Текст книги "Вогонь-охоронець"

Автор книги: Гліб Голубєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Гліб Голубєв
ВОГОНЬ-ОХОРОНЕЦЬ

Науково-фантастична повість

Малюнки Л. Призанта

ДИВНІ ЗНАХІДКИ

Відомостей, невідомих людям у давнину, було дуже багато.

М. Твен

Розповідає Олекса Скорчинський

Неймовірна ця історія й без того дуже заплутана, та ще Мишко Званцев наполіг, щоб ми її розповідали неодмінно ось так – по черзі, розділами, доповнюючи один одного. То краще вже я вам одразу відрекомендуюсь, щоб уникнути плутанини. Звуть мене Олексієм, прізвище – Скорчинський. Науковий співробітник Інституту археології.[1]1
  Мені здається, якщо вже заповнювати анкету, то треба це робити за всіма правилами: чоловіча, росіянин, ні, не був, не маю, англійською слабо, неодружений. (Примітка М. Званцева).


[Закрыть]

От бачите, Мишко вже кепкує і перебиває мене, такий у нього характер. Хоч ми й домовилися не заважати один одному. Нехай кожен висвітлює події по-своєму і розтлумачує таємниці та незвичайні пригоди, яких ми зазнали. Але втручатись у чужу розповідь – це вже прийом заборонений, це значить впливати на оповідача.

Гаразд, не збочуватиму. Отже, про все з самого початку.

Я сиджу на купі м'якої землі, щойно викинутої із розкопок, і сумовито поглядаю у глибоку яму. Знову невдача!

Власне кажучи, з наукового погляду ніякої невдачі немає. Ми розкопуємо стародавнє грецьке місто Уранополіс, яке існувало понад дві тисячі років тому тут, на Кримському узбережжі. Сьогодні розчистили залишки фундаменту ще одного будинку, в якому за двадцять століть до нас жили люди. Ось там, напевно, було вогнище, біля нього вечорами збирались усією родиною, дивились, як довгі язики полум'я лижуть старий казанок з бобовою юшкою, – кіптява досі збереглась на камінні, вона так глибоко в'їлась, що її не стерли віки.

Звичайнісінький будинок… А чого ж я чекав?

Все йде добре, все нормально.

Оцей останній розкоп дає змогу відновити контури вулиці, якою блукають мої студенти з рейкою і теодолітом, наносячи її на план.

Поступово з-під землі вимальовується силует стародавнього міста. Ось тут була виноробня: на великому, трохи похилому зацементованому майданчику раби ногами чавили стиглий виноград, і червоний сік стікав жолобками в три великі резервуари. А в цих глибоких цистернах, видовбаних і теж старанно зацементованих просто в скелі поблизу берега моря, безперечно, солили рибу. Вона була важливим предметом експорту: вже на той час навіть у далеких Афінах славився жирний керченський оселедець.

За два роки розкопок ми добули з-під землі стільки цікавих речей, що взимку, коли припиняються польові роботи, ніяк не встигаємо їх упорядковувати і описувати. Ящиками з нашими колекціями в інституті заставили дві кімнати до самої стелі. Час писати дисертацію…

Чому ж не радіти?

Скажу чесно: все це череп'я амфор, залишки фундаментів і фортечних мурів, дитячі іграшки, викинуті багато століть тому на смітник, знаходять під час розкопок будь-якого старогрецького міста. А я чогось чекаю незвичайного. Чого – поки що не знаю сам.

Щоправда, нам поталанило за знахідками відновити в найменших деталях, як це місто загинуло в полум'ї дві тисячі років тому під час нападу войовничих скіфів.

Але й тут немає нічого незвичайного. Такі сутички відбувались тоді дуже часто. Всі міста і поселення грецьких пришельців понад берегами Чорного моря перебували під постійною загрозою нападу скіфів, таврів, сіндів чи інших місцевих племен, що оточували їх з усіх боків, притискуючи до моря. Платон глузливо порівнює ці поліси з жабами, що розсілися на берегах величезної калюжі.

Серед епітафій на мармурових плитах, які ми знаходили, розкопуючи некрополь, – стародавнє кладовище на околиці міста, – раз у раз натрапляли:

«Лісімах, син Псіхаріона, прощавай! Лісімаха, у поводженні з усіма громадянами і чужоземцями ласкавого, убив шалений Арей номадів. Кожен жалібно заквилив по ньому, померлому, оплакуючи квітучий вік мужа…»

«Філотт, син Мирмека, наразився на страшний варварський спис…»

І, як печальний приспів, у кінці кожного надгробного напису повторюється одне слово: «хайре» – «прощавай».

Чому ж я все-таки жду від розкопок чогось незвичайного? Які таємниці непокоять. мене? Передусім: чому місто називалося Уранополісом! В перекладі це означає – «місто неба».

Сьогодні ми знову знайшли стародавню монету, загублену кимось із городян на вулиці дві тисячі років тому. Звичайна монета, мідна, завбільшки з нашу трикопійкову. Греки називали її геміоболом – половинкою обола.[2]2
  Дрібна старогрецька монета.


[Закрыть] Вона майже не стерта, можна добре роздивитись усе, що на ній зображено: бог лікування Асклепій, що спирається на свій традиційний жертовний триніжок, обвитий змією, а праворуч від його голови – кілька зірочок у променях сонця. Вздовж обідка монети маленькими літерами написано грецькою: «Слава Ураніду й Аглотілу».

Необізнаному – монета як монета, чудова прикраса будь-якої нумізматичної колекції. А для мене, хоч вже третій рік розкопую це стародавнє місто, вона – цілковита таємниця.

Зображення різних богів на грецьких монетах того часу – явище звичайне, причому кожне місто мало своїх улюблених. В Херсонесі на монетах, як правило, карбували голову богині Діви, вона вважалась захисницею цього міста. На пантікапейських монетах часто трапляються зображення якогось бородатого божка з довгими цапиними вухами – щось схоже на міфічного Сатира, часом постаті Геракла, богині перемоги Нікі, німф, а також левів, коней, бою биків, дельфінів і осетрів. Але бога Асклепія, як мені відомо, в жодному з міст не шанували настільки, щоб його зображенням прикрашати монети.

І зовсім уже незрозуміло, чому бога лікування, котрий не має ніякого відношення до астрономії, зображено в оточенні якихось зірок. Не прояснює загадки, а тільки ще більше заплутує справу і лаконічний напис на монеті. Аглотіл – ім'я типово грецьке, а Уранід в перекладі означає «син неба». Надто незвично для нормального імені, скоріше якийсь своєрідний псевдонім.

Хто були ці Аглотіл та Уранід? За віщо їх удостоєно такої честі, що заради них спеціально карбували монету? Протягом трьох років ми знайшли вже кілька таких монет: і грошові мідні геміоболи, і більш цінні драхми (цінні, звичайно, з точки зору людей тих часів, для нас же зараз будь-яка стародавня монета однаково дорога), знайшли навіть один важкий статер – ціле багатство як на той час. І на всіх монетах однотипні малюнки, ті ж загадкові імена. І, головне, всі монети зовсім не стерті, щойно з-під карбу. Отже, їх було випущено на ознаменування тієї ж самої події.

А подія ця, про яку я після тривалих розшуків, переглянувши гору історичних джерел, знайшов лише одну коротеньку згадку, теж була загадкова і незрозуміла.

Місто заснували ще в V столітті до нашої ери мілетські купці, яких за непосидючість прозвали «вічними мореплавцями», і було воно спершу не Уранополісом, а Гераклією. Все ясно і зрозуміло: на честь відомого міфічного героя, ніяких загадок.

Чому ж раптом у 63 році до нашої ери, всього за кілька місяців до своєї загибелі в полум'ї пожарищ, воно раптом оголосило себе Небесним містом?!

Певно, така знаменна подія, – перейменування міст, – відзначалась за звичаєм у стародавніх греків спеціальним пам'ятним написом на мармуровій стелі. От коли б її знайти! Тоді ми б ураз про все довідались. Але де вона, ця стела? Можливо, лежить у землі під фундаментом одного з санаторіїв? Чи вже давно викопана якимсь заповзятливим місцевим жителем, розбита на куски, замурована в стіну ось цієї чистої кам'янички, заштукатурена, схована від моїх очей. Адже тут багато будинків зведено з уламків стародавніх споруд.

Та сподіватися знайти чудом уцілілу стелу з детальним пам'ятним написом, а ще більше якийсь історичний документ, що відразу з'ясували б усі таємниці, не доводиться. Залишається одне: відновлювати істину по крупинках, по розбитих черепках та обгорілих уламках, як це здебільшого й робимо ми, археологи.

І ось я сиджу на купі свіжовиритої землі, перевертаючи в руках знайдену монету, знов і знов розглядаю зображення бога Асклепія із зоряним вінком над головою й марно намагаючись щось зрозуміти.

Коли б вона могла говорити!

Хіба можна по черепках відновити психологію Одіссея чи Ахілла? Ці герої сивої давнини так і залишились би невідомими для нас, якби не оспівав їх у свій час Гомер. Та моє містечко не Троя, і в нього не було свого Гомера.

– О вельмишановний кандидате могильних наук, чи можу я сподіватись на вашу просвіщенну увагу? – перебиває мої роздуми знайомий насмішкуватий голос.

Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.

Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.

– Здорово, старий!

– Нарешті вибрався!

– Ну, докопався до центра землі?.

– Дуже радий бачити тебе, бісова душе! – Що за вислів, маестро!

Після цих безладних привітань ми знову міцно обіймаємося, поплескуючи один одного по спині.

– Ну, а тепер у море, – горланить Мишко, розмахуючи вихопленими з кишені плавками. – Дайте мені море, я його перепливу!

– Розумієш, до обідньої перерви ще година, – нерішуче відповідаю я.

– Що? Ти хочеш запевнити мене, що ви дотримуєтесь тут якогось табельного режиму? Біля самісінького синього моря, а пилюку змиваєте лише після роботи?

Оце завжди так. Чомусь усі вважають, ніби в Криму можна тільки відпочивати, а працювати тут і гадки нема. Варто сказати, що їдеш на розкопки в Крим, як на обличчях попутників у поїзді враз з'являються дзвозначні посмішки.

– Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, – твердо кажу я. – Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.

Слово Михайлу Званцеву

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський – просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння – й тішаться.

– Ось тут була вулиця, – урочисто пояснює мені Олекса. – Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки – не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

– Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

– Обережно, не пошкодь облицювання, – чую я від нього замість співчуття. – Це колодязь.

– Стародавній?

– Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

– І вода збереглась? – дивуюсь я. – 3 четвертого століття до нашої ери?

– Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

– Тим паче, чому ж ви його не засиплете? Ну, знайшли, подивились, зняли там схемку. Не залишати ж цей нікому вже не потрібний колодязь ще на тисячу років!

Він дивиться на мене, як на безнадійного шизофреника. Власне, я думаю, що вони тут усі божевільні, прибиті якісь.

Вранці запитаєш когось:

– Де Олекса, що це його не видно?

– Олексій Миколайович? Він у Пантікапей поїхав…

А цього Пантікапея на жодній карті не знайдеш, хіба що в підручнику з стародавньої історії. Він уже не існує добрих двадцять століть. Та для них Керч – усе ще стародавній Пантікапей. Фанатики! Страшні люди!

Але я, я, великомученик, у чому завинив? Ледь вирвав від начальства давним-давно належну відпустку, пригнався на цей благословенний берег – і що? Теж маю землю носом рити? Чи ножичком шкребти, затамувавши подих?

Мене завжди зворушує, яким знаряддям розкопують зловісні таємниці історії ці мудреці. Весь світ уже вгризається в земні надра скерованими кумулятивними вибухами чи, на гірший випадок, крокуючими екскаваторами з ковшем кубиків на двадцять п'ять. А вони – ножичком, ножичком… Найзвичайнісіньким, вульгарним кухонним ножем, який можна придбати в будь-якій господарчій крамниці. Або ще краще – колупають землю шилом, ланцетиком, голочкою швейною, натуральною. Та й це в них вважається занадто грубим інструментом. Якщо видряпають з-під землі уламок стародавньої нічної посудини, то вже користуються більш тонким і ніжним інструментарієм: обережненько зчищають сірий порох щіточкою для взуття, віничком чи помазком. А один у них, бувалий хлопець, Алик Рогов, ще вищий за мене, дужий, так той докумекав порох здувати… дитячою гумовою клізмочкою. Він тепер у них гордо в новаторах ходить: збагатив науку найновішим знаряддям дослідження.

І це у вік Атома й Кібернетики!

А найцікавіше: шпортаються вони отак годинами під пекучим сонцем, колупають землю голочкою, здувають порох новаторською клізмочкою – і що ж знаходять? Скарби Монтесуми?[3]3
  Спадковий верховний вождь ацтеків, голова спілки індіанських племен на території Мексіки. Середина XV – поч. XVI ст.


[Закрыть] Копальні царя Соломона? Ну, хоч би нову наукову істину?

Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.

І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.

В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.

– Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…

Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.

Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.

Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.

Спробував підмовити на прогулянки Тамару – є у них в експедиції така бідова смугляночка – теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.

Тепер ми так спланували час: вони копались, а ми купались. Хай нам буде гірше!

А бачились з Олексою тільки в обід та вечорами.

Вечеряти з цими земляними кротами було весело. У дворі маленького будиночка на околиці, де їхня база, щоразу розводили велике багаття. Всі вмощувались довкола на перекинутих ящиках, на відрах, що правили цій юрбі за посуд, а хто й просто простягався на теплій землі. І починалися байки та побрехеньки. Народ підібрався все молодий, зубастий, нудьгувати не доводилось.

Я, відверто кажучи, їх весь час під'юджував, по-блюзнірському називав археологію «найточнішою з усіх неточних наук», весь час викликав на суперечку. А вони з піною на губах відстоювали свої «визначні історичні відкриття», хоч, як на мене, то не дуже переконливо. Все ж, що не кажи, ми живемо у вік

фізики, техніки, кібернетики, і, звичайно, всі хлопці з головою на плечах обирають саме ці галузі науки. А вже археологія чи там література хай лишаються невдахам або одержимим, таким, як мій дружок Олекса.

Під час однієї з таких суперечок біля вогнища він не витримав і сплів досить цікаву й фантастичну історію про загибель цього самого Уранополіса, залишки якого вони по черепочку викопували голками та ножичками з-під землі.

– Слухай, ти, кібернетичний скептику! – накинувся він на мене. Видно, добре я йому допік того вечора своїми каверзними запитаннями. – Отже, по-твоєму, ми займаємось дурницями? А хочеш, я тобі по оцих самих «черепках», як ти зневажливо називаєш неоціненні пам'ятки стародавньої матеріальної культури, відновлю точну картину однієї давньої трагічної ночі в усіх деталях?

– За методом високоповажного Шерлока Холмся, маестро?

– А хоч би й так. Але ж дивись: будеш перебивати своїми дурними жартами – уб'ю!

– А ми підтримаємо! – охоче загаласували його архарівці-гробокопачі. – Роздеремо!

Вони демонстративно посідали навколо мене, щоб відрізати всі шляхи до відступу. Тамара навіть озброїлась виделкою. Що мені залишалось?

Та послухати варт було і без примусу. Я давно знав, яким цікавим оповідачем буває Олекса, коли в гуморі. А цього вечора на нього явно найшло благодатне натхнення.

– Чуєш, ти, вчений з-під батога! – розпочав він і прибрав урочисту позу жерця, який роздає благословення.

– Тільки без цитат! Якщо власних дотепів не вистачає, не кради їх у Бернарда Шоу… Давай своїми словами.

Олекса спробував знищити мене поглядом, а цей довготелесий очкарик Алик Рогов у вилинялій драній картатій сорочці люто штурхнув мене під бік.

– Своїми словами? Гаразд. Уявіть собі – хто має хоч трохи уяви, звичайно, – темну ніч кінця серпня шістдесят третього року до нашої ери. Тоді не було ні цього танцмайданчика, звідкіль до нас линуть такі музикальні звуки фокса «Ямайка», ні асфальтових доріжок, ні цього маяка на скелі, який постійно посилає в море закличний яскравий промінь… Темрява упала на вузькі вулички Уранополіса, що притулився в міжгір'ї під захистом фортечних мурів. Денна спека спала. Гасли світильники в будинках. Укладалися спати потомлені ремісники. Тільки раби закінчували роботи, для них не вистачило дня. На те вони й раби, щоб трудитись без сну і спочинку…

«А в нас на те і вуха, щоб слухати ці хрестоматійні казочки для дітей молодшого шкільного віку…» – хотів вставити я, але, глянувши скоса на виделку в засмаглих Тамариних руках, промовчав. Вона дівчина рішуча.

– Отже настала ніч. В залі багатого будинку, прикрашеному кольоровою мозаїкою та мармуровими постатями грифонів, раб згорнув килим, простелений до самих дверей, і поставив важкий згорток біля мармурового порога: йому вже несила було вибивати килим сьогодні, і він вирішив зробити це завтра вдосвіта. В сусідній кімнаті інший раб, писар, поклав на коліна дощечку з натягнутим на неї папірусом і виводив останні рядки звіту про сьогоднішні покупки, щоб доповідати вранці господареві. У сторожовій будці на воротях старий воротар Сіріск перед сном захопився своєю улюбленою забавою, якою соромився займатися вдень, на людях: з блискучого жовтуватого оленячого рога він з любов'ю випилював крихітні фігурки химерних звірів – дикої лісової кішки, легконогого тура, білки з пухнастим хвостом…

Усі принишкли. Тільки вогнище потріскувало, рудими пасмами язиків облизувало чорне, нависле над ними небо.

– Ще палало гаряче полум'я в горні тісної й брудної майстерні зброяра, що прилипла над урвищем моря поблизу фортечного муру. Майстер у цей пізній час закінчував великий щит із електрона,[4]4
  Давньогрецька назва янтарю – викопної смоли хвойних дерев.


[Закрыть] прикрашений зображеннями биків та оленів. Він роздивлявся його при тьмяному, згасаючому світлі й ніяк не міг намилуватися своєю чудовою роботою. О, коли б він знав тієї миті, що його щитом так і не скористається ніхто з оцих ось воїнів з гострими списами в руках, які прогулюються стежинками на вершині фортечних мурів і пильно вдивляються в нічну темряву!.. Стомлена жінка зброяра насипала на завтра зерна у велику кам'яну ступку. Треба було провіяти його, та не встигла дотемна, доведеться раніше вставати. І вона кинула з досади на долівку біля вогнища дерев'яний совок. Якби вона знала цієї миті, що вранці буде вже пізно взяти його в руки!.. Ми обережно викопаємо цей совок з пороху аж через двадцять століть. Засинає маленьке місто, що притулилось серед кримських скель на чужому березі, далеко від рідної

Еллади. Ніч і тиша, тільки час від часу голосно перекликаються стражники на фортечних мурах. А довколишніми скелями, ховаючись у нічному мороці, по-зміїному підступно й нечутно підкрадалося лихо…

– А кішка, Олексію Миколайовичу! Ви забули про кішку! – перебила Тамара, порушивши всю чарівність казки.

– І справді, про кішку я забув. Отож усе затихло у фортеці. Тоді у величезному льоху, де зберігались пузаті глиняні піфоси з чудовим кримським вином, вийшла на полювання кішка. Поблискуючи зеленими очима, вона нишком скрадалася між піфосами. І раптом побачила мишу! Кішка кинулась до неї, а миша, шукаючи рятунку, стрибнула на кришку піфоса! Він був порожній, бо час збору винограду ще не настав, і миша шурхнула у глибоку глиняну посудину з урвистими гладенькими стінками. Тієї ж миті туди впала й кішка, бо зопалу не розрахувала своїх рухів. Тепер їй було вже не до миші… Їм не вибратися з кам'яного полону: за півгодини пролунає над горами умовний трубний звук, з усіх боків на місто кинуться ворожі воїни, що підкралися в темряві, запалають хатини, залементують люди, і полум'я охопить фортецю.

Олексій замовк, і всі мовчали. Вогнище, в яке забули підкинути хмизу, догорало, й вугілля в ньому жевріло, мов справжні залишки якогось попелища. А темрява, що огорнула нас, здавалась неспокійною, загрозливою, сповненою якихось незрозумілих шарудінь і скрадливих тіней.

Уміє ж він задурити голову своїми вигадками!

– Особливо вдало у тебе вийшло з кішкою, – якомога поблажливіше сказав я, щоб відігнати чаклунську тишу. – Стоїть вона у мене перед очима, ну просто як жива. І кішка, і мишка… заздрю вашій професії, братці гробокопачі. Мабуть, не поступається перед астроботанікою. Спробуй-но перевір, що росте на Марсі або як кішка ловила мишку дві тисячі років тому! Улюблена професія барона Мюнхгаузена…

На мене відразу накинулися з обох боків. Та я був готовий до нападу цих землерийних фанатиків.

Я схопився, вирвався з їхніх рук і одним стрибком перемахнув через багаття, запорошивши, мабуть, очі переслідувачам хмарою попелу. А потім, як олень, помчав стежкою вгору, намагаючись не зачепити щось у темряві та не зламати собі шию.

Вони було погналися за мною, але невдовзі відстали. Тоді я звернув із стежки й заліг під кущем ялівцю.

Ніч була така тепла, духмяна, так яскраво сяяли зорі, що я досить довго лежав під своїм кущем і бездумно стежив за променем маяка, який рівномірно описував кола в небі над моєю головою. Можливо, я навіть задрімав ненароком, бо коли повернувся до табору, всі вже спали.

Я нишком пробрався в куток двору і примостився на кошмі поруч з Олексою.

Він не спав і відразу намертво стис мені горло.

– Здаюсь! – прохрипів я, покірно здіймаючи руки. – І визнаю, що давно не чув таких цікавих казок. А яка витонченість деталей: кішки, мишки, дерев'яний совочок, недбало кинутий біля вогнища… Тобі історичні романи писати б, а не ритися, як кріт, у землі, закопуючи свій талант.

– Іди ти к бісу, базіка нещасний! – ображено сказав він. – Думаєш, усе це казочки, гра фантазії. А я кладу голову на плаху, що тієї ночі все саме так і було.

– Звичайно. І головне, як зручно вигадувати: спробуй перевір, що справді сталося тієї чарівної ночі дві тисячі років тому!

– А коли я тобі доведу достовірність кожної деталі?

– Ану. Почни хоч би з того, що це була справді ніч і до того ж неодмінно серпнева.

– Дуже просто. Хто ж, по-твоєму, зненацька нападатиме вдень на укріплену фортецю? Звичайно, це сталося вночі, коли всі, окрім варти, спали.

– Гаразд, а чому серпнева?

– Бо серед обгорілих залишків одного будинку ми знайшли скелет корови. А в її шлунку – насіння кавуна, травинки і навіть ціла неперетравлена квітка. Такі й зараз ростуть на гірських схилах саме в кінці літа, в серпні.

Це вже зацікавлювало, і я присунувся ближче.

– А історія з втомленою жінкою?

– Теж не вигадана. Серед уламків ступки ми знайшли обгорілі пшеничні зерна. І совок насправді лежав неподалік від залишків вогнища. Значить, його напевно тут кинули, не прибравши на місце. І викінчений щит знайшли в руїнах майстерні зброяра, а килимову доріжку – під уламками будинку.

– Так, – замислено і спроквола мовив я. – Виходить усе цілком логічно, хоч і скидається на оповідання проникливого Шерлока Холмса.

– А що ж, він, гадаєш, свої припущення із стелі брав? Звичайний дедуктивний метод.[5]5
  Спосіб дослідження, коли із загальних положень логічно виводять часткові.


[Закрыть]

І знаєте, що в кінці розмови сказав мені цей божевільний, солодко потягуючись:

– От коли б можна було перенести звідси сучасні будинки, всі ці халупки і санаторії! Отоді б ми покопались!..

– Спи, фанатику, – відповів йому я.

Розповідає Олекса Скорчинський

Спробуй засни, коли думки так і скачуть у голові. Чудний Мишко! Продемонстрував йому звичайнісінький приклад відновлення картини минулого за елементарними археологічними знахідками, і йому це здається мало не дивом. А нам завжди доводиться ось так, за крихтами бачити істину. Обвуглені зерна, черепки посуду, дитяча іграшка, ненароком загублена тисячі років тому… Хіба тут можна обійтися без фантазії чи без тверезої залізної логіки?

А от коли немає ніякої опори, ніяких знахідок, за котрі можна було б учепитися, що тоді? Легко відновити навіть детально загибель міста. Та чому воно врешті стало Уранополісом? Хто мені пояснить?

А вранці ми натрапили ще на одну таємницю.

Днів за два до цього я перекинув більшість своїх хлопців на розкопування споруди, що за моїми припущеннями була храмом. Звичайно, від нього нічого не збереглось, крім фундаменту. Проте уцілілі в землі бази п'яти колон перед фасадом – доказ того, що будівля, очевидно, мала певне громадське значення і служила для героїзації чи обожнювання. Про будову храмових споруд у грецьких містах Криму відомо поки що небагато, ось чому я й вирішив приділити особливу увагу саме цьому об'єкту.

Я попередив усіх про надзвичайне значення роботи, а сам уважно стежив за ходом розкопок на кожній з трьох ділянок, вибраних так, щоб розкрити зразу якомога більшу площу. Хоч храм, безсумнівно, був геть пограбований тієї трагічної ночі, і, напевно, згорів дотла, можливо, думав я, вдасться знайти якийсь уцілілий посуд чи навіть уламки статуй, якими звичайно прикрашали такі приміщення.

Поки що мої сподівання не справдились. Виростали гори перемішаної з попелом, просіяної крізь густі сита землі, та, крім будівельного сміття і зовсім безформних головешок, нічого цікавого не траплялось. Щоправда, обпалені уламки соленів – це у греків так називали великі листи черепиці – підтверджували, що споруда була багатою й гарною.

І раптом мене гукнула Тамара:

– Олексію Миколайовичу, тут якась залізна пластинка і на ній, здається, літери.

Я поспішив до неї. Справді, на забрудненій дівчачій долоні лежала невеличка металева пластинка.

– Навіщо ви її викопували без мене?

– Та вона сама випала з землі. Тільки торкнулась пінцетом, вона й випала.

– І що це за «якась пластинка»? Навіть відрізнити залізо від міді не можете…

– Та годі, Олексію Миколайовичу, не бурчіть. Тепер, коли ви її очистили від землі, я й сама бачу, що вона мідна. А це що таке?

Але я вже не слухав її. Сів на землю і перемальовував у польовий щоденник знахідку. У мене вже виробився умовний рефлекс: негайно братися за блокнот – хтозна, що може статися із знахідкою?

Тонка мідна пластинка була свідоцтвом проксенії Так називали греки право гостинності й захисту інтересів іноземців на території своїх полісів – щось на зразок сучасної «візи на в'їзд». Я відразу ж записав у блокноті приблизний переклад напису на пластинці.

«Проксенія Ураніда.

Рада й народ дав. Феотім Антігон, син Автея, і Аглотіл, жрець, син Нікагора, сказали: дати Ураніду проксенію і громадянство самому та роду його й право в'їзду чи виїзду йому самому і майнові їх у військовий та мирний час».

Знову ті ж імена! Дещо тепер з'ясовується: Аглотіл був жрець, можливо, навіть в цьому самому храмі. Отже, натрапили на правильний слід. А загадковий Уранід – іноземець. За якісь заслуги йому народні збори міста за пропозицією Феотіна Антігона та жерця Аглотіла вирішили дати проксенію й права громадянства.

За віщо? За послуги, що були відзначені карбуванням монет з іменами Аглотіла та Ураніда? Але що вони зробили, що удостоїлись такої честі? І хто був цей Уранід, з яких країв прибув він до міста, де його батьківщина? Може, він мав інше ім'я, але тут, у грецькому місті, його чомусь замінили на цей дивний псевдонім – Уранід. А може, його справжнє ім'я було «варварське» і грекам важко було його вимовляти?

Є над чим замислитись…

Мишко, звичайно, знову має привід для жартів:

– Як у перекладі звучить твій Уранід? Син неба? Так що ж тут голову ламати? Оголоси його просто прихідцем з якоїсь планети, бажано подалі від Землі, і скажи, що він перевернув за своїм бажанням усе життя грецького містечка. Такі гіпотези нині в моді…

Так, останнім часом стало модно всюди, де є археологічні таємниці, шукати сліди космічних прихідців. Вражає своїми розмірами стародавня Баальбекська веранда в пустині – отже, збудували її гості з космосу, не інакше. Зображення древніх богів «немовби в скафандрах» на скелях Сахари оголошуються портретами марсіан. Кумедний, одначе, метод – підміняти одні таємниці іншими, ще заплутанішими…

Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.

Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!

Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті – від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…

Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище – отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.

У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.

Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря – ніби вмитися.