Текст книги "Мати і не мати"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Везти будь-що? – спитав Френкі.

– Звичайно, – сказав я. – Не маю зараз вибору.

– Будь-що?

– Звісно.

– Розвідаю, – сказав Френкі. – Ви де бути?

– Буду в «Перлині», – відповів йому я. – Мушу щось перекусити.

У тій «Перлині» можна непогано підкріпитися за двадцять п’ять центів. Усі страви там коштують десять центів, а суп – узагалі п’ять. Ми попрямували туди разом із Френкі, тільки я зайшов усередину, а він пошкандибав далі. Але спочатку потиснув мені руку і ще раз поплескав по спині.

– Не журіться, – сказав він. – Я ж Френкі. Багато політики. Багато бізнесу. Багато пити. Мало грошей. Але вірний товариш. Не журіться.

– Бувай, Френкі, – сказав я. – Ти теж не журися, хлопче.

  Розділ другий 

Я зайшов до «Перлини» й сів за столик. У розбиту пострілами шибу вже вставили нове скло, і пляшки теж поставили на місце. Біля бару було чимало вихідців з іспанської Галісії, так званих «гальєго», які там пили, а дехто обідав. За одним столиком грали в доміно. Я з’їв за п’ятнадцять центів суп із чорних бобів і тушковану яловичину з вареною картоплею. Разом із пляшкою пива «Атуей» вийшло двадцять п’ять центів. Коли я завів розмову з кельнером про стрілянину, його аж заціпило. Усі тут були вкрай перелякані.

Перекусивши, я запалив сигарету і знову почав ламати собі голову. Тут я побачив, як у двері зайшов Френкі та ще хтось із ним. Жовтий товар, подумав я. Отже, буде жовтий товар.

– Це містер Сінґ, – сказав Френк і усміхнувся. Він радів, що так швидко знайшов клієнта.

– Як ся маєте? – привітався містер Сінґ.

Я ще в житті, мабуть, не бачив таких випещених франтів, як той містер Сінґ. Хоч він і був китайцем, але розмовляв чисто як англієць, мав на собі білий костюм з шовковою сорочкою і чорною краваткою, а також панамський капелюх, який коштує сто двадцять п’ять доларів.

– Вип’єте кави? – запитав він мене.

– Якщо ви теж.

– Дякую, – сказав містер Сінґ. – Ми тут одні?

– Якщо не рахувати всіх інших клієнтів кафе, – відповів я.

– Це нормально, – сказав містер Сінґ. – У вас є човен?

– Тридцять вісім футів, – сказав я. – Керматівський двигун, стосильний.

– Он як, – сказав містер Сінґ. – Я думав, що він більший.

– Там легко вміщуються двісті шістдесят п’ять ящиків.

– Я міг би його зафрахтувати?

– На яких умовах?

– Ви можете не їхати. Капітан і команда будуть мої.

– Ні, – сказав я. – Я човен не залишу.

– Ясно, – сказав містер Сінґ. – Можеш десь погуляти? – запропонував він Френкі. Той зацікавлено дивився на нього й усміхався.

– Він глухий, – сказав я. – І мало розуміє англійською.

– Ясно, – сказав містер Сінґ. – Скажіть йому іспанською. Попросіть, щоб він залишив нас удвох на якийсь час.

Я показав Френкі великим пальцем на стійку бару. Він підвівся й рушив туди.

– А ви не говорите іспанською?

– Говорю, – сказав містер Сінґ. – Ну, то які обставини могли... примусили вас звернутися...

– Потрібні гроші.

– Ясно, – сказав містер Сінґ. – А на човні не висять якісь борги? На нього не завели судову справу?

– Ні.

– Це добре, – сказав містер Сінґ. – Скільки моїх бідолах-співвітчизників може вмістити човен?

– Щоб перевезти?

– Так.

– Далеко?

– День дороги.

– Не знаю, – сказав я. – Десь із дюжину, якщо без речей.

– Речей вони не матимуть.

– І куди я мав би їх завезти?

– На ваш розсуд, – сказав містер Сінґ.

– Але ж десь їх треба висадити?

– Вони мають пересісти на шхуну в районі Тортуґас.

– Послухайте, – сказав я. – Там у районі Тортуґас, на острові Лоґґергед-Кі, є маяк з радіостанцією.

– Власне, – сказав містер Сінґ. – Було б ідіотством висаджувати їх там.

– А де ж тоді?

– Я ж кажу, що ви маєте відвезти їх у тому напрямку. Така в нас із ними домовленість.

– Ага, – сказав я.

– Висадите їх там, де вам буде зручніше.

– А шхуна по них прийде на Тортуґас?

– Звичайно, ні, – сказав містер Сінґ. – Який сенс.

– Скільки за кожного?

– П’ятдесят доларів, – сказав містер Сінґ.

– Ні.

– Сімдесят п’ять?

– А скільки ви берете за кожного?

– Ой, та яка вам різниця. Я не просто постачаю квитки на проїзд, моє завдання має багато аспектів, його можна розглядати з різних кутів. На цьому воно не завершується.

– Ну, так, – сказав я. – А за мою роботу, отже, платити не потрібно. Так?

– Чудово вас розумію, – сказав містер Сінґ. – Домовляємось по сто доларів за душу?

– Послухайте, – сказав я. – Чи вам відомо, на скільки часу я загримлю до буцегарні, якщо мене впіймають?

– На десять років, – сказав містер Сінґ. – Це як мінімум. Але я не бачу причин, чого б це ви мали потрапляти в тюрму, мій любий капітане. Ви ризикуєте тільки один раз, коли приймаєте на борт пасажирів. А далі вже все залежить від вашої розсудливості.

– А якщо вони повернуться до вас?

– Жодних проблем. Я скажу їм, що ви мене зрадили. Частково поверну їм кошти і відправлю знову. Вони ж розуміють, що це непроста подорож.

– А що тоді зі мною?

– Мабуть, я змушу повідомити консульство.

– Он як.

– Знаєте, капітане, в наш час тисяча двісті доларів на дорозі не валяються.

– Коли я отримаю гроші?

– Двісті відразу, як дійдемо згоди, а тисячу після посадки.

– А якщо я зникну з тими двома сотнями?

– Тут я нічого, звісно, не зможу вдіяти, – усміхнувся він. – Але я знаю, капітане, що ви такого не зробите.

– Маєте дві сотні при собі?

– Звичайно.

– Покладіть їх під тарілку.

Він так і зробив.

– Гаразд, – сказав я. – Зранку я оформлю дозвіл, а коли стемніє, відчалю. Де будемо завантажуватися?

– Бакуранао підходить?

– Може бути. Ви все вже залагодили?

– Звичайно.

– Тепер стосовно завантаження, – сказав я. – Запалите там два ліхтарі, один над одним. Я рушу в той бік, коли їх побачу. Підпливете на човні, і робимо посадку з борту на борт. Ви там будете самі, разом із грошима. Поки їх не отримаю, ніхто на човен не сяде.

– Ні, – сказав він, – перша половина перед посадкою, а друга – після неї.

– Гаразд, – сказав я. – Це резонно.

– Отже, все узгодили?

– Думаю, що так, – сказав я. – Жодного багажу і зброї. Ні пістолетів, ні ножів, ні бритв – нічого. Мушу це знати заздалегідь.

– Капітане, – сказав містер Сінґ, – ви що, не довіряєте мені? Хіба ви не бачите, що в нас спільні інтереси?

– Але ви це перевірите?

– Мені вже аж незручно, – сказав він. – Невже ви не бачите, що наші інтереси збігаються?

– Гаразд, – відповів йому я. – Коли ви там будете?

– Десь о півночі.

– Гаразд, – сказав я. – Мабуть, це все.

– Якими вам купюрами?

– Найкраще сотнями.

Він підвівся, і я провів його поглядом. Френкі усміхнувся йому, коли той проходив повз нього. Містер Сінґ навіть не подивився на нього. Франтуватий такий китаєць. Пещений.

Френкі підійшов до столика.

– Ну як? – запитав він.

– Звідки ти знаєш містера Сінґа?

– Він переправляти китайців, – сказав Френкі. – Великий бізнес.

– Як довго ти його знаєш?

– Він тут зо два роки, – сказав Френкі. – До нього їх переправляти інший. Його хтось убити.

– Хтось і містера Сінґа вб’є.

– Точно, – сказав Френкі. – А що? Багато великий бізнес.

– Ще той бізнес, – сказав я.

– Великий бізнес, – сказав Френкі. – Ті китайці ніколи не повертатися. Інші китайці писати листи, що все добре.

– Чудово, – сказав я.

– Ті китайці не знати писати. Писати тільки багаті китайці. Нічого не їсти. Тільки рис. Сто тисяч китайців тут. Тільки три китайські жінки.

– Чому так?

– Уряд не пускати.

– Чортзна-що, – сказав я.

– Робите з ним бізнес?

– Можливо.

– Добрий бізнес, – сказав Френкі. – Краще, ніж політика. Купа гроші. Багато великий бізнес.

– Випий пива, – сказав йому я.

– Ви вже не журитися?

– Ні, чорт забирай, – сказав я. – Багато великий бізнес. Вельми вдячний.

– Добре, – сказав Френкі й поплескав мене по спині. – Я тепер дуже радий. Я тільки хотіти, щоб ви були раді. Китайці добрий бізнес, так?

– Чудовий.

– Я дуже радий, – сказав Френкі. Я бачив, що в нього аж сльози виступили на очах, такий він був задоволений, що все гарно пішло, тож я теж поплескав його по спині. Той ще Френкі.

З самого ранку я розшукав агента і попросив оформити дозвіл. Він хотів бачити список команди, і я сказав, що команди немає.

– Ви повертаєтесь самі, капітане?

– Саме так.

– А що з вашим напарником?

– Він у запої, – сказав йому я.

– Самому дуже небезпечно.

– То ж тільки дев’яносто миль, – сказав я. – Думаєте, пияк на борту дуже мені допоможе?

Я перегнав човен на другий бік гавані до заправки «Стандард-Ойл» і наповнив обидва баки. Там вміщується майже двісті ґалонів. Мені страшенно не хотілося платити по двадцять вісім центів за ґалон, але ж я не знав, куди доведеться йти.

Відколи я побачився з тим китайцем і взяв у нього гроші, мене не полишала тривога. Уночі я взагалі майже не спав. Коли ж повернувся до причалу «Сан-Франциско», там на мене вже чекав Едді.

– Привіт, Гаррі, – сказав він мені й помахав рукою.

Я кинув йому з корми кінець, він закріпив його, а тоді піднявся на борт. Він мав каламутні очі та здавався ще довготелесішим і п’янішим, ніж завжди. Я нічого йому не сказав.

– То що ти думаєш про того типа Джонсона, Гаррі? – спитав він у мене. – Взяв і злиняв. Що ти на це скажеш?

– Пішов геть, – сказав йому я. – Мені й без тебе гидко.

– Брате, а хіба ж мені від цього добре?

– Забирайся звідси, – сказав йому я.

Але він тільки зручніше вмостився й випростав ноги. – Я чув, що ми нині відчалюємо, – сказав він. – Ну і правда, чого тут стирчати.

– Ти не їдеш.

– Що сталося, Гаррі? Чого тобі сваритися зі мною?

– Чого? Пішов геть із човна.

– Ой, та заспокойся.

Я врізав його по обличчю, і аж тоді він встав і зійшов на причал.

– Я б тобі такого не зробив, Гаррі, – сказав він.

– Це точно, спробував би тільки, – сказав йому я. – Зі мною ти не їдеш. Ось і все.

– А навіщо було бити?

– Щоб до тебе дійшло.

– А що ж мені тепер робити? Подихáти тут з голоду?

– Чорта з два ти подохнеш, – сказав я. – Можеш повернутися на поромі. Наймися і відпрацюй проїзд.

– Не по-людськи ти зі мною поводишся, – сказав він.

– А з ким ти колись поводився по-людськи, п’янчуго? – сказав йому я. – Та ти й рідну матір обшахруєш.

І це була правда. Та мені однаково було кепсько через те, що я його вдарив. Знаєте, як це буває, коли вдариш пияка. Але взяти його зі собою я тепер не міг, хоч би й захотів.

Він пошкандибав причалом, довгий, як тичка, як день без сніданку. А тоді взяв і повернув назад.

– А чи не дав би ти мені пару доларів, Гаррі?

Я дав йому п’ятидоларову купюру, отриману від китайця.

– Я завжди знав, що ти мені друг. Але Гаррі, чого ти не хочеш мене взяти?

– З тобою не щастить.

– Ти просто не в дусі, – сказав він. – Нічого, приятелю. Ти ще будеш радий мене бачити.

Тепер, маючи грошенята, він пішов набагато швидше, але мушу сказати, що на нього все одно було неприємно дивитися. Він ступав так, ніби суглоби в нього були вивернуті задом наперед.

Я рушив до «Перлини», зустрів там агента, який дав мені папери, а я пригостив його спиртним. Тоді вирішив перекусити, і тут прийшов Френкі.

– Це мені дати для вас, – сказав він і вручив якусь трубочку, обгорнуту папером і перев’язану червоною стрічкою. Коли я зняв папір, побачив, що це нібито якась фотографія, і розгорнув її, думаючи, що це хтось зробив фотку човна з причалу.

Але ні. Це було зроблене зблизька фото голови і грудей негра з перерізаним від вуха до вуха, а тоді акуратно зашитим горлом і карткою на грудях з написом іспанською: «Ось що ми робимо з lenguas largas».

– Хто це тобі дав? – спитав я у Френкі.

Він показав на хлопця-іспанця, який підробляв у порту і мав контакти з місцевими шахраями. Хлопець стояв біля стійки з закусками.

– Скажи, хай підійде.

Хлопець наблизився. Сказав, що це йому дали двоє молодиків десь об одинадцятій ранку. Вони запитали, чи він мене знає, і хлопець сказав, що так. А тоді він попросив Френкі, щоб той віддав це мені. Вони були добре вдягнені та дали йому долар за роботу.

– Політика, – сказав Френкі.

– Ну, так, – сказав я.

– Вони думати, ви казати поліції, що зустрічати цих хлопців тут того ранку.

– Ну, так.

– Погана політика, – сказав Френкі. – Добре, що ви йти звідси.

– А чи вони просили щось переказати? – спитав я в малого іспанця.

– Ні, – сказав той. – Тільки дати це вам.

– Я вже від’їжджаю, – сказав я Френкі.

– Погана політика, – сказав Френкі. – Багато погана політика.

Я згріб докупи всі папери, які дав мені агент, розрахувався й вийшов з того кафе, а тоді перетнув площу, зайшов у браму і був дуже радий, коли залишив позаду пакгауз і опинився на причалі. Ті пацани нагнали таки на мене страху. Були настільки тупі, що запідозрили, ніби я комусь розпатякав про тих інших. Вони нагадували мені Панчо – налякавшись, всі гарячкували і були ладні будь-кого вбити.

Я зайшов на човен і почав розігрівати двигун. Френкі стояв на причалі й дивився. Шкірився тією химерною усмішкою глухого. Я ще раз підійшов до нього.

– Чуєш, – сказав я. – Дивися, щоб ти тепер не потрапив у халепу.

Він мене не почув. Я мусив усе це прокричати знову.

– Я добра політика, – сказав Френкі. А тоді відв’язав човен.  Розділ третій 

Френкі закинув на палубу кінець, я махнув йому, а тоді відвів човен від пірса і скерував до протоки. У море виходило британське вантажне судно, і я його наздогнав, а згодом випередив. Воно низько сиділо у воді, перевантажене цукром, а його борти були вкриті іржею. Матрос-англієць у старому синьому светрі дивився на мене з корми, коли я проминав корабель. Я вийшов із гавані, залишив позаду Морро і взяв курс на Кі-Вест, чітко на північ. Залишивши штурвал, я пішов на ніс човна, скрутив там кінець, а тоді повернувся назад і тримав курс, тоді як Гавана віддалялася за кормою, згодом узагалі сховавшись за горами.

Невдовзі з виду зник спочатку замок Морро, тоді готель «Насьйональ», і врешті-решт я міг бачити лише купол Капітолію. Течія була значно слабша, ніж того дня, коли ми рибалили, і вітерець був ледь помітний. Я побачив кілька рибальських човнів, які верталися до Гавани, йшли вони з заходу, тому і зрозумів, що течія слабка.

Я заглушив двигун. Не було сенсу марнувати пальне. Нехай собі дрейфує сам. А коли стемніє, я зможу зорієнтуватися за маяком Морро, а як човен занесе задалеко, то за вогнями Кохімара, і скерую його вздовж берега до Бакуранао. Судячи з того, яка тепер течія, до темряви човен мало б віднести на миль дванадцять, якраз до Бакуранао, і там я вже побачив би вогні Баракоа.

Отже, я вирубив двигун і пішов на ніс, аби роззирнутися довкола. Я побачив на заході два рибальські човни, а ззаду – білий купол Капітолію, який височів над морем. Було видно морські водорості, над водою ширяли птахи, але їх було небагато. Я посидів трохи на даху рубки, спостерігаючи за рибою, але нічого не побачив, окрім тієї рудої дрібноти, яка снує у водоростях. Нехай тобі не кажуть, брате, що від Гавани до Кі-Весту рукою подати. Там є що перепливати, а я був ще тільки скраю.

За якийсь час я спустився в кубрик і побачив там Едді.

– Що сталося? Що з двигуном?

– Зламався.

– А чого ти не задраїв люк?

– Пішов ти! – сказав я.

Знаєте, що він витворив? Повернувся назад, заліз через носовий люк у каюту й завалився там спати. Мав із собою дві чвертки. Купив їх у першій винарні, яку побачив, і приніс на борт. Коли я стартував, він прокинувся, а тоді знову заснув. Коли ж я заглушив двигун, і човен почав розгойдуватися на хвилях, це його знову розбудило.

– Я знав, що ти мене візьмеш, Гаррі, – сказав він.

– Прямим курсом до пекла, – сказав я. – Тебе ж навіть немає у списку команди. Ану, стрибай за борт.

– Жартівник ти, Гаррі, – сказав він. – Ми ж конки і мусимо триматися разом у біді.

– Ага, – сказав я, – з твоїм довгим язиком. Та хто ж тобі довіриться, якщо ти постійно під газом?

– Я добра людина, Гаррі. Ось випробуй мене й побачиш, яка я добра людина.

– Ану, неси ті дві чвертки, – сказав я йому. Думав я про щось зовсім інше.

Він приніс пляшки, і я хильнув із відкоркованої, а тоді поставив їх біля штурвала.

Я дивився, як він стоїть переді мною. Шкода було його, бо я знав, що мушу це зробити. Але також знав, що він добра людина, чорт забирай.

– То що з човном, Гаррі?

– Нічого, все гаразд.

– А в чому тоді справа? Чого ти так дивишся на мене?

– Братику, – сказав я йому, бо мені було його шкода, – кепські твої справи.

– Що це означає, Гаррі?

– Я й сам ще не знаю, – сказав я. – Мушу обмізкувати.

Ми ще трохи посиділи, але я вже не мав бажання з ним говорити. Важко було розмовляти, коли знаєш, що станеться. Я спустився вниз по помпову рушницю і вінчестер тридцятого калібру, які завжди тримав у каюті, і повісив їх прямо в чохлах над штурвалом, де ми зазвичай підвішуємо вудилища, щоб були під рукою. Я завжди їх тримаю в цих довгих чохлах із стриженої овчини, просякнутої олією. Інакше на човні їх не вберегти від іржі.

Я розблокував затвор помпової рушниці, пересмикнув пару разів цівку і дослав патрон у ствол. Загнав набій у патронник вінчестера і зарядив магазин. Тоді дістав з-під матраца Сміт-і-Вессон тридцять восьмого калібру, який залишився в мене ще з тих часів, коли я служив у поліції в Маямі, почистив його, змастив, зарядив і почепив собі на пояс.

– Що сталося? – спитав Едді. – Що тут до біса діється?

– Нічого, – сказав я йому.

– Для чого тоді стільки зброї, чорт забирай?

– Я завжди маю її на човні, – сказав я. – Відлякувати птахів, які клюють наживку, або стріляти по акулах, або щоб безпечніше минати острови.

– Що до біса сталося? – спитав Едді. – Що діється?

– Нічого, – сказав я йому.

Старий револьвер легенько підстрибував у мене на коліні, коли човен хитало, а я собі дивився на Едді. Немає сенсу квапитися, думав я. Він ще мені знадобиться.

– Маємо налагодити одну справу, – сказав я. – На Бакуранао. Скажу тобі пізніше, що треба зробити.

Я не хотів завчасно все йому пояснювати, щоб не перелякати, бо тоді з нього буде мало користі.

– Кращого за мене не знайдеш, Гаррі, – сказав він. – Я той, хто тобі потрібен. Я все для тебе зроблю.

Я подивився на нього, довготелесого, тремтячого, з каламутними очима, і нічого не сказав.

– Чуєш, Гаррі. Може, даси мені ковточок? – попросив він. – Бо мене зараз почне трусити.

Я дав йому хильнути, і ми так сиділи й чекали, коли стемніє. Був гарний захід сонця, віяв легенький вітерець, а коли вже сонце майже сховалося за обрієм, я запустив двигун і скерував човен малими обертами до берега.  Розділ четвертий 

Ми зупинились у темряві за якусь милю від берега. Після заходу сонця течія пришвидшилася, і я помітив, як нас починає зносити до берега. На заході виднівся маяк Морро, світилася вечірнім сяйвом Гавана, а навпроти нас – вогні Рінкона й Баракоа. Я повів човен проти течії, аж поки не проминув Бакуранао і майже не наблизився до Кохімара. Тоді знову зупинив двигун. Темрява була суцільна, але я добре знав, де ми знаходимося. Усі вогні на човні я загасив.

– Що тут має бути, Гаррі? – запитав у мене Едді. Він знову мало не трусився зі страху.

– А як ти думаєш?

– Я не знаю, – сказав він. – Але ти мене лякаєш. – Він справді починав тремтіти, а коли підсунувся до мене, в нього з рота смерділо, мов від стерв’ятника.

– Котра година?

– Зараз подивлюся. – Він зійшов до каюти, а коли повернувся, то сказав, що вже пів на десяту.

– Голодний? – запитав я в нього.

– Ні, – сказав він. – Ти ж знаєш, що мені так не полізе, Гаррі.

– Гаразд, – сказав йому я. – Можеш трохи випити.

Він приклався до пляшки, і я запитав, як йому тепер. Він відповів, що добре.

– Скоро зможеш ще трохи випити, – сказав йому я. – Я знаю, що без рому в тебе аж яйця трусяться, але в нас його тут небагато. Тому не дуже розганяйся.

– Поясни мені, що до чого, – попросив Едді.

– Слухай, – сказав я йому в пітьмі. – Ми маємо взяти біля Бакуранао дванадцять косооких. Коли я скажу тобі, візьмешся за штурвал і робитимеш те, що накажу. Ми посадимо на човен тих дванадцять китайців і замкнемо їх у носовій каюті. Тому шуруй зараз на бак і задрай там іззовні люк.

Едді пішов туди, і я бачив його силует на тлі чорного неба. Він повернувся й каже: – Гаррі, то чи можу я тепер випити ковточок?

– Ні, – сказав я. – Я хочу, щоб ром додавав тобі хоробрості. І не хочу, щоб тебе просто розвезло.

– На мене можна покластися, Гаррі. Ось побачиш.

– Та ти пияк, – сказав я. – Послухай. Один китаєць має привести сюди ще дванадцятьох. Спочатку має дати мені завдаток. Коли вони всі сядуть на човен, він має додати решту грошей. Коли побачиш, як китаєць дає гроші вдруге, врубай двигун і шуруй у відкрите море. Не звертай уваги на те, що тут діється. Повний вперед, і все. Зрозумів?

– Так.

– Якщо якийсь косоокий вискочить із каюти або полізе через люк, коли ми вийдемо в море, бери цей помповик і заганяй їх назад. Знаєш, як користуватися помповою рушницею?

– Ні. Але можеш мені показати.

– Та ти не запам’ятаєш. А з вінчестером мав справу?

– Відводиш курок і стріляєш.

– Точно, – сказав я. – Тільки не нароби дірок у корпусі.

– То, може, дай мені тоді ковточок, – сказав Едді.

– Гаразд. Дам тобі трохи.

Я дозволив йому добряче прикластися до пляшки. Знав, що тепер він не сп’яніє, бо був занадто переляканий. Але кожен ковток допоможе йому якийсь час протриматися. Хильнувши, Едді сказав майже бадьорим тоном:

– Отже, повеземо косооких. Я завжди казав, от Бог мені свідок, що возитиму китайців, коли зійду на пси.

– А що, ти оце вперше зійшов на пси? – сказав я йому. Кумедний той Едді.

До пів на одинадцяту я ще тричі давав йому ковтнути рому для підтримки тонусу. Було смішно спостерігати за ним, та й мене це відволікало від зайвих думок. Я не думав, що доведеться стільки чекати. Планував одразу, як стемніє, відплисти подалі від світла і йти понад берегом до Кохімара.

Вже майже об одинадцятій я побачив на мисі два вогники. Ще трохи зачекав, а тоді поволі рушив до берега. Бакуранао – це бухта, де колись був великий причал для завантаження піску. Там є невеличка ріка, яка впадає в бухту, коли дощі розмивають піщаний бар’єр у її гирлі. Він утворюється взимку, коли північний вітер наносить туди пісок, перекриваючи ріку. Колись у неї заходили шхуни, завантажуючись гуавами, і там було поселення. Але його знищив ураган, і тепер там нічого немає, крім одного будинку, який спорудили гальєго з розтрощених ураганом халуп, зробивши там недільний клуб для пікніків, куди вони з’їжджаються з Гавани поплавати й розважитися. Там є ще один будинок, у якому мешкає селищний уповноважений, але він стоїть далеко від пляжу.

У кожному такому поселенні вздовж узбережжя є свій уповноважений, але я припускав, що китаєць домовився з ним про власний човен. Коли ми туди наблизилися, повіяло пахощами морського винограду, а також солодкуватим запахом прибережних чагарників.

– Іди на бак, – сказав я Едді.

– Та тут нема на що наткнутися, – сказав він. – Риф по той бік протоки. – Як бачите, колись він був таки чогось вартий.

– Будь пильним, – сказав я і скерував човен туди, де вони могли б нас побачити. Та і двигун вони могли б почути, бо ж не було прибою. Проте я не хотів чекати, не знаючи, помітили нас чи ні, тому блимнув один раз ходовими вогнями, лише зеленим і червоним. Після чого розвернувся, відійшов трохи далі і став дрейфувати на найменших обертах. Тут, неподалік від берега, вже досить відчутно розгойдувало човен.

– Ходи сюди, – сказав я Едді і дав йому добряче хильнути.

– Курок треба зводити великим пальцем? – прошепотів він мені. Тепер Едді сидів біля штурвала, а я розстібнув обидва чохли й витягнув приклади десь на сантиметрів п’ятнадцять.

– Саме так.

– Буде весело, – сказав він.

Просто дивовижно, як діяв на нього алкоголь, та ще й так швидко.

Ми чекали, що станеться, а крізь зарості чагарника я міг бачити світло в будинку вповноваженого. Тоді я побачив, як ті два вогники на мисі хитнулися додолу, а тоді один із них почав рухатися мисом далі. Другий, мабуть, загасили.

Трохи згодом я побачив, що з бухти до нас наближається човен з якимось чоловіком, який гріб кормовим веслом. Це я зрозумів із того, як він згинався й розгинався. А отже, в нього велике весло. Це мене дуже втішило. Якщо веслують кормовим, то там тільки один весляр.

Вони підпливли до нас.

– Добрий вечір, капітане, – сказав містер Сінґ.

– Заходьте з корми і швартуйтеся бортом, – сказав йому я.

Він щось сказав хлопцеві-весляру, але той ніяк не міг вигребти назад кормовим веслом, тож я вхопився за планшир і завів їхній човен собі за корму. У човні було восьмеро. Шестеро косооких, містер Сінґ і хлопець-весляр. Коли я нагнувся, заводячи човен за корму, весь час очікував отримати удар по голові, але обійшлося. Я випростався й дозволив містеру Сінґу вхопитися за корму.

– Хочу побачити, що ви принесли, – сказав я.

Він передав мені скручені в рулончик купюри, а я заніс їх туди, де біля штурвала сидів Едді, і засвітив нактоузний ліхтар. Уважно розглянув банкноти. Вони виглядали нормальними, тож я загасив ліхтар. Едді тремтів.

– Налий собі, – сказав я. Глянув, як він ухопився за пляшку й перехилив її догори дном.

Я повернувся на корму.

– Гаразд, – сказав я. – Нехай сідають шестеро.

Хоч хвилі були й невеликі, містеру Сінґу та весляру-кубинцю довелося докладати чималих зусиль, аби їхній човен не бився об наш. Я почув, як містер Сінґ сказав щось китайською, і всі косоокі почали гуртом лізти до нас на корму.

– По одному, – сказав я.

Він знову щось сказав, і шестеро китайців по черзі залізли на корму. Усі були різні за зростом і статурою.

– Заведи їх на бак, – сказав я Едді.

– Прошу сюди, панове, – сказав Едді. О Господи, я вже знав, що він добряче приклався.

– Замкни каюту, – сказав я, коли вони всі вже туди зайшли.

– Слухаюсь, сер, – промовив Едді.

– Я поїду по решту, – сказав містер Сінґ.

– Гаразд, – відповів я.

Я відштовхнув їх, і хлопець почав веслувати до берега.

– Слухай-но, – сказав я Едді. – Залиш ти вже ту пляшку – вже й так набрався сміливості.

– Звичайно, шеф, – сказав Едді.

– Що це з тобою?

– Просто мені це подобається, – сказав Едді. – То кажеш, що курок треба відвести великим пальцем?

– Пияку ти нещасний, – дорікнув йому я. – Дай-но й мені трохи ковтнути.

– Немає вже, – сказав Едді. – Вибачай, шеф.

– Послухай-но. Тепер слідкуй, коли він дасть мені гроші, й відразу повний вперед.

– Звичайно, шеф, – сказав Едді.

Я дістав другу пляшку й відкоркував її. Добряче приклався, а тоді повернувся на корму, запхав назад корок, а пляшку сховав поміж двома обплетеними бутлями з водою.

– А ось і містер Сінґ, – сказав я Едді.

– Так, сер, – сказав Едді.

До нас наближався човен із хлопцем-веслярем.

Хлопець підвів його до корми, і я почекав, поки вони всі надійно схопляться. Містер Сінґ тримався за встановлений поперек корми роульс, по якому ми затягуємо на човен велику рибу.

– Нехай усі залазять, – сказав я, – але по одному.

Ще шестеро різнокаліберних китайців вилізли на корму.

– Відімкни каюту і заведи їх до решти, – сказав я Едді.

– Слухаюсь, сер, – сказав Едді.

– І знову замкни.

– Слухаюсь, сер.

Невдовзі він знову був біля штурвала.

– Гаразд, містере Сінґ, – сказав я. – Показуйте решту.

Він засунув руку в кишеню і простягнув мені гроші. Я вхопився за долоню з грішми, смикнув до себе, а коли він почав падати на корму, схопив його другою рукою за горло. Я відчув, як човен здригнувся й рушив на повних обертах, пінячи воду, і хоч я був зайнятий містером Сінґом, устиг ще побачити хлопця-кубинця, який стояв з кормовим веслом у руках на кормі човна, від якого ми віддалялися з містером Сінґом, що тріпався і борсався. А тріпався і борсався він ще дужче, ніж той дельфін на остені.

Я заломив йому руку за спину, але, мабуть, перестарався, бо відчув, що вивихнув її. Він тоді якось кумедно пискнув, смикнувся і вкусив мене за плече, хоч я й далі тримав його за горло. Та коли я відчув, що рука вискочила з суглоба, я її відпустив. Однаково він уже нічого не міг нею робити, тож я вхопив його за горло обіруч, але бачив би ти, брате, як смикався той містер Сінґ, неначе риба, та ще й розмахуючи другою рукою. Але я опустив його на коліна, а великими пальцями почав тиснути на кадик, аж поки там щось не хруснуло. Добряче хруснуло, не думайте, що цього не було б чути.

Я ще потримав його якусь секунду, а тоді поклав на кормі. Він там лежав горілиць, у своєму гарному костюмі, тихенько, з ногами на містку, і я його так і залишив.

Я зібрав з палуби гроші, засвітив нактоузний ліхтар і полічив їх. Тоді взявся за штурвал, а Едді звелів пошукати на кормі залізяки, які ми використовували замість якоря, коли рибалили на мілині або над кам’янистим дном, де не хотілося ризикувати якорем.

– Не можу нічого знайти, – відповів він. Едді боявся бути біля містера Сінґа.

– Ставай за штурвал, – сказав я. – Прямуй у море.

Унизу було чути якусь метушню, але ті мене не лякали.

Я знайшов те, що було мені потрібно – пару залізяк зі старого вугільного причалу в Тортуґас, – і міцно прив’язав їх волосінню до кісточок містера Сінґа. А коли ми вже відійшли на милі дві від берега, зіштовхнув його за борт. Він плавно скотився по роульсу. Я навіть не обшукав його кишені – не мав щось для цього настрою.

Він трохи забризкав корму кров’ю з носа й рота, тож я зачерпнув відром води, мало не вилетівши на тій швидкості за борт, і добре пошурував там усе шваброю.

– Сповільни хід, – сказав я Едді.

– А якщо він випливе? – спитав Едді.

– Я скинув його там, де глибина сажнів сімсот, – сказав я. – Він піде на саме дно. А це глибоко, брате. І він не випливе, аж поки не розпухне від газів, а за той час його віднесе течія та ще й риби поклюють. Якого біса, – сказав я, – нема чого перейматися містером Сінґом.

– А що ти з ним не поділив? – спитав мене Едді.

– Нічого, – сказав я. – Мені ще ні з ким не було так легко мати справу. Бо я весь час очікував якогось підступу.

– Чого ж ти тоді його вбив?

– Щоб не вбивати тих решту дванадцятьох косооких, – відповів я.

– Гаррі, – сказав він, – дай-но ковтнути ще, бо мені щось недобре. Я мало не виблював, коли побачив, як метляється його голова.

Я дав йому хильнути.

– А що з тими китайцями? – спитав Едді.

– Хочу якомога швидше їх позбутися, – сказав йому я. – Поки не просмерділи мені каюту.

– А де ти їх висадиш?

– Ось там, на довгому пляжі, – сказав йому я.

– То завертати туди?

– Завертай, – сказав я. – Але поволі.

Ми пройшли на малих обертах над рифом туди, де в темряві вилискував пляж. Той риф доволі глибоко під водою, а далі до самого берега тягнеться пологе піщане дно.

– Іди на бак і зміряй глибину.

Він почав міряти спеціальною жердиною, показуючи, що можна йти далі. Тоді повернувся і дав мені знак зупинитися. Я дав задній хід.

– Тут десь півтора метри.

– Стаємо на якір, – сказав я. – Якби щось сталося, і ми не мали б часу знятися, то просто рубимо кінець і все.

Едді почав попускати канат, і коли якір нарешті загруз, затягнув вузол. Човен розвернуло до берега кормою.