Текст книги "Райський сад"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Розділ шістнадцятий

Він прокинувся на світанку, тільки-но за вікном стало видно стовбури сосон. Обережно, щоб не збудити Кетрін, вибрався з ліжка, знайшов свої шорти і, одразу намочивши босі ступні на зарошених кам'яних плитах, подався попід довгим будинком готелю до дверей своєї робочої кімнати. Відчиняючи двері, він знову відчув, як війнуло свіжим морським повітрям, що обіцяло гарну днину.

Коли він сів за стіл, сонце ще не зійшло, і він подумав, що таки надолужив частину часу, втраченого ним в оповіданні. Та коли перечитав сторінки, що їх написав учора своїм чітким, акуратним почерком і що враз перенесли його ген до іншої країни, ця перевага в часі зникла, він опинився перед лицем тієї ж таки затримки, отож, коли з моря виринуло сонце, для нього воно світило вже давно, і він брів через брудно-сірі гіркі пересохлі озера в білих від солонцевого пилу черевиках. Гаряче сонце лягало важким тягарем на голову, плечі та спину. Сорочка на ньому геть змокріла, і він відчував, як струминки поту стікають по спині й по ногах. Коли він зупинявся перепочити, випростуючись і повільно, розмірено дихаючи, сорочка звисала з плечей і одразу ж висихала на сонці, і на ній проступали білясті плями солі, що виходила з потом із його тіла. Він відчував і бачив навіч, як ото він сам стоїть там, зводячи дух і знаючи, що мусить іти далі, бо іншого вибору в нього немає.

О пів на одинадцяту він уже перейшов ті озера й залишив їх далеко позаду. На той час він досяг річки й великого смоковничного гаю, де вони мали отаборитися на ніч. Кора дерев була зеленкувато-жовта, і віти важко нависали над головою. Плодами тих диких смоковниць харчувалися мавпи-бабуїни, і на землі було повно мавп'ячого лайна та решток смоков. Дух стояв гидотний.

Та пів на одинадцяту було на його наручному годиннику тут, у кімнаті, де він сидів за столом, відчуваючи легкий вітрець, що повівав з моря, а насправді вже звечоріло, і він сидів, прихилившись спиною до брудно-жовтого стовбура, на розчищеній від гнилих смоков місцині з кухликом віскі з водою в руці й спостерігав, як носії розбирають тушу антилопи конгоні, яку він підстрелив у першій же порослій травою болотистій низинці по дорозі до річки.

«Я залишаю їх з м'ясом,– подумав він,– і сьогодні всі в таборі будуть задоволені, хоч би що чекало попереду». Отож він сховав олівці та зошити, замкнув валізу, а тоді вийшов за двері й, ступаючи босоніж по вже сухих і теплих кам'яних плитах, рушив до тераси.

Маріта сиділа за одним із столиків і читала книжку. На ній була смугаста рибальська сорочка, тенісна спідниця та мотузяні капці. Помітивши його, дівчина підвела очі, і Девід подумав, що зараз вона почервоніє, але вона, як видно, переборола себе і промовила:

– Доброго ранку, Девіде. Славно попрацював?

– Так, красуне,– відказав він.

Вона підвелася, поцілувала його і сказала:

– Я дуже рада, коли так. Кетрін поїхала до Канна. Просила переказати, що я маю повезти тебе купатися.

– І не запрошувала тебе поїхати з нею?

– Ні. Вона захотіла, щоб я лишилась тут. Сказала, що ти страшенно рано встаєш працювати і, мабуть, почуватимеш себе страшенно самотнім, коли закінчиш. Принести тобі щось на сніданок? Не можна ж отак щодня не снідати.

Маріта пішла до кухні й повернулася з тарілкою яєчні із шинкою, англійською гірчицею та чаєм.

– Важко було сьогодні? – спитала вона.

– Ні,– відказав Девід.– Власне, воно завжди важко, але водночас і легко. Сьогодні йшло дуже добре.

– Жаль, що я не можу тобі допомогти.

– Ніхто не може допомогти,– мовив він.

– Але я можу допомогти в чомусь іншому, правда ж? Він мало не сказав, що нічого іншого немає, але стримався і натомість сказав:

– Можеш і допомагаєш.

Девід підтер шматочком хліба рештки яєчні й гірчиці з тарілки, тоді взявся до чаю.

– Як тобі спалося? – запитав він.

– Дуже добре,– відповіла дівчина.– Сподіваюся, ти не сприймеш це як особисту образу?

– Ні. Усе цілком розумно.

– Слухай, чи не досить уже цієї взаємної ввічливості? – спитала дівчина.– Все ж було так просто й гарно.

– Гаразд, досить. Як на мене, то досить і отих дурних «Не можна, Девіде».

– Ну що ж,– мовила вона й підвелася.– Якщо надумаєш їхати купатись, я буду в своїй кімнаті.

Девід також підвівся.

– Не йди, будь ласка,– сказав він.– Я вже перестав бути поганню.

– Якщо задля мене, то не треба,– відказала Маріта.– Ой Девіде, як же це ми вскочили в таку халепу? Бідолашний Девід. Що роблять з тобою жінки! – Вона гладила його по голові й усміхалась.– Коли хочеш їхати купатися, я піду візьму пляжні речі.

– Гаразд,– сказав він.– А я тим часом узуюся.

Вони лежали в затінку рудавого каменя на простелених на піску пляжних халатах та рушниках, і Маріта сказала:

– Ти йди у воду перший, а потім я.

Девід дуже повільно і обережно підвівся, трохи пройшов по мілкому від берега, а тоді пірнув у холодну глибочінь і поплив під водою. Виринувши, він проплив ще далі проти легкої хвилі, що її здіймав вітрець, потім повернув назад до берега, де на нього чекала Маріта. Вона вже стояла по пояс у воді, її темна голова лисніла, а із засмаглих зграбних плечей збігали прозорі краплі. Девід міцно обняв її, і їх обох захлюпнуло набіглою хвилею. Вони поцілувались, і дівчина сказала:

– Усе з нас змило в океан.

– Треба вже їхати.

– Давай ще пірнемо разочок, обнявшись за плечі.

Коли вони повернулися до готелю, Кетрін ще не було. Прийнявши душ і перевдягшись, Девід з Марітою сиділи біля стойки бару зі склянками мартіні в руках і дивились одне на одного в дзеркалі. Дивились дуже пильно, а тоді Девід, не відводячи погляду від дівчини, промовисто підняв пальцем кінчик власного носа, і вона почервоніла.

– Я дуже хотіла б, щоб у нас було більше отаких спільних знаків,– мовила вона.– Таких, що їх розуміли б тільки ми двоє, і тоді б я менше тебе ревнувала.

– Надто багато якорів кидати небезпечно,– відказав Девід.– Можна заплутатись у линвах.

– То й не треба. Я знайду інші способи вдержати тебе.

– Ач яка розумна й практична Спадкоємиця,– зауважив Девід.

– Я б не від того, щоб змінити це прізвисько. А ти як?

– Прізвиська приростають до кісток,– мовив Девід.

– Тоді справді треба його змінити, поки не пізно,– сказала Маріта.– Ти не дуже проти?

– Ні... Гайя.

– Повтори, будь ласка.

– Гайя.

– Так буде добре?

– Дуже добре. Це буде твоє пестливе ім'я тільки для нас двох. І ні для кого більше.

– А що воно означає?

– Дівчина, яка червоніє. Скромниця.

Він обійняв Маріту, і вона пригорнулася до нього й поклала голову йому на плече.

– Поцілуй мене разочок,– мовила вона.

Кетрін увійшла до великої вітальні розкуйовджена й збуджена, з веселим виглядом людини, що звершила задумане.

– Ага, то ти таки витягла його купатися,– сказала вона.– На вас обох любо глянути, хоч ви ще й мокрі після душу. Ану, дай я придивлюся до тебе.

– Ні, дай я придивлюся до тебе,– відказала Маріта.– Що ти зробила із своїм волоссям?

– Це «Cendre»[24]24
  «Cendre» – Тут: попелястий (фр.).


[Закрыть]. Тобі подобається? – спитала Кетрін.– Новий засіб, з яким експериментує Жан.

– Чудово,– мовила дівчина.

Волосся Кетрін над темним від засмаги обличчям мало дивний і чудернацький вигляд. Вона взяла зі стойки Марітину склянку і, допиваючи з неї, оглянула себе в дзеркалі, а тоді спитала:

– Весело було на пляжі?

– Ми обоє добре поплавали,– відказала Маріта.– Але не так довго, як учора.

– Така смакота, Девіде,– мовила Кетрін.– Від чого це твої мартіні кращі, ніж будь-де?

– Від джину,– відповів Девід.

– Зроби й мені один, будь ласка.

– Зараз тобі не треба, Відьмо. Скоро будемо обідати.

– Ні, треба,– сказала вона.– А після обіду я піду спати. Ви ж не мали стільки мороки з усіма отими відбілюваннями, полосканнями і чим там ще. Це страх як стомлює.

– То якого ж кольору тепер буде твоє волосся? – спитав Девід.

– Майже біле,– сказала Кетрін.– Тобі сподобається, ось побачиш. Але цього кольору я вже не мінятиму, побачимо, чи справді він тривкий.

– Біле як що? – спитав Девід.

– Приблизно як мильна піна,– відказала вона.– Уявляєш собі?

Увечері того дня Кетрін була ніби зовсім іншою людиною, ніж перед обідом. Коли Девід і Маріта повернулися з пляжу, вона сиділа сама-одна у великій вітальні біля бару. Маріта пішла просто до своєї кімнати, а Девід заглянув до вітальні і, побачивши Кетрін, запитав:

– Що це ти знову з собою зробила, Відьмо?

– Змила все те казна-що шампунем,– відказала вона. – Воно залишало брудні плями на подушці.

Вона мала дуже ефектний вигляд: напрочуд світле, майже безбарвне, сріблясте волосся надавало її обличчю ще темнішого відтінку, ніж раніше.

– Тепер ти така красуня, що аж глянути страх,– мовив Девід.– Але як на мене, то краще б ті перукарі взагалі не торкалися твого волосся.

– Пізно вже про це говорити. А сказати тобі щось інше?

– Ну звісно.

– Від завтра я не п'ю і краплі спиртного, знов візьмуся до іспанської мови, читатиму книжки й перестану думати тільки про себе.

– Боже милий,– мовив Девід.– Сьогодні в тебе великий день. Ну, а я дай вип'ю і піду перевдягнуся.

– Я буду тут,– сказала Кетрін.– Надягни синю сорочку, гаразд? Із тієї пари, що я купила для нас обох.

Девід не кваплячись помився під душем, перевдягся, і, коли повернувся до вітальні, жінки вже сиділи разом біля бару, і він пошкодував, що не може намалювати їх отак удвох.

– Я розказала Спадкоємиці про свої наміри,– повідомила Кетрін.– Як я від завтра починаю нове життя і як хочу, щоб ти покохав і її і щоб ви також одружились, якщо вона згодиться піти за тебе.

– Ми могли б зробити це в Африці, якби я був магометанином, їм дозволено мати трьох дружин.

– Як на мене, то куди пристойніше виглядало б, коли б ми всі троє були одружені,– сказала Кетрін.– Тоді ніхто б не міг нам нічого закинути. А ти б пішла за нього, Спадкоємице?

– Так,– відказала Маріта.

– Я дуже рада це чути,– провадила Кетрін.– Тепер усе, що мене непокоїло, стало значно простіше.

– Справді пішла б? – спитав Девід темноволосу дівчину.

– Так,– підтвердила вона.– Тільки попроси.

Девід подивився на неї. Вона була дуже серйозна і водночас схвильована. Він пригадав її обличчя із заплющеними від сонця очима й темне волосся на тлі білого махрового халата, простеленого на жовтому піску, коли вони вперше віддалися любощам.

– І попрошу,– мовив він.– Тільки не в якомусь паршивому барі.

– Він не паршивий,– заперечила Кетрін.– Це наш любий спільний бар, і ми купили для нього дзеркало. От було б добре одружити вас цього ж таки вечора.

– Не кажи дурниць,– мовив Девід.

– А це не дурниці,– відказала Кетрін.– Я справді так думаю. Слово честі.

– Хочеш випити? – спитав її Девід.

– Ні,– відмовилася Кетрін.– Спершу я хочу сказати все, що думаю. Дивіться на мене і слухайте.

Маріта й далі дивилася вниз, а Девід звів очі на Кетрін.

– Сьогодні після обіду я все добре обміркувала,– провадила Кетрін.– Це щира правда. Я ж тобі казала, Маріто, хіба не так?

– Казала,– підтвердила дівчина.

Девід бачив, що вона ставиться до цієї розмови цілком поважно й що вони з Кетрін дійшли якоїсь згоди, йому ще не відомої.

– Я й досі твоя дружина,– сказала Кетрін.– З цього й почнімо. І я хочу, щоб і Маріта стала твоєю дружиною. Це допоможе мені вийти з гри, а потім вона успадкує все від мене.

– Чому це вона має щось успадковувати?

– Люди ж залишають заповіти,– відказала Кетрін.– А тут річ куди важливіша, ніж заповіт.

– Ну, а ти що скажеш? – запитав Девід дівчину.

– Я згодна, якщо ти цього захочеш.

– Чудово,– мовив він.– Ви не проти, як я вип'ю?

– Зроби ласку,– сказала Кетрін.– Розумієш, я не хочу занапастити твоє життя, якщо раптом збожеволію і не зможу нічого вирішувати. Але й затуляти мені рота не дозволю. Це я також твердо собі постановила. Вона кохає тебе, і ти її трохи кохаєш. Я ж бачу. І кращої за неї тобі не знайти, а я не хочу, щоб ти дістався якійсь клятій сучці чи лишився самотнім.

– Та годі тобі панахиду правити,– промовив Девід.– Ти ж здорова, як кішка.

– Отак ми й зробимо,– докінчила Кетрін.– І все як слід розважимо.

Розділ сімнадцятий

Сонце вже яскраво світило до кімнати, сповіщаючи, що почався новий день.

«Берися ти краще до роботи,– подумки сказав собі Девід.– Нічого вже не зміниш і не повернеш назад. Тільки одна людина може це зробити, а вона сама не знає, на яку ногу встане й куди її занесе. Те, що почуваєш ти, нічого не важить. Отож берися до роботи. З нею ти повинен дати собі раду. А з усім іншим на це годі й сподіватися. Там ти нічого не вдієш. І не зміг би вдіяти від самого початку».

Сонце підбилося вже височенько, коли він зрештою знов заглибився в оповідання й забув про свій клопіт з двома жінками. Тепер йому належало обміркувати, про що мав думати його батько, сидячи того вечора під зеленкувато-жовтим стовбуром смоковниці з емальованим кухликом віскі з водою в руці. Батько завжди напрочуд легко сприймав будь-яке лихо, просто нехтуючи його й не даючи йому взяти гору над собою, так що лихо втрачало й свою силу, й подобу, й гідність. Він ставився до лиха як до давнього доброго знайомого, подумав Девід, і лихо, завдаючи йому удару, ніколи не мало певності, що досягне мети. Батько був невразливий, і на відміну від багатьох людей, яких знав Девід, зламати його могла тільки смерть. Зрештою Девід зміркував, про що мав думати тоді його батько, але відтворювати гадані батькові думки в оповіданні не став. Написав тільки про те, що батько зробив і що почував, і, пишучи це, сам перевтілився в батька, і те, що говорив батько до Моло, тепер говорив він сам. Він міцно заснув на землі під деревом, а потім прокинувся й почув кахикання леопарда. Більше він леопарда коло табору не чув, хоча й знав, що той десь поблизу, і невдовзі знову заснув. Леопард прийшов на дух м'яса, але м'яса вони мали багато, отож тривожитись не було чого. Уранці, ще вдосвіта, сидячи біля вигорілого вогнища із щербатим емальованим кухлем чаю, він спитав Моло, чи вкрав леопард м'ясо, і Моло відповів: «Так». А він сказав: «Там, куди ми йдемо, м'яса буде задосить. Піднімай носіїв, треба починати сходження».

Уже другий день вони йшли тим лісистим, схожим на парк схилом гори, коли Девід нарешті спинився, задоволений і краєвидом, і погожим днем, і відстанню, яку вони подолали. Він пройнявся батьковою здатністю пускати повз увагу сьогоднішні знегоди й не страшитися нічого, що чекає попереду. Він уже провів у цій незнайомій гірській місцевості два дні та ніч, і тепер попереду був ще один день та одна ніч.

Одначе навіть тепер, коли Девід повернувся з тієї країни, замкнув двері й рушив до великої вітальні, де був бар, батько лишався з ним.

Девід сказав хлопчині-подавальникові, що снідати не буде, й попросив принести віскі, мінеральну воду й ранкову газету. Було вже за полудень, а він того дня збирався ще поїхати до Канна старою «ізоттою», щоб дати їй лад. Але зрозумів, що спізнився: автомайстерні на той час уже зачинялися. Отож натомість він стояв біля бару, де о цій годині напевне застав би й батька, кого йому так бракувало тепер, коли він тільки-но спустився з гір. Небо надворі дуже скидалося на те, під яким він щойно був: високе й блакитне, з купчастими білими хмарками,– і Девід радів, що батько з ним, а тоді поглянув у дзеркало за стойкою бару й побачив, що він сам-один. Він хотів був спитати в батька про дві речі. Його батько, що зазнав у житті більше лиха, ніж будь-хто з відомих Девідові людей, умів давати чудові поради. Він видобував їх із гіркої суміші всіх своїх минулих помилок, підсвіжуючи її новими помилками, які ще тільки збирався, зробити, і прорікав з несхибною чіткістю впевненої в собі людини, що передбачає всі страхітливі наслідки своїх приписів і надає їм не більше ваги, ніж надрукованому найдрібнішим шрифтом текстові на квитку трансатлантичної пароплавної лінії.

Девідові було жаль, що батько не залишився з ним у барі, але він досить виразно почув батькову пораду і всміхнувся. Батько, звісно, розвинув би її далі з властивою йому чіткістю, але він, Девід, облишив писати, бо стомився, а стомившись, уже не міг віддати належне батьковому стилю. А як по правді, то ніхто не міг гідно оцінити його, часом навіть і сам батько. Тепер Девід ясніше, ніж будь-коли раніш, усвідомлював, чому так довго не брався до цього оповідання, і добре знав, що, перервавши роботу, не повинен думати про нього, бо це неминуче завадить писати далі.

«Викидай з голови всі думки про оповідання, тільки-но припиняєш писати й аж поки знову сядеш за стіл,– подумки наказував собі він.– Будь радий, що воно так добре йде, і не розводь мерехлюндій. Коли вже не можеш дати собі ради з власним життям, то шануй хоч своє ремесло. Принаймні це те, на чому ти таки знаєшся. Але вся та історія справді страхітлива. Бог свідок, страхітлива».

Девід сидів, пив віскі з «Перр'є» і дивився за двері на ясний день пізнього літа. Він, як завжди, поступово відходив після роботи, та й віскі, цей могутній убивця, підносило йому дух. Тим часом жінок усе не було. Вони знову затримувались, і Девід сподівався, що цього разу за їхнім спізненням не стоятиме нічого лихого. Він ніколи не робив ні з чого трагедій – від цього його вбезпечував і приклад батька, і власний письменницький досвід,– а тепер, допивши своє віскі з «Перр'є», і поготів не був схильний до цього. Скільки себе пам'ятав, він щоранку прокидався з радістю в душі; то вже потім важенний тягар нової днини навалювався на нього, і він починав сприймати її так, як сприймав усі попередні. Він утратив здатність уболівати за самого себе – принаймні так він вважав,– і вразити його по-справжньому могли тільки страждання інших людей. І він щиро вірив у це, хоч, звісно, віра його була хибна, бо він не знав, як можуть змінитись і його власні сприйняття, і інші люди. Але ця віра цілком задовольняла його. «Скоріше б уже вони приїхали»,– подумав він про жінок. На те, щоб скупатись перед обідом, уже не лишалося часу, але Девідові хотілось просто побачити їх. Він сидів і думав про них обох. Потім пішов до їхньої з Кетрін кімнати прийняти душ і поголитися. І, ще коли голився, почув, як під'їхала машина, і раптом усередині в нього наче щось обірвалось. Потім до нього долинули їхні голоси та сміх, і він знайшов свіжі шорти та сорочку, надяг їх і вийшов з кімнати назустріч не знати чому.

Вони втрьох, майже не розмовляючи, випили по коктейлю, тоді смачно, але необтяжливо пообідали з тавельським, і, коли взялися до сиру та фруктів, Кетрін обізвалася:

– Розказати йому?

– Як хочеш,– відповіла Маріта. Тоді взяла свою склянку й відпила з неї вина.

– Я забула, як там що,– сказала Кетрін.– Ми надто довго чекали.

– Не можеш пригадати? – спитала дівчина.

– Ні, забула, а було ж усе так доладно. Ми так добре все розважили, просто чудово.

Девід налив собі ще склянку тавельського.

– Може, пригадаєш хоч суть? – запитав він.

– Суть я знаю,– відказала Кетрін.– Суть у тому, що вчора ти побув після обіду зі мною, а тоді пішов до Марітиної кімнати. То сьогодні можеш іти просто туди. Правда, я оце зіпсувала вам настрій і тому пропоную влаштувати сієсту втрьох.

– Не буде діла,– почув Девід власний голос.

– Мабуть, таки не буде,– погодилася Кетрін.– Ну що ж, вибачаюсь, я сказала все не так і не змогла стримати того, що просилося на язик.

Коли вони прийшли до своєї кімнати, Девід сказав:

– Пропади вона пропадом.

– Ні, Девіде,– заперечила Кетрін.– Вона хотіла зробити те, про що я її просила. Сподіваюся, вона зможе тобі переповісти.

– Чорти її дери.

– Ти ж уже сам це зробив,– мовила Кетрін.– Та річ не в тім. Іди й поговори з нею, Девіде. А як хочеш драти, то віддери й за мене.

– Не будь вульгарною.

– Ти сам так сказав. А я тільки відбила подачу. Як ото в тенісі.

– Ну гаразд,– мовив Девід.– То що ж вона має мені переповісти?

– Мою промову,– відказала Кетрін.– Оту, що я забула. Не дивись на мене так серйозно, а то я не відпущу тебе. Ти такий зворушливий, коли стаєш серйозним. Ну йди, поки вона теж не забула.

– Під три чорти вас обох.

– Оце добре. Тепер ти реагуєш краще. Мені подобається, коли ти не такий поважний. Поцілуй мене на прощання. Цебто на добридень. І йди вже, йди, а то вона справді все забуде. Бачиш, яка я розважлива й хороша?

– Ти не розважлива й не хороша.

– А проте подобаюся тобі.

– Авжеж.

– Хочеш, звірю тобі одну таємницю?

– Нову?

– Стару.

– Кажи.

– Тебе не дуже важко спокусити, і дивитися на це страшенно смішно.

– Тобі видніше.

– Це був жарт. Ніхто нікого не спокушає. Ми просто бавимося, та й годі. Ну йди, нехай вона переповість тобі мою промову, поки не забула. Іди й будь хорошим хлопчиком, Девіде.

Лежачи на ліжку в Марітиній кімнаті, Девід спитав:

– То що воно там насправді?

– Те саме, що вона казала вчора ввечері,– відповіла Маріта.– Вона й далі стоїть на своєму. Ти навіть не уявляєш собі, наскільки це в неї серйозно.

– Ти казала їй, що ми кохалися?

– Ні.

– Вона знає.

– Хіба це має значення?

– Та, мабуть, ні.

– Випий склянку вина, Девіде, і заспокойся,– сказала дівчина.– Мені все це не байдуже. Сподіваюся, ти це знаєш.

– Мені також,– мовив він.

Потім їхні уста злилися, і він відчув біля себе її тіло, і її груди проти своїх, і губи, що притислися до його губ, потім розтулились, і вона, уривисто дихаючи, почала легенько поводити головою з боку в бік, а в живіт йому впиралася пряжка пояса, і він сягнув до неї рукою.

Вони лежали на пляжі, і Девід дивився на хмарки, що пропливали в небі, й ні про що не думав. Думки не давали розради, і, вмощуючись на піску, він вирішив: якщо не думати, то, може, всі його знегоди минуться самі собою. Поруч розмовляли жінки, але він до них не дослухався. А лежав собі, видивлявся у вересневе небо і, тільки коли вони замовкли, згадав про них і, не зводячи очей на Маріту, запитав:

– Про що ти думаєш?

– Ні про що,– відказала вона.

– Спитай і мене,– озвалася Кетрін.

– Про що думаєш ти, я можу й так здогадатися.

– Ні, не можеш. Я думала про Прадо.

– Ти бувала там? – спитав Девід Маріту.

– Ще ні,– мовила вона.

– То поїдемо,– сказала Кетрін.– Коли ми зможемо поїхати, Девіде?

– Коли завгодно,– відповів він.– Тільки спершу я хочу закінчити оповідання.

– То ти натисни добре, гаразд?

– Я й так натискаю. Далі вже нікуди.

– Я це не до того, щоб ти поспішав.

– Поспішати я не буду,– сказав Девід.– А якщо ви вже почали нудитися тут, їдьте вдвох уперед, а я приїду потім.

– Я так не хочу,– відповилася Маріта.

– Дурненька ти,– сказала Кетрін.– Це ж він просто вдає благородного.

– Ні. Ви справді можете їхати.

– Без тебе не буде ніякої втіхи,– сказала Кетрін.– Ти ж знаєш. Що нам робити вдвох у тій Іспанії?

– Він же працює, Кетрін,– дорікнула їй Маріта.

– Міг би працювати й в Іспанії,– відказала Кетрін.– Іспанські письменники, певне ж, працюють в Іспанії. Б'юсь об заклад, що і я могла б писати в Іспанії, якби була письменницею.

– Я можу писати й в Іспанії,– сказав Девід.– Коли ви хочете їхати?

– Та ти що, Кетрін,– мовила Маріта.– Він же посередині оповідання.

– Він пише те оповідання вже півтора місяці,– не вгавала Кетрін.– Чого це ми не можемо поїхати до Мадріда?

– Я ж сказав, що можемо,– відповів Девід.

– І не думай,– мовила Маріта до Кетрін.– І думати не смій, щоб кудись їхати. Чи ти зовсім не маєш совісті?

– Хто б говорив про совість,– огризнулася Кетрін.

– Є речі, щодо яких совісті мені не бракує.

– От і чудово. Я дуже рада про це дізнатися. А тепер спробуй ще бути чемною і не втручайся, коли хтось хоче зробити так, щоб було краще всім.

– Я йду у воду,– кинув Девід.

Дівчина підвелась і пішла за ним, а коли вони випливли з бухточки й спинилися, перебираючи ногами у воді, сказала:

– Вона таки божевільна.

– Тож не треба її осуджувати.

– Що ж ти думаєш робити?

– Закінчу оповідання й почну нове.

– Ну, а разом нам що робити?

– Що можемо.