Текст книги "Усе буде бадмінтон! Історія та постаті українського бадмінтону"

Автор книги: Ігор Левенштейн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Олімпійський етап бадмінтону

Бадмінтон на Олімпійських іграх уперше офіційно з’явився 1992 року в Барселоні й відтоді неодмінно входив до програми кожних наступних Ігор. Спочатку змагання проводили тільки серед чоловіків і жінок у парному й одиночному розрядах (з врученням двох комплектів бронзових нагород у кожній із дисциплін). Починаючи з 1996 року, медалі розігрують також у змішаному парному розряді. За часи проведення турнірів із бадмінтону на Олімпійських іграх у них брали участь представники 69 країн, а спортсмени з 19 із них неодмінно змагалися за нагороди під час кожного турніру.

До надання бадмінтону офіційного статусу він двічі входив до програми Олімпійських ігор як демонстраційний вид спорту: у 1972 році – в Мюнхені та у 1988 році – в Сеулі.

Включення до програми Олімпійських ігор надало бадмінтону новий поштовх у розвитку. А новітні технології в бадмінтонному інвентарі підвищили видовищність і зміст гри.

Найбільше медалей – чотири на олімпійських турнірах здобула китайська спортсменка Гао Лін, зокрема дві золоті – в міксті та срібну і бронзову медалі – в парному жіночому розряді.

Загалом китайські спортсмени були найкращими на Олімпіадах, здобувши 41 медаль – 18 золотих, 8 срібних і 15 бронзових. Китайці набагато випередили інших членів першої трійки – Індонезію (19 нагород, 7–6–6) та Південну Корею (19 нагород, 6–7–6).

В останні роки найсильнішими гравцями світу є спортсмени Китаю, Індонезії, Данії, Південної Кореї, Японії, Англії, Іспанії, Малайзії, Швеції, Індії.

Найкращі бадмінтоністи світу

Серед найсильніших гравців в історії світового бадмінтону – п’ятиразовий чемпіон світу й двократний олімпійський чемпіон Лінь Дань (Китай); переможець 27 великих міжнародних турнірів, включно з Олімпійськими іграми та першістю світу Тауфік Хідайат (Індонезія); володарка чотирьох олімпійських медалей, чотириразова чемпіонка світу Гао Лін (Китай); а також Тоні Гунаван (Малайзія), Лі Чонвей, Лі Лінвей і Хань Айпін (усі – Китай), Руді Хартоно (Індонезія), Мортен Фрост Хансен і Петер Хог Гаде (обидва – Данія).

Усі вони є членами Залу слави світового бадмінтону (Badminton Hall of Fame), заснованого 1996 року.

Сьогодні (2021) провідними бадмінтоністами світу є дворазовий чемпіон світу Кенто Момота (Японія), чемпіон світу та дворазовий чемпіон Європи Віктор Аксельсен, переможець Європейських ігор 2019 року Андерс Антонсен (обидва – Данія), олімпійська чемпіонка 2016 року та триразова чемпіонка світу Кароліна Марін (Іспанія), двократна чемпіонка Азії Тай Цзюїн (Тайпей).

Постаті українського бадмінтону

Віктор Швачко

Віктор Михайлович Швачко – жива легенда українського бадмінтону. Феноменальний гравець, чудовий тренер, ефективний функціонер – це все про нього, багаторазового чемпіона СРСР та України, який був і головним тренером збірних, і президентом Федерації бадмінтону України, ще й класним суддею. Він і сьогодні ділиться своїми знаннями та досвідом із колегами, бере активну участь у житті українського бадмінтону, без якого не мислить власного життя.

Віктор Михайлович – киянин, уродженець Подолу. Його родина мешкала в комуналці й була дуже бідною. Батько – інвалід війни 1-ї групи, воєнний фельдшер, пройшов війну, полон, концтабір, тортури. А після звільнення з нацистського табору ледь не потрапив до ГУЛАГу, був розжалуваний з офіцерів у рядові, тому мав дуже малу пенсію. Мати працювала кондукторкою у трамваї, що ходив Подолом. Ще в родині крім Віктора була сестра-інвалід, паралізована після родової травми, – померла у п’ять років. Уже після її смерті Вітя «випросив» у батьків молодшого братика Сашу.

Хлопець навчався в школі № 10 на Костянтинівській. Власне школа через нужденність сім’ї купляла йому форму та чоботи. А поруч зі школою був спортзал боксу (і нині там є), куди школярі залюбки бігали тренуватися або дивитися на тренування. Так, змалечку до Віктора прийшов інтерес до спорту. З 1-го по 3-й класи він ходив до секції стрибків у воду. А коли навчався в 4-му класі, до школи прийшов тренер з баскетболу Володимир Макаревич, який набирав хлопчиків 1948 року народження. Спортивний, високий, добре складений і загартований стрибками у воду й дворовим футболом, Вітя сподобався фахівцеві. Так у долі юного Швачка почався період баскетболу.

Він жив баскетболом і навіть спав з м’ячем. Був розігрувачем, виступав за трьома віковими категоріями (1946, 1947, 1848). Його команда ДЮСШ вперше в історії виграла першість Києва. Однак у 14 років у матчі на першість України проти старших за віком суперників Віктор у зіткненні з височенним центровим команди суперників зазнав важкого переламу руки. Ліктьовий суглоб вивернувся в інший бік, рука не згиналася.

Уже про баскетбол не йшлося. Навіть військкомат видав хлопцеві «білий білет». Проте він не здався долі та за допомоги батька-лікаря мазями, травами, вправами, гантелями, долаючи сильний біль, домігся, що рука почала згинатися.

В одній комунальній квартирі з Віктором мешкала його двоюрідна сестра Ніна Мякишкова, яка займалася бадмінтоном у першопрохідця цього спорту в Києві Володимира Томашевського. Ніна почала грати з Віктором у дворі – задля реабілітації його руки. Якось до Ніни прийшла її подруга, – інша учениця Томашевського Валентина Савельєва, – яка вже була тренером у «Динамо». Побачивши у квартирі високого спортивного юнака, вона покликала його на бадмінтон: команді на першість Укрради «Динамо» був потрібен хлопець 16 років. Уже за півтора місяця Віктор обігравав досвідчених дорослих суперників. На його боці була добра базова фізична підготовка після баскетболу, техніку йому поставила сестра, а тактики навчила Валентина Федорівна Савельєва. Головними були його цілеспрямованість і налаштованість на перемогу.

У Львові на чемпіонаті «Динамо» 1964 року Віктор Швачко виграв в одиночній категорії, київська команда також стала переможцем. На перспективного першорозрядника звернули увагу, він потрапив до десятки найкращих кандидатів на участь у чемпіонаті СРСР.

Вибір на користь бадмінтону було зроблено. Почалися серйозні тренування. Але ж все це відбувалося на тлі злиденного життя: після закінчення восьми класів Віктор пішов працювати токарем на завод «Геофізприлад» – в нього завжди були золоті руки. Та ще й допомагав батькові, якого оформили до підприємства інвалідів надомником: клеїв сірникові коробки та в’язав авоськи. Так загартовувався майбутній чемпіон: працелюбність, відповідальність і прагнення змінити своє життя на краще.

Віктор і в роботі став найкращим: не маючи формального права працювати більше як 4 години (неповнолітній), він домігся того, що за три місяці самостійно працював токарем на повну 8-годинну зміну, виробляв деталі та в першу зарплату отримав 127 крб, коли його ровесники після ПТУ заробляли 50–60 крб. Батько отримав квартиру на Воскресенці, її меблювали за гроші токаря 1-го розряду Віктора Швачка. Він навіть став переможцем чемпіонату Києва серед молодих токарів. І тут чемпіон!

Віктор Швачко і Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк) зі своїм першим тренером Валентиною Федорівною Савельєвою (праворуч)

І весь цей час відбувалися тренування з бадмінтону. У листопаді 1964-го в київському палаці «Жовтневий» на відкритому чемпіонаті України (за участі студентів з Індонезії та Китаю) Віктор став другим серед дорослих, поступившись тільки досвідченому чемпіону України Володимиру Ліфшицу з Харкова.

У грудні того самого року в Дніпропетровську провели турнір серед найсильніших гравців СРСР (по 16 спортсменів у чоловіків і жінок), задля здобуття звання майстра спорту треба було обіграти чотирьох із топ-10 Союзу. Цей турнір організував видатний дніпропетровський тренер і спортивний керівник Анатолій Гайдук – спеціально для того, щоб його дружина Поліна Дедік, яка була на ранній стадії вагітності, могла поборотися за звання майстра спорту.

Там, у Дніпропетровську, у Віктора відбулася знакова зустріч. У фоє готелю він побачив чемпіона СРСР Миколу Нікітіна з Москви й попросив свого тренера Валентину Савельєву познайомити його з чемпіоном. Нікітін зверхньо подав юнакові розслаблену руку та відвернувся. А Віктор тоді сказав Валентині Федорівні: «За два роки я його обіграю».

За підсумками того турніру Швачко потрапив до збірної України. А за рік він уже грав на своєму першому чемпіонаті СРСР (1965), де в одиночному розряді посів 17-те місце, а в парі з В’ячеславом Воловниковим здобув 4-те місце.

Та всі спортивні досягнення йшли в суто аматорському статусі на тлі роботи й навчання. Віктор вчився у вечірній школі, здобував середню освіту й працював на заводі, який перевели з Подолу на Куренівку. Свої талони на харчування (50 крб на місяць) він отоварював і приносив продукти додому: він був опорою родини.

У 1966 році Валентина Савельєва пішла у декрет і лишила Швачка тренером у «Динамо». Віктор пішов із другою трудовою книжкою працювати на ставку, паралельно навчаючись в 11-му класі вечірньої школи та працюючи на заводі в експериментальному цеху.

На чемпіонаті СРСР 1966 року в Каунасі збірна України створила справжню сенсацію, подолавши команду Москви та вигравши загальний залік. І після цього не віддавали першість 15 років!

В одиночному розряді Віктор Швачко в матчі за 5-те місце зустрівся з Миколою Нікітіним, обіграв його 2: 0 і, увійшовши до топ-5 Союзу, здобув звання майстра спорту.

У 1967 році в Москві відбувся перший міжнародний матч збірної СРСР – проти команди НДР. У палаці «Дружба» наші спортсмени вперше грали пір’яним воланом, до того вони знали тільки пластикові. То й відчули різницю, яку найкраще адаптував під себе Швачко: йому добре вдавалася кистьова гра, адже вибухова сила й точні рухи кисті в нього зосталися від баскетболу. Збірна СРСР поступилася німцям 2: 6, ті дві перемоги здобули Віктор Швачко – в одиночці та змішана пара Віктор Швачко – Ірина Натарова.

Того самого року 19-річний Віктор закінчив вечірню школу й пішов вступати до інституту народного господарства – знаменитий наргосп. Там уже навчалась Ніна Мякишкова, завкафедри фізвиховання був чудовим організатором студентського спорту Леонід Любарський, а доцентом кафедри – голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко. До наргоспу охоче брали перспективних спортсменів, недарма кияни, бувши вишем 3-ї категорії, виграли Всесоюзну Універсіаду. Наргосп навіть жартома називали «філіалом інфізу».

Вступивши до інституту, Віктор принципово займався за загальним графіком своєї групи й ніколи не користався стипендією інструктора-спортсмена.

А вечорами вів тренування в спорткомплексі вишу – він уже був тренером «Динамо», а після того, як пішла Валентина Савельєва, став тренером самому собі. Він дуже ретельно ставився до тренувань: придумував різні вправи, практикував гру з форою, гру на пів майданчика, різні кінцівки ігрових комбінацій. Дивився на інших ігровиків, розбирався в техніці й тактиці гри, вивчав психологію спорту, читав спеціальні книжки.

«Бог дав мені якість бачити сутність гри та відчувати її психологію», – каже Віктор Михайлович. Він завжди стежив за новинками в магазині «Спортивна книга». Його настільними книжками були «Наука перемагати» видатного баскетбольного тренера Олександра Гомельського та книжка легендарного австралійського тенісиста Рода Лейвера «Як перемагати в тенісі».

Віктор пильно спостерігав за спортсменами на змаганнях, занотовував, вів картки на спортсменів, вивчав їх сильні та слабкі сторони, постійно впроваджував творчий підхід до тренувань. Потрапивши до кола провідних спортсменів країни, він познайомився із зірками спорту, багато спілкувався з Валерієм Борзовим, слухав розповіді та поради майстрів. Відвідував тренування гандболістів у будівельному інституті з легендарним Ігорем Турчиним, нотував різні незвичайні вправи, які потім застосовував у своїх тренуваннях.

Так закладалися підвалини майбутнього класного тренера Швачка. А Швачко-гравець підходив до піку своєї кар’єри.

У 1969-му в Херсоні він уперше стає чемпіоном СРСР в одиночному розряді, здолавши у фіналі Бориса Баршаха з Дніпропетровська. Зазначимо, що на всіх турнірах провідні майстри зазвичай виступали у всіх трьох категоріях – одиночній, парній і змішаній, проводячи по 4–5 годин на майданчику. Такі навантаження мало хто витримував. А Швачко ще й виграв мікст у парі з Іриною Натаровою з Дніпропетровська. Власне, це було вже друге їх золото, а взагалі пара Швачко – Натарова видала на чемпіонатах СРСР серію з чотирьох перемог поспіль (1968–1971).

Таку саму серію на три роки Швачко і Натарова видали й в одиночному розряді: після Херсона-1969 вони також перемагали в Дніпропетровську-1970 та Москві-1971. Українцям тоді не було рівних на всесоюзній арені.

Однак 1969 рік запам’ятався Вікторові Швачку ще й неприємною пригодою. На Перше травня він на Бессарабці заступився за друга, якого били двоє вихідців із Кавказу з ринку. Боксуючи свого часу на рівні першого розряду, Віктор побив обох кривдників, але зламав кістку кисті, погано стиснувши кулак під час удару. А за два місяці він мав їхати до Риги на всесоюзний чемпіонат ВЦСПС. Розлючений його травмою, керівник київського «Буревісника» Захар Бродський позбавив Віктора талонів на харчування – мовляв, спорт для нього все одно завершився. Тоді Швачко пообіцяв, що виступатиме й переможе. І всі талони йому повернуть.

Ледь залікувавши травму, Віктор вразив у Ризі всіх фахівців і суперників, вимушено змінивши стиль гри із силового напору на обманні тактичні ходи. Це Швачко? Де його смеш? – дивувалися на трибунах. А українець здолав усіх суперників і повернувся до Києва з новим золотом. Захар Бродський залюбки повернув йому все, що належало.

Віктор Швачко і Надія Литвинчева – чемпіони СРСР у змішаній парі. 1980, Харків

У 1970 році Спорткомітет запровадив ставки спортсменів-інструкторів. Бадмінтон ішов за низькою 3-ю категорією: 160–180–200 крб. Але спортсменам на зборах уперше видали екіпіровку й нову форму з літерами СССР – це була подія.

Закінчивши наргосп, Віктор Швачко відслужив в армії в частині ВВС у Жданові. Це була не єдина його вища освіта: 1976 року він закінчив інститут фізкультури.

У 1972 році не збулася олімпійська мрія провідної генерації українських бадмінтоністів: бадмінтон не включили до програми Олімпійських ігор у Мюнхені. Конкурентом бадмінтону був гандбол, якому надали перевагу. А Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов тоді були в чудовій формі й відчували сили позмагатися на олімпійському рівні. У 1971 році ця трійця першими серед радянських й українських бадмінтоністів отримала почесне звання «Майстер спорту міжнародного класу».

Взагалі розчарувань і негараздів у кар’єрі Швачка не бракувало. Так, у 1973 році на чемпіонаті СРСР у Києві, діставшись фіналу, Віктор зустрівся із Семеном Розіним (Дніпропетровськ). Вигравши перший гейм, киянин до крові стер мозоль на нозі. Лікарка, замість наліпити пластир, зрізала мозоль і заклеїла пластиром зверху. Грати з таким нестерпним болем було неможливо, матч було програно.

Друзі-суперники – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Віктор Швачко

Ще більш прикрий випадок трапився 1976 року на чемпіонаті СРСР у Дніпропетровську. Віктор Швачко був у класній формі й був першим номером в Україні, виграв із командою та готувався перемагати в особистих категоріях, де всюди вийшов у фінальну четвірку.

У міксті в парі з Надією Литвинчевою Віктор грав проти Миколи Нікітіна. Москвич повівся дуже нечемно щодо партнерки Швачка, кепкуючи з її фігури. Недосвідчена суддя-дівчина не втрутилася. А після програного матчу Нікітін відмовився потиснути суперникам руку. Надія плакала в жіночій роздягальні, а Віктор у чоловічій зажадав від Нікітіна вибачень перед Литвинчевою за негідну поведінку. Той відповів брутальною лайкою та ще й штовхнув Швачка у плече. Знову на автоматі згадався бокс, і кривдник отримав розбитого носа і губу. Брат Олександр відтягнув Віктора. А наступного ранку киянина повідомили, що побитий Нікітін подав до міліції заяву про побиття. Міліціонери на допиті швидко переконалися, що правда за Швачком, але ж він на той час був викладачем вишу й членом партії – наслідки окреслювалися дуже неприємні. Нікітіна благали забрати заяву, а він поставив умову: зняти Швачка з турніру. Так Віктор на тому чемпіонаті став тільки глядачем.

Утім, уже наступного року в Ростові-на-Дону на першості СРСР-1977 пара Швачко – Литвинчева виграла золото, а потім вони повторили свій успіх ще чотири рази! Той ростовський турнір запам’ятався Вікторові ще й єдиною омріяною перемогою на Союзі в парі. Він взагалі дуже любив грати в парі – оскільки з часів баскетболу звик до командної гри. Однак із партнерами йому не дуже щастило, призові місця він брав, але здобути перемогу не вдавалося. І ось у Ростові Віктор грав у парі з Володимиром Нікіфоровим, сильним гравцем з Баку, який одружився з українкою та переїхав до Києва. Два місяці Швачко вмовляв Нікіфорова грати в парі, та недаремно: в Ростові вони дійшли до фіналу, де в блискучому атакувальному стилі обіграли найсильнішу пару Союзу Вавілов – Пешехонов, перервавши їх семирічне домінування.

Віктор Швачко і Володимир Нікіфоров – чемпіони СРСР у парі 1977 року. Ростов-на-Дону

У 1982-му Віктор Швачко виграв свій останній чемпіонат СРСР (у міксті з Литвинчевою), і його запросили очолити збірну Союзу. Це було цілком логічне рішення: адже ще 1979 року йому надали звання заслуженого тренера України, він був членом КПРС, капітаном збірної й постійно допомагав проводити тренування на зборах своїм попередникам – Володимирові Ліфшицу, Анатолієві Гайдуку, Дмитрові Рибакову.

Він серйозно взявся до справи: створив тренерський штаб, залучив до співпраці науковців (серед яких були провідні українські фахівці Володимир Платонов і Вадим Запорожанов), розробив програму підготовки, створив структуру збірної (головний тренер, робочі тренери, лікар, масажист, наукова група). Швачко розв’язав багато організаційних питань щодо зборів, змагань, екіпірування, запровадив здавання контрольних нормативів, індивідуальні плани роботи спортсменів із персональними тренерами на місцях тощо. Тобто вивів збірну СРСР на професійний рівень.

Такий підхід приніс свої плоди: під орудою Віктора Швачка радянські тенісисти здобули перші нагороди на престижних турнірах. Бронзовими призерами чемпіонатів Європи стали Світлана Белясова з Могильову (1986, Упсала, Швеція) та Андрій Антропов з Омська (1988, Крістіансанн, Норвегія).

На корті легенда українського бадмінтону Віктор Швачко, 23-разовий чемпіон СРСР

Проте через певні московські ревнощі українського тренера 1989 року змусили полишити пост очільника збірної СРСР, перетворивши його на «тренера збірної СРСР по УРСР». Серед претензій, які закидали Швачкові, було й те, що він, мовляв, у формуванні складу збірної СРСР надає перевагу своїм українським гравцям.

Швачко-тренер поділяє тренерів на три категорії:

• Може розказати, але не може показати.

• Може показати, але не може розказати.

• Може і розказати, і показати.

Себе по праву залічує до третьої…

Після розвалу Союзу Віктор Швачко й далі керував національною збірною України, здобувши з нею в 1995 році Кубок Гельвеції. Був державним тренером із бадмінтону. З 1995-го по 2008 роки працював начальником управління спортивних ігор Міністерства спорту України. З 1991 року протягом 26 років очолював Федерацію бадмінтону України. Вісім років був членом Національного олімпійського комітету України.

Довідка

Чемпіон СРСР в одиночному розряді (3): 1969, 1970, 1971.

Чемпіон СРСР в парному розряді (1): 1977 (з Володимиром Нікіфоровим).

Чемпіон СРСР в змішаному розряді (9):1968, 1969, 1970, 1971(з Іриною Шевченко (Натаровою), 1977, 1978, 1980, 1981, 1982 (з Надією Литвинчевою).

Крім того, він десять разів ставав чемпіоном СРСР у командних змаганнях, виступаючи в складі збірних команд України та ДФСО «Буревісник».

Майстер спорту міжнародного класу (1971), заслужений тренер України (1979).

У складі збірної СРСР у 1979 році в Австрії виборов Кубок Гельвеції, а 1980-го в парі з Надією Литвинчевою ввійшов до топ-8 на особистому чемпіонаті Європи (Ґронінґен, Нідерланди).

Був головним тренером збірної команди Радянського Союзу (1982–1989), а також у різні роки головним тренером збірної команди України – загалом 15 років. Уперше тренером збірної України став, коли ще був гравцем, тобто був тренером-гравцем.

Як тренер підготував таких майстрів, як Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова, працював із нею після Валентини Савельєвої), Віра Косенко, Олександр Швачко, Ігор Мармер, Ольга Швачко, Євген Татаржинський, Михайло Бойчук, Володимир Кашуба.

Віктор Швачко є заслуженим працівником фізичної культури й спорту України. Нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, вищим знаком НОК України, знаком відзнаки ДФСО «Україна» і «Спартак».