Текст книги "Роман про добру людину"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

І Дмитрик погоджувався з голосом, хоч його й пойняв трохи сором, що він справді ладен на який завгодно подвиг, аби лише цей голос не затихав, бо він наче наближував Дмитрика до того могутнього всепоглинального світла, до якого (часто навіть проти Дмитрикової волі) неухильно (бож сам Дмитрик весь час ухилявся) прямувало його єство, забувши і про ґешефтярство, і про самого себе, і про все інше на світі. В такі хвилини Дмитрик майже кістками, кров'ю, кожною клітиною тіла й душі чув, і це чуття розгорталося перед ним найопуклішим баченням, ніби з піску підіймався срібний прапор, що майорів на всю пустелю, – як його по вінця виповнює новим вібруючим змістом: йому наче в саме серце вставили лійку і ллють чаша за чашею щораз сліпучіше небо, і зараз Дмитрик, такий, як його хлопці і він сам себе знає, розтопиться і приєднається до світла, і, якщо його вища сила змусить знову затужавіти й прибрати смертну подобу, це буде вже зовсім відмінний Дмитрик на його місці, який і не здогадуватиметься про існування свого попередника, що сидить насамоті й ніяк не збагне, як він попустився довести себе до подібного стану. Бож хіба не цей стан перешкодив йому відмовити тітці Теклі з її придурком-чоловіком Йосипом-убивцею, що, мов кара Божа, сів Дмитрикові на шию?

Хіба не міг він їй тоді відповісти «ні», пояснивши, що вона жадає від нього неможливого, а він не добродійна установа (ну хібащо трохи звинніший, цього він не заперечував), а такий, як усі? Адже допомогти їй – означало лізти серед білого дня в халепу, і, головне, заради кого? Заради Йосипа, якому він ніколи не симпатизував, попри щиру приязнь до тітки Теклі, яка, зрештою, не доводилася йому ні тіткою, ні навіть далекою кревнячкою, просто за добре серце усі звали її тіткою, і він також, але Йосипа Дмитрик трохи недолюблював, хоч ніколи й не мав із ним нічого до діла, от чомусь не лежала до нього душа, та й годі (правда, Дмитрик ніколи цього не показував, – пощо зайво ятрити людину, навіть коли вона тобі не до вподоби? та й потім, він дійсно не спромігся б назвати причини, чому саме Йосип ані трохи не прихиляв його до себе, а лише дратував, – Дмитрик через це рідко заходив до них, хоча тітка Текля радо пригощала й залюбки кликала на обід); а як той пиронув Гната ножем, і поготів, бо хіба це виправдання, що вбивство сталося під п'яну руку?

Дмитрикові ж так само траплялося перебрати зайву чарку, звичайно, лише після успішного закінчення чергових ґешефтярських справ, а ніколи під час або до повного їх завершення, однак його ніколи при тому не тягло ні лізти в бійку, ні зганяти на комусь лють, хоч би й що той казав, ні мордувати! Коли горілка затьмарювала йому розум, – це ставалося не часто, хібащо на великі свята, та й то не завжди, оскільки на свята здебільшого припадали найпоплатніші операції, – в Дмитрикові прокидалося не озвіріння, а навпаки, він настільки відпружувався, – бо хто зна, чи від горілки людина міняється, чи тоді лише виходить на поверхню її справжнє єство? – що не ображався навіть за витівки, за які, бувши тверезий, одразу ж пом'яв би боки.

Очевидно, ще заки тітка Текля прибігла до нього, аби він переховав її придурка, Дмитрик знав через своїх хлопців, які негайно ж інформували його про всі події в таборі, що це завдяки Прокопові Сивенькому, а особливо Саві Риндикові, Гнатовому довгорічному приятелеві, тітку Теклю пригнав до нього переполох, бо Прокіп і Сава прилюдно заповіли вчинити над Йосипом розправу з обурення, що на поліції, замість віддати Йосипа під суд, лише протверезили березовою кашею і склали протокол, ніби то справді нещасливий випадок, оскільки Антін Мелетійович Козодуб посвідчив (після того, як Козодуб сам невинно відсидів десять років на півночі, із заслання він повернувся з ідеєю, що всіх людей судять невинно, а вбивці й катюги ходять безкарно, – він у цьому пересвідчився з власного досвіду, – і тому його обов'язок скрізь за всяку ціну рятувати невинних), що, перетинаючи табір пізньої години, він почув у першому бараці сварку, а коли наблизився й заглянув у вікно, аби пересвідчитися, чи здолає сам розборонити роз'юшених, чи бігти шукати допомоги, то побачив посеред кімнати не Йосипа, а Гната з ножакою у руці, який не сварився, а щось дуже схвильовано оповідав, вимахуючи ножакою так, як вимахують ті, що звертаються вже і до невидимих співрозмовників, – а вони ж з'являються одразу після зайвої чарчини! – тому й не виключене, що Йосип, який смиренно сидів за столом і посоловілим поглядом стежив за Гнатовими вправами, до нього і не наближався, а просто Гнат, прямуючи назад до пляшки, ймовірно спіткнувся й особливо нещасливо впав на ніж, що й переставив його на той світ, а не Йосип, проти якого Сава Риндик підбурював тепер весь табір, посилаючися, ніби уві сні йому явився Гнат і підтвердив, що Йосип має його на своєму сумлінні, вістка, яка й змусила тітку Теклю кинути печене й варене й податися до Дмитрика, аби він переховав Йосипа, заки Сава перекипить і навколо трохи ущухнуть пристрасті, так ніби для Дмитрика становило найбільшу приємність воювати заради Йосипа з Савою і його друзями, наражаючи не тільки себе, – про себе він не турбувався, йому доводилося уговтувати і не таких, як Сава, – а й своїх хлопців на несподіванки, яких Дмитрик засадниче волів уникати.

І все ж, хоч він і усвідомлював наслідки свого рішення, та й як не усвідомлювати, адже вони були надто очевидні? – Дмитрика не вистачило ні на що ліпше, як погодитися, замість посутньо витлумачити тітці Теклі, що коли вона потримає Йосипа і в бараковому закамарку, де вони жили, заки Сава прохолоне (не пашітиме ж він довіку?), зрештою, навряд чи Сава вдирався б до неї до хати, аби зарізати Йосипа (балакати одне, а діяти – інше), тим більше, що в їхній кімнаті мешкало ще кілька родин? – це Йосипа так само врятує, а Дмитрика натомість не обтяжуватиме.

Проте він цього не згадав і через це й не відмовив. А міг же! Справді, чому він не відмовив? Невже тільки тому, що тітка Текля трапила саме в ту хвилину, коли Дмитрика можна було дістати голою рукою за саме серце, так навстіж усе повідкривалося в ньому, і язик не повернувся йому сказати: «Цього я не зроблю, бо не хочу зайвих клопотів, і тому навіть і не просіть!» – а вона не відходила й просила, мов янгол за грішну душу.

– Дмитрику, – просила тітка Текля, – поможи! Христа ради, поможи! Якщо ти Йосипа не врятуєш, пропав він, його порішить Сава або нацькує на нього когось іншого!

– А хіба в мене не порішать?

– У тебе дисципліна, у тебе хлопці, ти всіх знаєш і можеш поговорити з Савою, проти тебе він не піде, а я сама нічого не вдію. Переховай Йосипа!

– Як же я його переховаю? – більше до себе, ніж до тітки Теклі мовив Дмитрик, подумки одразу ж прикидаючи, що він хлопцям казатиме, бож їм треба пояснити цей вчинок якоюсь доцільністю, інакше їм ще спаде на думку, ніби він з глузду з'їхав або (а то ще гірше!) розкис! а що Саві, до якого доведеться якнайшвидше податися й посутньо переговорити, і то без свідків, сам-на-сам, бо Саві, крім відваги й міцної руки, ніщо інше не імпонувало.

– Дмитрику! – нагадала тітка Текля, і Дмитрик вмить збагнув, що зволікати тут ні до чого, бо він однак не годен відмовити, хоч би й які ускладнення згромадило на його голову це рішення.

– Гаразд, коли смеркне, нехай Йосип приходить, а решту якось залагодимо, – уточнив Дмитрик, бачачи перед собою вже не тітку Теклю, яка зі сльозами на очах дякувала йому, виголошуючи щось довге й плутане від надміру почуттів, наче Дмитрикова згода знаменувала собою не хвилеву слабість, а справжнє добродійство (ймовірно в біді й соломина здається чавунним мостом до рятівного острова), а як він заходить до Сави, Сава на нього витрішкувато дивиться й мовчить, вичікуючи, а коли Дмитрик з місця (бо що хутчіше, то ліпше) заводить розмову про Йосипа, кидається на нього точнісінько, як тоді при сварці з Левадчуком, і точнісінько, як тоді, Дмитрик валить його додолу і випробуваним ударом (цього удару навчив його ще в криївці Данило Перкаленко, за весь Дмитриків досвід єдина людина, що не лише не боялася смерти, а й просто не знала, що на світі таке існує. У своєму не надто довгому, але досить змінному житті Дмитрикові траплялося подибувати хоробрих, лише таких, як Перкаленко, – ніколи. Дмитрикові, і то не йому одному, ще тоді здавалося, ніби то вже не хоробрість втілилася в того зовні майже непоказного чоловіка, а якась надлюдська, незбагненна, однак несамовито намацальна променююча сила, до якої неприкладна жодна людська мірка, бо в присутності Перкаленка навіть страхопуди, як Василь Тепляк, що й власної тіні полохався, байдужіли до найбільшої небезпеки. Дмитрик сам на собі пересвідчився, – а з якою то мало проявитися очевидністю, аби він то спостеріг! – що коли він перебував біля Перкаленка, на нього переходило Перкаленкове безстрашшя, наче йому в мозку повертали гачок, вмикаючи надпотужні двигуни, які змушували все його єство летіти на шаленій швидкості, неприступній ні для страху, ні для вагань, в наслідок чого звичайний собі лайдакуватий Дмитрик перетворювався на надхненного борця за волю, за справедливість, якого не брала ні куля, ні багнет, ні вибухівка. Якби сам Перкаленко, – видно, передчуваючи близьку загибель, а заразом, – як Дмитрик значно пізніше збагнув, коли Перкаленків вчинок став уже легендою, – і шкодуючи хлопців, бож його слово дорівнювало законові, та що там законові! ні одного закону так не слухалися, як його! – не відіслав тоді Дмитрика, Степана й Павла до іншого селища, де їх радянщики відрізали від решти і їм довелося приєднатися до валки втікачів, що рятувалися на захід, Дмитрик ніколи не вийшов би з лісу, хоч тоді вже було ясно, що за самостійну Україну, якою на протязі століть не переставали марити стільки розумних і нерозумних, відважних і поміркованих, шалених і стриманих уярмлених поколінь, лишалося тільки вмерти, бо жменьці самотужки озброєних повстанців, – адже кожен набій, револьвер, рушницю, ґранату доводилося здобувати в сутичках з німцями й радянщиками! – не встояти проти реґулярної імперських розмірів, та ще й підгодовуваної американською, союзницькою, тушениною, м'ясорубки, що палить села, розстрілює мешканців, – не як німці, кожного десятого, а жужмом, задля більшої гуманности, – а решту неблагонадійних – усі підкорені завжди чомусь неблагонадійні! – з малими дітьми й підлітками вивозить на Сибір у концтабори, щоб весь народ вигинув, а як не вигине, знікчемнів, забув, хто він, щоб навіть уві сні не наважився помислити, що і він, як і кожний інший, має право на батьківщину, на власну гідність, честь, волю, і перетворився б на зграю мерзенних блюдолизів, лакиз, донощиків і катюжок без роду й племени на послугах у зайшлої держиморди) б'є Саву під ребро, аби тому трохи прояснилося в голові, а тоді, переконавшися, що той уже не сікатиметься, починає роз'яснювати, мовляв, Сава – не Господь Бог, управнений карати злочинців, це насамперед, отож нехай ліпше сам пильнує, аби десь не нашкодити, далі: Йосип переставив Гната на той світ п'яний, а Сава плянує помотатися тверезий, а це – різні речі, і чи він свідомий того, що сам собі готує? Крім того, ніде не доведене, що Йосип дійсно убив Гната, бо хто і де це бачив? А коли не бачив, нащо зайво теревенити? Потім ще одне: Дмитрик узяв Йосипа до себе з певних міркувань, про які йому не випадає тут просторікувати, і тому, якщо Сава не облишить Йосипа в спокої, – цим Гнатові однак не допомогти! – то віднині матиме порахунки з самим Дмитриком і його хлопцями, – бо хоч як Дмитрик не любив погрожувати, але треба ж було якось приструнчити Саву?

Звичайно, насправді зустріч із Савою пройшла трохи інакше, адже ні Дмитрик не предбачав, що осліпне, хоч, на щастя, ця сліпота згодом зовсім зникла, залишивши тільки блимання в очах, коли він дуже хвилювався, ні Сава, що йому відбере ноги, праву – пустить, а ліву він назавжди волочитиме, бо коли Дмитрик, прикинувши подумки найдійовіші, як на його погляд, комбінації, – основні напрямні він волів випрацьовувати наперед, навіть коли згодом їх і доводилося цілком відбігати! – подався до Сави й заговорив про Йосипа, аби якнайшвидше спекатися вияснювальної розмови, оскільки прикрі справи Дмитрик за звичкою полагоджував у першу чергу, Сава, на диво, ані не накинувся на нього, ані навіть не розсердився (він взагалі виглядав прибитим і хворим, аж Дмитрикові стало його шкода), а лише трохи очманіло, а, може, й просто втомлено спитав:

– А хто тобі дав право виступати захисником?

Ясна річ, Дмитрика зовсім не тягло вдаватися до подробиць, хто дав право, а хто не дав, а тим більше до задушевної розмови при чарці, – хіба він на те прийшов? – хоч йому й хотілося б відповісти, що йому самому Йосип звалився на голову (зрештою, звалився чи не звалився, а Дмитрик пообіцяв тітці Теклі заопікуватися її придурком, а, пообіцявши, зобов'язався, й на тому кінець!), Дмитрик навіть вважав за доцільне обійти цей запит мовчанкою, але через те, що Сава на нього якось зосереджено і заразом порожньо, ніби після тижневого перепою, дивився, ледве беручи Дмитрикову присутність до уваги, Дмитрикові й злетіло з язика: «Ліпше захищати, ніж убивати», а як Сава похитав головою й заперечив: «Залежить – кого», Дмитрик підсів до Сави і, зазираючи йому просто в очі, спитав, чи Гнат йому дійсно снився, домагаючися помсти, і навіть потрусив його за плече, а тоді воно вже якось само собою вийшло, що Сава витяг пляшчину й налив у чарки, хоч Дмитрик ніколи не залагоджував справ, тим більше таких делікатних, при горілці.

Правда, Гаркуша, – який їм обом, за його висловом, ще своєчасно встиг випомпувати шлунки в табірному шпиталі, а після такого гарту вони, мовляв, житимуть щонайменше по сто років (бож звідки Гаркуші догадатися, що не випивка, а історія з Гнатом і його провідниками, які виявилися Дмитриковими охоронцями, довела їх до цього стану?), – називав ту горілку звичайнісіньким денатуратом, у що як Сава, так і Дмитрик – очевидно, кожен собі, аби не ускладнювати того, що однак не давалося вже направити, – відмовилися повірити, оскільки де ж би Сава отак собі знічев'я жлуктив отруту, та ще й частував нею гостя? Зрештою, і Дмитрикові не бракувало ні очей, ні язика! невже він не відрізнив би горілки від денатурату, навіть якщо Сава тоді й запаморочив його, прохопившися зі своїм: «Ти гадаєш, Йосип невинний?» – а тоді відразу ж: «Якщо посидиш зі мною, сам побачиш!» – «Що побачу?» – «Побачиш!» – а це настільки скерувало Дмитрикові думки на інші рейки, аж він не спромігся зауважити, що п'є, а Сава і далі провадив своєї, і від його говорення Дмитрик чманів?

– Саво! – пробував ще знайти рівновагу Дмитрик і зауважив, – і, власне, з того все й почалося, – що на Саві лежить глевка тінь, яка в'яже йому рухи, замулює рот, обличчя, розмазує, а тоді й зовсім поглинає слова, від чого Сава сіріє й никне, потім ця тінь, – властиво, вже не тінь, а велетенська гусінь, тіло якої переливається вниз витягненими липкими й вологими бганками, – пересувається і на Дмитрика, просто йому на серце, й починає душити, наче йому на груди поклали надгробну плиту, тільки ця плита-гусінь не просто душить, а й кільцями пробує вмоститися йому в тіло, а це таке огидне й гнітюче відчуття, що Дмитрик не витримує й щосили гатить перед собою кулаком, вигукуючи: «Це що за витівки?» – і одразу ж чує, як клейка тінь, що відбирала йому віддих, відступається й лускається, як лялечка, і з безформної маси вигортається Гнат і трохи зніяковіло приєднується до них.

– Гнате! – насторожується Дмитрик, вагаючися, чи це він на власні очі бачить, чи це лише витвір Савиної балаканини, і, крім них двох, у кімнаті нікого нема, хоч Гнат і сидить поруч і навіть зовсім чітко відповідає на Дмитрикове: «Що ти тут робиш?» – «Я з вами!»

– Ти дійсно казав Саві, що Йосип тебе убив? – чи то міркує, чи й справді голосно вимовляє Дмитрик, і тієї ж миті його пронизує усвідомлення: Гнатові щось від нього треба, тільки він соромиться або, може, йому не випадає з місця про те запитати, бо він зиркає на стіну, на яку і Дмитрик переводить погляд, хоч нічого на ній, крім двох брунатних плям з довгими патьоками, не зауважує, оскільки всі його думки зайняті навіть не Йосипом чи радше Савиним упередженням супроти Йосипа, а тим, що ж Гнат від нього хоче (це хотіння досягає Дмитрика настільки виразно, аж він підводиться, і Гнат махає рукою, аби Дмитрик сів і не заступав йому виду, бо він ніби когось очікує) і чому Гнат не викладе відразу, що його муляє, замість оглядатися на стіну й вибачливо пояснювати, мовляв, Сава не чує його через надмірну ретельність, яку, до речі, Гнат і цінує, і поважає, розуміючи, що вона вияв найкращих Савиних почуттів, – у цьому він ані трохи не сумнівається! – тільки ця ретельність, живлена односторонніми спогадами, які Гнатові тепер лише утруднюють взаємини зі своїм колишнім приятелем, найбільше стоїть на заваді, бо саме через неї Сава й не чує Гнатових зауваг.

– Ні, чую! – ображено заперечує Сава. – Не тільки чую, а й бачу: сьогодні ти не сам, а з провідниками!

– З провідниками? – вигукує Гнат, дивлячися на Саву, ніби вперше його зауваживши, і починає непокоїтися, хоч і намагається заховати за пляшку правицю, аби не видно було, як вона тремтить.

І саме тому, що Гнат так старанно силкується приховати збудження, Дмитрикові одразу ж спадає заслона з очей і він переконується: там, де щойно височіла стіна з брунатними плямами, видовженими в патьоки, коливається нічне повітря, трохи вологе, наче від ріки, в якому час від часу полискують і гаснуть нитки бабиного літа, а в далині, край села (за пагорбом його не видно, однак Дмитрик знає: це те село, з якого невдовзі по тому, як радянські танки зрівняли хати з землею разом із рештками вцілілих від гарматного обстрілу мешканців і худобою, очищуючи край від бандерівської крамоли, переслідуваний Омелько Лущак виніс трирічного Ромка, оскільки, – як Омелько признався Дмитрикові, – коли він, минувши згарище, надибав на вже ледве живу від голоду й жаху дитину, він просто не зміг її кинути. Він навіть не пожалів її, він сам дійшов тоді стану, коли не до жалів, адже, крім думки, як вирватися з лещат непроханих визволителів, від нього нічого не лишилося, він не тямив від втоми, ні куди спрямовує кроки, ні що чинить, та й дитина, яка радше скидалася на зацьковану й обкаляну сажею, болотом і кров'ю звірину, викликала не жаль, а майже огиду й тупу, а разом із тим невимовне щемливу нудьгу, – а лише, коли його погляд сковзнув по зіщуленій купці немощів, де жили тільки постарілі – тоді вони здалися йому величезними, – зовсім не дитячі очі, – а воно ж ледве світу побачило! – які вичікувально стежили за ним, йому в груди наче вдарило ножем, і він збагнув: ця дитина – його доля, це він сам, це те світле й добре, що відрізняє людину від мерзенної тварюки, і якщо він залишить її конати в рівчаку, куди вона чудом устигла непоміченою виповзти з села, він не матиме спокою ні живий, ні мертвий, бо те, що він повинен її врятувати, важливіше від його власної безпеки, спасіння, від усього на світі, хоч він і не годен збагнути, чому це так і звідки в нього ясновидюща певність, що якби він раптом, переламавши себе, не послухався цього веління, – бож дитина тільки заважатиме, тут самому важко переховатися, а як же із нею разом? – тієї миті, як йому пощастить досягти безпечного місця, він з огиди перед своїм унутрішнім каліцтвом, яке зумовив би цей вчинок, накладе на себе руки!) палають дві клуні, що поволі наближаються, і мірою того, як вони наближаються, Гнат метушиться, силкуючися щось сказати Дмитрикові до вуха, а що він надто хвилюється, йому пропадає голос, уся його постать хилиться кудись набік, і Дмитрик догадується, що Гнат звертається до Сави (бо Сава тепер до нього ближче, ніж Дмитрик), а Сава чомусь не помічає його звернення.

– Це правда, що ти Саві говорив про Йосипа? – знову спадає Дмитрикові на думку, і він починає обережно промацуватися до Гната, бо йому здається, ніби Гнат зовсім виразно щось просить, лише він вимовляє слова так швидко й нерозбірливо, – вони йому то склеюються, то висипаються посередині, лишаючи самі початкові літери й кінцівки, – що Дмитрик голосно вирішує: «Отже це таки правда?» і чує раптом цілковито змінений голос Гната: «Мені не до Йосипа!», який настільки його вражає, аж Дмитрик зважує, чи це дійсно Гнат, чи це напливами все ще морочить його Савина балаканина, заважаючи належно осмислити й закріпити в нерухомі відбитки довкілля, наслідком чого невмотивована, однак несамовито сильна тривога, мовляв, Гнатові треба негайно допомогти, по вінця заволодіває ним, і, заки Дмитрик усвідомлює, що робить, його уста самі вимовляють: «Тобі чимось допомогти?» – і тоді він здивовано бачить, з яким поспіхом Гнат хапається за цей натяк, радіючи на всі легені: «Так, Дмитрику, допоможи, допоможи!» – аж Дмитрик затуляє вуха й сміється:

– Я оглухну, коли ти так кричатимеш!

– Дмитрику, я тобі довіку дякуватиму!

– Не поспішай з подякою. Якщо я зможу.

– Зможеш, зможеш, аби тільки захотів, це зовсім просто!

І Гнат сором'язливо, хоч і з явною певністю, що цей рух вичерпно ілюструє його прохання, оскільки він надто прозорий, наближає вказівного пальця до Дмитрикових, а тоді до своїх грудей і застигає, прислухуючися. А що Дмитрик спантеличено дивиться на нього, вичікуючи пояснення, як це розуміти, Гнат опускає руки й засмучений (йому аж сльози набігають на очі) відступає.

– Тобі лячно?

– До біса! – не витримує Дмитрик, – чого мені має бути лячно?

– Не сердься, невже ти не розумієш?

– Ні, не розумію!

– Випозич мені на одну лише мить своє тіло!

– Моє тіло?

– На одну лише секунду! Наймізерніший уламок секунди! Я його не пошкоджу, тобі нічого не станеться, це одна мить – і все, а мене це, може, врятує. Коли ти зайшов сюди й Сава сказав «Побачиш!», я спробував силоміць заволодіти твоїм тілом, не тобі на шкоду, клянуся! – а лише, аби швидше впоратися, – мені не дає промитої води одна незалагоджена справа, – а воно без твоєї згоди не йде. Треба, щоб ти з власної волі захотів допомогти мені, а від цієї послуги, ах, Дмитрику, якби ти тільки знав! – залежить моє спасіння!

Невже це він справді благає, чи це треба якось інакше сприймати або принаймні докладніше перевірити, де Савині, а де його зауваги? – похопився раптом Дмитрик, – бо чому він звертається до мене, а не до Сави, з яким приятелював і довше, і ближче, ніж зі мною? – але Гнат так щиро, аж скрушно, запевнив і перехрестився, аби Дмитрикові остаточно розвіяти сумніви (мовляв, він і до Сави звертався, та що звертався, просто не відступав від нього! проте Сава якраз найголовнішого й не чує, хоч лусни! йому здається – Гнат його ані трохи не осуджує, боронь Боже! ймовірно, він на місці Сави поводився б не інакше – це ж тільки людське, і звички одразу не міняються, – Саві справді здається, ніби він знає Гната значно ліпше, ніж той сам себе, і тому, на його думку, Гнат просто не годен сказати, чи то попросити те, що він просить, через що вони ніяк і не порозуміються, а чекати, заки Савин слух удосконалиться, немає часу), що Дмитрик одразу ж повірив (не словам, вони ледь досягали його, бо і Гнат висловлювався досить плутано, і Дмитрикові здогади не трималися купи), а всій постаті Гната, що кожною клітиною, і то з наполегливістю, перед якою розтопилося б і оливо, підтверджувала: «Дмитрику, порятуй!» – ніби Дмитрик і справді мав силу порятувати його.

Не виключене, що за трохи інших обставин, – яких саме, Дмитрик не уявляв, йому тільки неясно мигтіло в мозку: якихось інших, – в усякому разі він зробив це зовсім не тому, ніби боявся, що Сава роздзвонить (не чує, не чує, а коли зайде про Дмитрикові «ні», то якраз і почує!), як Дмитрик відмовив Гнатові, витлумачивши це звичайнісіньким переляком, подія, про яку одразу закричали б усі горобці з дахів! – він не тільки не погодився б, а й зовсім слушно довів би, що в таборі мешкає чимало Гнатових не так щоб друзів, але все ж відданих знайомих, аби виконати його дивну забаганку, хоч Дмитрик розумів й інше: коли людина благає порятувати її, в неї на це є ваговиті причини, про які не варто допитуватися.

Проте, коли Гнат наново, на цей раз вже майже зневірившися, повторив: «Дмитрику, поможи!» – Дмитрик з таким поспіхом погодився, подумавши, яка ж він свиня, що змушує себе двічі просити, аж мало не забув вияснити, нащо ж Гнатові знадобилося його грішне тіло.

– Хіба це істотне?

– Істотне чи не істотне, нащо?

– Моє пояснення видасться тобі ще не досить переконливим, – знітився Гнат, – ти злякаєшся, а я тоді пропав!

Дуже ймовірно, якби Гнат не втелющив «злякаєшся» (хто, зрештою, підтвердить, чи Гнат, враховуючи вдачу Дмитрика, не кинув тут умисне останнього козиря, воліючи остаточно закріпити свій здобуток – Дмитрикову згоду, бож хіба людина в біді не хапається за перший-ліпший засіб, аби врятуватися? та й хто знайшов би в собі досить суворости засудити подібну хитрість? – хоч такі слова інколи й без жодного наміру злітають з язика), Дмитрикові в останню хвилину пощастило б висмикнутися з цієї історії, і нічого ні з ним, ні з Савою не приключилося б. Але почути від Гната «злякаєшся», ще хоч би насамоті, а то при Саві, навіть якби той, крім плюскоту горілки, якою він саме доливав чарки, нічого й не почув, виявилося більше, ніж Дмитрик спромігся витримати.

– Чи я злякаюся чи ні, побачимо, – відкарбував він, пильнуючи, щоб з пересердя йому не забракло віддиху і Гнат не витлумачив це по-своєму, – а покищо я мушу знати. Це передумова. Інакше нічого не вийде. І то не з моєї вини. Я не купую кота в мішку.

– Я хочу востаннє глянути на сина живими очима, – трохи вагаючися, поволі, ніби йому було важко вимовляти склади, відповів Гнат і, спостерігши, що Дмитрик тільки блимнув очима, хоч трохи й відпружився, пояснив:

– Щоб він запам'ятав мене й виріс добріший і шляхетніший, ніж його дурний батько. Я певен: коли я бодай одну хвильку постою біля нього, він направить те, що його батько згаяв, інакше я не знайду спокою.

– Ти маєш сина? – аж свиснув Дмитрик.

– Я й сам того не знав, бо Іванка не сказала, вирішивши, що в моїй голові солома, а я, коли ще був час, не розчовпав, йолоп, що то не Миколин, а мій син! Я отямився, коли вже виявилося запізно, і тепер, – якщо Іванка не пробачить, – а воно є за що мене клясти! – я пропав. Мене перемелють на потерть, і я ніколи…

– Чого ж ти одразу цього не виклав? – схвильовано вигукнув Дмитрик, не тямлячи, чи він більше вражений зізнанням Гната (але чому саме на потерть? чи це не Гнат, а Сава докинув, вимальовуючи, як вічні млини перемелюватимуть грішні душі на непотріб?), чи тим клубком суперечливих почуттів: жалю, зневаги, – щоправда, зовсім відмінної зневаги, яка поширювалася не тільки на Гната, а й на нього самого, – бажання одночасно допомогти й відмовити, співчуття й горя, і то в таких сполуках, що, здавалося, одразу ж унедійснювали одна одну, залишаючи на тому місці зовсім нове, неокреслене, проте несамовито намацальне твориво, що готувалося відкрити йому карколомну із суцільних проміжків і переходів дійсність, якої ще ніколи не містив ні Дмитриків розум, ні серце; і напевне це й сталося б якби він випадково не зауважив – і цим наче вивільнився з-під хвилевого запаморочення, – що в кімнаті світлішає, аж ріже очі, бо вогненні клуні переступають через поріг у стіні, Сава схоплюється на ноги й не знаходить, куди себе подіти, безглуздо твердячи: «Я ж тобі казав, я ж тобі казав!», а Гнат заточується, стогнучи чи то «Пізно!» чи «Тепер ти не наважишся, а я не смію наражати себе на небезпеку!»

– Нічого не пізно, бери моє тіло й біжи! – розсердився Дмитрик, ще трохи ошелешений навалою почуттів, які щойно відстугоніли в ньому, залишивши на все нутро видовжену ледь болючими мацальцями дірчасту пухлину, що підступила йому під ребра, заважаючи узгіднювати в одному напрямку рухи, хоч тепер Дмитрикову увагу цілком поглинув розгардіяш навколо, зокрема ж Гнатів розгублений і наче трохи винуватий вигляд.

– Ну? Бери моє тіло й біжи! – підбадьорив його Дмитрик і нахилився вперед, щоб показати свою повну готовість, бо йому привиділося, ніби Гнат або не вірить його запевненню, або з якихось невідомих причин його погано бачить, – тільки замість наблизитися, – мимоволі, сам не усвідомлюючи, як це в нього вийшло, – відскочив від Гната, бо йому перетяли дорогу обидві вогняні клуні і в обличчя війнуло полум'я, суцільно вкрите бульбашками-літерами, – кожна завбільшки з черешню, – які він не прочитав, – таких живих, рухомих літер він зроду не бачив, та й не відрізнив би одну від одної, – вони ж на перший погляд виглядали всі однакові, – а просто вони просякли йому всередину (тобто не цілком самі просякли, а Дмитрик відчув, як від збудження він ненароком потягнув їх зором, – точнісінько, як трапляється одним духом сьорбнути в спеку забагато холодної води, – у найглибші закутини серця, де вони й вибухли, а тоді самі собою осмислилися), і мальований з качиними перетинками беззвучний голос, – Дмитрик ніби й вловлював луну від цього голосу, але мав таке враження, наче цей голос не справді говорить, а вимальовує у вусі, в грудях, а звідти й по всіх жилах пругкі вензелі, – дав йому зрозуміти: не підходь до Гната, бо це скінчиться для тебе катастрофою – людині не вільно порушувати жодної букви вищого закону, якого вона, завдяки своїй смертній обмеженості, не годна збагнути, а ти натинаєшся унедійснити цілий параграф.

До чого тут букви й параграфи, коли йдеться про звичайнісіньку допомогу! – обурився Дмитрик. – І тут параграфи, і там параграфи, ніби допомога дозволена лише на картки! а де ж найпростіша людяність, милосердя, без яких по світу самі вовки витимуть, та й взагалі хто вони такі, що так гарно визнаються на параграфах, а душі, яка загибає (невже доля Гната їх ані трохи не зворушувала?), не тільки не допоможуть, а й зовсім недоречно перешкоджають, коли це пробує зробити хтось інший? Це більш ніж дивно! – завагався Дмитрик, – невже вони й справді це кажуть? – і тут його раптом осяяло: а що коли вони – нечиста сила, яку варто, про всяк випадок, перевірити дулею (за свідченням бувалих людей, найповніший спосіб розпізнати й приборкати диявола, бо тоді він одразу ж губить міць і його хоч на мотузці води?) – але ще заки Дмитрик встиг скласти пальці й показати нищівний для спокусника людського роду знак, ну і відповідно до знаку дещо міцніше висловитися, вогненні клуні терпляче пояснили йому (Дмитрика ніби вперіщила хмара іскристих крижаних пуголовків на коліщатах, які кілька разів угору і вниз вихорем проїхалися по шкірі, – він їх не лише відчував, а й бачив! – аж він ледве не зареготався від лоскоту, хоч цей спосіб порозуміватися йому ані трохи не сподобався), мовляв, він даремно хвилюється, вони не нечиста сила, а його власні янголи-охоронці, і саме через це й радять: піклуватися не чужим, а радше своїм кровним спасінням, бо коли вже йдеться про занапащення душі, то не так Гнатової, як його, Дмитрикової, оскільки він пхається в справи, в яких нічого не тямить, і цим зайво ускладнює перебіг речей, керованих не жорстокістю чи сваволею, як йому здається, а вчинками кожної людини. Хто, зрештою, забороняв Гнатові стати хоч святим? Кожна людина має можливості, про які й янголи не сміють помислити, а що Гнат із того вибрав? – лінь, непутящість, тельбухи, казнащо! – хто ж винен? І тепер ще й Дмитрик, замість турбуватися за власну душу (чи він взагалі подумав, що воно означає, – за когось, нехай і за найкращого побратима, хоч Гнат із Дмитриком ніби так дуже й не приятелювали, – покласти свою душу?), як навіжений, горить здійснити вчинок, в наслідок якого від дошки до дошки (а там і літери не вільно рушити!) мусітимуть наново переписувати кодекс небесних законів! Невже він не тямить, що за подібне зухвальство по голівці не погладять? Допомогти і допомогти – різні речі, отож нехай він тієї ж миті облишить Гната й не рветься поперед батька в пекло, бо коли в нього бракує кебеті самому втямити, що і до чого, вони, його охоронці, велять йому відступитися, бо за порушення вищих законів карають вічними муками.