохнуть, а гвинти деформуються. Врешті всі судна спиняються в різних точках морів, зав’язнувши в грузькому місиві, а писаки цілого світу, переповнені радістю, пишуть тисячі книжок, в яких пояснюють цей феномен. Президенти і капітани вирішують перетворити кораблі на острови та клуби, публіка йде пішака картонними морями на ці острови та в клуби, де кондиціоноване повітря пожвавлюють оркестри народних інструментів і де танцюють аж до світанку. На морських узбережжях громадиться нова друкована продукція, але кинути її в місиво неможливо, тому ростуть стіни з книжок, а на берегах колишніх морів постають гори. Писаки розуміють, що фабрики з виробництва паперу й чорнила скоро збанкрутують, і пишуть щораз меншими літерами, густо списуючи кожен аркушик паперу. Коли закінчується чорнило, вони пишуть олівцями тощо; коли закінчується папір, вони пишуть на табличках і керамічних плитках тощо. Поширюється звичай вставляти один текст в інший, щоб використати проміжки між рядками, або бритвочкою зішкрябувати друковані літери, аби папір знову став придатний до використання. Писаки працюють поволі, але їх так багато, що друковані видання вже цілком відгороджують землі від ложа давніх морів. На землі так-сяк живе раса писак, приречена на вимирання, а в морі перебувають острови та клуби, тобто трансатлантичні кораблі, де знайшли притулок президенти республік, де влаштовуються грандіозні забави і де з острова на острів, від президента до президента і від капітана до капітана передають повідомлення.

Ацефалія

Одному панові відтяли голову, та позаяк одразу по тому розпочався страйк і не було змоги його поховати, йому довелося жити далі без голови й так чи сяк давати собі раду.

Він одразу помітив, що разом з головою позбувся чотирьох з п’яти відчуттів. Наділений лише тактильним чуттям, однак сповнений бажання щось робити, цей пан сів на лавку на площі Лявальє і почав обмацувати один за одним листки дерев, намагаючись їх розрізнити і назвати. Й отак, через декілька днів він уже мав певність, що в нього на колінах лежить листок евкаліпта, платана і магнолії, а ще – зелений камінець.

Коли той пан збагнув, що останнє – це зелений камінець, кілька днів перебував у страшній розгубленості. Камінець – це було правильно і можливо, але не зелений. Він спробував уявити, що камінець червоний, і в ту ж мить відчув щось таке, як глибока відраза, неприйняття цієї відвертої брехні, цього цілком фальшивого червоного камінця, позаяк камінець був повністю зелений, плескатий і солодкий на дотик.

Усвідомивши, що камінець ще й солодкий, той пан певний час був охоплений великим здивуванням. Та потім узяв за краще радіти, бо це завжди ліпше, оскільки було ясно, що так само, як деякі комахи, які регенерують відірвані частини тіла, він здатен на різні відчуття. Підхльоснутий цим фактом, він покинув лавку на площі й вулицею Свободи вийшов на Травневий проспект, де, як відомо, в іспанських ресторанах є розмаїття смаженини. Так він зрозумів, що до нього вернулося ще одне відчуття, і попростував чи то на схід, чи то на захід, бо не був цього певен; він йшов невтомно, сподіваючись якоїсь миті щось почути, позаяк відсутнім у нього був лише слух. Бо й справді: він бачив бліде, як на світанку, небо, торкався власних рук вогкими пальцями та нігтями, які впиналися у шкіру, чув наче запах поту, в роті мав присмак металу й коньяку. Йому бракувало лише слуху, і саме тоді він почув: то було щось, як спогад, бо він знову чув слова тюремного капелана, слова розради й надії, самі собою дуже гарні, шкода лише, що трохи зужиті, сказані безліч разів, заяложені від того, що їх раз у раз промовляють.