Текст книги "Вогонь-охоронець"

Автор книги: Гліб Голубєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Хлопець у синьому халаті, з логарифмічною лінійкою, що стирчала з кишені, був, навпаки, дуже небагатослівним.

– Віктор, колосальний програміст, – представив мені його Мишко Званцев.

А хлопець уже спокійно схилився над копією знайденого документа, машинально виймаючи з кишені свою логарифмічну лінійку. Чим вона йому тут може допомогти?

Що творилося далі, досі не збагну до пуття і тому навряд чи зможу детально розповісти. Я раптом знову відчув, що перебуваю в дурному становищі, як і тієї миті, коли дістав дивний документ з-під землі. Михайло і Віктор про щось заклопотано розмірковували, але я майже нічого не розумів із їх бесіди. Алгоритм, статистичні властивості тексту, кодування за таблицями випадкового набору символів, ентропія, математичне очікування й дисперсія[7]7
  В даному випадку герої книги користувалися спеціальними термінами з кібернетики й вищої математики.


[Закрыть] – ні, вони говорили справді якоюсь невідомою мені мовою.

Я й не намагався надто вникати в їхню розмову, озиваючись тільки на питання, що стосувалися особисто мене чи археології. Вони замінили кожну літеру грецького алфавіту цифрами. Звичайна грецька літера «альфа» набула внаслідок цього зовсім дивовижного, по-моєму, вигляду: 100000. А «іпсилон» набув вигляду – 100101. Ось тепер, здається, документ справді надійно перетворили на якусь шифровку…

Взагалі про технологію всієї підготовчої роботи по розбору знайденого документа я більше нічого говорити не буду: хто хоче (і здатний в цьому розібратися), можуть дізнатись про всі деталі із спеціальної статті, яку Михайло й Віктор готують зараз для збірки, присвяченої проблемам кібернетики.

Так вони чаклували над цифрами щовечора протягом тижня. І Віктор, похитуючи головою, кілька разів казав мені:

– Надто мало тексту, боюсь, нічого не вийде. Повторюваність деяких літер мізерна. Якби ви нам дали побільше тексту…

Дивак! Я й сам хотів би знайти нові документи: хай навіть незрозумілі, написані такою ж загадковою мовою. Але, крім цього шматка папірусу, у нас поки що нічого не було.

Врешті настав день, коли за розпорядженням шефа, якого я так і не бачив і навіть не знав його імені, нашій групі № 15, як вона, виявляється, офіціально вже називалася, повинні були за графіком дати на тридцять шість годин обчислювальну машину. В зал, де вона стояла, мене не пустили.

– Однаково нічого не побачиш, а тільки будеш плутатись під ногами, – суворо сказав мені Михайло.

І цього разу я не наважився з ним сперечатись, тільки глянув через напіввідчинені двері на машину. Але не побачив нічого нового, крім тих самих пультів з лампочками та загадкових приладів уздовж стін. А потім двері зачинились, і я пішов додому чекати…

Не знаю, скільки минуло часу до наступного вечора, – мабуть, тридцять шість не годин, а років чи, може, десятиріч. Я почув Мишкові швидкі кроки і відчинив двері раніше, ніж він устиг подзвонити. Передусім уп'явся поглядом в його лице. Воно було збентежене. Отже, все виявилось липою, ще однією брехнею?

– Ну?

– Та дай ти мені роздягтися! – сказав він, одпихаючи мене вбік і розмотуючи шарф. – Розумієш, дуже мало тексту, Віктор мав рацію.

– Де текст? – закричав я.

Ніяковіючи, Михайло поклав переді мною аркушик паперу, на якому було написано:

«Візьми. . по-ахейськи

«благовон», вичави з неї. . і роз

Веди. . водою із. .

Додай. . . . два,

. . візьми. . пива. одну,

заріж. . націди його. в ту

і. . і доверху. . розведеним

. . це розмішуй. . .

не. . піна. . три

. . . і. . . .

. . . змова. . .

. . . «Сарон, Калафон. .

. . і. . одним духом. .»

– Оце і все. Як бачимо, не дуже густо. Але нічого не вдієш, текст занадто коротенький, куций, – сказав Михайло так, нібито у чомусь завинив. – Тарабарщина. І, по-моєму, не дуже цікава: чи то сторінка з кухонної книги, чи то рецепт якоїсь отрути – не випадково тут згадується слово «змова» й чиїсь імена.

– Нічого ти не розумієш в археології,– вирішив я втішити його, хоч і сам був розчарований. – Тобі все здається, ніби для нас найважливіше знайти якийсь скарб. А часом звичайнісінькі черепки посуду чи ось такий запис можуть розповісти куди більше, ніж гарна ваза і золотий кубок. Матеріальна культура народних мас стародавнього світу – ось що нас цікавить над усе: як розвивались продуктивні сили суспільства, що люди сіяли на полях, що виробляли в майстернях, у які виробничі відносини вступали вони між собою в процесі праці.

– Ну, й про що тобі говорить ця куца розписка, доморощений Шерлоку Холмсе?

– Ну, по-перше, я помилявся, вважаючи це за якийсь господарський опис чи реєстр. Найпевніше, це рецепт, який жрець чомусь хотів засекретити, приховати від чужих очей…

– А може, все ж повідомлення про змову? Мишкові дуже хотілося йти слідами героїв Едгара По. Рецепт його не вдовольняв: яка в ньому романтика?

– Та ні, слово «змова» тут вжито в розумінні «замовлення». А імена справді не грецькі, мабуть, якісь магічні божества чи демони.

Я ще раз уважно переглянув запис і додав: – Деякі пропуски, здається, можна відновити за змістом, допомогти твоїй чудо-машині. По-ахейськи «благовоном» називали м'яту. Отже, перший рядок читається: «Візьми м'яти, що називається по-ахейськи «благовон»… Шостий рядок: «заріж», мабуть, якусь жертовну тварину, а не підступного ворога, як ти гадаєш; «націди її»1—напевно, «крові» – в якусь посудину… Так, без сумніву, рецепт. Але навіщо жерцю треба було зашифровувати його, не розумію!

– Хотів приховати, щоб стати монополістом. Ти думаєш, у стародавні часи шахраїв не було, чи що?

– Можливо.

Тут я помітив, що Михайло якось дивно мнеться, неначе хоче щось сказати, та соромиться, – зовсім на нього не схоже.

– Ти чого?

– Та так, є одне міркування…

– Ну, кажи.

– Боюсь бовкнути таку нісенітницю, як тоді Алик про стародавніх авіамоделістів, – засміявся Мишко. – Розумієш, я теж думав: навіщо все це здалося жерцю? Чому його не влаштовувала рідна мова, від якої потім пішли всі писемності Європи й деякі алфавіти Азії? В порівнянні з громіздким вавілонським клинописом чи єгипетськими ієрогліфами грецький алфавіт уже на той час був найпрогресивнішим, простим і логічним. Недарма його, по-різному зінивши написання літер, взяли потім за основу своєї писемності й деякі інші народи.

– Ти, виявляється, не гаяв марно часу…

– Навіщо ж було жерцю, полишивши грецький алфавіт, складати якусь нову мову, зберігши для неї лише деякі грецькі слова, та ще й перекручені? – вів далі він, відмахнувшись від мене, як від мухи. – Чи тільки для зашифрування цих секретів? Та задля цього можна було й не займатись складанням нової мови – досить лише зашифрувати записи цифрами чи умовними значками, як це робили пірати в оповіданні Едгара По.

Він помовчав і додав:

– Ти зверни увагу, що ця загадкова мова була, мабуть, якоюсь дуже простою, логічною і ясною, бо чимало слів машина розшифрувала швидко і легко…

– Ну й що ж ти хочеш, врешті, сказати?

– «Щось на зразок есперанто», – визначив її Віктор Крилов. А його логічний розум дуже точно схоплює такі речі…

Мишко люто подивився на мене – чи не сміюсь, як він у свій час над Аликом, і вів далі.

– Що більше я аналізував думки, які виникали в процесі підготовки програми для машини, то більше внутрішньо погоджувався з таким визначенням. Так, простотою граматичних форм, логічністю і лаконізмом мова цього документа дуже нагадує есперанто.

Тут вже я не витримав:

– Есперанто в першому столітті до нашої ери? Тобі шкодить читати багато книжок з лінгвістики! Слухай, це все із тієї ж серії геніальних, але забутих відкриттів стародавніх людей. Стальні колони, які не іржавіють, марсіяни в пустелі Сахара, металеві цвяхи, шпильки, нібито знайдені в доісторичних шарах вапняку… Все це можуть вигадувати такі, як ти, що зовсім не знайомі з реальним побутом стародавніх людей. Рабовласницький лад, грецькі міста в оточенні ворожих племен скіфів і таврів, які не мають ще своєї писемності,– ну, скажи мені, зроби ласку, чого це грецькому жерцю з храму Асклепія раптом спаде на думку складати за таких умов есперанто для полегшення і зміцнення міжнародних зв'язків? Відсутність найменшого чуття історизму! Ні, ти вже краще частіше згадуй в'їдливі, але цілком справедливі слова Марка Твена: «Відомостей, невідомих людям у давнину, було дуже багато…»

– Гаразд, вважаймо, що цієї розмови не було. Що ти збираєшся далі робити?

– Копати, шукати! Якщо цей жрець вів шифровані записи, то й ховав їх у якийсь тайник. І, звичайно, не встиг звідти забрати тієї ночі, коли зненацька напав ворог. Відшукати цей тайник! Треба буде – підпалю ваш проклятий майданчик для танців, але докопаюсь до нього!

– Ні, все ж доведеться тебе, мабуть, зв'язувати й відправляти до психіатричної лікарні… Та гаразд, я поки що нікому не скажу, що ти з глузду з'їхав, тільки надсилай мені побільше обгорілих цеглинок для аналізів.

Ну й дались йому ці цеглини!..

Знову бере слово О. Скорчинський

Новий сезон розкопок я вирішив почати з планомірного повторного обстеження всіх руїн храму Асклепія. Храм мав у плані форму літери «Т». Ми розкопали ліве крило й центральну частину. Праве крило, на жаль, було для нас недоступне: на його місці уже збудували санаторій.

Комірчина писаря-раба, де ми знайшли залишки кошика з папірусом, була якраз в кінці лівого плеча літери «Т». Я припускав, що й усе праве крило займали, мабуть, службові приміщення. Навряд чи там міг бути тайник. Найпевніше всього, його слід шукати десь поблизу центральних приміщень, де містилися жертовники та мешкали жерці.

Вся ця частина була розкопана ще торік. Але ми почали її обстежувати наново, розуміючи, що при звичайних розкопках тайник цілком можна пропустити, якщо не шукати його спеціально.

Знову, сантиметр за сантиметром, я сам перекопував усю землю в торішньому розкопі. Мені допомагав Алик Рогов, та незабаром йому ця робота, мабуть, почала здаватися марною. Він копав абияк, тільки «відбував», а потім негайно змивав пилюку й бруд і десь зникав на весь вечір.

Я довго не міг зрозуміти, куди ж це він поспішає щовечора, поки випадково не побачив акваланг. Отже, торішній візит Мишка все-таки залишив свої наслідки: мої хлоп'ята теж помітили, що море у них під боком. Не вистачало ще тільки Мишкової чергової відпустки, щоб вони додумались разом з ним пірнати в це злощасне підземне озеро.

Та я помилився.

Одного разу ввечері я сидів у наметі й заповнював щоденник розкопок. Алик зник, як завжди, зразу після роботи, взявши акваланг. Сонце вже сіло за гори, в наметі темніло. Час було засвітити ліхтар.

І раптом вхідна запона відкрилась, і в намет просунулась патлата Аликова голова. Все обличчя його було в глині. Чи не трапилось чого?

– Олексію Миколайовичу… Я скелет знайшов, – поспішно заговорив Алик, насилу втискуючи в намет своє довгов'язе тіло й для чогось волочачи за собою теж вимазаний грязюкою акваланг.

– Де? Який скелет? Утопленика, чи що?

– Та ні, не в морі, а в тій печері, що восени розвідували. Я вирішив її добре обстежити. Пірнав кілька разів у підземне озеро, там друга печера…

Так ось куди, виявляється, виряджався він щовечора з аквалангом! А я гадав, він собі пірнає в море, як усі нормальні люди…

– Нічого особливого не знайшов… А от сьогодні в боковій кишені побачив скелету – нескладно розповідав він далі.

– В якій кишені?

– Та це у нас, спелеологів, підземні тупики так називаються. Зовсім невеликий грот, а в ньому скелет.

– Стародавнє поховання?

– Не знаю, не зміг визначити. Треба вам самим подивитись.

Більше я нічого путнього від нього не добився. Рушати в печеру проти ночі було небезпечно. Вирішили чекати ранку.

– А як же ти туди один лазив? – накинувся я на нього. – Ще хвастався, ніби досвідчений печерник. Хіба можна це робити?

– Так я ж не один, – ніяковіючи, виправдовувався Алик, даремно намагаючись стерти з розпаленого обличчя бруд і тільки розмазуючи його ще більше. – Павлик Курашов зі мною ходив для страхування й сидів на березі озера, поки я пірнав. І щоразу ми біля входу записку клали з позначенням часу, коли зайшли в печеру й коли мали намір повернутися. Отже, я всіх правил безпеки дотримувався. Та й товариші знали, куди ми йшли.

– Виходить, потай від мене?

– Чому потай? – пробурмотів він. – Обстежували печеру у вільний час. Ніхто не може нам заборонити займатися спортом після роботи, адже так? А вам і хлопцям не говорили, щоб не створювати навколо цієї справи нездорового ажіотажу…

– Ось я тобі покажу нездоровий ажіотаж за порушення експедиційної дисципліни, – посварився я йому кулаком, хоч це, мабуть, було не зовсім педагогічно. – Ти забув, що все-таки в експедиції знаходишся, а не на курорт дикуном приїхав? Я ж за кожного з вас головою відповідаю чи в робочий, чи в неробочий час! А зараз іди вмийся… печерний жителю.

Лізти в цю печеру та ще й пірнати в підземне озеро мені, визнаю, зовсім не хотілось. Та не залишити ж стародавнє поховання необстеженим!

Вранці, без зайвих розмов, я доручив одному студентові замінити мене на розкопках, а сам у супроводі Алика й Павлика Курашова подався в печеру. Акваланг у нас один, та Алик прихопив ще маску з дихальною трубкою. Каже, що добре вивчив, як треба користуватися, й цілком обійдеться цим простим спорядженням.

При вході до печери ми лишили записку: зайшли о такій-то, маємо намір повернутися не пізніше шостої вечора. Про це повідомили й мого заступника на розкопках.

Усю підземну дорогу до самого озера ми пройшли без будь-яких ускладнень. Алик проходив тут не раз і старанно розмітив шлях крейдяними стрілками на стінах.

Ось і озеро. Вода в ньому при світлі наших трьох ліхтарів здавалась зовсім чорною, густою й маслянистою, виблискувала, мов нафта. При думці, що доведеться поринати в неї, в мене мурашки пробігли по шкірі. Та Алик швидко роздягнувся, діловито приладнав маску, в той же час інструктуючи мене:

– Як пірнете, пливіть біля самого дна, щоб головою об скелю не стукнутись. Це недалеко, всього метрів три з половиною буде. Тоді можна виплисти. Я піду першим і вам посвічу там біля виходу.

Потім він прискіпливо перевірив, чи добре запаковані в гумовий, водонепроникливий мішок фотоапарат з лампою-спалахом і блокнот. Я захопив усе, щоб там, на місці, як належить сфотографувати й замалювати знахідки, перш ніж їх досліджувати.

Нарешті зібралися. Щулячись, я дивився, як Алик тримається за каміння, входить у чорну воду й зникає в ній з головою. Зараз моя черга. Павлик залишився на березі з нашим одягом.

Дуже неприємне це відчуття – занурюватись у холодну брудну воду. В ній набралося так багато мулу, що вона здавалася липкою та в'язкою. Мимоволі хотілося швидше вилізти з цієї підземної трясовини…

Здається, фізично відчуваєш, як важко давить на тебе все громаддя скелі, що нависла зверху. І я проти волі майже плазував замуленим дном, притискався до нього всім тілом – так і виповз на берег замурзаний.

Раптом у вічі мені вдарило світло ліхтаря. Крізь мутні патьоки брудної води на склі маски я ледве розгледів Алика, який простягав руку. Він допоміг мені вибратись на слизький берег і скинути акваланг.

Підземний зал, до якого ми потрапили таким незвичним шляхом, був, мабуть, величезним. Наші ліхтарики виривали з темряви то блискучі гігантські бурульки сталактитів, що звисали звідкілясь згори, з невидимої нам стелі, то кусок скелі, вкритий гострими кристалами неправильної форми. А далі все потопало в мороці. Вздовж однієї стіни вишикувались тонкі білі колони, нагадуючи труби величезного механізму. Вапнякові патьоки покривали всі стіни, наче химерні драпіровки й мережива. І всюди неголосно дзюрчала, дзвеніла, шепотіла вода, безліччю струмків уливаючись у підземне озеро…

Але роздивлятися зал ніколи. Алик тягне мене туди, де темрява здається особливо густою й похмурою.

Ми боком пробираємося мимо наїжаченої гострими шипами скелі. Тоді хекаємо й задихаємось, майже плазом пробираючись вузьким проходом. Алик підводиться на весь зріст і намацує променем ліхтарика невеликий майданчик під навислим козирком скелі.

– Ось тут, – хрипко вимовляє він.

Я спрямовую світло свого ліхтарика туди, під навислу скелю, й поволі наближаюсь.

Скелет лежить у невеликій ніші, роздивитись його важко. Але спочатку треба виконати перше тверде правило: сфотографувати й замалювати знахідку перед тим, як торкатися до неї. Скільки випадків відомо в історії археології, коли від дотику невправної руки розсипались, вмить перетворювались на порох, пилюку дуже цінні знахідки! Для цього інколи й торкатися не треба, досить лише струменя свіжого повітря.

Я поспіхом розпаковую гумовий мішок, виймаю з нього лампи, фотоапарат, готую до зйомки.

– Олексію Миколайовичу, а якого приблизно часу це поховання? – знову пошепки, ніби остерігаючись порушити підземний спокій, питає Алик.

Я розумію його приховане бажання, щоб знахідка неодмінно виявилась якоюсь винятковою, дуже давньою, дивовижною для науки. Та поки що нічого відповісти йому не можу.

– Можливо, таврів чи навіть кизилкобинців. Це загадкове плем'я населяло тутешні гори ще до таврів і, як правило, влаштовувало могильники саме в печерах. Кожна нова знахідка їх особливо цікава для науки.

«А може, це зовсім не могила?» – майнуло в моїй голові. Ні ритуальних предметів, якими всі стародавні племена обов'язково обряджали покійників у дорогу до загробного царства, ані прикрас.

Кортить оглянути скелет краще, але я стримую себе. Насамперед сфотографувати.

Апарат готовий. Осяваючи підземелля сліпучими спалахами електронної лампи, я роблю один за одним десять знімків з різних положень. Потім ми встановлюємо навколо майданчика кілька свічок, і я починаю замальовувати в зошит детальний план поховання. Алик схвильовано сопе в мене над вухом.

Малювання вимагає повної уваги й зосередженості. Та в моїй голові все ж одна за одною спливають уривчасті, безладні думки.

Який, мабуть, таємничий і зловісний ми маємо вигляд збоку: при неправильному освітленні свічок дві принишклі людини схилилися над скелетом… Чому в нього такий потворний лоб? І на кістках грудної клітки слід удару. Чим?.. Ні, цю руку я намалював неправильно, вона йде ось сюди.

Так. Здається, перший малюнок закінчено. Тепер треба розмітити ділянку на квадрати й приступати до детального обстеження. Можливо, по сережках чи персню, по залишках прикрас, поховальних речей вдасться, нарешті, визначити, до якого часу належить поховання.

Ми з Аликом забиваємо кілочки по краях майданчика, натягуємо між ними міцну мотузку. Її сплетіння утворює чітку сітку правильних квадратів, щоб кожна кістка, кожна знахідка мали точну адресу і можна було записати в щоденник розкопок: «Знайдено в квадраті такому-то».

Скеля тверда, кілочки не хочуть у неї вбиватися, мокрі руки зриваються. Нарешті ми справляємося з цією нелегкою роботою, закривавивши собі пальці. Тепер можна перепочити й посмалити цигарку.

Ми сідаємо просто на мокре каміння біля скелета, оточеного свічками. Я дивлюсь на годинник. Хіба минуло вже шість годин, відколи ми увійшли в печеру? Тут втрачаєш усяке відчуття часу. Треба поспішати, бо нагорі почнуть турбуватися й, чого доброго, підуть на розшуки.

Прикро, але я не бачу прикмет, які допомогли б визначити час поховання. Одяг давно зітлів, нема ні металевих, ні кістяних прикрас. А може, це зовсім не поховання, людина просто забрела в печеру та й загинула тут? Від чого? Вбивство? Але коли воно сталося? І якою зброєю перебиті ребра, куди вона поділась?

Алик світив мені, тримаючи в руках, крім ліхтарика, ще дві свічки. Розтоплений стеарин капав йому на руки, та він не помічав цього.

Мені здалось, що біля долоні скелета щось тьмяно блиснуло.

– Ану, посвіти сюди краще! – сказав я.

Так, серед каміння виднівся якийсь довгастий предмет. Я обережно підчепив його пінцетом і витягнув.

– Нічого не розумію! – розгублено пробурмотів я.

У мене на долоні лежав досить довгий, сантиметрів із десять, звичайний металевий стержень, щільно обплетений дротом!

Я протер ганчіркою вапняковий наліт, що покривав його. Так, безперечно, дріт намотаний на металевий стержень.

– Це ж дріт! – вигукнув я здивовано.

– Як?! – Алик потягся до мене. При цьому вільна його рука, якою він притримувався за уламок скелі, раптом ковзнулась і зачепила череп.

Тієї ж миті череп на наших очах зник, зруйнувався. Ми не встигли опам'ятатися, як замість нього перед нами лежала невеличка купка сірого пороху.

– Що ти наробив! – вигукнув я, але тут-таки махнув рукою. – А втім, нічого страшного.

– Чому? – зовсім принишкло спитав уражений Алик.

– Та тому, що даремно ми з тобою стільки часу згаяли. Пірнали в підземелля, підкрадалися до цього скелета мало не навшпиньках, намагались не дихати, фотографували, малювали. А кому він потрібний?

– Виходить, це не стародавнє поховання? – несміливо спитав Алик.

– Звичайно, ні. Стародавні люди дроту не вміли робити.

– А як же він сюди потрапив?

– Нехай це слідчий з'ясовує. 3бирай манатки та й гайда звідси, нічого нам тут робити.

Ми мовчки засунули в гумовий мішок фотоапарат, зошит, погасили й прибрали недогарки свічок. Стержень, обмотаний дротом, я теж захопив з собою.

Ми вже добрались до берега озера й приготувались пірнати, коли заглиблений у сумні думки Алик раптом гірко сказав:

– Надало ж мені зачепити цей череп? І чому він розсипався?

– Це, брат, у хіміків та анатомів треба спитати. Може, тут вода така, що роз'їдає кості. Чи повітря в печері. Ти не дуже сумуй, – втішав я його. – Один археолог знайшов в Італії гробницю етруського воїна – це справді цінність. Почав її розкривати, тільки заглянув у щілину. Воїн лежав у гробниці, мов живий. Кожна зморшка на його обличчі чітко виднілася, кожна волосинка вусів. І враз усе перетворилось на пилюку від струменя свіжого повітря. Мумія воїна зникла, щезла на очах приголомшеного дослідника. От для нього це був удар, уявляєш? Ну, гаразд, пірнаймо.

Тепер, після такої прикрої невдачі, занурюватися в цю грязюку було ще бридкіше. Та нічого не вдієш.

– Довго ж ви там копалися! – невдоволено сказав Павлик, який чекав нас. – Я зовсім змерз. Ходімо швидше на волю. А що знайшли?

– Юнацький скелет Александра Македонського, – буркнув я.

Поки ми вибирались із печери, Алик поспіхом розповів йому про наш невдалий похід. Павлик експансивно охкав, сплескував у долоні, крутив головою.

Вибравшись на білий світ, ми спершу поспішили на берег моря змити грязюку. А коли скупались, витяглії з мішка й знову стали розглядати дріт. Його вкривала товста вапнякова плівка – осад підземної води.

– Ану спробуймо зшкребти грязюку й відмити його як слід, – запропонував Павлик.

– Ні, на ньому, може, збереглися відбитки пальців, – зупинив його Алик.

– Які відбитки пальців?

– Ну, того… хто його туди приніс, у печеру. Дактилоскопія. Ви ж віддасте цей дріт слідчому? – спитав мене Алик.

Я кивнув.

– Отже, чіпати його не можна, – суворо сказав він.

– Та ви вже замацали його своїми пальцями, поки розглядали в печері,– цілком резонно заперечив йому Павлик.

– Нічого, там розберуться, – не дуже впевнено сказав Алик. – Там відрізнять наші відбитки від слідів пальців злочинця.

– То ти гадаєш, його там убили, в печері? – пожвавішав Павлик. – А хто? Й коли?

Тут вони стали вдвох малювати такі фантастичні здогадки, що я рішуче перебив їх:

– Ну, досить з мене цієї печери Ліхтвейса. Ходімте до табору, сищики. І глядіть, хай спробує хтось знову полізти в печеру! Негайно відчислю з експедиції!

Наступного дня я пішов до районного відділення міліції й розповів про нашу несподівану знахідку. Молодий рум'янощокий лейтенант вислухав мене дуже уважно, відразу набрав суворого й ділового вигляду, навіть застебнув комірець кітеля. А коли я передав йому дріт на стержні, очі в нього загорілись. Ще б, я розумів його: не часто доводиться вивчати історії загадкових скелетів, знайдених у підземеллі!..

– Дякую вам за важливе повідомлення, – сказав він, міцно потискаючи мені руку. – Ми негайно ж займемося цією темною справою.

Уже в дверях я озирнувся. Лейтенант, зовсім забувши й про мене, й, мабуть, про все на світі, для чогось пильно розглядав дріт крізь сильну лупу. Може, він і справді шукав на ньому відбитки пальців?..

Увечері я проявив плівку, щоб відправити слідчому й фотознімки, зроблені в печері. «Який він був головастий! – мимоволі подумав я, розглядаючи ще мокрі відбитки при зловісному світлі червоної лабораторної лампочки. – Шкода, що череп розсипався. Можна було б відновити риси за методом професора Герасимова. Людину з такою головою не важко було б розпізнати…»

«А що, коли це був стародавній кизилкобінець чи тавр? – подумав я. – Бо стержень з дротом міг підкинути хтось із жартівників, як отой Вася Хариков, що лишив свій безглуздий автограф у печері…»

Коли відбитки просохли, я відправив їх одним студентом у пакеті до слідчого.

За кілька днів знову подумав, що треба було б і самому навідатись до міліції, дізнатися, чи не знайшли вони чогось новенького в печері. Та нова несподівана – вірніше, довгождана! – знахідка відразу примусила мене забути й про цей нерозумний похід у печеру, і про наші детективні пошуки.

Ми нарешті виявили тайник!

Сталося це так. Я разом з Аликом вдруге обстежував залишки фундаменту однієї з колон спаленого храму. Звичайно для цього використовували грубо обтесані брили місцевого каміння. Та коли я постукав молотком по цій брилі, звук відразу показав: у ній є якась порожнина. І справді, коли я всунув лезо ножа в щілину, що виднілась між брилою і мармуровою плитою, яка прикривала її зверху, плита поволі, мовби неохоче, зрушила з місця, відкриваючи темний отвір.

Тайник? Але зараз я якось навіть не дуже радів і хвилювався. Мабуть, тому, що в душі давно чекав цієї миті, твердо був упевнений, – рано чи пізно знайду тайник, нехай заради цього довелося б кілька років перекопувати всю землю серед руїн стародавнього храму. Тепер я просто переконався, що йшов правильним шляхом.

Я засунув по лікоть руку в темну пащу тайника.

Вона намацала щось холодне, металеве. Невже мідна циста, в яких греки як правило ховали й перевозили рукописи, оберігаючи їх від вологи? Серце в мене так і закалатало.

Я поволі витягнув дивний предмет із тайника, й всі навколо зойкнули. Це була… нижня щелепа людини, тільки не справжня, а досить майстерно зроблена, здається, із срібла. Слідом за нею я витягнув ніс – довгий, з характерною горбинкою, теж срібний.

– Що це? Срібний скелет? – вигукнув хтось із студентів за моєю спиною.

Я теж з великим подивом і збентежено розглядав цікаві знахідки. От тобі й маєш: знайти ще один скелет, цього разу срібний!

І раптом згадав про стародавній забобонний звичай: хворий, що вилікувався, іноді офірував богові щось на зразок «макета» тієї частини тіла, яка в нього боліла. Найчастіше такі жертовні дари робили саме із срібла. А жрець, який зробив цей тайник, мабуть, привласнив кілька цінних речей.

Коли нашвидку пояснив хлопцям, вони ніби трохи розчарувалися. Видно, намірилися справді знайти цілий срібний скелет.

Але раптом знову всі завмерли, бо я засунув руку в тайник глибше, по самий лікоть, і витягнув довгождану цисту – позеленілий від часу мідний циліндричний футляр.

«А що, як у ньому нічого немає? – Я раптом так злякався, аж піт проступив у мене на лобі, й довелось його швиденько стерти брудною рукою. – Циста не запечатана, кришка закручена не до краю. А коли жрець не встиг покласти в неї ніяких документів і вони згоріли тієї панічної ночі?..»

Руки в мене тремтіли, поки я відгвинчував кришку цисти, а всі напружено стежили.

Але ось із футляра поволі виповз товстий згорток папірусу. Я гучно зітхнув, і всі навколо теж полегшено перевели подих.

Краєчок трохи зіпсований, відвологлий. Та це нічого. Вже при першому побіжному огляді рукопису я зрозумів: його знову написано грецькими літерами, але зашифровано. Теж не страшно. Рукопис великий, ми його неодмінно розшифруємо!

На ранок я вже вилетів у Москву й просто з аеродрому помчав до Мишка в інститут. П'ять хвилин, поки я чекав його на прохідній, здались мені вічністю… І ось знову ми складаємо таблиці, перекладаємо літери на мову двійкового обчислення. Але зараз ця робота вже йде куди веселіше: адже стільки матеріалів у нас в руках – цілий рукопис!..

Сам директор інституту (він виявився, до речі, зовсім не старим, як я собі його уявляв з розповідей Мишка, а веселим засмаглим чоловіком років під сорок п'ять з хорошою спортивною виправкою) кілька разів заходив до нас і підганяв, допомагав дуже слушними порадами. Схоже, що він теж вечорами займався порівняльною лінгвістикою…

Нарешті ми стоїмо перед машиною, що блимає різнокольоровими вогниками сигнальних ламп. Вона неголосно басовито гуде, немов підбадьорює та заспокоює.

Проте я ніяк не міг угамуватися до тієї самої хвилини, поки переді мною не ліг на стіл перший, щойно віддрукований на друкарській машинці аркуш, і я вільно читаю першу фразу:

«Воістину за сорок років служіння в храмі Асклепія не раз довелось мені бути очевидцем разючих проявів людської дурості…»