Текст книги "Оле-Лукойе. Сказки"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Оповідання шосте
Лапландка і фінка

Олень зупинився біля жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Вдома була лише стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну, – вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубла від холоду, що й говорити не могла.

– Ой ви бідолахи! – сказала лапландка. – Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

– Фук! Фук! – знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки – дверей у неї зовсім не було.

Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди весь одяг, рукавиці й чобітки, – інакше Герді було б надто жарко, – поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан із супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ані слова.

– Ти дуже мудра жінка! – сказав олень. – Ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв’яже один вузол – повіє ходовий, розв’яже другий – розгодиниться, а розв’яже третій і четвертий – зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй сили дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

– Сили дванадцяти богатирів? – сказала фінка. – Аякже! Хіба це допоможе їй? – Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому були якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:

– Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

– А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

– Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла півсвіту. Не в нас позичати їй сили. Сила – в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і опусти біля великого куща, що стоїть на снігу, вкритий червоними ягодами, і хутко повертайся назад, не барися ані хвилинки.

З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.

– Ой, я без теплих чобітків! Ой, я без рукавиць! – закричала маленька Герда. Вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинятися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він опустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його потекли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася сама, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.

Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба – небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більшими й більшими.

Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі – стоголових змій, треті – товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався на густий туман.

Але нам треба подивитися, що діялося в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду і щонайменше про те, що вона йде до нього.

Оповідання сьоме
Що було в замку Снігової Королеви і що трапилося потім

Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було понад сто зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижано-холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувалися тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися пограти в карти; не сходилися побазікати за чашкою кави біленькі кумасі-лисички.

Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безкінечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисно зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома. Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього, – поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра – складання фігур з дерев’яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова гра розуму». В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх – найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося, – слово «Вічність».

Снігова Королева сказала йому:

– Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.

Але він ніяк не міг його скласти.

– Тепер я полечу в теплі краї, – мовила якось Снігова Королева. – Подивлюся в чорні казани. – Так вона називала кратери вогнедишних гір – Везувія і Етни. – Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і винограду.

І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

У цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу – і побачила Кая.

Вона впізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:

– Каю! Милий мій Каю! Нарешті я знайшла тебе!

Та він сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом зі сльозою. Тоді він упізнав Герду і зрадів.

– Гердо! Мила моя Гердо!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? – Він оглянувся навколо. – Як тут холодно, пустинно!

І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замку. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, визирало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх у губи.

Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм новий одяг, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися і з оленями, і з лапландкою.

– Щасливої путі! – сказали їм олені і лапландка.

Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні, – Герда його впізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця. Їй набридло жити вдома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається – і в інших частинах світу. Вона відразу впізнала Герду, а Герда її. Їм обом було дуже радісно.

– Бач, бродяга! – сказала вона Каєві. – Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!

Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.

– Вони поїхали в чужі землі, – відповіла дівчина.

– А ворон? – спитала Герда.

– Лісовий ворон помер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на нозі і скаржиться на долю. Але все це дрібниці, а ти краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.

І Герда та Кай розказали їй усе, як було.

– Шніп-шнап-шнуре-бассельуре – от і казці кінець! – сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь забреде їхні місця. Вона поїхала далі, у далекий світ.

Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Вони побачили високі башти, впізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому: і годинник так само йшов «тік-так», і стрілка так само рухалася.

Але, коли Кай і Герда увійшли в низенькі двері, вони помітили, що за цей час устигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.

Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле радісне літо.

Русалочка

Далеко, у відкритому морі, вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора, наче скло, – проте там дуже глибоко! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелося б поставити одна на одну, щоб верхня могла виднітися з води. Внизу, на самісінькому дні, живуть русалки.

Не подумайте, що там на дні лише голий білий пісок, – ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його зведено з коралів, а великі гостроверхі вікна зроблені з найпрозорішого бурштину, а дах – з черепашок, які відкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це дуже красиво, бо всередині кожної черепашки лежить сяюча перлина, навіть одна-єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви.

Морський цар давно вже овдовів, і господарство вела його стара мати. Вона була жінка розумна, але надто вже пишалася своїм високим походженням і носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носити лише по шість.

Проте вона заслуговувала всіляких похвал, особливо тим, що дуже любила своїх маленьких онучок, морських царівен, і піклувалася про них. Їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна і прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, ніби глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг, і тіло її закінчувалося риб’ячим хвостом.

Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У розчинені бурштинові вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя і гілля на них весь час коливалися, і плоди сяяли, наче золото, а квіти були мов палаючі вогні. Землю тут посипали дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск, – можна було подумати, що ти стоїш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і вгорі і під ногами – скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала своє містечко в саду, де могла копати і саджати квіти, які хотіла. Одна зробила собі грядочку квітів у вигляді кита, другій заманулося, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, і посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дитиною була ця русалочка – така тиха, задумлива… Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх палаючих червоних квітів, схожих на сонце, поставила у своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля. Вона посадила біля статуї рожево-червону плакучу вербу, верба чудово розрослась; гілля її звішувалося через статую і хилилося на блакитний пісок. А тінь від гілля здавалася фіалковою і теж хиталася, – здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться і цілуються одне з одним.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалося русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть – не те що тут, у морі! – що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко і хороше співають. Бабуся називала рибками пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

– Коли вам мине п’ятнадцять років, – казала бабуся, – вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо, ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам – а вони йшли одна по одній – доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій – цілих п’ять років, поки можна буде підійматися з морського дна і дивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі – їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями і хвостиками риби! Вона могла бачити місяць і зірки. Правда, крізь воду вони здавалися досить блідими, проте далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи над нею линула темна хмара, вона знала – це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. Їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними, на морському дні, стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки.

Нарешті, старшій царівні виповнилося п’ятнадцять років і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась – оповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, плисти при світлі місяця на піщаній відмілині і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горять вогні, чути музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височать гостроверхі вежі, лунають дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди потрапити, це її вабило найсильніше.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно увечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року і друга сестра дістала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і знайшла, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари – о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові і фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море і рожевий відблиск згас на морській поверхні і на хмарах.

Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливішою з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом. Замки і палаци виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє палаюче личко. В невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали і плескалися у воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка, це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак – собачка так грізно гавкав, що русалка від страху якнайшвидше попливла знову у відкрите море.

Але ніколи вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які могли плавати у воді, хоча у них і не було риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині у відкритому морі і розповідала, що це найкраще! Куди сягне око – на багато миль навколо море, а небо – ніби перевернутий скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, вони здавалися їй чайками, навколо бавилися веселі дельфіни, а величезні кити пускали воду з ніздрів, і здавалося, що навколо б’ють сотні фонтанів.

Та ось надійшла черга п’ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зеленим, і навколо плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм і сяяли, як діаманти. Русалка сіла на найвищу, і всі моряки перелякано обходили цю гору, де сиділа вона; а вітер розвівав її довге волосся.

Та надвечір небо затягли хмари, замиготіла блискавка, загримів грім, а зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали паруси. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі і дивилася, як вогняні блискавки зиґзаґами борознили небо і падали в море.

Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалось їм, прекрасного.

Але, ставши дорослими і діставши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, дівчата швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Минув місяць, і вони вже казали, що скрізь добре, але вдома найкраще.

Часто увечері всі п’ятеро сестер бралися за руки і випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває в людей. І коли здіймалася буря і кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як прекрасно на морському дні, і просили моряків не боятися спуститися туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, що то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і вже мертвими припливали до палацу морського царя.

Вечорами сестри, взявшись за руки, підіймалися над водою, а найменша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і їй дуже хотілося заплакати, проте в русалок нема сліз і через це сумувати їм ще важче.

– Ох, коли б мені вже було п’ятнадцять років, – казала вона. – Я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там.

Нарешті і їй минув п’ятнадцятий рік.

– От і тебе виростили, – сказала їй бабуся, стара королева-вдова. – Йди-но сюди, я причепурю тебе так само, як і твоїх сестер. – І вона надягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини, потім стара наказала вісьмом великим устрицям причепитися до хвоста царівни – щоб усі знали про її високе походження.

– Вони щипають. Мені боляче! – сказала маленька русалочка.

– Заради краси варто потерпіти, – мовила стара.

О! Як охоче скинула б русалочка з себе усі ці розкішні убори і важкий вінець. Червоні квіти з її садка личили б їй значно більше, та що вдієш!

– Прощавайте! – мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору.

Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м’яке й свіже, а море зовсім спокійне.

Неподалік стояв великий корабель з трьома щоглами, сам парус здіймався вгору – адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло і стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків, – здавалося, в повітрі замайоріли прапорці всіх націй.

Русалочка підпливла до самої каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре віконце. У каюті зібралося багато пишно вбраних людей, але найкращим був молодий принц з великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. Того дня святкували його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет злетіли в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка дуже злякалась і пірнула у воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалося, ніби всі зірки падають до неї з неба.

Ніколи не бачила вона таких вогненних забав: великі сонця крутилися навколо, чудові вогненні риби злітали в повітря, і все це відбивалося в прозорому тихому морі. На кораблі було так світло, що видно було найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц!

Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.

Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не злітали в повітря, не гриміли постріли з гармат, тільки глибоко в морі гуло й стугоніло.

Русалочка сиділа на хвилі і гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту.

Та от корабель набрав ходу, паруси напиналися один за одним. Хвилі дужчали. Наближалися великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка.

Насувалася страшна негода! Матроси кинулися згортати паруси. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що ось-ось упадуть на щогли. Корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що здіймалися над ним. Русалочці все це здавалося веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабель скрипів і тріщав, дошки гнулися від сильних ударів хвиль. Море кинулося на хоробрий корабель, грот-щогла зламалася посередині, наче очеретинка, корабель ліг набік, і вода полилася в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла небезпеку, їй і самій треба було бути обережною між балок та уламків корабля, що плавали на воді.

На одну мить стало зовсім темно, нічогісінько не було видно, а потім знову спалахнула блискавка, і русалочка побачила всіх людей на кораблі; кожен рятувався, як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, як принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити у воді і він припливе вже мертвим до палацу її батька. Ні! Він не повинен вмерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то пірнала глибоко у воду, то підіймалася високо над хвилями. Та ось нарешті вона наздогнала принца.

Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі заплющилися, він би помер, коли б не з’явилася русалочка. Вона підвела його голову над водою і віддалася з ним на волю хвиль – хай несуть їх обох, куди їм заманеться.

На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце підвелося з води червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхню живу фарбу. Але очі лишалися заплющеними.

Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся. Їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку, вона поцілувала його ще раз, палко бажаючи, щоб він лишився живий.

Нарешті вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких були вкриті сліпучо-білим снігом, неначе спочивала там зграя лебедів.

Біля самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище виднілась якась будівля: чи то церква, чи то монастир, – русалочка не знала, що то. В садку росли лимони і помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку.

Туди, просто до скельки, на якій лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцом. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне проміння.

У цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку і в садок вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалася за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся і груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личка. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцом.

Невдовзі до нього підійшла молода дівчина. Вона спочатку дуже злякалася, та лише на одну мить, а тоді покликала людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам’яті і усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.

Їй стало дуже сумно, і, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду і повернулася до батьківського палацу.

Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповідала їм.

Часто вранці і ввечері припливала вона до того місця, де лишила принца, бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на верхів’ях гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була в неї – сидіти у своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не доглядала свої квіти, і вони розрослися, ніби в глушині, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно.

Нарешті вона не могла вже витримати і розповіла про все одній із сестер; одразу дізналися про принца й інші сестри, а втім, не тільки вони, а ще дві-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца – вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.

– Ходімо, сестричко! – мовили інші царівни і, обнявшись, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.

Палац був збудований з ясно-жовтого блискучого каменю з широкими мармуровими сходами, які спускалися просто до води. Розкішні визолочені куполи височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї. Вони здавалися зовсім живими.

Крізь прозоре скло високих вікон видно було шовкові завіси та килими, а всі стіни були прикрашені такими чудовими картинами, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив фонтан, і його бризки здіймалися високо до дзеркального купола, крізь який сонячне проміння падало на воду і на чудові рослини, що росли в басейні.

Тепер знала русалочка, де живе принц, і часто ввечері і вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі набагато ближче, ніж будь-хто із сестер, і навіть наважувалася пропливати вузьким каналом під розкішний мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона сиділа подовгу і дивилася на молодого принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.

Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала із зеленого очерету, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли б її хто побачив, то подумав би, що це лебідь розпустив свої крила.

Часто ночами, коли рибалки зі смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула багато хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала вона його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала.

А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.

Щодалі дужче любила русалочка людей, щодалі сильніше тягнуло її до них, бо їхній світ здавався їй набагато більшим, ніж морський.

Вони могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалася зі своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. Багато про що хотіла вона дізнатись, але сестри не могли дати їй ніякої відповіді. Тоді русалочка звернулася до старої бабусі, яка знала добре «вищий світ», як вона вірно називала землю над водою.

– Якщо люди не тонуть, – питала русалочка, – вони можуть жити вічно? Чи мусять вмирати, як і ми тут, у морі?