Текст книги "Подорож"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

ТЕРМОМЕТР

Одного дня Д. став помічати, що його термометр показує не кімнатну температуру, а провіщає всякі події. Спочатку Д. думав, що помилився. Але два тижні тому термометр ранком показав, що в полудень того самого дня пограбують міський банк, і так сталося. Тиждень тому – що повернеться чоловік сусідки, який пропадав десь вісім років. І день тому Д. не міг спати від радісного галасу, спричиненого появою того чоловіка.

Термометр показував не лише великі події, а й малі. Він міг зовсім точно показати, коли відлетять підошви на черевиках, о якій годині відчиняться крамниці, і навіть відгадувати й коментувати сни.

Д. не хотів вірити, але кожної хвилини мусів переконуватися, що термометр дійсно все точно вгадує. Ця обставина його навіть трохи пригнічувала, що поступово пройшло; Д. став призвичаюватися до термометра і потім навіть користуватися його новими властивостями.

Остаточно відважившись, він прорік одній дамі, де вона знайде вкраденого песика. Службовцеві, що жив на першому поверсі, в якого від сидячої роботи вселилися біси, порадив випити гарячої рицини. На ранок службовець, забігши подякувати, сповістив, що було аж п’ять бісів, але просив тримати це в таємниці.

Термометр ніколи не помилявся, і Д. почав брати гроші за прорікання. Старе помешкання стало йому тісним, і він помітив, що на ньому поношений одяг. Д. купив новий, але жити лишився в старій квартирі, біля якої тепер день і ніч стояла черга, що починалася від вхідних дверей, а кінчалася перед його дверима на четвертому поверсі.

Так само несподівано одного для термометр став переплутувати прорікання. Тобто він так само точно показував, що має статися, лише плутав осіб, кому саме. Черга зменшилася, хоч на сходах все ще не можна було пройти: клієнти, що навіть жити розташувалися на сходах, билися між собою за переплутані прорікання. Під стелю летіли метеорами немовлята, відкушені вуха, коси, і здалека здавалося, що там працюють потужні вентилятори.

Незабаром черга зникла, і лише перед дверима Д. ще стояли два упертих бородачі. Але коли їх бороди зрослися разом, то й вони пішли геть.

Кілька днів після цього термометр розгулявся і, напоказувавши такого, що певно лише йому одному було зрозуміле, після довгих вагань зупинився на пророкуваннях, що означали все навпаки.

Д. намагався не звертати на це уваги, бувши безсилим знищити термометр: скільки він його не ламав, викидав за вікно, дарував сусідам, термометр дозволяв усе з собою робити, а потім, немов нічого не сталося, висів на звичайному місці і не рухався. Д. бачив, як у цій боротьбі танули його сили. Вирішивши, поки ще є час, покласти цьому всьому якийсь кінець, Д. спакував свої речі в валізу, накинув на себе кашне, глянув востаннє на термометр, плюнув і пішов з дому.

Грошей у нього не було. За час, коли він заробляв пророкуваннями термометра, Д. зовсім відвик працювати і не знав, що йому тепер робити.

Він пішов у парк, перев’язав валізу кашне, підвісив на сучок, щоб ніхто не вкрав, і попрямував без цілі в центр міста, сподіваючись, що доля згадає про нього.

Д. був дуже здивований, встановивши при перших кроках, що його знають; на нього оглядалися, показували пальцями, перешіптувалися. Потім якийсь хлопчик жбурнув у нього каменем, і навколо Д. утворився натовп. Ніби всі того лише й чекали, вони почали несамовито кричати, вимагаючи гроші, заплачені за пророкування. Деякі не могли знести самого факту існування термометра і на найвищих нотах кричали про справедливість, про втрачені прибутки, про неповагу і профанацію надреального і ще чогось, чого не можна було зрозуміти. Один велетень вигукував, що такі, як Д., йому добрі відомі, він знає, як з ними поводитися, і рвався крізь натовп до Д.

Д. втяг глибше голову в плечі й побіг. На нього посипалися палиці, каміння, яблука, з підворіть тюкали навздогін. За Д. бігли важкі базарні перекупки і били його довжелезними зеленими огірками. Потім хтось черкнув його ножем у бік. Ногавиці злиплися від крови, і ноги Д. зробилися від цього такі худі, що юрба мимоволі зупинилася і перестала ним цікавитися. Перекупки фартухами обтирали свої огірки.

Час від часу майже гублячи свідомість, Д. останнім зусиллям ще дібрався до свого помешкання. В його відсутності відчинили вікно, і кімната була повна сонця й лип. Д. хотів дійти до ліжка, але воно упливло перед ним кудись убік, і він упав обличчям на підлогу. Кутком лівого чоловічка, що почав затягуватися плівкою, Д. ще побачив, як термометр показував кімнатну температуру.

Д. І СМЕРТЬ

Коли Д. повернувся з однієї тривалої подорожі, він здивувався, побачивши брата таким зміненим.

– Що з тобою? – спитав він.

– Я тебе дуже чекав, – сказав брат.

– У листі незручно було про це тобі писати, та зрештою й не помогло б. Я мусів тебе бачити. Ти знаєш, що я все життя слабую на серце. До хвороби я призвичаївся, і досі вона мені не дошкуляла. Але в твоїй відсутності мене стала відвідувати смерть. Коли я сам, вона мовчки ходить по кімнаті, перекидає стільці, і я її дуже боюся. Благаю тебе, ти молодший від мене, а крім того – зовсім здоровий, переходь до мене жити. Тоді смерть перестане відвідувати мене. Вона приходить до мене, лише коли я сам. Я боюся її.

Д. любив брата, але йому не хотілося кидати своє стале помешкання на околиці міста і жити з братом.

– Добре, – засміявся він, – не бійся, я порозмовляю з смертю.

– Ти знаєш, що я не вигадую. Вір мені, вона не з’явиться в твоїй присутності.

– Тоді ти сам пошли її до мене. Так і скажи, що, мовляв, твій брат хоче порозмовляти з нею.

– Ах, – зідхнув брат Д., – якби я міг з нею розмовляти, я не боявся б її. Добре тобі говорити, коли ти молодий, здоровий і вона тебе не хоче. В її присутності я не можу ворухнутися від страху.

– Ти не мусиш з нею розмовляти, – сказав Д., – ти можеш під ковдрою гукнути їй, щоб вона йшла до мене.

– Це неможливо, – відповів брат.

– Тоді я залишу їй записку, ти її положиш на видному місці, а якщо й це не допоможе, тоді радитимемось далі.

На цьому погодилися, і скоро смерть прийшла до Д.

Д. поливав розсаду, коли її рожева сукня промайнула за огорожею. Але Д. пізнав її. Вона мала червоні щоки й перекручену панчоху.

Д. поставив поливайку з водою між фльокси, відчинив фіртку і впустив її в сад.

– Смерте, тобі не соромно мучити мого брата? – спитав Д., саджаючи її в крісло.

Хазяї, у яких Д. винаймав помешкання, поїхали до родичів, і Д. був сам. Він приніс полумисок полуниць, склянки, сметану, цукор і ложки і став розповідати їй різні історії. Вона так заслухалась, що заїлася полуницями до яскравожовтого волосся. Д. кілька разів мусів зливати їй з поливайки, щоб вона вмилася, і виносити рушник. Смерть пішла від Д., коли за його віллою горіли ліхтарі, продираючися крізь листя в сади, а в повітрі висіли колоди комарів, запахи тютюну, м’яти й землі.

Після цього смерть перестала ходити до брата Д., а все частіше засиджувалася у самого Д. Вона помагала Д. підрізувати дерева, садити квіти і якось навіть зварила для Д. чай і вареники з чорницями. Вареники з чорницями розварилися, смерть мусіла сама сміятися, виливаючи смоляну рідину з шматками тіста, але чай вони пили разом. Потім смерть принесла карти, і Д. навчив її викладати пасьянс, що їй дуже сподобалося.

Смерть і сама дивувалася, чому вона спочатку вибрала хворого брата, замість Д. Вона так полюбила Д., що коли прийшла осінь і достигли яблука, вона сказала йому, щоб він збирався з нею в дорогу: вона його бере, замість брата.

Д., що саме тримав миску яблук, поставив її на стіл і, посміхнувшись, сказав:

– Смерте, я поет, невже ти не знаєш, що нам вмирати разом?

І смерть засоромилась так, як ще ніколи, і, попросивши несміливо у Д. яблуко, сіла в крісло і стала слухати нове оповідання, яке Д. щойно впало на думку.

КІНЕЦЬ ДІЄТИ

Д. саме доголювався, як з батерії центрального опалення виліз дракон і став серед кімнати обтрушуватися.

– Будь ласка, не сміти, у мене будуть сьогодні гості.

Д. так поспішав, що не мав часу розсердитися.

– Добре, – сказав дракон, – ти собі порайся, я тобі не заважатиму, а тим часом розглядатиму твої знятки. Можна?

Він поліз до шухляди, обережно витяг теку з фотами і ліг на канапу.

Д. доголився, вхопив сіточку і, по дорозі розправляючи настовбурчений комір, побіг по крамницях.

Вулиці парували. Візки з овочами фіксували перехожих. Продавці такими голосами вигукували товар, ніби люди йшли не повз них, а принаймні по небу. Черевики цокали по тротуарах, що ще не втратили від спеки резонансу.

Повернувшись додому, Д. застав дракона, як він доїдав останню знятку.

– Свиня! – закричав Д., б’ючи дракона булками по голові, – ти з’їв моє минуле!

– Ах, – сказав дракон, заплющуючи під ударами очі, – тебе довго не було, а знятки мені так сподобалися, що я не міг втриматися, щоб їх не з’їсти. У мене ще змалечку пристрасть до фот. У цій кімнаті ще задовго перед тобою жив фотограф, від якого мій батько навчився фотографувати, що його й згубило…

– Це не переконливо, – сказав Д.

– Чекай, я ще не скінчив. Тепер я старію, і моя тінь росте. Я ще до цього не звик, і тому мушу весь час дивитися, яка її форма, колір, і як я лише починаю до неї призвичаюватися, вона міняється. Якби я мав щось, на що я міг би дивитися, то тінь, побачивши, що я не звертаю на неї уваги, померла б, і я перестав би старіти. А так в батерії є лише шматок старого черевика, зрозуміло, що він не може мене цікавити. Якби я попросив твої фота, ти не дав би, а так я матиму ціль життя: буду дивитися на твої фота. У мене правий бік від довгого лежання в батерії став прозорим.

Д. трохи заспокоївся, нагрів молоко, налив драконові в горнятко, а сам став пити просто з каструльки.

– Твої гості також живуть на дієті? – спитав дракон.

– Так, я їх старанно вишукував, бо інші мені не по кишені, а я з моєю роботою конче мушу приймати гостей.

Несподівано Д. став помічати, що в кімнаті щось погано пахне. Спочатку ледве помітно, а потім більше й більше. Д. кінчив їсти, поставив посуд у шафу і глянув на годинник. Незабаром мусіли прийти гості. «Що за чорт», подумав Д., «що може так смердіти?» Він ще раз заглянув до шафи, чи не стоїть десь скисла страва. Ніде нічого не було, а сморід збільшувався.

Д. підійшов до вікна і, вдаючи, що ловить муху, непомітно відчинив його. Йому було дуже незручно перед драконом.

Дракон голосно втягнув повітря і, даючи зрозуміти, що всі старання Д. зайві, сказав:

– Який же тут сморід, будь ласка, ширше відкрий вікно.

Д. відчинив ширше, уникаючи дивитися на дракона.

Сморід наростав, і Д. губив голову. Він бігав з кутка в куток, вимахуючи рушником, щоб розігнати сморід, аж поки його біганину не перервав стук у двері, і хворі на шлунок гості вишикувалися на порозі. Хвилину вони стояли, як перед фільмовим апаратом, потім несамовито вигукнувши хором:

– Цей сморід – образа! ва… ва… ва… – вони, яскравожовті від обурення, кинулися назавжди геть з цього дому, притримуючи схвильовані капелюхи.

Д. стояв і задумано дивився в розкриті двері. Все, що він так старанно готував, обдумував, пропало, його кар’єра була знищена.

Д. все ще стояв, тримаючи в руці рушник, що лягав на підлогу, коли до нього почали доходити якісь дивні звуки. Обернувшись, він побачив, що дракон, стогнучи, качався по канапі. У нього від реготу аж піна йшла з очей. Нічого не розуміючи, Д. ступив кілька кроків в напрямі до дракона, і йому стало ясно – сморід ішов від дракона. Не тямлячи себе від люті, Д. схопив дракона і викинув за вікно.

Дракон, все ще регочучи, впав у саму гущу трамваїв. Трамвай, що його посередині сплющило, вигнув кінцівки й положив їх на авта. Рух припинився. Поліцай, що керував рухом, не відривався від свистка; гули сирени і авта. Поліцай, бачачи, що його ніхто не слухає, сів і заплакав. Кондуктори, скориставшись з нагоди, повилазили на трамваї і лаялися через гучномовці. Повітря було так забите криками, що горобці не могли літати й падали на капелюхи городянам. Меткіші зразу ж відкручували їм шиї і дивилися, як найбільше їх уполювати.

– Смердючка! Худобина! – задоволено вигукнув Д., постояв ще мить перед вікном, тоді закрив його і вперше за дуже довгий час відчув голод. Йому захотілося багато наперченого м’яса, палаючої паприки. І він знав – його дієта скінчилася назавжди.

ПОДОРОЖ

Геометрично рівна, безконечна дорога починала двоїтися й пропадати. Д. час від часу влучав радіо, спускав на шнукру ляльку маленького негра, щоб вона стукала його по голові і не давала заснути над стерном, примушував себе думати про місце прибуття, де він з доручення фірми мав закупити товар, але мозковий апарат не працював. Д. був зморений.

Раптом він стукнувся головою об стерно, відкрив очі й побачив, що їде по небу. Заснув! – подумав Д. Сумніву не було – він їхав по небу. У Д. ще змалечку від висоти паморочилася голова й нудило.

Тепер він їхав по небу. Повернути назад Д. не наважувався, боячись обвалитися. Йому лишилося одне: їхати вперед.

Жахливішої дороги не можна було й вигадати: вибоїни, ями з кістяками, зоряними туманами, калюжі з Чумацьким шляхом. Доводилось дуже пильнувати, щоб не наїхати на якусь зірку, що стояли на кожному кроці, і не розбитися. Видно, цією дорогою або взагалі ніхто ніколи не їздив, або якщо й їздив – це було дуже давно. Зірок щоразу більшало, далі почали з’являтися цілі купи звалених разом сонець, місяців і ще якихось невідомих світил. Нарешті вони загородили дорогу, і Д. мусів спинити авто.

Він виключив мотор, відкрив дверці і обережно попробував ногою, чи можна стати.

– Ступайте сміливо! – вигукнуло біля Д.

На найближчій зірці сидів товстий голуб.

– Яка зустріч! – казав голуб. – Ви сиділи за столом на четвертому поверсі біля вікна, де насипали мені зерна й хліба. Я потрапив сюди випадково; полетівши праворуч від голубника, я піднявся занадто високо й потрапив сюди. Вибачте, але я радий, що я тут хоч не один.

– Я теж випадково, – сказав Д. і щойно тепер помітив, що за зіркою, прикрившись газетами, лежали бородачі в рожевих шкарпетках.

– Це не ангели, – сказав голуб. – Я тут уже дещо роздивився, але не дивіться довго на рожеве – попсуєте очі.

– Ви пробували до них говорити?

– Вони не відповідають. Я, звичайно, й не наполягав на тому, це зрештою мене не обходить. Препочивши трохи, я полечу шукати свій голубник. Але, між нами кажучи, тут є ангели. Подивіться туди, – голуб зовсім стишив голос.

Д. подивився. Там стояв літній чоловік з глибокими зморшками на виголеному обличчі, курив люльку й посміхався. Поруч нього стояв, жуючи стеблину, молодий чоловік.

– Я думаю, що ангел з люлькою, – сказав голуб.

– Він скоріше подібний до демона, – сказав Д., не спускаючи очей з ангела.

Ангел загасив великим пальцем люльку і, підійшовши ближче, вибив її об авто Д. Авто, заторохтівши відчиненими дверцями, полетіло вниз.

– Дозвольте познайомитись, – сказав ангел, – я ангел.

– Моє авто! – встиг лише вигукнути Д. Молодий чоловік вийняв з рота стеблину і чвіркнув крізь зуби.

– Дозвольте познайомитись, я Прометей, і будьмо, будь ласка, на ти.

– Моє авто! – заголосив Д.

Ангел вийняв капшук, набив знову люльку й запалив її.

– Д., – сказав він, – припини свій недоречний лемент. Ти, який порушив всю зоряну систему, завдавши нам стільки клопоту, можеш так переживати втрату авта.

– Я Д., – сказав Д., – певно ви сплутали мене з кимсь іншим, я службовець, мене послала фірма закупити товари…

– Д., – сказав Прометей, – ти пам’ятаєш свої паперові змиї, які ти пускав у дитинстві: один зелений з знаками оклику на хвості, другий червоний з чорними цяточками.

– Пам’ятаю…

Д. вже не було шкода авта.

– Досі все людство пускало в дитинстві паперові змії, і нічого не траплялося. Але твої порушили зоряну систему.

– Як можуть паперові змії порушити зоряну систему?

– Вони так порушили зоряну систему, – продовжував Прометей, – що небо розірвалося на шматки і несеться в безвість. Я вигадав був машину, що тросами на гаках тримала найближче небо. Але наймогутніші троси порвалися, як нитки, і праця була марною. Мало того – світів у всесвіті носиться, як криги в океані, – але твої паперові змії на цьому відтинку всесвіту так розмножилися, що витиснули небесних мешканців. Ти сам бачив, яке тут безладдя. Треба все небо перебудовувати, і ти мусиш приборкати своїх паперових зміїв.

– Так це ви покликали мене сюди?

– Ні, – сказав ангел, – ми тебе не кликали, але коли ти вже тут, то чому тобі не зробити нам послугу.

– Добре, – сказав Д., – якщо ви цього не можете зробити самі, я вам допоможу.

– Ми можемо зробити все й без тебе, – відповів ангел, – але нам незручно займатися такими нісенітницями. Тож ходім з нами.

Вони минули зірки, де лежали бородачі в рожевих шкарпетках, накрившись газетами, і раптом всі три потрапили в джунґлі. Там на ліянах висіли, сушачись, тигри і страшенно диміли. Під ногами стояли калюжі пір’я, що доходили Д. аж до колін, а птахи світили голим тілом.

– Це був шматок індійського неба, – сказав ангел, коли всі вийшли з джунґлів, і вилаявся.

Але Д. тут сподобалося.

Вони пройшли сад, яри, піднялися на гору, зійшли вниз і опинилися у величезній майстерні під відкритим небом. Ліворуч стояло кілька шаф-велетнів; прихилені до них, як тарілки, стояли величезні озера. Д. дуже здивувало, що з них не виливається вода. Посередині майстерні стояло величезне ковадло, горіли горна, і ковалі молотами кували нове озеро. Час від часу вони занурювали в озеро руки, витягали риби, що бризкали на ангела, Прометея і Д., пускали їх назад і знову кували.

– Що вони роблять? – спитав Д.

– Вони пробують, чи досить виковане озеро, – сказав Прометей. – Це для нової землі.

– Щоб кувати воду, – подумав Д., і йому зробилось трохи холодно.

У майстерні і навколо було кілька колодязів, з яких страшенно дуло. Ковалям, що бризкали потом від спеки, протяг з колодязів заміняв вентилятори, але Д. було трохи холодно від них.

– Це колодязі вічности, – сказав ангел, – вони трубами йдуть крізь увесь усесвіт. Що вони мають означати – невідомо, можливо, це дудки, на яких колись хтось великий грав. Вони такі великі, що займають весь усесвіт, і вирвати їх неможливо. Тепер по них ходить вітер. Не виключено, що одного дня той величезний, що грав на них, знову заграє.

– Хочеш побачити нову землю, що тут робиться? – спитав Прометей.

Серед майстерні механічні сходи, як струм води, піднесли їх угору, і Д. побачив пласку рівнину, що не мала обрію. Рівнина була ще мокра, вулкани виливали на ній рожеве каміння і глину, рівнина булькала, ґранітні гори були ще м’які, не було нічого живого на землі, і помаранчеве сонце стояло на ґранітній вогкій площині й не рухалося. Через усю землю проходив лише один каньйон, і в ньому текла єдина ріка, важка, глиняна. На вогкій долині були відпечатані велетенні сліди, можливо, каміння.

І час від часу в долині ішов світлий камінний дощ.

Коли вони вийшли з майстерні, Д. подумав, чи не снилося йому, що він був службовцем і їхав закупити для фірми товари.

Вони йшли вгору мовчки, і Д. було незручно спитати про паперові змії, яких він мав приборкати. Йому здавалося, що це був лише привід і що його супутники розуміли під цими словами щось зовсім інше, чого він ще не міг збагнути.

Вони все ще сходили на гори, що дуже нагадували величезних слимаків. Може це й були слимаки для якоїсь плянети, яку ще десь виготовляли, але Д. було незручно питати.

– Я не бачу людей, – нарешті сказав він.

– Небо велике, – відповів Прометей, – а крім того, тут речі в речах, – і, побачивши спантеличене обличчя Д., засміявся.

Тоді Д. побачив на сусідній горі велетня, що в балії місив, як тісто, людей.

– Це ті, що хочуть, щоб їх перемішали на інших, – сказав ангел, кивнувши на балію з людьми, і Д. перестав їх бачити.

Далі вгору темнішало, і Д. здавалося, що він іде вже мільярди років з своїми супутниками, хоч у ангела ще не загасла люлька, коли Прометей сказав, що прийшли.

Д. відчув, що стоїть на скелі. Ангел і Прометей лягли на край скелі, довго дивилися вниз, потім підвелися і веліли Д. обережно лягти і глянути вниз.

– Пощо? – спитав Д.

– Певно, ти сам цього хотів, – відповів ангел.

– Я нічого не знаю про це, – сказав Д. і ліг, чуючи, що ангел і Прометей лягли поруч нього і положили йому руки на плечі, щоб він не зірвався.

Д. побачив унизу всесвіт. Він нагадував йому безмісячне зоряне небо, лише в ньому не було дна. Далеко внизу блищали ніби труби. Колодязі вічности або сопілка, на якій ще може хтось заграти, – пригадав Д. і став відчувати, що його тіло робиться повітрям. Може я роблюся святим, подумав Д., зараз усе зрозумію і вічно тут лежатиму, дивлячись на всесвіт.

– Я не хочу дивитися, – раптом прошепотів він, згадавши про землю, і відчув, що його тіло знову робиться важким.

– Дивись, – сказав ангел, і Д. боляче почув кулаки на своїй спині.

– Так ви битися! – вигукнув Д. і, підхопившись на ноги, став швидко спускатися вниз.

– Д., – сказав Прометей, – вернися, чому ти тікаєш від самого себе?

– Ви мені набридли, – сказав Д., відчуваючи себе могутнішим, ніж всесвіт, і заспівав пісеньку.

– Д., – сказав ангел, але Д. його перебив:

– Геть з дороги!

– Ну, й чорт з тобою! – сердито вигукнув ангел і тупнув ногою.

Небо під Д. обвалилося, і він полетів униз.

– Що ти наробив! – закричав Прометей, – він розіб’ється.

– Ні, – сказав ангел і потягнув з люльки, – він умре від розриву серця раніше, ніж долетить до землі.