Текст книги "Мати і не мати"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Частина перша 

Гаррі Морґан 

(Весна) 

Розділ перший 

Знаєте, як воно є рано-вранці в Гавані, коли попід стінами будинків досі сплять волоцюги, а до барів навіть лід у візочках не привезли? Отож-бо, коли ми перетинали площу, прямуючи від причалу до кав’ярні «Перлина святого Франциска», лише один жебрак уже прокинувся й тамував спрагу з фонтана. Та коли ми зайшли до кав’ярні та сіли за столик, на нас там чекали троє.

Ми сіли, і один із них підійшов до нас.

– Ну, – сказав він.

– Я не можу, – сказав йому я. – Був би радий зробити послугу. Але я ще вчора сказав, що не зможу.

– Можеш назвати свою ціну.

– Справа не в ціні. Просто я не можу. Ось і все.

Підійшли ще ті двоє і стали біля нас з понурими обличчями. Вони були нормальними хлопцями, і я був би радий зробити їм послугу.

– Тисячу за кожного, – сказав один доброю англійською мовою.

– Не мучте мене, – відповів їм. – Я справді не можу це зробити.

– Пізніше, коли все зміниться, ще будеш дякувати.

– Я знаю. І був би радий. Але не можу.

– Чому?

– Я живу зі свого човна. Якщо втрачу його, то втрачу все.

– З такими грошима купиш собі нового.

– Не у в’язниці.

Мабуть, вони подумали, що мене просто треба переконати, бо той перший і далі провадив своє.

– Матимеш три тисячі баксів, а це великі гроші. Це ж довго не триватиме, знаєш.

– Послухайте, – сказав я. – Мені начхати, хто тут президент. Але я не повезу до Штатів нічого, що може говорити.

– Це ми будемо говорити? – гаркнув один із них, який досі мовчав. Він був дуже сердитий.

– Я сказав нічого, що може говорити.

– Думаєш, ми lenguas largas?

– Ні.

– А знаєш, що таке lenguas largas?

– Так. Той, у кого довгий язик.

– А знаєш, що ми з такими робимо?

– Не треба на мене тиснути, – сказав я. – Це ви зробили пропозицію. Я вам нічого не пропонував.

– Заткайся, Панчо, – наказав сердитому той, який почав розмову.

– Він сказав, що ми говоритимемо, – сказав Панчо.

– Слухайте, – я намагався пояснити їм. – Я сказав, що не повезу нічого, що може говорити. Пляшки не можуть говорити. Бутлі не можуть. Інші речі також. А люди можуть.

– І китайці? – загрозливо спитав Панчо.

– Можуть, але я їх не розумію, – відповів я.

– То ти не хочеш?

– Я ж вам сказав ще вчора. Я не можу.

– А ти сам не говоритимеш? – запитав Панчо.

Він не міг усього зрозуміти і дратувався. А ще, мабуть, був розчарований. Я навіть не відповів йому.

– Ти часом сам не lengua largas, га? – сердито запитав він.

– Не думаю.

– Це що? Погроза?

– Послухай, – сказав я йому. – Не тисни на мене з самого ранку. Я впевнений, що ти перерізав не одну горлянку. Але я ще навіть кави не попив.

– То ти кажеш, що я різав людям горлянки?

– Ні, – сказав я. – І мені начхати. Ти що, не можеш спокійно розмовляти?

– Ти мене бісиш, – сказав він. – Прирізати б тебе.

– Чортзна-що, – відповів я йому. – Думай, що говориш.

– Ходімо, Панчо, – сказав той перший. А тоді глянув на мене: – Дуже шкода. Я думав, ми домовимось.

– І мені шкода. Але я не можу.

Вони рушили втрьох до виходу, а я дивився їм услід. То були симпатичні молоді хлопці, гарно вбрані. Були без капелюхів, і здавалося, що грошей у них і кури не клюють. Принаймні так вони звучали, та й англійською говорили так, як говорять грошовиті кубинці.

Двоє з них виглядали як брати, а третій, Панчо, був трохи вищий на зріст, але також чимось на них подібний. Знаєте, такий стрункий, у добротному одязі, з блискучим волоссям. Не думаю, що він був аж таким грізним, яким себе вдавав. Мабуть, просто нервувався.

Коли вони вийшли й завернули праворуч, я побачив, як через площу до них наближається крите авто. Спочатку вщент розлетілася скляна шиба, і куля влучила в батарею пляшок попід правою стіною. Я почув постріл і дзвін розбитих пляшок: дзінь-дзінь-дзінь.

Я стрибнув за барну стійку зліва, визираючи звідти краєм ока. Машина зупинилася, і біля неї присіли навпочіпки двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, а другий – обріз дробовика. Той із «Томпсоном» був негром. Другий мав на собі білий водійський пильовик.

Один із хлопців лежав долілиць на тротуарі, якраз під розбитим вікном. Інші двоє сховалися за візком з льодом пивної компанії «Тропікал», який стояв біля сусіднього бару «Кунард». Один кінь бився в упряжі на землі, а другий нестямно смикав головою.

Один із хлопців вистрілив з-поза візка, і куля зрикошетила від хідника. Негр із «Томмі» припав обличчям мало не до землі, випустив чергу по візку і влучив, бо ще один хлопець повалився головою на хідник. Він там дриґався, охопивши голову руками, а водій пальнув по ньому з обріза, поки негр перезаряджав автомат, але промазав. Було видно, як дріб залишив на хіднику срібні цятки.

Другий хлопець схопив пораненого за ноги й затягнув за візок, а я зауважив, як негр знову припав обличчям до бруківки, щоб випустити наступну чергу. Тут я побачив старого Панчо, який обходив візок, ховаючись за конем, що й далі тримався на ногах. Він вийшов з-за коня з білим, наче брудне простирадло, обличчям і пальнув у водія з великого парабелума, тримаючи його двома руками. Тоді він ще намагався влучити в голову негрові, але промазав – двічі вистрілив зависоко, а один раз – занизько.

Натомість він поцілив у колесо, бо я бачив, як здійнялася хмарка куряви, коли з шини виходило повітря, а негр підпустив Панчо на три метри і вистрілив йому в живіт зі свого «Томмі», напевно, останньою кулею, бо я бачив, як він відкинув автомат, а старий Панчо важко осів і гепнувся долілиць на землю. Він ще намагався встати, не випускаючи з рук парабелума, але не годен був підняти голову, тоді негр підібрав обріз водія, який лежав обабіч колеса, і зніс йому півчерепа. Ще той негр.

Я хильнув з першої ж відкритої пляшки, яка потрапила під руку, і навіть не пригадую, що в ній було. Мене мало не знудило від цього всього. Скрадаючись, я вислизнув попід стійкою на кухню, а тоді вийшов чорним ходом надвір. Обійшов площу, навіть не дивлячись на юрбу, яка швидко збиралася перед кав’ярнею, проминув браму, вийшов на причал і сів у човен. Той тип, який його зафрахтував, уже чекав там. Я розповів йому, що сталося.

– Де Едді? – запитав цей тип Джонсон, який найняв нас.

– Не бачив його після стрілянини.

– Думаєш, його поранили?

– Ні, чорт забирай. Я ж кажу, що в кафе зачепило тільки пляшки й вікно. Це було тоді, коли їх наздоганяла машина. Коли застрелили того першого хлопця під вікном. Це було під таким-от кутом...

– Ти щось занадто впевнений, – сказав він.

– Я ж усе бачив, – пояснив йому я.

Тут я побачив, як причалом плентався Едді, який здавався ще незграбнішим і довготелесішим, ніж зазвичай. Ішов так, ніби всі його суглоби були розладнані.

– Ось він.

Едді мав жахливий вигляд. Він зранку ніколи не виглядав добре, але тепер мав просто жахливий вигляд.

– Де ти був? – спитав я його.

– На підлозі.

– Усе бачив? – запитав його Джонсон.

– Краще не згадуйте, містере Джонсоне, – сказав йому Едді. – Мене нудить від однієї думки про це.

– Випий тоді щось, – сказав йому Джонсон. А тоді спитав у мене: – Ну то як, рушаємо?

– Як забажаєте.

– Яка буде погода?

– Як учора. Може, й ліпша.

– Ну тоді вперед.

– Гаразд, як тільки принесуть наживку.

Ми вже три тижні возили цього типа рибалити в Гольфстрімі, але він і досі нічого мені не заплатив, якщо не рахувати тієї сотні доларів, яку дав мені ще до переїзду на оплату консульства й митниці та придбання харчів і пального. Я забезпечував снасті, а човен він зафрахтував за тридцять п’ять доларів на добу. Ночував він у готелі та щоранку приходив на човен. Я мусив тягати зі собою Едді, бо саме він влаштував цей фрахт. Я платив йому чотири долари щодня.

– Мушу заправити човен, – сказав я Джонсону.

– Гаразд.

– Для цього потрібні гроші.

– Скільки?

– Двадцять вісім центів за ґалон. Треба сорок ґалонів. Виходить одинадцять–двадцять.

Він дістав п’ятнадцять доларів.

– Купити на решту пиво й лід? – спитав я його.

– Можна, – сказав він. – Але нехай піде в рахунок мого боргу.

Я думав, що три тижні без платні – це трохи задовго, але, зрештою, яка різниця? Все одно він має заплатити за кожен тиждень. Бувало, що я й місяць отак возив, але потім усе отримував. Сам, звісно, винен, але я був радий, що взагалі це дістав. От тільки останні пару днів почав нервуватися, але мовчав, аби не дратувати його. Якщо він має гроші, то чим довше це триватиме, тим ліпше.

– Пива плящинку? – запитав він у мене, відкриваючи ящик.

– Ні, дякую.

Саме тоді на причалі з’явився той негр, який діставав нам наживку, і я звелів Едді готуватися відчалювати.

Негр сів із наживкою в човен, і ми відчалили, беручи курс до виходу з гавані, а негр почав наживляти гачки – запихав їх макрелі до рота, пропускав через зябра, робив збоку надріз і виводив звідти гачок, а тоді міцно зв’язував рибі рота дротяним повідком, аби гачок не вислизав і наживка йшла у воду плавно, не розкручуючись.

Він був справжній чорний негр, кмітливий і понурий, з блакитним бісером-вуду на шиї, під сорочкою, і в старенькому солом’яному капелюсі. У човні йому найбільше подобалося спати й читати газети. Але гачки він наживляв управно і швидко.

– А сам ти, капітане, не зміг би так наживляти? – питає в мене Джонсон.

– Міг би, сер.

– То чого ти береш цього негра?

– Побачите, коли піде велика риба, – відповів йому я.

– І що тоді?

– Негр робить це швидше за мене.

– А що, Едді так не зможе?

– Ні, сер.

– Це просто зайві витрати, як на мене. – Він платив негру по долару щодня, і той щоночі танцював до ранку румбу. Я бачив, що його вже хилить на сон.

– Він якраз не зайвий, – сказав я.

Тим часом ми проминули рибальські човни, які стояли на якорі навпроти Кабаньяс, та ялики, з яких ловили луціанів над кам’янистим дном біля Морро, і я скерував човен до темної смуги Гольфстріму. Едді закинув дві великі приманки, а негр наживив три вудки.

Гольфстрім ставав тут доволі мілким, вода на краю течії вирувала й була майже фіолетова. Зі сходу віяв легенький вітерець, і ми сполохали зграйку летючих риб, великих і чорнокрилих, подібних у повітрі на Ліндберга з тої фотографії, де він перелітав через Атлантику.

Ці великі летючі риби – найкраща тут ознака. Куди не глянь, скрізь були пожовклі жмутки водоростей, а отже, основна течія була вже близько до берега, а попереду кружляли птахи над косяком дрібних тунців. Було видно, як вони вистрибували з води, невеличкі, вагою десь зо два фунти.

– Можете вже закидати, – сказав я Джонсону.

Він одягнув рибальський пояс, закріпив його й закинув довге вудилище з котушкою «Гарді» на шістсот метрів волосіні з тридцяти шести ниток. Я озирнувся й побачив, що його наживка гарно ковзала за човном, погойдуючись на хвилях, а обидві приманки занурювалися і знову вистрибували з води. Швидкість була нормальна, і я скерував човен углиб течії.

– Запхайте спінінг у гніздо в сидінні, – сказав йому я. – Його тоді буде легше втримати. А гальмо звільніть, щоб попускати волосінь, коли клюне. Бо інакше вас висмикне за борт.

Щодня я повторював йому одне й теж, але не надто тим переймався. З півсотні клієнтів, яких доводиться возити, бодай один може попастися, який вміє рибалити. Та й той може бути такий безголовий, що спробує тонкою волосінню втримати велику рибу.

– Як там погода? – питає він мене.

– Чудова, – кажу я. Бо й день направду гарний.

Я передав штурвал негру і звелів йому триматися краю течії, прямуючи на схід, і рушив до Джонсона, який не зводив очей зі своєї наживки.

– Закинути ще одне вудилище? – спитав я в нього.

– Не треба, – сказав він. – Хочу сам підсікти й витягти свою рибу.

– Гаразд, – сказав я. – Може, нехай Едді закине спінінга і передасть вам, коли клюне, щоб ви підсікли?

– Ні, – сказав він. – Хай буде лише одне вудилище.

– Ваша справа.

Негр не змінював курс, і я бачив, що він прямує до зграйки летючих риб попереду. Коли я озирнувся, позаду була Гавана, гарно освітлена сонцем, і корабель, який виходив із гавані повз Морро.

– Думаю, містере Джонсон, вам нині може трапитися щось серйозне, – сказав йому я.

– Давно вже час, – відповів він. – Скільки ми вже тут?

– Три тижні.

– Щось надто довго.

– Це непроста риба, – відповів йому я. – Її нема й нема. А тоді приходить ціла зграя. Обов’язково приходить. І зараз має прийти. Місяць той, що треба. І течія добра, і вітер.

– Коли ми вперше вийшли, було кілька малих.

– Власне, – мовив я. – Я ж казав. Спочатку малі, а потім йде велика риба.

– Постійно ви щось, човнярі, вигадуєте. То вам зарано, то запізно, то вітер не той, то місяць. А грошики берете справно.

– Ну, – сказав йому я, – це така чортівня, що зазвичай буває або зарано, або запізно, і вітер найчастіше поганий. А коли нарешті трапляється чудовий день, сидиш на березі без клієнта.

– Але нині має бути гарний день?

– Ну, – відповів йому я, – особисто я вже мав нині достатньо пригод. А для вас усе тільки починається, можу закластися.

– Сподіваюся, – сказав він.

Ми налаштувалися на ловлю. Едді пішов на бак і вклався там. Я стояв і слідкував, чи не вигулькне з-під води хвіст. Негр постійно клював носом, тож і за ним також треба було наглядати. Мабуть, гарячі були в нього нічки.

– Можна попросити пляшечку пива, капітане? – звернувся до мене Джонсон.

– Так, сер, – сказав я, видобуваючи з-під льоду холодне пиво.

– А ти не хочеш? – запитав він.

– Ні, сер, – відповів я. – Почекаю до вечора.

Я відкрив пляшку і вже простягав йому, коли раптом побачив, як з води вистрибнула величезна бура рибина зі списоподібним носом завдовжки з руку й кинулася на нашу макрель. Була здоровенна, мов колода.

– Попустіть волосінь! – загорлав я.

– Вона не клюнула, – сказав Джонсон.

– То приготуйтесь.

Чортяка виринала з великої глибини, тому і схибила. Я знав, що вона розвернеться і зробить нову спробу.

– Як тільки схопить, відразу попускайте.

Тут я побачив її з-під води за кормою. Було видно її широкі, наче крила, пурпурові плавці та пурпурові смуги на бурому тілі. Вона насувалася, мов підводний човен, розрізаючи воду спинним плавцем.

Наздоганяючи наживу, вистромила з води свого списа, який трохи здригався.

– Нехай заковтне, – сказав я.

Джонсон забрав руку з котушки, і та почала зі свистом розкручуватися, а старий марлін розвернувся, зблиснувши сріблом свого черева, занурився вглиб і швидко понісся в бік берега.

– Трохи пригальмуйте, – сказав я. – Але небагато.

Він прикрутив гальмо.

– Не забагато, – сказав я. Було видно, як відхиляється волосінь. – А тепер різко крутіть гальмо й підсікайте, – сказав я. – Підсікайте. Вона зараз почне стрибати.

Джонсон закрутив гальмо і знову вхопився за вудилище.

– Підсікайте! – повторив я. – Заганяйте гачок. Разів п’ять-шість, шарпніть добряче.

Він устиг міцно шарпнути кілька разів, і тут вудилище зігнулося мало не вдвоє, котушка заскрипіла, і з води потужно вистрибнув марлін, зблиснувши на сонці сріблом, а тоді шубовснув назад так гучно, немовби хтось зіштовхнув із кручі коня.

– Відпускайте гальмо, – сказав я Джонсону.

– Він зірвався, – сказав він.

– Чорта з два, – сказав йому я. – Послабте гальмо, швидко.

Я бачив, як вигнулася волосінь, і коли марлін вистрибнув ще раз, він був уже за кормою і прямував у відкрите море. Тоді він вистрибнув знову, що аж вода взялася білою піною, і я побачив гачок у кутику його пащеки. Було добре видно його смуги. Гарна рибина, з яскраво-срібним черевом і пурпуровими смугами, завтовшки з добрячу колоду.

– Зірвався, – сказав Джонсон. Волосінь провисла.

– Крутіть котушку, – сказав я. – Він на гачку. Врубай повний перед! – гаркнув негру.

Тоді ще двічі марлін вистрибнув угору, прямий як стовп, кидаючись на нас усім своїм тулубом і щоразу височенно здіймаючи воду. Волосінь натягнулася, і я побачив, що він розвертається і знову прямує в бік берега.

– Почне тепер тікати, – сказав я. – Нехай собі петляє, я не відстану. Гальмувати не треба. Маємо досить волосіні.

Старий марлін тримав курс на норд-ост, як і заведено у всякої великої риби, а як він, брате, петляв, треба було бачити. Робив довжелезні стрибки, виписуючи в повітрі дуги, а воду розтинав, наче швидкісний морський катер. Я розвернув човен, і ми не відставали від нього. Я тримав штурвал і постійно горлав Джонсону, щоб той швидко крутив котушку і не гальмував. Аж раптом бачу, як шарпнулося в нього вудилище і провисла волосінь. Хто в цьому не розуміється, міг би відразу нічого й не помітити. Але я помітив.

– Зірвався, – сказав я йому. Марлін і далі стрибав, аж поки не зник із поля зору. Гарна була рибка, нічого не скажеш.

– Я чую, як він ще тягне, – сказав Джонсон.

– Це просто вага волосіні.

– Навіть котушка трохи крутиться. Може, він здох?

– Та подивіться, – сказав я. – Він ще й далі стрибає. – Було видно, як марлін ще й далі бризкав водою, відпливши від нас на півмилі.

Я помацав гальмо його котушки. Він його наглухо затягнув. Неможливо було випустити волосінь. Не дивно, що вона тріснула.

– Я ж вам казав не гальмувати щосили, так чи ні?

– Але він змотував волосінь.

– Ну і що?

– То я й пригальмовував.

– Послухайте, – сказав йому я. – Якщо не попускати волосінь, коли риба так б’ється, вона її розірве. Ніщо її не втримає. Коли риба біситься, треба попускати. Пригальмовувати лише легенько. Інакше вона розірве навіть гарпунний лінь, тут і фаховий рибалка не впорається. Ми тільки мусимо гнатися за нею човном, щоб вона не вибрала всю волосінь. А коли вона перебіситься, то йде на глибину, от тоді й треба гальмувати і змотувати.

– То, якби не тріснула волосінь, я б упіймав цю рибу?

– Мали б таку нагоду.

– Вона ж так довго не витримала б?

– Вона ще багато на що здатна. Справжній бій починається вже після гонитви.

– Ну то впіймаємо іншу, – сказав він.

– Спочатку треба змотати волосінь, – відповів йому я.

Ми впіймали рибу на гачок і загубили її, навіть не розбудивши Едді. Лишень тепер він приплентався до нас на корму.

– Що сталося? – запитав Едді.

Колись він був добрим човнярем, аж поки не спився, а тепер від нього мало толку. Я дивився, як він стояв тут, довготелесий, із запалими щоками, відвислою щелепою, якоюсь білою гидотою в кутиках очей і вигорілим волоссям. Я знав, що він прокинувся, бо його мучить жага й бажання похмелитися.

– Хильни-но плящинку пива, – сказав йому я.

Він узяв із ящика пляшку і вижлуктав її.

– Що ж, містере Джонсон, – сказав він, – мабуть, я ще трохи подрімаю. Дуже вам дякую за пиво, сер.

Ото вже той Едді. На рибу йому просто начхати.

Десь у полудень ми підчепили ще одного марліна, але й він зірвався. Вирвав гачок з такою силою, що той летів ще метрів десять у повітрі.

– А що я цього разу зробив не так? – спитав Джонсон.

– Нічого, – сказав я. – Він просто видер гачок.

– Містере Джонсон, – сказав Едді, який продер очі, щоб вихиляти ще одну плящинку пива, – містере Джонсон, вам просто не щастить. Можливо, пощастить з жінками. Містере Джонсон, може, підемо десь гульнемо вночі? – А тоді він знову вклався спати.

О четвертій пополудні, коли ми вже верталися попід берегом проти течії, де вода вирувала, мов у млиновому жолобі, а сонце пекло нам у спини, на Джонсонову наживку клюнув такий величезний чорний марлін, яких я зроду не бачив. Ми закинули плетеного з пір’я кальмара і впіймали чотирьох маленьких тунців, а негр наживив одного з них на гачок. Наживка вийшла трохи заважка, але добряче плюскотіла на воді.

Джонсон відстебнув кріплення пояса й поклав спінінг на коліна, бо втомився постійно тримати його в руках. Його долоні затерпли, тримаючи котушку, бо велика наживка постійно натягує волосінь, тому, коли я відвернувся, він затягнув гальмо. Я й не знав, що він його заґвинтив. Мені не подобалося, як він тримає вудилище, але й набридло постійно йому дорікати. До того ж, коли гальмо відпущене, волосінь легко розкручується, тому жодної небезпеки немає. Хоч так рибу ніхто не ловить.

Я був за штурвалом і вів човен краєм течії навпроти старого цементного заводу, де попід берегом є глибока вирва, яка творить коловорот, у якому завжди повно дрібноти для наживки. Тут я побачив цілий фонтан бризок, наче від вибуху глибинної бомби, а тоді спис, око, роззявлену пащеку й величезну темно-фіолетову голову чорного марліна. Спинний плавець був височенний, мов щогла вітрильника, а здоровенним хвостом марлін розітнув, як косою, воду, накинувшись на нашого тунця. Його скошений догори списоподібний ніс був завтовшки з бейсбольну биту, а схопивши наживу, він немовби розчахнув навпіл океан. Марлін був чорно-пурпуровий, а очі мав завбільшки з супницю. Був велетенський. Можу закластися, що важив десь із тисячу фунтів.

Я крикнув Джонсону, щоб він попускав волосінь, але в цю мить побачив, як його висмикнуло зі стільця вгору, наче стрілою підйомного крана, якусь секунду він ще тримався за вудилище, а тоді воно зігнулося дугою, держак лупнув Джонсона в живіт, і всі наші снасті полетіли за борт.

Він так міцно затягнув гальмо, що, коли риба шарпнула, вона зісмикнула Джонсона зі стільця, і він не зміг втримати спінінг. Адже він засунув держак собі під ногу, а вудилище поклав на коліно. Якби він не відстебнув кріплення пояса, то й сам полетів би за борт.

Я вирубив мотор і пішов на корму. Він сидів там, тримаючись за живіт, де його вдарив держак.

– Мабуть, вже досить на сьогодні, – сказав я.

– Що це було? – запитав він.

– Чорний марлін, – сказав я.

– І як це сталося?

– Самі прикиньте, – сказав я. – Котушка, до речі, обійшлася мені у двісті п’ятдесят доларів. Зараз вона коштує ще дорожче. Ціна вудилища – сорок п’ять. Ну, і ще майже 600 метрів волосіні-тридцятишістки.

Едді поплескав його по спині.

– Містере Джонсон, – каже він, – вам просто не щастить. Я ще такого в житті не бачив.

– Заткайся, п’яничко, – сказав йому я.

– Чесно, містере Джонсон, – сказав Едді, – це просто рідкісний випадок, я зроду такого не бачив.

– Що б сталося, якби він мене потягнув за собою? – запитав Джонсон.

– Ну, ви ж хотіли зробити все сам, – відповів я. Був просто лютий.

– Вони завеликі, – сказав Джонсон. – З такими добряче намучишся.

– Послухайте, – сказав я. – Така рибина вас просто вбила б.

– Але ж їх якось ловлять.

– Ті, хто вміють ловити рибу. Але й їм це дається нелегко.

– Я бачив фото дівчини, яка впіймала таке.

– Звісно, – сказав я. – Але з човна, який не рухався. Марлін заковтнув наживку, йому вирвали гачком шлунок, він виплив на поверхню і здох. А я кажу про ловлю на ходу, коли гачок чіпляють за рота.

– Ну, – сказав Джонсон, – однаково вони завеликі. Чого це робити, якщо не мати задоволення?

– Свята правда, містере Джонсон, – сказав Едді. – Чого це робити, якщо не мати задоволення? Чуєте, містере Джонсон. Ви просто влучили в десятку! Якщо не мати задоволення – чого це робити?

Мене й далі трусило від згадки про цю рибину, а думаючи про втрачені снасті, я відчував, як до горла підступає нудота, тож і слухати їх не хотів. Звелів негру брати курс на Морро. Едді та Джонсон сиділи собі на стільцях, попиваючи пиво, і я їм нічого не казав.

– Капітане, – сказав мені за якийсь час Джонсон, – чи не міг би ти зробити мені віскі з содовою?

Я мовчки зробив віскі спочатку йому, а потім собі, але вже не розбавляючи.

Думав про те, як цей Джонсон рибалив п’ятнадцять днів, аж поки йому на гачок не трапилася риба, за якою нормальний рибалка міг би цілий рік ганятися, вона йому зривається, він пускає коту під хвіст усі мої снасті, робить із себе останнього дурня, а тепер оце сидить із задоволеною міною й пиячить з іншим п’яничкою.

Коли ми дісталися причалу, і негр стояв собі там, чекаючи розпоряджень, я запитав:

– То як там стосовно завтра?

– Мабуть, ніяк, – сказав Джонсон. – Я вже ситий по горло цією риболовлею.

– То, може, розрахуйтеся з негром?

– Скільки я йому винен?

– Долар. Якщо бажаєте, можете додати чайові.

Джонсон дав негру долар і дві кубинські двадцятицентові монетки.

– А це що? – питає в мене негр, показуючи монетки.

– Чайові, – кажу я йому іспанською. – Ти більше не потрібен. Це твій розрахунок.

– То завтра не приходити?

– Ні.

Негр бере клубок шпагату, яким прив’язував наживку, і чорні окуляри, вбирає солом’яного капелюха і йде, не попрощавшись. Цей негр ніколи не був про нас високої думки.

– А коли ви зі мною розрахуєтесь, містере Джонсон? – запитав я в нього.

– Піду вранці до банку, – сказав Джонсон. – А пополудні розрахуємось.

– Пам’ятаєте, скільки набігло днів?

– П’ятнадцять.

– Ні. Разом із сьогоднішнім – шістнадцять, тоді ще по одному дню сюди й назад – виходить вісімнадцять. Плюс вудилище, котушка й волосінь – це за сьогодні.

– Снасті не моя турбота, ти брав це на свій ризик.

– Ні, сер. Це ж ви їх загубили.

– Я плачу щодня за оренду. А ризик твій.

– Ні, сер, – сказав я. – Якби це справді обірвала риба без вашої вини, була б інша справа. А так ви втратили всі снасті через своє недбальство.

– Риба висмикнула все це з моїх рук.

– Бо ви затягнули гальмо і не тримали вудилище у гнізді.

– Не маєш права вимагати за це гроші.

– Якби ви взяли напрокат машину, і вона зірвалася з кручі, то хто б, на вашу думку, мав би за це платити?

– Якби я в ній сидів, то не платив би, – сказав Джонсон.

– Слушна думка, містере Джонсон, – сказав Едді. – Правда ж, капітане? Якби він у ній сидів, то розбився б насмерть. А отже, не зміг би заплатити. І що тут скажеш?

Я не звертав уваги на п’янчугу.

– Ви мені винні двісті дев’яносто п’ять доларів за спінінг, котушку й волосінь, – сказав я Джонсону.

– Це несправедливо, – сказав він. – Але якщо вже ти наполягаєш, то, може, поділимо збитки порівну?

– Нові снасті коштуватимуть мені триста шістдесят доларів, не менше. І я не беру з вас за волосінь. Така рибина могла б вирвати всю волосінь, і вашої провини в цьому не було б. Якби тут був ще хтось, окрім цього п’янчуги, він підтвердив би, що я з вас зайвого не здираю. Розумію, що виходить чималенька сума, але й мені довелося викласти за снасті купу грошей. А для такої риби потрібні найкращі снасті.

– Містере Джонсон, він обзиває мене п’янчугою. Ну й нехай. Але мушу сказати, що капітан вам говорить правду. Говорить правду і зайвого не вимагає, – сказав йому Едді.

– Не хочу сперечатися, – сказав нарешті Джонсон. – Я заплачу за все, хоч і вважаю це несправедливим. Отже, вісімнадцять днів по тридцять п’ять доларів плюс додаткових двісті дев’яносто п’ять.

– Сотку ви вже мені дали, – сказав йому я. – Я дам вам список своїх витрат і вирахую залишок харчів. З тих, які ви купили на дорогу сюди й назад.

– Резонно, – сказав Джонсон.

– Послухайте, містере Джонсон, – сказав Едді. – Якби ви знали, скільки тут здирають з іноземців, то визнали б, що це більш ніж резонно. Знаєте, що я вам скажу? Це взагалі унікальна пропозиція. Капітан ставиться до вас, як до рідної матері.

– Завтра я піду до банку і повернуся сюди пополудні. А післязавтра сяду на пароплав.

– Могли б повернутися з нами й заощадити на вартості квитка.

– Ні, – сказав він. – Я краще заощаджу час.

– Гаразд, – сказав я. – Може, щось вип’ємо?

– Добре, – сказав Джонсон. – То що, ніхто не ображений?

– Ні, сер, – сказав йому я.

Ми вмостилися втрьох на кормі й випили віскі з содовою.

Наступного дня я порався з човном, міняв оливу і таке інше. Опівдні пішов до міста, перекусив у китайській кнайпі, де можна було непогано пообідати за сорок центів, а потім купив деякі дрібнички для дружини й наших трьох дівчат. Знаєте, там, парфуми, пару віял і три високі гребінці. Після цього ще заскочив до «Донована» на пиво, потеревенив трохи зі старим господарем і пішов назад до причалів «Сан-Франциско», заскочивши дорогою ще в три або чотири пивні. У барі «Кунард» я двічі пригостив Френкі і повернувся на човен у пречудовому настрої. Повернувся на човен, маючи в кишені лише сорок центів. Френкі прийшов зі мною, ми сіли собі на човні, чекаючи Джонсона, попиваючи холодне пиво, яке було в ящику з льодом.

Едді не з’явився ні вночі, ні вдень, але я знав, що він приповзе рано чи пізно, коли перестануть давати в борг. Донован казав мені, що він приходив учора разом із Джонсоном, і що Едді пригощав того в кредит. Ми чекали, і я вже почав турбуватися, чому так довго немає Джонсона. Я просив хлопців на причалі переказати йому, щоб чекав мене на човні, але вони сказали, що він так і не приходив. Тож я подумав, що він, мабуть, учора засидівся допізна і нині спав до обіду. Банки були відчинені до третьої тридцять. Ми бачили, як злетів літак, і вже десь о п’ятій тридцять мій гарний настрій пропав і я почав по-справжньому непокоїтися.

О шостій я вислав Френкі до готелю перевірити, чи Джонсон там. Я все ще сподівався, що він просто запізнюється або взагалі вилежується в готелі, не в змозі встати з ліжка. Я все чекав і чекав, а надворі вже сутеніло. Я вже був насправді стурбований, бо він заборгував мені вісімсот двадцять п’ять доларів.

Френкі не повертався десь понад півгодини. Тоді я побачив, як він швидко шкандибає, хитаючи головою.

– Він сіcти на літак, – сказав Френкі.

Ну й от. Маєш. Консульство зачинене. У мене в кишені сорок центів, а літак уже, мабуть, приземлився в Маямі. Я й телеграму не мав як вислати. Нічого собі, містере Джонсон. Але я сам винен. Треба було головою думати.

– Що ж, тоді, – сказав я Френкі, – вип’ємо ще холодненького. За рахунок містера Джонсона. – Залишилося ще три пляшки «Тропікала».

Френк також був засмученим. Не знаю чому, але так воно виглядало. Він поплескував мене по спині й хитав головою.

Отак воно було. Я все втратив. П’ятсот тридцять доларів фрахту і снасті, які й за триста п’ятдесят не купиш. Як з цього потішатимуться ті всі дармоїди, які тиняються тут на причалі, думав я. А особливо та публіка з Кі-Весту, так звані «конки»1. А вчора я ще й відмовився від трьох тисяч доларів за перевезення туди трьох нелегалів. Будь-куди, аби тільки виїхати звідси.

Ну і що мені робити тепер? Товаром завантажитися не можу, бо потрібні гроші, щоб купити спиртне, та й заробіток з цього тепер нікудишній. У місті море алкоголю, його ніхто вже й не бере. Але ж не поїду я, чорт забирай, додому голий-босий, щоб подихати ціле літо з голоду. До того ж, я маю ще й родину. Дозвіл на виїзд я проплатив, ще коли ми прибули сюди. Зазвичай все сплачуєш агентові наперед, і він оформляє всі необхідні дозволи – на в’їзд і на виїзд. Чорт, я ж навіть не маю грошей на пальне. Гарненька ситуація, нічого не скажеш. Оце так містер Джонсон.

– Мушу щось перевезти, Френкі, – сказав я. – Мені потрібні гроші.

– Розвідаю, – сказав Френкі. Він тут зазвичай крутиться в порту, не має постійної роботи, глухий, як тетеря, і щовечора п’яний, як чіп. Але вірнішого хлопця не знайти, та ще й з таким добрим серцем. Я його знаю, відколи почав сюди вчащати. Він безліч разів допомагав мені з товаром. А потім, коли я кинув це все і почав здавати човен туристам, які хотіли порибалити на Кубі, постійно його бачив на причалі та в кафе. Він скидається на дурника, зазвичай не говорить, а тільки шкіриться, але це тому, що він глухий.