Текст книги "Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка"
Автор книги: Ґео Шкурупій
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
Мазурка. Український Версаль. Мочиморди. Витівка з Костомаровим. Стара молодість.
Розбитий механічний орган, що нагадував великий дубовий буфет або книжкову шафу, вихлюпував із себе брязкотливі громоподібні арії наймодніших опер, заялозені мотиви старовинних вальсів і мазурок, що роздирали вуха відвідувачів заіржавілими, як старе залізо, звуками.
Шевченко сидів за столиком, підперши рукою голову, і мрійливо дивився на штоф з горілкою й на недогризений огірок, що були перед ним. Ці настирливі грімливі звуки органу, що глушною зливою наповнювали кімнату в ресторані, ані трохи не перешкоджали йому. Вони наповнювали вщерть весь його настрій, що виривався геть з цієї кімнати, як виривалися й ці крикливі мелодії, з якимось молодецьким запалом і завзяттям. Запал молодості наповнював груди Шевченка й йому бажалось, як двадцятилітньому хлопцеві, зробити будь-яку веселу витівку, що розвеселила б усіх і принесла б і йому бадьоре задоволення. Орган уже втретє або вчетверте повторював одну й ту ж мелодію старовинної мазурки, що чомусь особливо сподобалась Шевченкові. Власне, тепер він навіть уже й не чув цієї мелодії, хвиля швидких глушних звуків розливалась кімнатою й водоспадом наповнювала Шевченка, примушуючи забувати ресторанну кімнату й переноситись у мріях, крізь шкло штофу з горілкою і крізь стіни кімнати в інший світ.
Це був світ, в якому він бачив себе молодим художником, без цієї блискучої лисини, що відбивалася в тьмяному шклі пляшки, без цих зморшкуватих щок, що так не личили його вічно молодій душі, яка була здатна й тепер на веселу дотепну витівку будь-якого мешканця напівголодної мансарди. Молода душа мансарди лише компромітувала фізичну поважність старої людини й наповнювала вже знесилене тіло палкими й пристрастними бажаннями ентузіястів і фантазерів.
Та-дратта, та-дратта,
Та-дратта,
Та-та.
Як збожеволілий метроном, орган хрипко розкидав галоп мазурки й дражнив уяву удаваною веселістю, що знесилено хрипіла в його напіврозбитому механічному серці.
– Сто чортів! Припиніть гру цієї порохнявої катеринки!..
– Половий, заткніть їй пельку! Який чорт надоумив вас поставити тут цей паровик!..
Закричали, знеможені грою органу, відвідувачі з різних кінців кімнати, силкуючись перекричати розбещене кепкування металевої пельки.
– Від такої гри можна оскаженіти! Хай грає щось інше!
Половий нерішуче підійшов до органу й зупинившись, запитливо подивився на столик Шевченка.
– Ха-ха-ха! Хай грає мазурку! Я ж за це плачу! – закричав, заперечливо махнувши рукою, Шевченко. Ха-ха! Це ж весела мелодія!..
Відвідувачі, захоплені цією настирливістю, теж впадали в транс, і коли орган, зупиняючись, видушував з себе останні звуки, майже хором кричали:
– Заводь знову тієї самої!
– Мазурку!
Це починалось настирливе змагання на виносливість. У голові шуміло й дальші накази віддавались уже механічно.
Та-дратта, та-дратта,
Та-дратта,
Та-та.
З новою енергією починав вигукувати орган, нагадуючи стару бабусю, що ретельно галопує на великосвітському бенкеті.
– Ха-ха-ха!
Сам собі сміявся Шевченко. У нього була своя захована думка про настирливу гру цього органу. Він, як молодий хлопчисько плекав веселу каверзу, що трохи пізніше дозволить йому посміятись до схочу. Всю цю настирливу гру органу він задумав навмисне. Цим він робив витівку, що мала згодом принести веселі наслідки. Звичайно ж не тому, що могла б подобатись подібна музика, примушував він полового грати одну й ту ж річ. Це була лише витівка, що про неї не здогадувались безхітрисні відвідувачі.
Шевченко сидів у ресторані, що був у будинкові Балабанова. Поруч з рестораном находилось приміщення Костомарова, який нещодавно переселився сюди, бо звідси було близько до публічної бібліотеки, що в ній йому доводилось підшукувати матеріяли для лекцій у петербурзькому університеті, де він професорував. Лише одна стінка відокремлювала професорове приміщення від ресторану, і таке ідилічне співжиття науки з кублом пияцтва викликало в Шевченка іронічні зауваження. Професор Костомаров у ролі гусара! Купа пляшок, але не наукові книги та історичні матеріяли мусять оточувати професора, що мешкає в такому гусарському приміщенні!
Кирило-мефодіївські братчики, що сильно постраждали за свої революційні ідеї: Костомаров, що висидів цілий рік у Петропавлівській фортеці, а потім довгий час, як вигнанець, жив на провінції й Шевченко, який десять років проносив солдатську шинелю, – тепер дуже відрізнялись один від одного. В той час, як один став професором, поважною людиною, другий ще досі був поет, насичений химерними мріями і запізнілою молодістю, що часто забував про свої роки, і сильно страждав, коли вони раптом брутально нагадували про себе. Друзі часто сварились, як молоді гусари, але їхній запал, що вибухав, як вибухають вулькани, ніколи не псував найкращих стосунків.
– Хай йому переплутаються всі події, цьому навіженому історикові! Невже цей старий дідуган не вилезе зі свого гусарського лігва? Половий!.. Заводь знову мазурку! Хай потанцює!..
І Шевченко, задоволений зі своєї помсти, сам затуляв руками вуха, коли орган з новою силою починав вигукувати осточортілу мелодію.
– Що ви робите, пане, – незадоволено спитав його один з відвідувачів, що сидів поблизу, – невже вам подобається ця музика?..
– Я викурюю старого тхора з його історичної нори! – відповів Шевченко.
Після цієї відповіді відвідувач одсів далі від Шевченка, й більше нічого в нього не питав, вважаючи його за божевільного, або п’яного вкрай.
Шевченко справді тепер був трохи дивний для стороннього ока, він подорожував. Можна подорожувати кількома способами: можна їхати, можна йти пішки, одночасово пересуваючись і в просторі, і в часі, але можна подорожувати пересуваючись у часі й не пересуваючись у просторі. Можна подорожувати, розглядаючи мапу або читаючи книжку, можна подорожувати й у спогадах. Який спосіб подорожування дає більше задоволення, сказати важко. Часто уява дає більшу ілюзію й задоволення за справжнє пересування з місця на місце, що зв’язане з дрібними неприємностями й клопотами. Багато легше уявити себе мурином як пофарбувати себе чорною фарбою. І коли завинять вас у тому, що ви верблюд, то ви ніколи не доведете протилежного, хоча й ваші прапрадіди ніколи не були навіть погоничами верблюдів.
Через те, що Шевченко настирливо думав про свою веселу помсту, сторонній людині він міг здатися несамовитим, а ще більше надавала йому вигляду індуського мудреця, що заглибився в самоспогляданні, настирлива мазурка, яка мимоволі викликала йому в уяві якусь дуже близьку і приємну асоціяцію. Де він чув цю музику?..
Вона щось дуже знайома. Вона нагадує йому щось надто приємне з його минулого життя.
Невже лише шум пароплава на Волзі? Невже лише шум поїзда з Москви до Петербургу? У всякому разі це не шерех пісків Кос-Аралу. Це навіть не сурма гарнізонного сурмача Новопетровського форту. Де він чув цю мазурку?
Тарас Шевченко стиснув голову обома руками, силкуючись пригадати, що саме нагадує йому ця музика.
Баль. У білих сукнях швидко проходять стрункі дівчата. Стрункі, як рими віршів. Які знайомі обличчя! Баль. Але який баль? Де?..
Невже це лише опера? Але ж чому вона так цікавить його тепер. Ні, це не оп... І Шевченко раптом упіймав непомітну ниточку, що спустилась йому в уяву, як спускають на дно моря котву* з корабля, – він учепився за цю котву і витягся на поверхню спогадів таких приємних і милих його серцю. Грай, грай органе, мазурку, Шевченко тепер спостерігає її лише своїю уявою. Казка Шехерезади має рацію. Умочивши голову у відро з водою, можна уявити, що ти багдадський каліф, і пережити за одну хвилину ціле нове життя, але щоб просто згадати минуле, не треба навіть проробляти цієї мокрої операції. Запорошений пилюгою екіпаж, раптом, як чорна квітка, розцвітає, перед білим поміщицьким палацом. Коні пирхають, передчуваючи сіно й стайню. З екіпажу сходить молодий поет Гребінка й молодий поет Шевченко, чия слава вже облетіла хутори й села України. Тут, куди вони приїхали, в Мосівці, у маєтку поміщиці Волховської, вони бажані столичні, петербурзькі гості, тут їх давно вже з захопленням читає українська молодь і до них з іронічною повагою ставиться старе поміщицьке суспільство. Їх зустрічає офіцер Чужбинський, і Гребінка, познайомивши їх, весело здаля вклоняється знайомим дамам. Чужбинський веде їх до своєї кімнати помитись і передягнутися з дороги.
Який веселий і який симпатичний дім цієї бабусі Волховської. Яка сила гостей, веселої молоді й літніх гуляк поміщиків. Дім гуде, як борть. Гості веселими бджолами наповнюють усі закамарки будинку. Нема жодної вільної кімнати. В цьому будинкові так бувало по кілька разів на рік. На бенкети в будинку поміщиці Волховської з’їжджалися пани не лише з полтавської, але і з чернігівської й київської губерні й вони тривали по кілька днів. Туди дівчата везли на показ наймодніші сукні, силітки, найновіші фігури мазурки. Там же відбувався перший виїзд у світ дівчат, які до цього ходили в коротеньких спідничках і мережаних панталонах. Там же починались і перші сердечні романи, відбувались любовні катастрофи, газартова гра в карти і чемпіонат танцюристів і танцюристок. Всесвітні свахи виявляли тут своє клясичне вміння обплутувати шлюбними тенетами молодих несміливих людей, або вигідно продавали веселих дівчат старим ревматичним панам. Це був тогочасний український Версаль, який тільки й міг бути за тих часів у рабській країні, де спекулювали живими й мертвими душами кріпаків.
Звістка про приїзд Тараса Шевченка миттю облетіла весь будинок. Гості наповнили велику в два світла залю, що ледве усіх вміщала. Старовинні меблі, квіти, люстри, завіси, наймодніші, розкішні костюми гостей, музика й веселий сміх створювали справжню картину версальських бенкетів. Шевченко з новими друзями пішов до зали. Він був зворушений вітанням і компліментами, що облудливо звучали французькою мовою. Він удвічі виріс під поглядами панночок і важних паній, що з зацікавленням розглядали цього майже анекдотичного для них поета.
Це був тріюмф. Він недавно ще був раб, кріпак цих поміщиків, що знущались з нього і дивились на нього, як на безпритульного пса, тепер входить у їхнє суспільство, переможець, якому навіть байдуже, що думають про нього всі ці пани й підпанки.
Господарка дому, вісьмидесятилітня бабуся Волховська, вже майже сліпа, першою вітає його. Вона така стара, що навіть уже не пам’ятає прізвищ усіх своїх знайомих, але вона завзята картярка, любить молодь, любить газарт, і сама хоч не грає, але може сидіти до пізньої ночі, втішаючись запальними вигуками грачів у карти і з тремтінням відчуваючи ризик і страх ігрового запалу. Вона навіть не дочула, хто це такий приїхав і з ким її знайомлять, але вона здивована зворушенням всіх своїх гостей. Її завжди трохи байдуже вітання цього разу тепліше і трохи схвильоване.
– Мсьє Шевченко?
– Поет Тарас Шевченко!
– Ах, це поет Шевченко?
– Дуже цікаво! Це колишній кріпак! І він тепер поет?
– Ви читали його книгу з такою дивною назвою «Кобзарь»?
– Кескесе ле «Кобзарь»?
До своїх поетів, як і до пророків чи юродивих, завжди ставляться трошки насмішкувато, але з величезною зацікавленістю. Проте, цей урочистий і теплий прийом, що його зустрів Шевченко в цьому суспільстві своїх кревних ворогів не міг не зворушити його. Він був зворушений. Він був зворушений і теплим недовір’ям деяких чоловіків і наївним зацікавленням зафранцужених панночок. Молоді жінки з вищого світу, інститутки й пансіонерки, що захоплювались літературним літописом Брамбеуса,* знали драматичні фантазії Кукольника й навіть могли без зупинки проговорити всього Джакобо-Санназара,* були прекрасно знайомі і з «Енеїдою» Котляревського, що її читати дівчатам тоді забороняли, читали повісті Квітки й приказки Гребінки, але найбільше були зворушені появою «Кобзаря», що привернув увагу до рідної мови й порушив нові проблеми національного й соціяльного характеру.
Велика увага жінок найбільше сподобалась Шевченкові. Він познайомився з Захревською й, оточений дамами, весело розмовляв, слухаючи від них уривки своїх віршів, що їх вони знали напам’ять. Старі грали в карти, а молодь веселилась, танцюючи мазурку, або гуляючи в парку. Ось звідки цей такий знайомий мотив! Це та сама мазурка, що її танцювали в будинку Волховської. Це та сама мазурка старовинна й міцна, як старе вино. Вона завжди до самої смерті звучатиме Шевченкові у вухах, бо з нею зв’язані найкращі спогади його першого тріюмфу, його перемоги над рабством. Молодість зникла, як це волосся з голови, й від минулого лишилося голе місце. Шевченко провів рукою по лисині й незадоволений взявся за штоф з горілкою. Змучений орган давився власними звуками.
Тепер в ресторані стало ще галасливіше, бо понадходили п’яні купчики, які кричали за звичкою, як біля рундука, й яких не могла здивувати ніяка музика й ніяка витівка. Тхір ще досі не вилазив зі своєї нори. Хай так, Шевченко вміє терпіти й він ще може почекати.
Він з задоволенням дивився, як купчики одчайдушно нищили горілку. Це йому подобалось. Віктор Закревський, що з ним він познайомився у Волховської, мабуть прийняв би їх у своє товариство мочимордів. Великий магістер мочимордія Віктор Закревський був його найкращий друг. Тісний гурток розумних і благородних людей, що були гуманні й чесні, незважаючи на своє поміщицтво, куди потрапив Шевченко, перебуваючи у Волховської, мав за свій девіз «in vino veritas».*
Не знаходячи собі корисної діяльності за часів страшного режиму царя, коли, цього тормоза, як називав його Шевченко, – ці славні люди розважалися пляшкою вина, будуючи різні пляни соціяльного й національного визволення України, разом з цим залишаючись панами з усіма їхніми самодурствами й витівками. Члени цього гуртка були приємні співбесідники протягом цілого дня, через що вони могли випивати дуже багато й лише ввечері напивалися до такого стану, коли язик присихає в роті й в очах стрибають чортики. Гурток цей мав назву «Товариства мочимордія», через те, що замість дієслова «пиячити» вони вживали вислову «мочити морду» й кожний завзятий піяка називався мочимордою. Людей тверезих вони називали сухомордіями або сухориліями. Члени товариства, зважаючи на вміння добре випити, мали титули: мочимордія, високомочимордія, п’янішества й високоп’янішества. У нагороду за старання вони одержували відзнаки сивалдай у петельку,* чару на шию та великий штоф через плече.
Тарас Шевченко ще в будинку Волховської був посвячений у мочимордії. Він там у перший же день пройшов весь курс цієї премудрої науки. Тепер ці люди один за одним вставали в його пам’яті. Віктор Закревський гусар у відставці, розумна й чесна людина, що від його оповідань з пригод мочимордів в обох півкулях нашої землі не можна було одірватись, дотепний і гуманний, душа всього товариства; другий Яків де-Бальмен граф і гусар, талановитий художник, що загинув на Кавказі, жертва миколаївського імперіалізму. Кобре, Маркевич й інші були його найближчі друзі, з першого знайомства.
Шевченко ще досі пам’ятає веселий хор голосів, що ним починався ритуал пияцтва. Бас гудів:
– Ром, пунш, ром, пунш...
Тенори підхоплювали:
– Півпиво, півпиво, глінтвейн, глінтвейн, глінтвейн...
А дисканти вигукували:
– Солодка, біла, червона, горілка...
Після цієї імпровізованої музики великий магістер, що одержав великий штоф через плече, його всеп’янішество Віктор Закревський виголосив урочисту промову, пересипану найтонкішими дотепами, що в ній вітав новопосв’яченого мочимордія Тараса Шевченко, при чому поінформував його, що всі гарячі напої в їхньому товаристві вважалися за достатні, але існувала умова, в наслідок якої щира мочиморда, щоб підтримати честь товариства, не мусить уживати простої горілки, а неодмінно з настоянкою, коли не зі справжньою, то хоч прихованою цією назвою. Так, наприклад, коли не було досить грошей, то справжній мочиморда мусів пити гривениківку цебто просту горілку, що в неї кидали звичайний гривеник. Пригадуючи все це, Шевченко подивився на свій штоф з простою горілкою, в ній навіть не було традиційного гривеника. Це трохи засмутило його. Він відчув усю свою старість, увесь тягар десятилітнього заслання, що зробив з нього цю лису зморшкувату руїну. Він пригадав веселого ієсаула, француза з походження, Якова де-Бальмена, що його жартома мочиморди прозивали яковом дибайлом, кавалера красеня, дуже талановитого художника, що разом зі своїм родичем Башиловим ілюструє його «Кобзаря». Нещасний Яків, він, як усі друзі Шевченка, багато потерпів від ненависного імператора Миколи Тормоза...
Раптом знайомий голос, що обурено закричав, перекриваючи гру органу, одірвав Шевченка од цих приємних і гірких спогадів. Він радісно посміхнувся.
– Де цей старий гріховодник, аматор органної музики?.. Я з нього все порохно витрушу!
Напівсерйозно, напівобурено кричав історик Микола Костомаров, підходячи до столика Шевченка. Двогодинна гра органу нарешті витягла професора з його гусарського приміщення, змучивши його вкрай набридливими аріями.
– Совісті ти не маєш, Тарасе, хіба можна так катувати людину. Де твоє чоловіколюбство! ? Це ж знущання! Я не можу через цю чортову музику працювати! – напівобурено продовжував Костомаров, тепло посміхаючись до Шевченка,
– Сідай, старий тхоре, і заспокойся! Чим же я винен, що тебе нічим іншим не викуриш з твоєї діри?..
Костомаров, ніби неохоче сів за столик навпроти Шевченка й уже зовсім спокійно підморгнув до штофа з горілкою.
– Піячиш, піїте?..
– Де там!.. Ось ти краще послухай! – сказав Шевченко.
Не нам на прю з тобою стати,
не нам діла твої судить:
нам тільки плакать, плакать, плакать,
і хліб насущний замісить
кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
а правда наша п’яна спить...
– Що ж, це зовсім непогано, – зауважив Костомаров, – колись ти був славний поет... хороші вірші... а тепер...
– Не заважай, – візвирився Шевченко, – ось далі...
І він перейшов на сумний тон старовинного барда.
І тебе загнали, мій друже єдиний,
мій Якове добрий, не за Україну,
а за її ката довелось пролить
кров добру, не чорну; довелось запить,
з московської чаші московську отруту.
О, друже мій добрий, друже незабутий...
– Чого це ти? – спитав Костомаров.
– Ех, згадав молодість, згадав колишніх друзів, Миколо! Важко так жити, не маючи доброго друга коло себе. От навіть ти, зарився в свої папіруси, копирсаєшся в історії, а живих людей не помічаєш!
– Я шукаю в історії сильних людей, що хоч своєю ілюзією могли б підмінити мені таких рюмс, як ти!
– Зарюмсав би й ти, коли б був такий безпритульний пес, як я!..
Вони сиділи один проти одного – ці двоє друзів, що один був геніяльний поет, напіврозтерзаний зрадливим життям, а другий вчений історик, талановитий дослідник і безнадійний фантазер, що мріяв про ідеальну державу вільних слов’янських народів, і провадили дружню розмову, в якій було багато гіркого незадоволення.
– Здається мені, – відповів Костомаров, – що нам обом не щастить розвернутись у всю широчінь. Прикро й мені, що я не можу говорити про все з професорської катедри, щохвилини пам’ятаючи про жандарське управління...
– Мене це не хвилює, – сказав Шевченко, – я вже насміявся й наговорився. Досить з мене десятьох років червоної шапки й муштри. З вас усіх мені припало найбільше...
– Але я бачу, що з тебе й десять років не вибило бунтарства... Ти ще й тепер можеш добре сказати правду ввічі...
Шевченко на хвилину замислився. В ньому кипіли старі поривання молодості й вони мучили його знесилене тіло, що надто рано постаріло.
– Ти зрозумій, Миколо, що все те горе, – з запалом заговорив Шевченко, – всі ті знущання минули, ніби не торкаючись мене, – найменшого сліду не залишили вони по собі. Досвід, кажуть, є кращий наш учитель, але гіркий досвід пройшов повз мене. Мені здається, що я такий самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре! ? Але це мучить мене, бо мої, прямо таки, молодечі прагнення, не можуть знайти виходу. Ти подивись на мене! Я лисий, старий, як сфінкси, що біля академії, але й вони краще збереглися.
Костомаров розумів свого друга. Він знав гарячу натуру Шевченка, відчував, що справді внутрішньо він лишився тим самим завзятим художником богеми й зі співчуттям дивився на його розбиту широку постать, незграбну й важкувату від брудного салдатського життя. Найбільшого катування для культурної людини важко було й вигадати. Порожня безглузда дисципліна могла б убити будь-який міцний характер, але вона лише зруйнувала тіло Шевченка, не торкнувшись його душі. Він був усе той самий молодий поет, що колись заглядався на дівчат у маєтку Волховської. Він і тепер це робив з великою охотою, забуваючи за свої роки. За такого віку йому треба було б мати свою сім’ю, дружину, свій затишний куток, де він міг би спокійно працювати й мислити без цих зайвих і безнадійних терзань.
– Як у тебе справи з землею? – спитав Костомаров, щоб переключити Шевченка на іншу тему.
Мати свою невеличку садибу на Україні, десь над самим Дніпром – була давнішня мрія Шевченка. Він хотів хоч свої останні дні прожити спокійно в милих його серцю місцях.
– Я вже тобі казав про землю, що її продає Понятовський. Це на правому березі Дніпра, коло села стайок близько Канева, але брат пише, що повідь дніпрова щороку відхоплює потроху тієї землі й за кілька років усю її забере. Цей сердитий дідуган Дніпро теж щось проти мене. Варфоломій пише, що краще взяти землю в селі Пекарях у поміщика Змієвського, але мені так хочеться швидче покінчити з цією справою, що я ладен краще войювати з Дніпром, ніж з сутягами землемерами та поміщиками!
– Що ж, кінчай у Понятовського, будуй хату, там біля Канева прекрасна місцевість!..
– Дружину б мені ще, нашу селянську дівчину, не міщаночку й не вередливу панну, а нашу славну дівчину, що розуміла б мене, але хто піде за такого старого діда, як я? Пам’ятаєш мою історію з Піуновою? Насміялись тільки! Нам, старим бурлакам, лишається кохатись за копу грошей...
До пізньої ночі сиділи вони в ресторані, будуючи нові пляни шевченкового життя, і врешті їм обом все це почало здаватися легким і близьким. З полегшеним від цієї розмови серцем вони розійшлись. Шевченко на далекий Васильєвський острів, а Костомаров на своє гусарське приміщення.
