Текст книги "Чарiвна круговерть (на украинском языке)"
Автор книги: Евгений Наумов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
Та Малько-Ванько й гадки не мав тiкати. Вiн з усмiшкою розглядав дивовижне колесо. Звiдки воно взялося? I тут згадав розповiдь Жучка про те, що тут, у музеї, запаснi частини гуляють ночами.
– Виходить, це правда? – вихопилося у нього.
– Що правда? – насторожилось колесо й зробило хвацьке коло бiля Малька-Ванька.
– Те, що ви гуляєте вночi?
– Дурницi! – запально вiдрубало колесо. – Всi перебувають на своїх мiсцях. Чому б це їм гуляти вночi? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
– Не знаю, – кивнув Малько-Ванько. – Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
– Я – головний доглядач музею.
– Ти дивись... Оце так...
– А звуть мене П'яте Колесо.
Настала мовчанка.
– Боїшся? – раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.
– А чого б це менi боятися?
– Як це чого? – випнулося П'яте Колесо. – Не чого а кого. Мене, наприклад.
– Тебе? – здивувався хлопчик.
– Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...
– Жучок? – стрепенувся Малько-Ванько. – А де вiн?
– Довелося вiдпустити його, – самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. – Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.
– Який Дiд Драндулет?
– Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий – жах! Але ти його не бiйся, гаразд?
– I не подумаю, – пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
– Дiд Драндулет казав менi: "Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: "Потрiбен, як п'яте колесо". Ну, ходiмо до нього. – I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.
– Кхе, кхе, кхе...
– Дiдусю Драндулете, прокинься! – пронизливо залементувало П'яте Колесо.
– Ну, що там, що? – заскрипiло в закутку. – Що скоїлось?
– Ще одного веду! Ще одного!
Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi – пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.
– Кахи, кахи, – продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. – Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?
– Ось! Знову зловмисника привiв!
– Овва! – продеренчав Дiд Драндулет. – Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? – звернувся вiн до Малька-Ванька.
– Я Жучка шукаю.
– Кого? Га?
– Кричи дужче! – загорлало П'яте Колесо.
– Я! Жучка! Шукаю! – несамовито вигукнув Малько-Ванько.
– Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!
– Мене злякався, мене! – пiдскакувало П'яте Колесо. – Правда, Дiду Драндулете?
– Правда, правда.
Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.
– А чому ти такий дивний? – нарештi не витерпiв вiн.
– Не дивний, а давнiй, – образився Дiд Драндулет. – Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!
– Не Кабрiолет, а Драндулет, – втрутилося П'яте Колесо. – I все ти плутаєш, дiдусю...
– Сам ти плутаник! – розсердився Дiд Драндулет. – Кажу тобi, що я – Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш – i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!
П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.
– Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! – теревенив старий. – Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... – закiнчив вiн сумно.
– Чому? – в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.
– Ось послухайте...
БЕЗЛАДДЯ
– Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тiльки бачив я все на власнi очi, – почав Дiд Драндулет. – Коли з'явилися першi автомобiлi, вони самi ще не знали, якими їм бути. I небаченi чудовиська запрудили шляхи.
Рогатi автомашини.
Їжаки-автомобiлi, в яких кузови були всiянi гострими сталевими голками.
Гнучкi й довгi машини-гадюки.
Круглi та тугi, нiби м'яч, грузовики. Вони могли пiдiбгати колеса й котитися бездорiжжям.
Автострибуни.
Були навiть автомобiлi, якi могли розсипатися на безлiч маленьких автомобiльчикiв, пролiзти через будь-яку шпаринку, а потiм з'єднатися i знову їхати далi.
Були машини з вiсьмома колесами – чотири внизу, стiльки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокiйнiсiнько їхати далi догори дном.
Зустрiчалися триколiснi та двоколiснi. А одного разу з'явився автомобiль на одному колесi! Чудернацький вигляд вiн мав – довгий i тонкий, мов телеграфний стовп.
– Як же вiн їздив на одному колесi? – здивувався Малько-Ванько.
– Ще й як їздив! Автостоп – так його стали називати – хвацько носився не тiльки по дорогах, а й по стежках, бордюрах i навiть... по карнизах будинкiв.
– А по карнизах навiщо? Хiба була потреба?
– Потреба була! Тому що – i це було найголовнiшим – автомобiлi не тiльки не знали, який вигляд вони мали, а й не вiдали, як їздити. Кожен мчав, куди хотiв i як хотiв. Плутанина, безладдя! I була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварiї, чвари, скандали, бiйки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обiймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалi бiльше. I ось одного разу на головнiй площi Круговертi утворився величезний затор. Тиснули з усiх бокiв i дедалi сильнiше. От у когось затрiщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвiтенний!
Але раптом настала мертва тиша – всi онiмiли з жаху. Високо над площею запалало червоне свiтло! Червоне! А треба сказати, що автомобiлi бояться червоного свiтла як вогню. Тому що в нас, автомобiлях, повно бензину, мастила. Ледь iскра потрапить – не поїдеш, а полетиш! Ось тiльки в рiзнi боки, кахи-кахи... в рiзнi боки.
– Ну, а далi, далi! – пiдстрибувало П'яте Колесо. – Хто вибухнув, хто згорiв на перехрестi, га?
– Нiхто не вибухнув, нiхто не згорiв, – сварливо вiдповiв Дiд Драндулет. – А горiла червоним свiтлом єдина фара Автостопа – двi ж на ньому нiде було примостити, хiба що як гудзики – одна пiд одною.
Його затиснули на самiсiнькiй серединi перехрестя з чотирьох бокiв, та так, що вiд напруги й гнiву фара почервонiла. Всi спочатку злякались – а раптом Автостоп палає? I онiмiли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Вiн завив, нiби сирена.
– Е-е-гей! – волав вiн. – Що ви робите, дурнi автомобiлi – мiднi лоби, залiзнi голови? Навiщо душите й калiчите один одного? Адже дороги навколо вiльнi, вiльнi! їдьте, куди хочете!
– Де ж вони вiльнi? – загомонiли машини. – Ми не бачимо. Всi дороги забитi, запрудженi.
– Це тому, що ви дивитесь пiд колеса й далi свого радiатора нiчого не бачите! – гукав Автостоп. – А я бачу далеко. Я бачу вiльний шлях!
I вiн почав показувати машинам, куди їхати, i так блискав червоним вогнем, що всi машини швиденько розбiглись.
Автостопу дуже сподобалось командувати, й вiн залишився на перехрестi. Але всi машини об'їжджали площу – так вони боялися небаченого червоного вогню. I серед автомобiлiв пiшли страшнi чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.
Дiд Драндулет замовк i, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забiгало навколо, потiм штовхнуло старого.
– Га? Що? – прокинувся той.
– Все ти казки розказуєш, дiду! – заверещало П'яте Колесо. – А що далi – не знаєш, не вiдаєш. Ось i мовчиш. Вигадуєш, мабуть...
– Нiчого я не вигадую, – розсердився Дiд Драндулет. – Якщо не подобається, можу не розповiдати.
– Розповiдай, розповiдай далi! – почали навперебiй Просити Малько-Ванько i П'яте Колесо. – Нам дуже цiкаво...
Дiд Драндулет пом'якшав i продовжував:
– I зажурився самотнiй Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?
Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втiк з дому вiд батькiв. Коли вiн побачив таку простору площу, то навiть заверещав вiд захоплення i почав носитися туди й сюди. I ледве не налетiв на Автостопа.
Вибачився чемно, позадкував, а потiм об'їхав навколо нього й питає:
– А чому ти такий витягнутий?
– Щоб далеко бачити, – вiдповiдає лагiдно Автостоп. Вiн теж зрадiв малюковi.
– А що це там свiтиться нагорi, га? У твоєму оцi?
– Це свiтиться надiя моя зелена.
– Зелена! Зелена! – застрибав малюк. – Зовсiм як м'яка травичка на лужку бiля нашого будинку.
I вiн помчав по майдану й вигукував:
– Сюди! Всi сюди! Подивiться, яке гарне свiтло я знайшов!
На його лемент збiглись автомобiлi з усього мiста. Та коли побачили, що в єдинiй фарi Автостопа палає не страшне червоне свiтло, а зовсiм iнше – променисто-зелене, невимовне зрадiли.
– Ой, як це чудово! – казали вони. – Зелене свiтло – то колiр тiнистого гаю, рiвних лiсових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишнi улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водицi, яка не засмiтить радiатора. Хай же це свiтло горить завжди, наш улюблений Автостопе, i нагадує нам про тi приємнi хвилини, коли ми гуляли на околицi Круговертi.
I вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився i не знав, куди подiтися вiд радостi. А зелене свiтло розгорялося дедалi яскравiше i яскравiше, поки не стало чисто смарагдовим. Тодi у всiх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше i заспiвали:
Наш зелений,
наш зелений,
наш зелений Автобрат!
I вiднинi
прислухайтесь
до усiх його порад!
А за мiстом на смiтнику в цей час вовтузився Смiттєвоз. Вiн по саму кабiну вивалявся в багнi i в розпал веселощiв з'явився на головнiй площi. Вiн мчав щодуху й галасував:
Тра-та-та, тра-та-та,
Геть з дороги, дрiбнота!
Ось-ось очманiлий гультiпака врiжеться у танок... I раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнiвно подивилося з неба. Смiттєвоз тiльки жалiбно вискнув i рiзко загальмував.
– Як ти посмiв з'явитися сюди в такому виглядi? – загримiв Автостоп. – Менi соромно за тебе!
– Пробачте менi, – заскиглив Смiттєвоз. – Я бiльше нiколи-нiколи не буду, тiльки не заслiплюйте мене...
– Гаразд, на перший раз я тобi вибачу, – мовив Автостоп. – їдь i працюй. Добросовiсно збирай i вози смiття, наводь чистоту на вулицях.
Присмирнiлий Смiттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потiм його тiльки й бачили. Кожному зустрiчному вiн розповiдав про всесильного чарiвника Автостопа, який одним поглядом може заслiпити...
– Ось так, дiти мої, i залишився Автостоп командувати на перехрестi. А щоб бачити все довкруж, завiв багато очей. I кожен, хто пiдiйде до перехрестя, знає: запалали горiшнi очi червоним свiтлом це найсуворiший наказ зупинитися. Середнi, жовтi, радять почекати. А нижнi, зеленi й лагiднi, дозволяють рухатися. I називається звiдтодi цей всесильний чарiвник...
– Знавцем-Моргунцем! – вигукнув Малько-Ванько.
– А країна стала називатися Чарiвною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається i не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помiчникiв – цiла дружина, – продовжував Дiд Драндулет. – Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. I всi машини їх слухаються...
– Нi, вже не слухаються, – сумно промовив Малько-Ванько.
– Як це так? Чому не слухаються? – здивувався Дiд Драндулет. – Хто їм дозволив?
Малько-Ванько похнюпився. Адже це вiн у всьому винний! I розповiв про те, що сталося цiєї ночi у Чарiвнiй Круговертi.
– А зараз менi треба розшукати Варю, – закiнчив вiн.
– Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, – закректав Дiд Драндулет. – Поїдемо разом шукати Варю.
– Оце добре! – зрадiв хлопчик.
– На спасибi далеко не заїдеш, – пирхнув Дiд Драндулет. – Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напiй бензинчиком i водичкою, а потiм я тебе повезу. Гаразд?
– Гаразд! Тiльки... тiльки я не знаю, як це робиться.
– А я покажу! – пiдскочило П'яте Колесо. – Я тобi все-все покажу!
I хлопчик узявся за роботу. Вiн ретельно стер порохняву з кузова Дiда Драндулета, щедро змастив усi суглоби, залив води й чистого бензину...
– А тепер поверни важiль – отой, що внизу, – промовив Дiд Драндулет.
Малько-Ванько вчепився за важiль, натужився i з великим зусиллям повернув його. Пiдпiрки повiльно опустилися. Дiд Драндулет скрипнув i опинився на землi. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-пiд накриття, зробив велике коло по двору i хвацько загальмував. Вiн блищав, мерехтiв i взагалi – сяяв!
– Згадаймо молодiсть!– вигукнув вiн. – Ну, тепер сiдай, зараз помчимо!
Малько-Ванько стрибнув на сидiння i з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамитi. В кабiнi старого автомобiля було затишно й зручно.
– I я з вами! I я з вами! – заскакало навколо П'яте Колесо.
– А хто ж буде стерегти музей? – заперечив Дiд Драндулет.
Але П'яте Колесо так жалiбно зашипiло, що вiн пом'якшав i урочисто проголосив:
– Тепер ти залишаєшся найголовнiшим наглядачем.
П'яте Колесо вiдразу гордовито роздулось. Дiд Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нiкого iз зловмисникiв i близько не пiдпускати.
ПРАВИЛЬНИЙ ПРОФЕСОР
Туман плавав навколо Варi, над Варею i в очах Варi.
З туману раптом долинув сердитий голос:
– Скiльки разiв попереджав: не залишайте дiтей самих... у мiстi. Вони так i дивляться, аби щось з мiсця зрушити... або когось. Особливо отi... оцi... якi не мають знань.
– А сюди тiльки такi й потрапляють, – чомусь радiсно вiдповiв iнший голос.
– Тим бiльше, тим бiльше!
Туман розсiявся. З нього випливли двi фiгури. Одна була знайома Варi. Рукастик-Смугастик, який привiв її сюди, виструнчився посеред Кiмнати Знань. А iнша фiгура... оце так фiгура! Окуляри – найбiльшi окуляри, якi Варя бачила в життi. Нiс – найбiльший нiс! Ось на такому носi й могли триматися такi великi окуляри. Волосся – найзапатланiше волосся! Здавалося, кожна волосинка так i хотiла злетiти з голови.
Фiгура помiтила, що Варя дивиться на неї, i спрямувала на дiвчинку довгий i сухий палець:
– Ще хвилина – i ти б могла загинути. – Палець накреслив дугу i вказав на iграшкове мiсто бiля нiг Варi. – Добре, що я встиг вчасно уповiльнити... запобiгти... зупинити...
Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще бiльше, i по ньому пролетiли блакитнi iскри.
– Професоре, у вас голова iскрить! – злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.
– Це думки iскрять, думки, – сварливо вiдмахнувся Професор. – Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... – Вiн знову повернувся до Варi: – Дивись, що наробила твоя цiкавiсть!
Дiвчинка пильно подивилась на iграшкове мiсто. Нiби нiчого в ньому, на перший погляд, не змiнилося. Ось тiльки автомобiль... той, до якого вона доторкнулась. Вiн валявся догори колесами!
– Менi довелося його перевернути! – вигукнув Професор. – Щоб запобiгти... зупинити... знешкодити. Iнакше всi машини теж поїхали б. А куди? Адже я не розставив ще дорожнiх знакiв, покажчикiв, стрiлок, не ввiмкнув свiтлофорiв на перехрестях. Це можна зробити тiльки з допомогою чого?
– Рук... – вiдповiла Варя.
– ЗНАНЬ!
Вiн так вигукнув це слово, що Варя аж пiдскочила.
– Чого ви кричите? – тремтячим голосом запитала вона. – Я ж не знала...
– Ось я i кажу, – забурмотiв Професор i схилився над мiстом. – Не знала, а лiзла... втручалась. Добре, що все обiйшлося гаразд – без поломок i нещасть, без потреби в запчастинах. Га? Я тихенько-тихенько її перевернув... м'яко-м'яко поклав...
Вiн поставив автомобiля i почав благати Варю:
– Не чiпай бiльше тут нiчого, добре? Я тебе дуже-ду-же прошу!
Дiвчинку це чомусь ще бiльше злякало.
– Та не буду я нiчого у вас чiпати! – вже зi слiзьми на очах промовила вона. – Вiдчепiться вiд мене!
Професор погладив її по головi й почав утiшати:
– А ось вiдчепитися вiд тебе я нiяк не можу. Тому що причеплений... притулений... прилаштований для того, щоб давати вам знання. Отим, хто їх не має. Адже я професор з правил... професор правил...
– Правильний Професор! – пiдказав Рукастик-Смугастик.
Професор усмiхнувся i жартiвливо насварився на нього пальцем:
– Знаю, знаю! Так ви мене кличете... називаєте. Ну, нехай. – Вiн повернувся до Варi.
– Я буду розповiдати i пояснювати тобi правила Закону Вулиць i Дорiг, – вiн накреслив пальцем у повiтрi щось дуже хитромудре. – Кожна лiтера з великої лiтери... тобто слово. Зрозумiла?
– Зрозумiла, – вiдповiла дiвчинка, хоча нiчого не зрозумiла – який закон, якi лiтери. Та Правильний Професор залишився задоволений її вiдповiддю i навiть потер руки так сильно, що знову заструмували блакитнi iскри – цього разу вiд довгих сухих пальцiв.
– Професоре, у вас руки iскрять! – зляканим голосом знову вигукнув Рукастик-Смугастик.
– Це енергiя моя iскрить, енергiя! – нагримав на нього Правильний Професор i гучно, нiби звертався до великої аудиторiї, оголосив:
– Отже, почнемо!
Варя озирнулася. Нiкого, крiм неї, в кiмнатi не було.
– Ти чого озираєшся? – пiдскочив до неї Правильний Професор. Кого чекаєш?
Вона раптом вiдчула страшенний голод i згадала, що їй говорили на перехрестi.
– Пи... пирiжки, – вирвалося у неї.
– А, пирiжки! – Правильний Професор усмiхнувся i повернувся до Рукастика-Смугастика. – Ти чув? Принеси їй пирiжкiв, якi полiпшують пам'ять. I негайно, негайно!
Той вийшов i за хвилину повернувся з тарiлкою рум'яних запашних пирiжкiв. Вони виявилися навiть гарячими, аж парували, i були такi смачнi – не описати! Варя ще не знала, яка начинка всерединi – сир чи капуста, а вже брала пирiжок.
Рукастик-Смугастик дивився на неї i голосно ковтав слину.
– Тихiше ковтайте! – пробурчав Правильний Професор i теж ковтнув слину.
Тодi Варя пiдсунула їм тарiлку:
– Їжте й ви. Берiть, берiть, вони такi смачнi! Не пошкодуєте...
Рукастик-Смугастик нерiшуче подивився на пирiжки, а потiм на Правильного Професора. Той зняв i знiяковiло протер окуляри маленьким носовичком.
– Якщо сказати по правдi, я їсти не хочу, – зам'явся вiн. – Але, як побачу пирiжки, чомусь завжди хочеться їх їсти...
– I в мене те ж саме! – здивовано вигукнув Рукастик-Смугастик. От не хочеться їсти, а пирiжкiв чомусь завжди хочеться.
– I в мене! – радiсно мовила Варя. – Мабуть, пирiжки для того й придуманi, щоб їх хотiлося їсти!
Вони засмiялись i почали ласувати пирiжками.
Через кiлька хвилин Правильний Професор звернувся до Варi:
– Що треба зробити, коли переходиш вулицю?
Та Рукастик-Смугастик вiдповiв за неї:
– Коли переходиш вулицю, треба спочатку подивитися лiворуч!
– Чому? – повернувся до нього Правильний Професор.
Рукастик-Смугастик швидко дожував пирiжок i жваво проторохтiв:
– Тому що злiва може з'явитися автомашина. I тодi трапиться...
– Зiт-кнен-ня! – разом закiнчили вони.
– А коли дiйдеш до середини вулицi, що треба зробити?
– Подивитися праворуч! – раптом вирвалося у Варi. Вона згадала, як вони переходили вулицю.
– Чому?
– Тому що цього разу машина може з'явитися справа! I тодi трапиться аварiя!
– Правильно! – вигукнули Рукастик-Смугастик i Правильний Професор.
Потiм Правильний Професор сказав:
– Ось бачиш, цi пирiжки справдi полiпшують пам'ять. Ти запам'ятала те, що я казав, i те, чого я навiть не казав. А якщо ти не озирнешся лiворуч-праворуч, то станеться...
– Зiткнення! – хором закiнчили всi.
Пiсля таких ласощiв Варю почало хилити на сон. А Правильний Професор все правив та правив про свої правила, i щоразу Рукастик-Смугастик влад вiдповiдав на всi його запитання, навiть найкаверзнiшi.
– Якщо ти їдеш на велосипедi i бачиш, що на потрiбну тобi вулицю в'їзд велосипедистам заборонений, що ти зробиш?
– Зiйду з велосипеда i поведу його.
– По тротуару?
– Нi, по тротуару пiду сам, а велосипед вестиму по брукiвцi, поруч з тротуаром.
– Молодець! – похвалив Правильний Професор. Вiд напруги та надмiру енергiї з його волосся i пальцiв безперервно летiли блакитнi iскри-блискавки...
Та Варя щось згадала i запитала:
– А чому Рукастик-Смугастик на перехрестi пiднiмає руку, коли хоче всiх зупинити?
Рукастик-Смугастик тут же вiдповiв:
– Тому що цей жест вiдповiдає жовтому сигналовi Знавця-Моргунця.
– Взагалi так, – погодився Правильний Професор. – Але... Це iсторiя... – вiн пiдняв палець. – Я розповiм вам, як з'явилися Рукастики-Смугастики.
– Ой, як цiкаво! – у Варi й Рукастика-Смугастика вiдразу ж заблищали очi.
Професор заклав руки за спину й довгими кроками почав мiряти Кiмнату Знань.
– Я особисто був учасником тих iсторичних подiй. I трапилося це... скоїлося... вiдбулося, коли в Чарiвнiй Круговертi з'явився Знавець-Моргунець. Вiн стояв на головному перехрестi та вказував автомашинам, куди й кому їхати.
Як вiн це робив? Червоним вогнем запалає – зупиняються всi машини.
Жовтим свiтлом засвiтиться – приготуватися до руху. Зеленим засяє – дозволяється їхати.
I всi автомашини слухались Знавця-Моргунця. Усi, та не всi.
Мчить якось пробоєм до перехрестя гоночний Громобiй. I ще здалеку гукає:
– Пропустiть! Поспiшаю! Не затримуйте мене!
Вiн взагалi любив гасати з шаленою швидкiстю i таким ревiнням, що iншi, зачувши його, заздалегiдь поступалися...
Намагався Знавець-Моргунець його врезонити... приструнити... загальмувати, але де там! З гальмами у Громобоя завжди було не все гаразд.
– Нiколи менi! Я зайнятий! – лементував вiн.
А коли його запитували, чим вiн зайнятий, Громобiй верз таку нiсенiтницю, такого туману напускав, що доводилося вмикати протитуманнi фари. Проте всi й так знали, яке в нього "термiнове й важливе" заняття – з ранку до смеркання гасати дорогами.
Знавець-Моргунець вже давно покарав би його, та були у Громобоя захисники.
– Це ж гордiсть наших перегонiв! – говорили вони. – Подивiться, яка у нього швидкiсть! Якi поршнi, цилiндри! Нехай ганяє.
Ну, гаразд. Нехай би вже сам ганяв, а то й iнших на таке пiдбивав.
– Кого ви слухаєтесь?– казав вiн. – Його дiло – стояти, а наше їздити.
Дехто з старших докоряв йому:
– Вiн заради нас стоїть. Заради нашого органiзованого руху. А головне – вiн Знавець! Знає, куди й кому їхати.
– Звiдки ви знаєте, що вiн знає? – глузливо запитував Громобiй.
Були й такi, що вiрили Громобою i теж порушували правила. А це приводило до чого?
Варя i Рукастик-Смугастик тут же вiдповiли:
– До зiткнення!
– Так. А там, де зiткнення, там i нелади. От i задумався Знавець-Моргунець, як порядок навести. Потрiбнi помiчники – мiцнi, надiйнi руки!
I одного разу такi "руки" з'явились. Оце так руки! Всю дорогу перекрили: вiдступили перед ними машини – такого дива вони ще не бачили!
Дiйшовши до перехрестя, це "диво" виструнчилося перед Знавцем-Моргунцем i вiдрапортувало:
– Доповiдає командир Маяк. Прибув у ваше сухопутне розпорядження.
Знавець-Моргунець зачудовано дивився на незнайомця.
– Як ти сюди потрапив?
– З ходовим вiтром!
– А що ти вмiєш робити?
– Тримати курс i дивитись небезпецi в очi!
Знавець-Моргунець замислився.
– А тримати лад i порядок ти зможеш? – спитав вiн. – Руки в тебе мiцнi?
– Що накажеш, те й буду робити, – хвацько вiдповiв Маяк.
Знавець-Моргунець зрадiв:
– Ти менi й потрiбен у помiчники! Ось тiльки... який порядок ти будеш пiдтримувати?
– Я пiдтримуватиму найкращий у свiтi порядок – морський! проголосив Маяк. – За морського порядку кожен iде своїм курсом, i нiяких аварiй не трапляється!
– Ото гаразд, ото добре, – приказував Знавець-Моргунець. – I як це ти зробиш?
– А ось як! – I новий помiчник повернувся у той бiк, куди був спрямований червоний промiнь Знавця-Моргунця, i широко розкрив... розчепiрив... розмахнув руки, вiдразу перегородивши всю дорогу: жодна машина не могла проїхати нi вперед, нi назад. Рухалися тiльки тi, до яких Маяк стояв боком i не перепиняв їм дороги, – вони бачили тiльки зелене свiтло.
Знавець-Моргунець був щиро вдячний.
– Подав ти менi руку допомоги. Братерську руку, надiйну. Буду називати тебе братом... Рукастиком... Смугастиком. I форма в тебе гарна – далеко видна.
Так i пiшло. Знавець-Моргунець вказував автомашинам шлях, а його помiчник виводив їх на цей шлях.
Боком стане – машини пропускав, обличчям чи спиною повернеться дорогу заступить. Спочатку дехто виявляв невдоволення, та швидко вгомонився.
– А Громобiй? – спитала Варя.
– Хитрий Громобiй побачив, як повертається справа, i кинув порушувати порядок. Щоправда, на вiдлюддi вiн ще продовжував гасати, та згодом i там навели порядок.
– Щоб не було зiткнень, – оголосив смугастий помiчник, – кожен вiднинi повинен триматися одного боку, одного курсу.
У нього з'явилися свої помiчники – такi ж, як вiн, суворi й смугастi, ось тiльки зростом нижчi, їх теж стали називати Рукастиками-Смугастиками. Вони стояли на перехрестях, дивилися за порядком на дорогах...
Нинi вони вже не розводять руки врiзнобiч, але всi знають: повернеться Рукастик-Смугастик обличчям або спиною, це значить, що вiн нiби руки розкинув – не можна їхати: червоне свiтло! Можуть їхати тiльки тi, до яких вiн боком стоїть, а це означає зелене свiтло. А пiднiме руку – значить, жовте свiтло: припинити всiм рух...
Професор замовк, а потiм звернувся до Варi:
– Ну що, дiвчинко, тепер тобi зрозумiло... ясно?
– Так, – кивнула Варя. – А я думала, що вiн кличе мене, коли пiдняв руку...
Рукастик-Смугастик усмiхнувся.
– Отож повертатися тобi треба було не по тiй велосипеднiй дорiжцi, якою ти їхала ранiше, – продовжував Правильний Професор. – А чому?
– Тому що треба триматися правого боку, – впевнено вiдповiла Варя.
ЗУСТРIЧ ДАВНIХ ДРУЗIВ
Дiд Драндулет їхав нiчними вулицями.
Малько-Ванько тривожно озирався довкола: що як зненацька з-за рогу вискочить Громобiй? Та вулицi були безлюдними й тихими, тiльки здалеку долинав дивний невиразний шум. Де ж усi автомашини? Куди вони подiлися?
– Давненько я не мчав так шалено вулицями, – самозадоволено промовив Дiд Драндулет, обережно долаючи вибоїну. – Аж дух захоплює!
Щоправда, Мальковi-Ваньковi здавалось, що вони ледве тягнуться, але вiн боявся образити доброго дiда й тому промовчав.
– Тримайся! – вiдчайдушне вигукнув Дiд Драндулет i з рипiнням та скреготом почав розвертатися. Вiн виїхав на велику площу i зупинився, мов укопаний: попереду палав червоний вогонь Знавця-Моргунця, а з усiх бокiв до нього бiгли Рукастики-Смугастики й тривожно сюрчали в срiбнi свистунцi.
Про всяк випадок Малько-Ванько сповз з оксамитового сидiння i зачаївся пiд кермом.
– Ай-яй-яй! – вигукнув Дiд Драндулет. – Оце так зустрiчаєш добрих гостей, господаре?
– Дiду Драндулете! Старий друже! – загукав Знавець-Моргунець i вiд хвилювання, а може, з радостi спалахнув вiдразу зеленим, жовтим, червоним вогнями, вiд чого Рукастики-Смугастики розгублено остовпiли на мiсцi.
– Пробач, будь ласка! Я спочатку не розгледiв, що то за диво з'явилося.
– Отакої! – гiрко промовив Дiд Драндулет. А оскiльки його мотор був двотактним, то в нього вийшло: "Так-так! Так-так! Так-так!" Виходить, я вже, по-твоєму, дивак? Менi вже й на свiт бiлий з'являтися не можна?
Знавець-Моргунець знiяковiв.
– Не те я хотiв сказати, не те! Не дивак, а диво! Дивне дивакувате диво!
– Сам ти дивак... – почав було Дiд Драндулет, але тут дверцята, до яких притулився спиною Малько-Ванько, розчахнулися, i хлопець шкереберть полетiв на землю.
– От так штука! – здивувався Знавець-Моргунець. – Звiдки ти, хлопче, взявся? I що ти там шукаєш?
– Шукаю дiвчинку Варю, – пробурчав Малько-Ванько. Вiн сидiв навпочiпки i тер гулю на потилицi. – Тiльки я не тут шукаю, а взагалi... Нам додому треба повертатися.
Знавець-Моргунець якось незвичайно моргнув Рукастикам-Смугастикам. Тi спритно пiдбiгли й виструнчилися перед своїм начальником.
– Розшукати дiвчинку Варю!
Наперед виступив Рукастик-Смугастик у бiлому беретi й бiлих рукавичках.
– А її й шукати не треба. Варя перебуває в Кiмнатi Знань, куди я її вiдправив через те, що вона зовсiм не знала Закону Вулиць i Дорiг.
– Ай-ай-ай, – засмутився Знавець-Моргунець. – Як же цю дiвчинку випускати на вулицю, коли вона зовсiм не знає правил Закону? Як можна довiрити їй самостiйно ходити по Чарiвнiй Круговертi? Вона ж не зможе повернутися додому!
– Тепер вона зможе сама ходити вулицями, – впевнено вiдповiв Рукастик-Смугастик. – Професор допомiг вивчити всi правила. I зараз вона їсть знаменитi пирiжки пам'ятi, щоб добре все запам'ятовувалось.
Малько-Ванько голосно ковтнув слину i сказав:
– Я теж хочу пирiжкiв...
– Тодi до професора! Негайно до Правильного Професора!
ЗАМКНЕНЕ КОЛО
– Слухайте, – мовив Правильний Професор i почав протирати окуляри. – Щось швидко стали пирiжки зникати... випаровуватись... пропадати. Щойно цiла тарiлка була...
– Та загула! – радiсно пiдхопив Рукастик-Смугастик i змовницьки пiдморгнув Варi. – Ще принести?
Правильний Професор пiдозрiло подивився на дiвчинку На Вариному платтячку була нашита велика строката кишеня, яку вона вщерть напхала пирiжками. Пiдрум'янений кiнчик одного з них зрадницьки виглядав з кишенi.
Дiвчинка почервонiла й похнюпилася. На її очах виступили сльози.
– Я... я не собi, – схлипнула вона. – Малько-Ванько, мабуть, голодний. I я...
– Он воно як, ти взяла їх для Малька-Ванька? – зрадiв Правильний Професор i почав її утiшати. – Ну, не плач... не рюмсай... не розкисай. Це навiть дуже добре, що ти подумала про Малька-Ванька. Про друзiв не забувають. Чому ж ти нам нiчого не сказала... не повiдомила? Хочеш, ми тобi ще цiлу тарiлку пирiжкiв дамо? Га? I ти непомiтно їх у кишеню...
– Бiльше не влiзе, – простодушно мовила Варя. – Тут їм i так тiсно...
Цiєї митi на вулицi загудiв клаксон автомобiля. Рукастик-Смугастик стрiмголов вилетiв i тут же повернувся:
– Це за тобою, Варю!
– Хто це? – чомусь злякалась вона. Та в дверях вже з'явився Малько-Ванько.
А Професор провадив далi:
– Навiть якщо ти забула якесь там правило – не бiда. Найголовнiше – не розгублюйся, не кидайся, куди попало, а подумай... помiркуй... помисли.
– А якщо думати нiколи? Якщо машина на мене летить?
– На того, хто думає, машина не налетить! – розсердився Правильний Професор. – Думати треба заздалегiдь... завчасно... наперед! Зрозумiло?
Хлопчик i дiвчинка кивнули.
– Ось я i кажу, якщо забудеш щось, зупинись, вдихни глибоко кiлька разiв – i згадаєш.
Варя поцiкавилась:
– Кiлька разiв – це скiльки?
– Скiльки? – Правильний Професор замислився. – Скiльки... гм...
Вiн приставив палець до чола, потiм схрестив руки на грудях, далi заклав їх за спину, вiдтак засунув у кишенi.
