Текст книги "Подорож"

Автор книги: Емма Андієвська

Емма Андієвська
ПОДОРОЖ
Новелі

НАРОДЖЕННЯ ІДОЛА

(Сонет)

 
Немов з потвор зірвали леп,
Ще праземних, – і кров, як лико.
(Він сам, він ні з чиєї ласки!)
Об темінь розпластавши лоб,
 
 
Дивився в цей світ: горна лип
Виходили з ґрунтів, як спека.
З природи вирізано спокій,
І звірам бракувало лап
 
 
Підвестися. І серед сну
На кониках побільшивсь німб.
Собаки омивали місяць,
 
 
Що тіні фавнам розпиляв.
Закон: його прийняти мусять,
Якщо не зважаться спалить.
 

КУПІВЛЯ ДЕМОНА

Беручись за ручку своїх дверей, Д. захотів купити демона. Він побіг, боячись, що зачиняться крамниці, деякі й дійсно вже були зачинені, але ще встиг.

Продавщиця саме спускала на вітрину жалюзі, коли Д., задихавшись і вибачаючись за пізню годину, попросив продати демона.

Продавщиця взяла драбину, приставила її до полиць, полізла, зняла демона з верхньої полиці, обтрусила з нього пил, запакувала в лискучий папір, перев’язала шнурком, клацнула клявішами каси і, погасивши світло, перетворилась на драбину.

Д. дуже вдоволений вийшов з демоном під пахвою. Нарешті він мав власного демона, йому цього вже давно хотілося, аж дивно було, чого раніше він не купив, але тоді, певно, ще не прийшов на це час.

На вулицях продавали вечілні газети й запалювали ліхтарі. Під ліхтарями стояли поліцаї і їли тістечка.

Д. міцніше притиснув рук;ю пакунок, щоб відчути куплене. Оминути собор, кілька кроків – і дома, і, уявляючи собі обличчя жінки, дітей, що його чекали, він посміхнувся.

– Ти купив собі молодого демона!

Д. глянув у напрямку голосу. У ніші собору стояв святий з відбитою рукою і кивав Д. підійти ближче.

Д. було дуже незручно.

– Так, я маю власного демона…

– Знаєш, – продовжував святий, ніби не помічаючи, що Д. незручно, – у мене ревматизм – моя ніша трохи протікає, і після того, як мені відірвало руку при одному з повітряних нападів, я почуваю біль саме в тому відірваному шматку руки. Це сталося дуже давно, але я ніяк не відвикну. Правда, дивно?

– Це я намовив його гукнути тебе, – позіхнув над нішею півень і повернувся до Д.

– Він набрид мені своїми історіями про ревматизм у відбитій руці – я дуже підозріваю, що в нього нема ніякого ревматизму, що він це вигадав від нудьги, та й про відбиту руку мені щось не все ясно – я знаю його історії напам’ять, навіть з кінця до початку. Ревматизм його єдина тема, яку він розповідає на всі лади. Взимку це ще нічого, але влітку! Не бійся, – заспокоїв півень Д., помітивши, що той зиркає на святого, – він не може образитися, він святий. Мій фах пускати миляні баньки. Я люблю всю ніч видувати їх, і тепер навесні для цього саме найкраща пора, але потрібне зосереджен ня, а він мені заважає. Як я люблю миляні баньки! Між іншим, так як я, ніхто не вміє їх видувати. Не подумай, що я зарозумілий. Щиро кажу – ні. Зрештою вистачає подивитися на півня, що стоїть на другому боці собору і славиться пусканням баньок, щоб збагнути моє мистецтво. Він супроти мене ніщо, профан. Бо дійсно лише я досконалий у цьому.

І він для наочности видув гірлянди крокодилоподібних, мушльоподібних, круглих, видовжених, помаранчових, жовтих, червоних, чорних і сріблястих баньок.

– Ти маєш власного демона, – згадав півень – До побачення.

І він повернувся хвостом до Д.

– Д., – мовив святий, струшуючи з одягу миляні баньки, – ти маєш демона, отже ти тепер…

Він раптом забув, що хотів сказати, махнув рукою й замовк.

На розі проїхав трамвай. Д. ще трохи постояв і пішов, йому перехотілося йти додому.

Уперше за все життя Д. почув себе інакшим. Спинившись перед вітриною, він обережно помацав пакунок з демоном. Демон був м’який і приємний. «Ні, – подумав Д., – я ще не хочу, щоб він говорив», – і рішуче підійшов до будинку, де мешкав. На дверях йому кинулися в вічі металеві квіточки, набиті посередині колом, на які він раніше не звертав уваги.

Д. подзвонив, двері відчинилися, і він став підійматися східцями вгору, коли двері портьєрші розтулилися, і син її висунувся в щілину й меланхолійно зідхнув:

– О, ви маєте демона!

Д. зробив вигляд, що не почув, і прискорив кроки. Але тепер, як на команду, з усіх дверей висувалися сусіди, вигукуючи:

– Ви маєте демона!

– І що коштував демон?

– Він приручений чи ні?

Д. здавалося, що він роками підіймається по сходах. Ці хами, що це їх обходило! Хами не вгавали.

– Се-се-се! – прошипів Д., перекрививши обличчя й висунувши їм язика.

– Ага! – вирвалося з полегшенням у сусідів, і вони, заспокоєні й задоволені, позачиняли за собою двері.

На порозі Д. чекала жінка. Вона помогла йому зняти пальто, і він аж пошкодував, що не взув калош, так йому забажалося їх зняти.

У кімнаті діти гралися кішкою, що крутила хвостом і нявкала.

Д. поклав пакунок на стіл і сказав:

– Тепер ми маємо власного демона.

Діти від захоплення розірвали кішку надвоє і обидва шматки жбурнули під ліжко.

«Тепер я маю демона», думав Д. в ліжку, слухаючи, як сонно дихають діти й жінка, і не міг заснути. Зародки настрою, що з’явилися в нього по дорозі додому, розросталися в важку первісну радість. Радість ширила м’язи – Д. здавалося, що від неї аж тіло потріскує, як від електрики, – і починала крутитися голова.

Д. встав, накинув на себе халат, вийшов на балькон і, вдихнувши всім тілом повітря, сам того не усвідомлюючи, плеснув у долоні. Його ніби вставили в важке чорне хвилювання. Він стояв, як в трансі, і навіть не відчував, що кров бризкає з пучок, дивився, як перед ним починають світитися дахи світлом, яке він колись дуже давно десь бачив, хоч і не міг пригадати де. Біля його ніг бризки крови перетворювалися на струмки.

На столі лежав демон, акуратно запакований в лискучий папір і перев’язаний шнурком.

ВАЛІЗИ

– Хвилиночку, пане, пане! – просто на Д. бігла огрядна людина. – Пане, я дарую вам ці валізи!

І перш ніж Д. встиг зрозуміти, що сталося, товстун вже зник в одній з найближчих вулиць. До ніг Д., невинно посміхаючись, носії поставили з десяток величезних валіз.

Д. глянув на валізи, на носіїв, підняв плечима повітря й намірився йти. Можливо, при інших обставинах він інакше поставився б до такого подарунку, але Д. поспішав на побачення. Він вирішив, що пора освідчитися дівчині і що він сьогодні це зробить, валізи були йому ні до чого.

Носії підхопили валізи й побігли за Д. Він зупинився.

– Мені не потрібні валізи!

Носії переглянулися, похитали головами й при першому ж кроці свого нового господаря послідували за ним. Д. не мав ні часу, ні охоти сперечатися з ними, мовляв, відчепляться, коли не звертати на них уваги, і, не оглядаючись, прямував далі.

Була неділя, пригадав собі Д., побачивши, що в парк вийшло пів міста. На кожному дереві висіло по сонцю, кричали дикі качки і все дрібне птаство. Нагулювали псів. Щасливі батьки, в супроводі знайомих, родичів і дакелів, пхали дитячі візки, а над озером сиділа публіка, в кого не було грошей заплатити за човен, щоб поплавати по озеру, і голосно захоплювалась природою. Д. аж самому захотілося сказати: «Дерево, яке чудо природи!» або: «Світ прекрасний!»

На одній лавці, між двох бородатих бабусь, сиділа дівчина. Побачивши Д. з валізами, вона підхопилась, і квіточки на її сукні згасли.

– Ти від’їжджаєш? Такий ти! – і побігла геть, плачучи.

– Почекай, я тобі все поясню! – вигукнув Д., біжачи за нею.

Носії, підплигуючи й прокладаючи собі дорогу валізами, погнали слідом. Одного так вдарило валізою, що голова йому перекрутилася карком наперед. Від жаху, бачачи раптом власну спину, чоловік ревів, не наважуючися рушити з місця. Мимохідь носії зачепили дитячий візок. Від поштовху немовля вилетіло і, зачіпившись сорочкою за гілку, повисло над натовпом.

В загальній метушні Д. загубив дівчину з очей, але зупинятися після того, що накоїли носії, було запізно, і Д. біг, не дивлячись куди, аби лише вперед, геть від криків, від людей, від валіз, які так безглуздо зруйнували його життя.

В першому завулку, де не стало чути криків, Д. зупинився й перевів дух. Біля нього легко й весело, ніби попередній біг був розвагою, не вартою уваги, зупинились носії і поставили валізи.

– Відкрийте валізи, я хочу принаймні знати, що в них!

– Пане, – сказав один з носіїв, – ці валізи неможливо відкрити.

– То розбийте їх!

– їх не можна знищити.

– В такому разі забирайтеся до чорта!

– Пане, ми вам належимо.

Якби Д. мав хворе серце, воно розірвалося б від люті, але серце Д. працювало на кілька кінських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних місцях, і Д. почув лише голод.

– Чорт з вами, – сказав він, намацавши в кишені кілька дрібних монет, увесь свій капітал. – Нехай хтось з вас піде купить мені кілька булочок.

– Пане, ми не вміємо купувати.

– Якщо ви належите мені, то мусите, я голодний, швидко!

– Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.

Після цього Д. вже нічого не казав.

Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две– рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.

Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.

– Що тут діється?

– Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.

– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!

– Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.

Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.

– Зупиніть! – я хочу вилізти, зупиніть! – кричав Д. обнімаючи сидіння, щоб не вилетіти Повз нього неслися нутрощі міста.

Перед одним з найкращих готелів авто зупинилося, і власник готелю вибіг власноручно відчинити дверцята Д.

Д. блискавично вирішив: тепер або ніколи, вдарив головою власника в живіт, плигнув за авто й побіг. Але втекти не вдалося; його схопили і на руках понесли до готелю.

– Йолопи, нема в мене грошей, не хочу до готелю, – в такт руху хрипів Д.

Це зрозуміли, що він хоче самотности, і власник готелю, притримуючи ушкоджений живіт, давав розпорядження повикидати всіх мешканців, а цілий готель віддати до послуг Д.

Мешканці в піжамах, халатах і без доти стояли, вимахуючи зубними щітками і загрожуючи власникові готелю, поки не повростали в землю. Коли їх голови зрівнялися з травою, те місце заволочили і засадили квітами.

Життя Д. стало неможливим. Де б він не з’явився, всі були щасливі прийняти його, хоч він ніколи не платив; їм, здавалося, вистачало самого вигляду валіз. Якби Д. велів насипати гору золота перед ним, всі рвалися б виконати його бажання. Все це його ні трохи не радувало, носії слідували за ним навіть в убиральню, і Д лише згадував часи, коли за ним ніхто не бігав.

Він дуже любив плавати, колись навіть брав участь у змаганнях, і на нього покладали великі надії, а тепер носії зробили осоружною навіть цю розвагу. Коли Д. з’являвся на будь-якому водоймищі, стадіоні, річці, озері або, сподіваючись, що там буде менше публіки, їхав до моря, носії супроводили його, коли занурювався він у воду – носії стрибали за ним слідом і пливли з валізами, не відстаючи ні на крок. Це викликало сенсації. За Д. ходили юрби репортерів, фотографували його, і в газетах сяяли заголовки: «Таємниця природи або пан з валізами».

Д. почував себе дуже самотнім. У місті були в нього знайомі, яких він охоче відвідав би, йому хотілося до театру, до кіна, але з валізами Д. не наважувався.

Якось після дощу він згадав про свого шкільного приятеля, до якого давно не заходив (наскільки Д. пам’ятав, це був єдиний чоловік, що міг щось розумне порадити), і, розсуваючи хмари озону, обсипаний сонцем, як цукерка, він пішов до нього шукати поради.

Приятель дуже зрадів відвідинам, та, побачивши за спиною Д. носіїв з валізами, відразу зм’як, розгубився і став говорити з Д. на ви.

– Чи ти здурів, зрозумій хоч ти! – благав Д., розповідаючи про пригоду з валізами, але приятель слухав неуважно, обмежуючись «так» або «ні», і, як здавалося Д., страждав від його присутности.

Д. був сам на цілому світі. Все частіше траплялося, що він тижнями не виходив надвір; замикався в хаті й сидів перед своїми валізами.

Він ненавидів носіїв, що, прихилившись до валіз, стоячи спали, поки він не рухався, самі валізи, що. ніби ще побільшали – Д. навіть не здивувався б, якби валізи раптом розкрилися й поглинули Його, – і одного дня він вирішив покінчити з життям. Д. любив життя з його злими й добрими сторонами, але хіба був життям стан, в якому він перебував. Сили Д. вичерпалися.

Зав’язуючи вперше за дуже довгий час краватку, він постановив кинутися під потяг, коли ж краватка була зав’язана, подумав, що краще під авто.

Була пізня весна. Виносили на сонце грітись корита з водою. Мили й стригли собак. Розімлілі тротуари плуталися під ногами і заважали ходити. Старі панни виводили на луки котів; за їх трубами підняті хвости були зав’язані вірьовки, на яких сушилася білизна. Повітря на поворотах, як газова вода, забивало дух, між будинками воно висіло пругкими булками, пахнучи ванілею, вудженим, цвинтарним насінням і лепехою.

Д. вдихнув вулицю і, щоб не передумати, майже біг на перехрестя, де, як він постановив, мало скінчитися його земне існування. Д. нічого не думав, не бажав, ледве усвідомлюючи, що ступає, лише прискорював свій біг і, повернувши за ріг, з усього розгону налетів на жебрака, і обоє повалилися на тротуар.

Жебрак підвівся, обтрушуючись від падіння, як від води, перекошений від люті, але, побачивши валізи, трохи заспокоївся і сердито тикнув капелюхом у груди Д.

Д. дивився на жебрака, як на привид, і не рухався.

– Милостиню! – сердитіше приступив жебрак і шарпнув Д. за рукав.

– Я дарую вам валізи! – закричав Д. в чоловічки жебракові і, перш ніж той устиг проковтнути здивування, зник у першій вулиці.

РАЙ

Коли Д. набридло спати без подушки, він пішов на розпродаж і досить дешево купив тугу пухову подушку в сірій наволоці. Продавець клявся, що дешевшої й кращої не знайти. Це надбання дуже радувало Д. Він багато років спав без подушки і тепер, несучи її, аж дивувався, чому не прийшло йому на думку купити її раніше.

Усе ще тішачись, ніби придбавши когось дуже близького, Д. закрив за собою двері, поклав подушку на ліжко, відійшов, любуючись, і, не можучи утриматись від задоволення, ліг випробувати, як на ній спиться.

Ліг і почув, що подушка гуде. Д. підскочив, посвердлив мізинцями в вухах, збив кулаками в подушці пух і, перевернувши 'її на другий бік, припав до неї вухом. Подушка гула. Бігти до продавця, вимагати назад гроші, сказати, що подушка гуде, – Д. знав, що це не мало б жодного успіху. Продавець певно зробить вигляд, що бачить його вперше, а запевняти решту, що подушка гуде – Д. сидів на ліжку і ламав руки, спати стільки часу без подушки, нарешті купити – і така поразка. Лишалось одне: викинути подушку, але це означало б, крім того, що шкода було грошей, остаточно визнати себе так по-дурному одуреним, чого вже Д. ніяк не міг би знести, і після короткої внутрішньої боротьби, двох склянок води і брому, він вирішив призвичаїтися до подушки.

Ранком він прокидався хворий: від гудіння боліла голова, під очима з’явилися темні кола. Знайомі, помітивши в ньому зміну, радили звернутися до лікаря, бувати більше на свіжому повітрі, їсти салати і берегти себе. На роботі Д. дали навіть відпустку, щоб він поїхав на відпочинок. На відпочинок Д. не поїхав і думав, що зробили б знайомі, якби довідалися про його подушку.

Перший час, торкаючись подушки, Д. чув суцільне гудіння, але поступово, щоразу більше вслухаючись в подушку, він став помічати, як вона гуде кількома певними тонами. Дуже зосереджено вчуваючись, можна було зовсім чітко відрізнити тонкі тони, що мурашками розходилися по всьому гудінню.

Якось, дивлячись з вікна, як внизу проти сонця жінки вибивають килими, Д. захотілося приробити до подушки антену.

Переривши всі шухляди, скрині, Д. знайшов шматок дроту, встромив його в подушку і положив на неї своє вухо.

Спочатку чулося гудіння, як завжди, потім воно зникло, і сердитий голос спитав з подушки:

– Що ти хочеш?

– Я не знаю, чого я хочу… – Д. мав відчуття, що, замість голови, у нього на плечах повітряний бальон. З подушки йшла свіжість, наче протяг.

– Він не знає, чого хоче, – передав сердитий голос далі в глибину. З глибини почувся сміх, і хтось дуже приємним голосом заговорив. Д. ніяк не міг збагнути змісту, хоч усі слова були знайомі.

– Хочеш бути пророком? – сердитий голос нагло так наблизився, що у Д. задзижчало в вухах.

– Не знаю…

– Подумай, це рай, хочеш бути Наполеоном, банкіром?

Д. висмикнув антену, положив її на підлогу – подушка була раєм, і він, Д., посідач раю! Схопивши подушку, він заплигав по кімнаті і затупотів. Подушка, яку можна жбурнути, сидіти на ній, спати – рай. Від радости Д. здавалося, що розрізати йому вени – камінь потече, замість крови. Потім кімната наповнилась червоними бізонами, і Д. більше нічого не пам’ятав.

Відкривши очі, Д. здивовано встановив, що сидить на лавці на набережній під каштанами, увесь засипаний каштановим цвітом, і стискає подушку. Можливо, він сидів тут кілька тижнів або місяців. По той бік каналу сонце діловито розкладало свій м’якиш на будинках. Му– сіло бути десь біля полудня. Д. добре знав цю частину міста. Далі по набережній видно було школу, в ній він колись учився. Згадка про це його непокоїла – чого його занесло сюди? – він не любив цієї дільниці.

Д. попробував розчепити руки, що тримали подушку. Від довгої нерухомости вони задубіли й не рухалися. Нарешті руки з скрипом розтиснулися, і Д. струсив з себе тіні й цвіт каштана, але підводитися не хотілося. Він сидів і слухав, як на стіні набережної сантиментально дзвенить шматок ланцюга. Так само, як і колись, це його дратувало, але він продовжував слухати.

Із школи почали виходити учні. В сторону, де сидів Д., ніхто не йшов, там вулиця кінчалася глухим кутом, і Д. думав, що добре було б одружитися, мати дітей. Школярі розійшлися, і лише остання жовтенька дівчинка прямувала по набережній до Д.

– Я маю рай! – сказав Д., коли дівчинка порівнялася з ним, він раптом відчув потребу поділитися з кимсь своїми думками, – я посідач раю.

Дівчинка злякано зупинилася.

– Я посідач раю, – Д. підвівся й простягнув перед себе подушку.

– Ти не маєш цукерок?

– Я маю рай.

– Можна поторкати? А як стати на подушку ногами, то святі, що в середині, подушаться?

– Це ж рай, він не може подушитися.

– І там є дерева, річки, кози?…

– Так.

Дівчина ішла й думала.

– А коли ти щось захочеш, рай це зробить?

– Зробить.

– Навіть коли захочеш тонну цукерок?

– Так.

– Дай мені подушку!

– Не можу, це рай!

Дівчинка раптом висмикнула подушку з рук Д. і кинула в канал.

– Мама заборонила мені ходити з чужими дядями, – висунула язик і побігла.

Подушка поволі, погойдуючись, попливла за течією.

Рай! І Д. кинувся вниз за раєм.

Занурюючись у воду, він згадав, що не вміє плавати, і хотів закричати, але, замість повітря, вдихнув сонця, що, загудівши, почали шалено в ньому кружляти, розростаючися все більше й більше і не даючи дихати. Останнім зусиллям Д. ще простяг руки в напрямі, де мало бути небо, і, як йому здалося, вхопив подушку. В цю мить сонця в ньому розірвалися, як мильні баньки, і він ступив уперед.

ЧЕРЕВИКИ

У день народження Д. подарували черевики. Вони були гарні, блискучі, але Д. не міг в них ступити ні кроку. Черевики не були ні малі, ні великі, навпаки, Д. носив завжди такий розмір. Тепер же, тільки він пробував їх узути, його нападали такі корчі, що Д. падав, потім лежав хворий. Тому він твердо ухвалив позбутися їх, що, як виявилося, не було так легко.

Д. пішов у першу велику взуттєву крамницю, але там відмовили, кажучи, що черевики невідомої фірми, не в них куплені, і таких вони не приймають. Опинившись за дверима, Д. послав їх до чорта і, сердито насвистуючи, попрямував до другої, третьої і вже з наростаючим страхом до шевців, знайомих – і скрізь з однаковим успіхом. Бо хоч черевики всім подобалися й пасували на великі ноги й малі, на гарні й покалічені, їх навіть найвідважніші не могли носити.

Факт наявности черевиків, яких ні носити, ні продати, так дратував Д., що він затявся продати їх за всяку ціну, хоч би це мало коштувати йому життя. Він почував, що мусить так зробити, якщо не хоче втратити поваги до себе.

Скоро в місті не було жадної людини, до якої Д. не звертався б. У вільні від праці дні він брав свої черевики й їхав на околиці.

Д. й сам не помітив, як процес продажу став змістом його життя. Якби йому раптом вдалося продати черевики, він став би глибоко нещасним.

Коло його подорожей з часом так поширилося, що Д. мусів кинути працю. Він кинув її з легким серцем – праця вже давно втратила для нього будь-яке значення, – продав рештки майна, купив рюкзак, поклав у нього свої черевики й помандрував у світ, лишаючи за собою країни, пори року й вести.

Однієї весни, яка нічим не відрізнялася від попередніх, Д. встановив, що обійшов усі країни і що пора жити на вокзалах.

На вокзалах йому сподобалося. Покупців було досить, і не треба було далеко ходити. За цей час у Д. виробилася особлива манера продавати. Його рухи мали таку переконливість, таку вивершеність, що перехожі мимоволі зупинялися перед ним, як крілики перед удавом.

Постать Д., що стала суха й висока, майже одноразово можна було побачити в усіх кінцях вокзалу. Здавалося, він не знав утоми, лише його борода вже починала каламутніти.

Д. знали по всіх вокзалах. Знали й історію його черевиків. Але від часу зміст цієї історії забувся; її моделювали різними способами, про неї ходили найрізноманітніші чутки. Декотрі навіть запевняли, що Д. пророк, і почали рахувати нову еру від часу його приходу на вокзал.

Д. ночував по вагонах або в будках, де продавали всякі дрібниці. Коли йому раптом, навіть для нього самого з невідомих причин, переставало там подобатися, він залазив у свій рюкзак, що вже мав кілька дірок, і спав. їв він мало, і того, що інколи давали незнайомі – знайомі вважали, що він взагалі не їсть, – йому цілковито вистачало.

Його присутність спричинилась до постання нового звичаю. Вважалося ознакою доброго тону хоч раз спробувати купити його, все такі ж неприступні, черевики. У місті був один чоловік, що дев’яносто дев’ять разів пробував їх купити, за що його стали приймати в усіх аристократичних домах і голова міста нагородив його орденом.

Слава про Д. зростала, і одного дня гучномовець, що сповіщав від’їзд і прибуття потягів, став рекламувати черевики. Це оголошення можна було почути серед гуркоту й свисту потягів, вдень, вночі, коли вокзал порожнів і луна виповзала з багажних відділів. Ініціятором реклями був один з учнів Д., як називала себе певна кількість якихось дивних людей, що гуртом тинялися перед вокзалом, а іноді навіть пробували заходити в середину. Але вистачало погляду Д., щоб вони безслідно зникали.

Д. не міг їх зносити, його дратувало, що хтось втручається в його особисті справи. Часами рекляма черевиків здавалась йому профанацією того, чому він присвятив своє життя. Щоправда, це траплялося не дуже часто, бо ли ше він посідав черевики, а те, що існувало поза ним, його засадничо не цікавило.

Час ішов. У місті дедалі збільшувалось число його послідовників. Вони трималися осторонь, але здалека невпинно слідкували за кожним його рухом, виразом обличчя, намагаючись усе це засвоїти, щоб, у свою чергу, інші могли їх наслідувати. Вони ходили з величезними таблицями, куди записували все, що, на їх думку, міг сказати Д.; вони черпали в першоджерел.

Д. старів. Його висока, худа постать ще наганяла на всіх неспокій. Але одного дня, закликаючи покупців, Д. посередині слова відчув байдужість до прадажу черевиків. Це сталося для нього так несподівано, ніби його переїхав трамвай. Д. вслухався в себе, намагався збагнути, що з ним, і нічого не розумів. Він ще не кинув продавати, але його рухи, ще недавно такі не– перевершені, втратили переконливість, і перехожі проходили повз нього, не помічаючи його.

За звичкою Д. ще кликав покупців, але, замість крику, з горла виривалися кущики кволого шепоту, і Д. стало ясно, що продаж черевиків, який був його життям, мав скінчитися назавжди. Він ходив по вокзалу, ніби вперше його побачивши, – всі його почуття кружляли навколо черевиків – потім дістав з рюкзака черевики, погладив їх рукавом і сів перед ними. Вони були блискучі й гарні, як і першого дня, коли їх йому подарували. З того часу, як Д. вирушив у світ, він їх не пробував взувати.

Д. посміхнувся до черевиків і засунув у них свої ноги. Черевики пасували! В них було так легко й затишно, ніби вони давно готувалися й чекали господаря, д. аж кілька разів мусів їх мацати, щоб переконатися., чи вони дійсно на ногах.

Від задоволення Д. підплигнув і нагло відчув, що його тіло втрачає вагу. Він помацав себе долонями, подивився на черевики й зрозумів, що прийшов час йому вмирати. Д. підплигнув востаннє, зробивши в повітрі сальто, – його тіло було таке легке, що він зовсім не відчував його, – надів порожній рюкзак і вийшов з вокзалу, де прожив стільки років.

Мили міські вулиці. Струми води очеревиною ляскали об тротуар. Сонце сходило на весь обрій. Пекарчуки розвозили на вельосипедах ко шики сонних булок. Д. перейшов вулицю, обминув будинки і, не поспішаючи, пішов у сонце. За ним з віддалі дивилися учні, не сміючи слідувати. Його чорна постать поволі зменшувалась і, ставши майже цяткою, увійшла в сонце.

Тоді сонце відштовхнулось від землі і пішло по небу.