Текст книги "Оповідки про хронопів і фамів"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Етикет і пріоритети

Мені завжди здавалося, що наша родина вирізняється стриманістю. Наша скромність доходить до неймовірних крайнощів – як у манері одягатися та їсти, так і в тому, як ми висловлюємося чи сідаємо в трамвай. Наприклад, прізвиська, які в кварталі Пасіфіко чіпляють так безцеремонно, для нас є приводом для обережності, роздумів і навіть занепокоєння. Нам здається, що не можна давати яке завгодно прізвисько тому, хто змушений буде його всотати і терпіти, як атрибут, усе своє життя. Жінки на вулиці Гумбольдта кличуть своїх синів Кльоцок або Мацько, а доньок – Ляля чи Манюня, але в нашій родині таких ординарних прізвиськ не буває, а тим паче таких претензійних і бридких, як Пузир, Доходяга чи Пугач, якими аж кишить в околицях вулиць Параґвай та Годой-Крус. Для ілюстрації того, наскільки обережно ми до цього ставимося, досить навести приклад моєї другої тітки. Природа щедро обдарувала її задком вражаючих розмірів, та ми ніколи б не дозволили собі піддатися легкій спокусі звичних прізвиськ: замість наділити її вульгарною кличкою Етруська Амфора, ми дійшли згоди щодо більш пристойного і родинного назвиська Дупендра. Ми завжди поводимося з таким тактом, хоча іноді доводиться воювати із сусідами і друзями, які наполягають на традиційних прізвиськах. Тому ми не приймаємо кличку Глобус, яку причепили моєму молодшому кузену, явному голованю, у корчмі на розі, і воліємо безконечно делікатнішу – Гарбуз. І так завжди.

Я хотів би пояснити, що ми це робимо не задля того, аби вирізнитися з-поміж решти мешканців нашого кварталу. Нам лише хочеться – поступово і не ображаючи нічиїх почуттів – змінити звички і традиції. Ми не любимо вульгарності у жодному з її проявів, і досить, аби хтось із нас почув у кнайпі фрази на кшталт: «То була надзвичайно груба гра» або «Ударам Фаджолі по воротах передувала чудова підготовча робота в центрі поля», щоб ми відразу ж подали правильніші й доречніші форми в надзвичайних ситуаціях, а саме: «Ми ще мало надавали їм копняків» або «Спочатку ми загнали їх під лавку, а потім накидали їм голів». Люди дивляться на нас здивовано, але завжди знайдеться той, хто намотає на вус те, що криється в цих тактовних фразах. Мій старший дядько, який читає аргентинських письменників, каже, що з багатьма із них можна було б зробити щось схоже, але ніколи не пояснює, що саме. А жаль.

Пошта і зв’язок

Якось наш далекий родич став міністром і по блату влаштував значну частину нашої родини на роботу в поштове відділення на вулиці Серрано. Щоправда, тривало це недовго. Два перші дні з тих трьох, які ми там пропрацювали, ми надзвичайно швидко обслуговували відвідувачів, що коштувало нам несподіваного візиту інспектора із центрального поштамту і похвальної газетної замітки в «Ля-Расон». Третього дня ми вже були впевнені у нашій популярності, бо до нас приходили люди з інших кварталів надсилати свої листи і робити поштові перекази у Пурмамарку та інші такі ж несосвітенні місця. Тоді мій старший дядько вигукнув «Тук-тук я!», і ми почали обслуговувати їх відповідно до наших принципів і уподобань. У віконечку, де продавалися знаки поштової оплати, моя друга сестра кожному, хто купував марку, дарувала різнокольорову повітряну кульку. Першою, хто отримав свою кульку, стала огрядна пані, яка стояла, наче громом прибита, з кулькою в руці та маркою за один песо, яка вже була облизана і поволі скручувалася у неї на пальці. Хлопець із буйною чуприною навідріз відмовився брати свою кульку, і моя сестра задавала йому прочухана, поки в черзі до віконця зароджувалися протилежні думки. В сусідньому віконечку дещо спантеличеним провінціалам, які з дурного розуму вперто намагалися переказати частину платні своїм далеким родинам, підносили чарочку грапи й іноді пиріжки з м’ясом – усе це взяв на себе мій батько, який на додачу голосно переповідав їм поради старого Віскачі. А тим часом мої брати за віконечком із написом «Посилки» обмазували їх дьогтем і совали у відро з пір’ям. Потім показували посилку ошелешеному відправнику і звертали його увагу на те, з якою радістю люди отримуватимуть поліпшені в такий спосіб пакунки. «Шпагату не видно, – казали вони. – Як і того вульгарного сургучу. Й погляньте: здається, що ім’я одержувача сховалося під крило лебедя». Але скажу відверто: у захваті були не всі.

Коли приміщення заполонили роззяви та поліція, моя мати прегарно завершила це дійство, запустивши у публіку безліч кольорових літачків, зроблених з бланків телеграм, переказів і рекомендованих листів. Ми заспівали національний гімн і відійшли, зберігаючи бойовий порядок. Я бачив, як плаче маленька дівчинка, яка стояла третьою у черзі до віконечка з марками і знала, що кульку їй вже не дадуть.

Втрата і повернення волосся

Для боротьби з прагматизмом і жахливою тенденцією реалізації практичних цілей, мій старший кузен обстоює такий метод: вирвати з голови добрячу волосину, зав’язати на ній вузлика і дати їй плавно впасти в зливний отвір умивальника. Якщо волосина зачепиться за решітку, якою зазвичай прикрито цей отвір, досить лише трохи відкрутити кран, аби її змило водою.

Не гаючи жодної миті, треба взятися за роботу з повернення цієї волосини. Перша дія зводиться до того, щоб розібрати сифон умивальника і подивитися, чи не зачепилася вона за якусь нерівність у стічній трубі. Якщо її не видно, треба вигвинтити ту рурку, що йде від сифона до основного стояка. Там точно буде купа волосин, і доведеться покликати на допомогу решту родини, аби перебрати їх одну за одною у пошуках тієї, що з вузликом. Якщо вона не знайдеться, то постане цікаве завдання – розібрати стояк до першого поверху, а це означає, що доведеться добре попотіти: вісім чи десять років працювати в якомусь міністерстві чи торговому домі, аби зібрати гроші, які дадуть змогу купити чотири помешкання, розташовані під квартирою мого старшого кузена; в усьому цьому є страшна невигода – працюючи ці вісім чи десять років, не можна буде позбутися тяжкого відчуття, що волосини в стояку вже немає, що вона лише дивом могла залишитися там, застрягши в якомусь іржавому каналізаційному коліні.

Настане день, коли ми зможемо розібрати труби в усіх квартирах і кілька місяців житимемо в оточенні мидниць та інших посудин, наповнених мокрим волоссям, а також помічників і жебраків, яким щедро платитимемо за те, що вони шукатимуть, розділятимуть, класифікуватимуть і приноситимуть нам розмаїті волосини, щоб ми могли їх як слід роздивитися. Якщо волосина не знайдеться, ми увійдемо у значно непевніший і складніший етап, бо наступний крок приведе нас в найбільші клоаки міста. Купивши спеціального костюма, ми навчимося серед глупої ночі прослизати в каналізаційний колектор, озброївшись потужним ліхтариком і кисневою маскою, і досліджуватимемо більші й менші підземні галереї, можливо, нам допомагатимуть суспільні покидьки, з якими в нас зав’яжуться стосунки і яким нам доведеться віддавати левову частку грошей, зароблених за дня в міністерстві чи торговому домі.

Дуже часто нам здаватиметься, що справу завершено, бо ми знаходитимемо (чи нам приноситимуть) волосини, схожі на ту, яку шукаємо; та позаяк невідомо про жоден випадок, коли вузлик з’являється на волосині без втручання людських рук, то майже завжди врешті пересвідчуватимемося, що вузлик на принесеній нам волосині є попросту її потовщенням (хоча про жоден схожий випадок нам також невідомо) або нашаруванням якоїсь піщинки чи іржі, що з’явилася внаслідок тривалого перебування волосини на вогкій поверхні. Ймовірно, що відтіля ми зробимо ще кілька кроків уперед, забираючись у різні, більші чи менші труби, доки не дійдемо до того місця, куди вже ніхто не наважиться проникнути: головної труби, яка веде до річки, бурхливого потоку детритів, в якому жодні гроші, жоден човен, жоден підкуп не дасть нам змоги шукати далі.

Та може статися так, що перед цим, а може, значно раніше – наприклад, за кілька сантиметрів від стічного отвору в умивальнику, на рівні квартири на другому поверсі чи у першій підземній трубі, – ми знайдемо ту волосину. Подумайте лишень, якою буде наша радість, коли вражено підрахуємо, скільки нерозтрачених завдяки щасливому випадку сил ми заощадили на те, аби обґрунтовувати, обирати, фактично вимагати схожого завдання, яке кожен добросовісний учитель мав би давати своїм учням, починаючи від наймолодших, замість висушувати їхні душі правилом пропорції чи сумними подіями на Канча-Раяда[4]4
  Йдеться про битву (1818 р.) на рівнині Канча-Раяда, що в центральному Чилі, в якій борці за незалежність Чилі зазнали поразки від іспанських роялістів.


[Закрыть].

Тітонька у скруті

І чого наша тітка так боїться впасти горілиць? Уже багато років наша родина з усіх сил намагається допомогти їй позбутися цієї фобії, але прийшла пора зізнатися у нашому провалі. Хай що б ми робили, тітонька боїться впасти горілиць; її невинна манія дається взнаки усім нам – починаючи від мого батька, який по-братськи супроводжує її повсюди та оглядає підлогу, щоб тітонька могла йти без обави, поки моя мати старається кілька разів на день підмітати подвір’я, сестри підбирають тенісні м’ячики, якими невинно бавляться на терасі, а кузени стирають усі неподобні сліди псів, котів, черепах і курей, яких у нас багато. Однак усе марно, тітонька наважується перетнути кімнату лише після довгих вагань, безконечних оглядин і роздратованого покрикування на дітей, які там вертяться тієї миті. Опісля тітонька рушає: спочатку ступає однією ногою і притупує нею, як боксер у кутку рингу, потім іншою, переміщаючи своє тіло ходою, яка нам у дитинстві здавалася величною, і витрачаючи кілька хвилин на те, аби перейти від одних дверей до інших. Це щось страшне.

Не раз ми добивалися від тітоньки зв’язного пояснення, чому вона боїться впасти горілиць. Одного разу на це питання вона зреагувала мовчанкою, яку можна було б розтяти косою; та якось увечері, перехиливши чарочку гесперидину[5]5
  Гесперидин – аргентинський аперитив, зроблений на основі шкірок солодких і гірких недостиглих помаранчів. Його назва походить від грецького міфу про Гесперид.


[Закрыть], вона зласкавилася й натякнула, що, упавши горілиць, уже не зможе підвестися. На очевидне заперечення, що тридцять два члени родини готові прийти їй на допомогу, вона відповіла понурим поглядом і двома словами: «Все одно». Через кілька днів мій найстарший брат покликав мене ввечері на кухню і показав таргана, що лежав навзнак під раковиною. Ми мовчки спостерігали за тим, як він довго і марно намагається звестися, поки інші таргани, не боячись світла, сновигали підлогою, зачіпаючи того, що лежав догори ногами. Ми пішли спати в глибокій зажурі, і з тієї чи іншої причини ніхто відтоді не випитував тітоньку. Ми лише, як могли, облегшували її страх, водили її повсюди, підставляли їй плече і купували взуття з протиковзними підметками та інші пристосування для стійкості. І так життя текло собі далі – й нічим не гірше, ніж у інших.

Тітонька оправдана або ж ні

Четверо моїх двоюрідних братів – хто більше, а хто менше – займаються філософією. Читають книжки, дискутують між собою, а решта родини захоплюється ними здаля, вірна принципу не пхати носа в чужі уподобання і навіть за можливості їм сприяти. Ці хлопці, яких я дуже поважаю, не раз піднімали проблему страху моєї тітки, доходячи неясних, але, мабуть, вартих уваги висновків. Як часто буває в таких випадках, моя тітка про балачки, що велися в неї за спиною, знала найменше, але усі ми ставилися до неї з іще більшою поштивістю. Роками ми супроводжували тітоньку в її хитлявих переходах з вітальні на подвір’я, зі спальні у ванну кімнату, з кухні в спіжарню. Нам ніколи не здавалося неподобним, що вона лягає спати на боці – у парні дні на правому, в непарні на лівому – і всю ніч зберігає цілковиту непорушність. На стільці в їдальні чи в патіо тітонька сидить дуже виструнчена: вона нізащо б не прийняла комфорту крісла-гойдалки чи глибокого фотеля. У ніч, коли запустили перший штучний супутник, ми всі полягали в патіо долі, щоб спостерігати за його рухом у небі, але тітка залишилася сидіти, і наступного дня в неї страшенно боліла шия. Ми, спостерігаючи за нею, потроху із цим змирилися. Допомагають нам у цьому наші двоюрідні брати, які, згадуючи про це, переглядаються розуміюче і кажуть щось на кшталт: «Вона має рацію». Але чому? Ми не знаємо, а вони не хочуть нам пояснити. Мені, наприклад, здається, що лежати горілиць дуже зручно. Все тіло опирається на матрац чи на кахлі патіо, ти відчуваєш п’яти, литки, стегна, сідниці, крижі, лопатки, плечі й потилицю, між якими розподілена вага тіла і які розсіюють її (скажімо так) по землі, так добре й так природно наближають його до цієї поверхні, яка пожадливо нас притягує і, здавалось би, хоче ковтнути. Цікаво, що для мене поза горілиць є найприроднішою й інколи я підозрюю, що саме тому тітонька її так боїться. Мені ж вона здається ідеальною, і в глибині душі я вважаю її найзручнішою. Так, я добре сказав: в глибині, глибоко всередині, горілиць. Мене це навіть трохи лякає, щось, чого я не спроможний пояснити. Як би мені хотілося бути таким, як вона, і як це мені понад силу.

Тигропози

Задовго до втілення нашого задуму в життя ми знали, що позування тигрів становить подвійну проблему – сентиментальну і моральну. Перша стосувалася не так позування, як самого тигра, позаяк ці котячі не люблять, щоб їх змушували позувати, і з усіх своїх сил, які в них чималі, опираються. Чи випадало за таких обставин кидати виклик ідіосинкразії цих тварин? Однак це питання переносило нас у моральну площину, де будь-який вчинок може бути причиною або наслідком слави чи ганьби. Вечорами у нашій хатинці на вулиці Гумбольдта ми зважували «за» і «проти», сидячи перед мисками зі звареною на молоці рисовою кашею й забувши посипати її корицею й цукром. Ми не були насправді певні, що зможемо змусити тигра позувати, і це нас мучило.

Врешті було вирішено, що ми змусимо позувати одного – лише заради того, аби побачити роботу цього механізму в усій його складності, і що згодом оцінимо результати. Не розповідатиму тут, як ми роздобули першого тигра: то було мудроване й морочливе завдання, біганина по консульствах і аптеках, складна інтрига з квитками, авіалисти й робота зі словником. Одного вечора мої кузени прийшли обмазані йодом: усе вдалося. Ми випили стільки небіоло, що моя молодша сестра, прибираючи зі столу, згорнула все граблями. Ми тоді були молодші.

Зараз, коли експеримент дав відомі нам результати, я можу повідомити подробиці позування. Либонь, найважчим є те, що стосується обстановки, бо потрібна кімната, в якій обмаль меблів, що рідко буває на вулиці Гумбольдта. В її центрі встановлюється пристрій: дві перехрещені грубі дошки, набір хлистів і кілька глиняних глеків з молоком і водою. Змусити тигра позувати не дуже важко, хоча може статися так, що операція провалиться і доведеться її повторити: справжня трудність починається в ту мить, коли до тигра, який вже позує, вертається внутрішня свобода і він намагається – в численні можливі способи – її реалізувати. На цьому етапі, який я назву проміжним, реакція членів моєї родини є визначальною; все залежить від того, як зреагують мої сестри, від спритності, з якою мій батько знову осадить тигра, працюючи з ним, як гончар із глиною. Найменший промах може обернутися катастрофою, перегорілими запобіжниками, розлитим по долівці молоком, жахом фосфоресцентних очей, які світяться в потемках, теплими цівками при кожному ударі лапою; мені навіть не хочеться цього уявляти, позаяк досі тигр позував нам без небезпечних наслідків. Як пристрій, так і різні функції, які доводиться виконувати нам усім – починаючи від тигра й закінчуючи моїми двоюрідними братами, – є ефективними й гармонійно поєднуються. Для нас важить не так сам факт позування тигра, як церемонія, яка здійснюється до кінця без відхилень. Необхідно, щоб тигр погодився позувати або щоб його згода чи відмова не мали жодного значення. У миті, які б хтось спокусився назвати ключовими – можливо, через воду в глеках, можливо, просто через схильність до штампів, – нашу родину переповнює надзвичайне збудження; моя мати не приховує сліз, а мої двоюрідні сестри конвульсивно сплітають і розплітають пальці. У позуванні тигра є щось від тотального зіткнення, рівняння на абсолют; баланс залежить від такого мізеру, а платимо ми за це настільки високу ціну, що короткі миті після позування, від яких залежить його довершеність, неначе виводять нас із самих себе, переповнюють тигрячістю і людськістю в одному застиглому русі, який є потрясінням, паузою і здобутком. Нема тигра, нема родини, нема позування. Неможливо знати що є: трепет не цієї плоті, укол рапіри в сонячне сплетіння, ректифікаційна колона. А потім ми виходимо в крите патіо, і наші тітоньки приносять суп так, наче десь чутно спів, наче ми прийшли на хрестини.

Поводження на чуванні біля небіжчика

Ми йдемо не через ганусівку і не тому, що треба піти. Мабуть, усі вже здогадуються: ми йдемо, бо не можемо терпіти найлукавіші форми лицемірства. Моя найстарша сестра у других береться з’ясувати, якою є природа жалоби, і якщо вона правдива, якщо там плачуть, бо плакати – єдине, що залишається цим чоловікам і цим жінкам серед пахощів тубероз і кави, тоді ми залишаємося вдома і співчуваємо їм віддалік. Від сили моя мати зайде на хвильку і складе уклін від імені родини; ми не любимо безцеремонно стромляти наше чуже життя в цей діалог із тінню. Та якщо внаслідок ретельного розслідування моєї кузини виникає підозра, що в критому патіо чи у вітальні постала тринога облуди, тоді вся родина одягає свої найкращі вбрання, чекає, коли чування визріє, і потроху, але невмолимо туди являється.

У Пасіфіко все майже завжди відбувається у патіо з вазонами і музикою з радіо. За такої оказії сусіди милостиво вимикають радіо, тож залишаються лише жасмин і кревні, які змінюють одне одного, підпираючи стіни. Ми приходимо поодинці чи по двоє, вітаємося з родичами небіжчика, яких легко упізнати, бо вони плачуть, щойно забачать, що хтось надійшов, і в супроводі когось із близької рідні йдемо вклонитися небіжчику. Через годину-дві вся наша родина вже в жалобному домі, але попри те, що сусіди добре нас знають, ми поводимося так, наче кожен з нас прийшов сам по собі, і майже не перемовляємося між собою. У своїх діях ми керуємося визначеним методом, вибираємо співрозмовників, з якими балакаємо у кухні, під помаранчею, у спальнях, у передпокої і час від часу виходимо покурити в патіо чи на вулицю чи прогулюємося кварталом, щоб обмінятися думками щодо політики та спорту. Нам не потрібно багато часу, аби прозондувати почуття найближчої родини: скляночки тростинної горілки, солодке мате і цигарки «Партікулярес» є довірчим містком; ще перед північчю ми певні і можемо діяти без докорів сумління. Зазвичай моя молодша сестра бере на себе першу веремію: мудро ставши в ногах труни, вона прикладає до очей фіолетову хустинку і починає плакати – спочатку беззвучно, геть чисто змочивши хусточку слізьми, потім починає схлипувати й ковтати повітря і врешті вибухає таким риданням, що сусідки змушені відвести її до приготованого на такі випадки ліжка, дати понюхати флердоранжевої води і втішати, поки інші сусідки займаються близькими родичами, які зненацька заразилися припадком. Якийсь час коло брами дому небіжчика громадяться люди, стиха розпитують і переказують вістки, сусіди знизують плечима. Виснажені кревні, яким довелося викластися на повну, приглушують свої вияви горя, і в ту саму мить три мої сестри у других заходяться плачем – без надриву, без зойків, але так зворушливо, що в родичів і сусідів зароджується дух суперництва, вони розуміють, що не можна сидіти, склавши руки, поки чужі з іншого кварталу так побиваються, тож знову долучаються до загальної скорботи, знову треба звільняти місце на ліжках, обмахувати стареньких сеньйор, попускати пояси в старих сеньйорів, які б’ються в конвульсіях. Ми з братами зазвичай чекаємо цього моменту, аби увійти в похоронну залу і стати біля труни. Яким би дивним це не здавалось, але ми справді засмучені, ніколи не можемо слухати, як плачуть наші сестри, без того, щоб наші серця не сповнила безконечна журба і нагадала нам про дитинство, поля поблизу містечка Альбертіни, трамвай, який скреготів, звертаючи на вулицю Генерала Родрігеса у Банфілді – такі-от, завжди сумні, речі. Досить нам побачити схрещені руки небіжчика, аби нас раптом кинуло в сльози і ми мусили засоромлено затуляти обличчя руками – ми, п’ятеро чоловіків, по-справжньому плачемо на чуванні біля небіжчика, тоді як його рідні відчайдушно збираються на силі, щоб дорівнятися до нас, відчуваючи, що вони, хай там що, мусять показати: це чування – їхнє й лише вони мають право так плакати в цьому домі. Але їх мало, і вони брешуть (ми це знаємо завдяки моїй найстаршій троюрідній сестрі і це додає нам сил). Дарма вони раз по раз схлипують і непритомніють, марно найспівчутливіші сусіди втішають їх і підтримують порадами, відводячи їх, аби вони відпочили, і приводячи назад, аби знову стали до бою. Тепер нас змінюють мої батьки і мій старший дядько – є щось, що викликає повагу в скорботі цих стареньких, які прийшли з вулиці Гумбольдта, що за п’ять кварталів, якщо рахувати від перехрестя, аби чувати біля небіжчика. Найстійкіші сусіди починають пантеличитися, кидають родичів і йдуть на кухню випити ґрапи та побалакати. Дехто з родичів, виснажений півторагодинним безперервним плачем, похропуючи, спить. Ми по черзі заміняємося, але так, аби не виникало враження чогось підготованого; перед шостою ранку ми вже незаперечні господарі чування, більшість сусідів розійшлася по своїх домівках, щоб поспати, родичі перебувають у різних позиціях і ступенях очманіння, у патіо займається на світ. О цій порі мої тітки організовують на кухні потужну перекуску, ми п’ємо пекучу каву, розуміюче перезираємося, зустрівшись у передпокої чи у спальнях; ми – як ті мурахи, які снують туди-сюди, на ходу чиркаючи одне одного вусиками. Коли прибуває похоронний катафалк, позиції вже зайнято, мої сестри підводять родичів проститися з небіжчиком перед тим, як труну закриють, підтримують і підбадьорюють їх, водночас мої кузини і брати пробираються вперед, доки не витіснять їх, змусивши скоротити останнє прощання, і залишаться біля мерця самі. Вимучені, розгублені родичі, які неясно щось розуміють, але неспроможні реагувати, дозволяють, щоб їх виводили і приводили, п’ють усе, що їм піднесуть до вуст, і відповідають нерішучими та марними протестами на ласкаву турботливість моїх кузин і сестер. Коли приходить пора вирушати, у хаті повно родичів і друзів, невидима, проте монолітна організація координує кожен рух, директор похоронної контори виконує розпорядження мого батька, тіло виносять згідно з вказівками мого старшого дядька. Подекуди родичі, які прийшли в останню мить, роздратовано впоминаються про свої права; сусіди, вже переконані у тому, що все йде так, як належить, дивляться на них обурено і змушують замовкнути. У перше авто жалобного кортежу вмощуються мої батьки і дядьки з тітками, у друге сідають мої брати, а мої кузини милостиво погоджуються, аби хтось із родичів небіжчика підсів до них у третє, в якому розмістилися вони, загорнуті у довгі чорно-фіолетові пелерини. Решта сідає там, де знайде місце, а є родичі, яким доводиться викликати таксі. І якщо ті, кого освіжило ранкове повітря і довга поїздка, затівають у некрополі реконкісту, гірким є їхнє розчарування. Заледве труна опиняється в перистилі, мої брати оточують оратора, визначеного родиною чи друзями померлого, якого легко розпізнати по обличчю, яке пасує обставинам, і згортку, який розпирає кишеню його піджака. Потискаючи йому руку, вони зрошують сльозами його лацкани, сердечно його поплескують, і оратор не може завадити тому, аби мій молодший дядько піднявся на трибуну і розпочав промови виступом, який завжди є взірцем правди і такту. Він триває три хвилини, стосується виключно небіжчика, дядько відмічає його чесноти і сповіщає про його вади, все, що він каже, сповнене людяності; він глибоко схвильований та іноді йому нелегко завершити промову. Щойно він сходить з трибуни, як на його місце стає мій старший брат і виголошує панегірик від імені сусідів, водночас призначений для цього сусід намагається пропхатися поміж моїх рідних та двоюрідних сестер, які плачуть, учепившись в його жилетку. Ввічливий, однак владний жест мого батька мобілізує персонал похоронної контори; катафалк починає плавно котитися, й офіційні оратори залишаються стояти біля підніжжя трибуни, переглядаючись і жмакаючи свої промови у спітнілих руках. Зазвичай ми не завдаємо собі труду провести небіжчика до склепу чи могили, а розвертаємося і всі разом виходимо, обговорюючи інциденти на чуванні. Здаля ми бачимо, як родичі відчайдушно поспішають вхопитися за якусь мотузку від труни і б’ються із сусідами, які тим часом заволоділи цими мотузками і воліють нести труну самі, аніж дозволити її нести родичам.