Текст книги "Роман про добру людину"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Правда, якимось кутиком свідомости слухаючи себе (від звички завжди триматися напоготові, воно якось само западало всередину), Дмитрик не виходив із дива, звідки в нього стільки переконливости й надхнення (наче він здійснював найвдаліший ґешефтярський задум), яке відчутно впливає і на поліцаїв, бож ніхто з них не перепитував його вдруге і не збив на манівці (а це ж не становило жодних труднощів!) імовірно лише тому, що, говорячи брехню (адже до табору Дмитрик і не здогадувався про існування Терещенка), він одночасно виголошував найщирішу правду, ладну зрушити гори, і цю правду, що в ній з несподіваною силою втілилася Дмитрикова готовість рятувати Терещенка, відчували всі, включно з глухонімим Івасем Кіндратком-Голубом (на посаду друкарки його спочатку й прийняли за цю ваду, бо другий начальник таборової поліції, – перший, сміливець Олександер Гурійович Верета, з душею навстіж, що так розумів людські слабості і, де вдавалося, допомагав таборянам, загинув, не проурядувавши й місяця: викурив американську цигарку – хтось із друзів почастував, зрештою його не раз анонімно попереджали, аби він не надто цікавився діяннями певних осіб, – від якої його вхопили корчі, і, заки до нього підскочили, хоч то відбувалося в усіх на очах, помер, звільнивши місце для другого начальника – Євгена Матина, що згодом, як пізно було зарадити, оскільки мертвих не воскресити, виявився підісланим енкаведешником, за допомогою якого чимало людей з табору викрали й віддали радянщикам, а кількох, що, зорієнтувавшися, до чиїх рук вони потрапили, спробували тікати, замордували й спалили в таборовій печі, – все це вийшло на поверхню лише коли одного дня Євген Матий зник, а тоді, обвішаний орденами виринув у Москві, – вважав за доцільне задля спокою взяти до праці в поліції глухонімого секретаря, переочивши, що Кіндратко-Голуб змалечку вмів відчитувати з губ: ще коли його батьки після розкуркулення опинилися в Сибіру, ним заопікувалася заслана туди за буржуазні ухили в граматиці української мови хвора на сухоти вчителька Тетяна Миколаївна Саєнко, яка не тільки навчила його відчитувати з уст українську, російську і досить порядно німецьку мови, а й прищепила невигойний потяг до справедливости й добра, що впало на плодючий ґрунт в Кіндраткові-Голубові), який опісля передруковував на машинці з розхитаними літерами, як у хворого на цингу зубами, складену в присутності поліцаїв і оздоблену Дмитриковим підписом Терещенкову спростувальну заяву, бо він довго ще, навіть коли Дмитрик скінчив говорити, дивився йому на вуста, ніби звідти й далі струмували видива, що видовжували поліційне приміщення барака у вокзал, завалений клунками, втікачами й вояками, які зривали з себе військові мундири й прилюдно переодягалися в цивільне, а з передвокзальної вулиці кулеметні черги нової влади зсікали цегляні карнизи, що шматками потрощених мушель і масок летіли додолу, забарвлюючи повітря пилом кольору моркви, і тоді на вокзал, повз офіцера, який перед солдатами (вони ж не звертали на нього жодної уваги) вимахував револьвером, роздираючи щелепи криком, щоб вони боронили вокзал, бо це їхній обов'язок перед батьківщиною, просто в його вимахування увійшла коняка з розпоротим черевом і, затуливши і ніби стерши офіцера з поверхні, прошкутильгала аж до багажного сховища (хоч її по дорозі кожний намагався відігнати, аби не бачити розпанаханих тельбухів), де вона звалилася біля купи валіз, кошиків, скринь і клунків, на якій стояв літній чоловік у приношеному одязі з іржавими терезами в правиці й зосереджено серед навколишньої метушні важив пухнаті пшеничні булочки й купки попелу.

Дещо пізніше Кіндратко-Голуб переконався, що то не купки попелу й не булочки, а людські серця виважує чоловік. Але коли він усвідомив свій здогад, саме ту частину вокзалу рознесло вибухом, вигнуло пожмакане залізне склепіння лійкою спочатку вгору, а тоді донизу, а його, приплющеного повітряною хвилею до землі й обсипаного тиньком, незнайомі люди підвели, трохи поштуркали й потягнули за собою в подібну на бомбосховище довжелезну поруч із метро м'ясарню з уже повибиваними вікнами й повириваними дверима, де ошалілі мешканці хапали в обійми волові туші, свинячі стегна й голови, ковбаси, сувої лою, які разом з двома телячими головами котилися по цементній підлозі (здобич падала, за нею нахилялися і знову губили, і знову повзали, боляче б'ючи один одного сухими ковбасами по пальцях), повз тонкого землистого пана в крислатому капелюсі, що, тримаючи обома руками вийнятий із миски (вона поруч валялася, і її, кленучи, кожний відбивав ногою, аби не заважала) холодець, зосереджено їв його, переводячи час від часу драглистий невидющий погляд з холодцю на оббіловану кістку коров 'ячого стегна, що, погойдуючися, висіла над ним замість годинника, а Кіндраткові– Голубові якийсь добродій просто в обличчя тицькав бичачі легені, пропонуючи їх узяти, бож усі грабували і його бездіяльність дратувала інших, хоч він тоді дійсно не міг приєднатися до них зовсім не тому, ніби не мав голоду (він аж забув, коли востаннє споживав м'ясо), а тому, що його осліпила постать чоловіка з терезами, який зважував добрі й лихі серця.

На щастя, його тоді не затовкли, коли він, з усіх боків затиснений і закаляний кривавим соком з трофейних ребер і хребтовин, які всі хапалися якнайхутчіше й якнайбільше винести, спинився, вражений думкою (йому тоді справді на мить ніби інший мозок вклали), – невже це справді кінець світу, бож інакше хіба з'явився б чоловік зважувати добрі й лихі серця? – невже це остання мить, а він ще зовсім не підготований!

«Боже, почекай!» – пронеслося в його голові, і він побачив, як шматки м'яса навколо, що затисли його, розчахнулися, аби він пересвідчився, що це не м'ясо, а домовини, і звідти, замість людей, посипалися різнокольорові миляні бульбашки, зростаючи й видовжуючися, однак по дорозі вони одна за одною, – деяка вище, а деяка нижче, – лускалися, так і не долетівши до янгола з опаскою «Ост» на рукаві, що, розгорнувши в повітрі книгу (а вона розширювалася на все небо й звужувалася – зовсім як живий коров'ячий шлунок!), відмічав прізвища.

«Кіндратку-Голубе!» – самим поворотом голови покликав янгол, і Кіндратко-Голуб із жахом зауважив: він теж бульбашка і так само, як інші, летить чи радше його потоком несе до янгола, де він зараз лусне.

«Боже, наповни мене собою, не дай мені нікчемно без сліду загинути, бож я нічого доброго не залишив на цьому світі. Я не чинив зла, проте це не заслуга, це надто мало. Людина покликана усім єством скрізь і завжди ширити добро, але я збагнув це лише тепер, коли Ти показав мені мене самого, порожню миляну бульбашку, без змісту й призначення. Боже, відміряй мені часу бодай на один добрий вчинок! Дозволь ще раз почати життя заради добра, якого я нікому не встиг зробити, коли вже Тобі забаглося відхилити запону з його суті!»

І тоді вперше за все своє існування Кіндратко-Голуб не відчитав з уст, а почув голос, який блискавкою вдарив в усі клітини: «Ну, то як, відкладемо заради Кіндратка-Голуба весь Страшний Суд?» – і знову намацав під ногами землю, почавши трохи розпізнавати й людей, проте вже не в м'ясарні, а десь на вулиці, куди його вперше завело; там хапали перехожих і кидали до авт, а він, своєчасно це помітивши, шмигонув у ворітницю найближчого напівзруйнованого будинку, аби перечекати, заки представники нової влади зникнуть разом з своїми жертвами, і там він здибав Нестора Литвиненка, який теж заховався й принишк разом з ним, а тоді запропонував удвох мандрувати до іншого міста в іншій зоні, і вони спільно добилися аж до табору.

І тепер, коли Кіндратко-Голуб дивився на Дмитрика, який виголошував свої свідчення, наче казав надхненну проповідь, щось невловне в його рухах, виразі обличчя, особливо ж – уст і очей, нагадало Кіндраткові-Голубові і чоловіка, що важив добрі й лихі серця, і янгола на Страшному Суді, і те, що його самого, Кіндратка Голуба, відпущено тоді виключно, аби він ширив добро на світі, – подробиця, що її він (як воно часто стається в житті), ледве минула небезпека, призабув, мовляв, на те ще прийде час, не подумавши, що тоді може виявитися й запізно, аж поки несподівана пригадка, яка нібито його зовсім і не торкалася, з перших же слів Дмитрика, а потім, коли він передруковував ті свідчення, і поготів, до дна розчахнула йому серце, і він ще довго не міг заспокоїтися, чуючи, як його дедалі сильніше лихоманить, хоч Дмитрик із Терещенком уже давно вийшли, і Терещенко за кілька кроків від поліційного барака, трохи захриплим голосом від хвилювання й вдячности, звернувся до Дмитрика з промовою, яка здивувала Дмитрика більше, ніж перед тим саме прохання Терещенка – посвідчити за нього на поліції.

– Вельмишановний пане Дмитрику, – прочистивши горлянку, мовив Терещенко, – я надто вражений і зворушений вашою добротою й шляхетністю, аби висловити це в належний спосіб. Ви врятували мені життя, а я не маю жодних матеріяльних благ, аби вам чимось віддячити за таке щире й спонтанне добродійство. Моє вчителювання в таборовій школі – безплатне, та й як брати щось, нехай і небагато, від людей, які самі нічого не посідають? – а чимось іншим я не вмію заробляти.

– Алеж я не потребую жодної вдячности! То все не варте й згадки! Може, то я зробив для себе, а не для вас?

– Ви не потребуєте, однак я потребую, і тому не гнівайтеся й спробуйте зрозуміти мене правильно: вдячність – природна реакція, не висловивши її, людина хиріє й нікчемніє. Тому якби ви погодилися, щоб я у формі лекцій висловив вам подяку, ви невимовно порадували б моє серце!

– Чого б же ви мене навчили? – спантеличений такою пропозицією, спитав Дмитрик.

– Усього, чого побажаєте: історії, математики, географії, фізики, латини, греки…

– Ні! – жахнувся Дмитрик. – У мене розум не подуманий на вчення, я більше по лінії ґешефтярства.

Однак йому одразу стало шкода Терещенка, і він похапцем додав:

– Якщо вам справді дуже на тому залежить, я через своїх хлопців переказуватиму коли вам найкраще приходити до мене й учити. Тільки по змозі, аби не щось надто складне!

З того часу для Дмитрика почалися виклади, які найбільше дивували його самого, бо він не тільки не знав, а й напевно посварився б із кожним, хто спробував би твердити, що він надто м'який; оскільки ж це твердження висновував його власний мозок, який при тому ще й так гарно унаочнював: ось, мовляв, дивись, і то дивись уважно, не вивертаючись, ось твої наміри, а ось вчинки! – це Дмитрика дедалі частіше штовхало на підозру, чи не оселилася випадково йому в душі корова, що вперше спитала, чи він добрий – обставина, в яку Дмитрик волів би не заглиблюватися, бо хіба людині не вистачає інших клопотів?

І так воно й тривало. Терещенко навідувався до нього, говорив інколи зовсім незрозуміле, хоч Дмитрик, аби зробити бодай невеличку приємність гімназійному вчителеві, намагався почуте на свій лад осмислювати, часто ловлячи себе на тому, звідки в нього береться терпіння (а воно й справді весь час поповнювалося, і від цього Дмитрик ставав непомітно для себе чутливіший до оточення) вислухувати довгі розповіді, з яких він часто мало що тямив.

Правда, кожного разу, заки послати когось із хлопців по Терещенка, Дмитрик довгенько вагався, чи не пора вже й відмовитися від цих дивних викладів, пощо він сам собі звалив на голову зайвий клопіт? – адже маленька послуга (посвідчив, та й кінець! мало кому він чого свідчив!) не варта й згадки, він би її вже давно й забув, якби Терещенко не нагадував про неї своїми лекціями, що тільки обтяжували Дмитрика.

«Він справді кумедний чоловік, – думав не раз Дмитрик про Терещенка, – і чого він надмір перейнявся тим, що я трохи поплескав язиком (якби ж усі добродійства можна було збувати такою легкою ціною! Зрештою, чи то справжнє добродійство, коли воно не коштувало великих зусиль? – Тим більше, що він і сам вагався б визначити, яка причина спонукала його йти свідчити за Терещенка: нехіть видатися страхопудом, щире співчуття до Терещенка, бажання втерти поліції носа, так само щире, чи все це разом? – бож хіба людина ладна з певністю встановити, що саме штовхнуло її на якийсь вчинок?), а йому вийшла з того користь? Якщо так довше потриває, я перетворюся на його боржника, мені доведеться ламати голову, як за ці виклади віддячуватися, а куди ж це доведе? Я мушу йому принагідне витлумачити, що в мене немає часу».

Однак як тільки Дмитрик натинався здійснювати це рішення, перед його внутрішнім зором виринало благальне обличчя Терещенка, особливо ж його ніби видовжені з самого серця очі, які чимось невловимим (так, немов голос безтілесної корови, що вчепилася ходити за Дмитриком, обернувся на погляд Терещенка) заторкували в Дмитрику незнані досі, невимовне чутливі, а заразом і непроглядні, небезпечні глибини, і він, хоч і сердився на себе за подібну слабість, переймався жалем до Терещенка і мовчав.

Нехай ще цей останній раз він відвідає мене, а тоді я вже виразно натякну: на цьому справді кінець! – виправдувався перед собою Дмитрик і знову велів переказувати Терещенкові, аби той не барився й якнайшвидше приходив.

І Терещенко приходив, і знову все лишалося без змін, бо якось непомітно для них самих вони звикли один до одного, і коли Дмитрик довго не бачив Терещенка, він мимоволі сповільнював свою активність або й зовсім відкладав набік пильні справи, усвідомлюючи нагло, як йому бракує чогось дуже суттєвого, хоч Дмитрик не тільки не заглиблювався в Терещенкове говорення, а й часто, – особливо, коли Терещенко потрапляв у полон власного надхнення, чому, здається, посилено сприяла висока матерія, якою Терещенко заповзявся наповнити Дмитрикову голову, – переставав його взагалі чути, бо саме тоді Дмитрикові з особливою ясністю думалося своє, ані трохи не пов'язане з лекціями.

Звичайно час від часу (дуже рідко, але все таки) траплялося, що Терещенко зауважував, як Дмитрик повіявся десь помислами, не встигаючи за ним, оскільки Дмитрик ніколи не приневолював свого співбесідника висловлюватися зрозуміліше, бож кожен висловлюється лише так, як уміє, тож пощо уприкрятися недоречними заувагами? – і тоді Терещенко знаходив зовсім прості слова, які Дмитрикові міцно западали в душу.

Імовірно саме тому Дмитрикові й пригадувалася з особливою чіткістю одна така розповідь, хоч не виключене, що Терещенко вів щось зовсім інше, складне й недосяжне, а воно (з тих словесних решток, які випадково – може, лише через те, що гарно звучали або щось знайоме нагадували, – хіба людина здатна з певністю визначити, чому її щось вражає або ні? – застрягали в Дмитриковій свідомості) само оформилося в Терещенкову розповідь, а той і не здогадувався, що Дмитрик дав би себе зарізати (та й хто на його місці вчинив би інакше, коли його мозок закарбував цю подробицю саме в такому, і то єдиному, варіянті? А кому ж забагнеться сумніватися в неточності власної пам'яті? – іншої однак не випозичиш! – навіть коли чоловік засадничо й знає, що в житті трапляється і таке, коли якась подія означає одне, а трохи згодом – друге, а потім виявляється що її і взагалі не було, ніби вона сама без жодного стороннього втручання відкрутилася назад, бож не тільки людина щохвилини міняється, а й світ навколо, і збагнути якусь річ, навіть зовсім просту до останньої межі не вистачає одного життя, хоч і як людина над цим трудиться!), аби підтвердити, що саме так Терещенко йому це й розповів, бож Дмитрик бачив, як він казав: Колись купа гівна прийшла до Творця й зажадала авдієнції. – Ти несправедливий! – мовила вона Всевишньому. – Скрізь, де я з'являюся, мене завжди зневажають, дають носака, а то й просто сахаються мого товариства, а це коштує мені безсонних ночей і спалює печінку. Ти всіх щедро обділив, а мене поминув, хоч про Тебе й ширять славу, ніби Ти добрий і борониш усіх покривджених. Якщо це правда, а не вигадка холуїв і підлабузників, які тільки й вміють, що стояти перед Тобою навколішки й, захлинаючись від ретельности співати дитирамби, дай мені людську подобу, бо Ти подумав про всіх, а про мене забув, і я тепер вимагаю належного відшкодування.

– Вибери собі якусь іншу подобу, пощо тобі людська? – відповів Творець.

Але купа тільки пирхнула й заперечила:

– Я воліла б не уточнювати цього делікатного питання, а що Ти наполягаєш, прошу дуже! Тебе бояться лише Твої пахолки, я ж не успадкувала чеснот, щоб їх губити, і тому нічим не зв'язана. Отож, якщо Ти вже конче хочеш знати, признаюся: інша подоба мені ні до чого! Найкраще влаштувало б мене – це отримати Твою подобу, оскільки ж Ти, на наше горе, а на Твоє щастя, ні в що невтілимий, то я задовольнюся, коли ходитиму і в тілі людини, якій Ти оповів, ніби вона створена на Твій кшталт. Якщо ж Ти дійсно добрий, – так бодай кажуть, мені ж у тому не довелося пересвідчитися, – Ти не смієш відмовити, інакше ніхто ніколи не повірить у Твою доброту.

Усміхнувся Творець, а що його доброта, яка охоплювала минуле й майбутнє, початок і кінець, була безмежна, хоч і незбагненна смертним, Він дозволив купі гівна прибрати людську подобу.

І з того часу запанувало зло на землі. Бо хоч купа й отримала людське обличчя, її справжня суть не змінилася, оскільки ж мізерному завжди ненависне шляхетне, вона й стала нишком бунтуватися проти Творця. А щоб Його перехитрити, аби Він не зірвав з неї личини, явивши перед усіма створіннями її дійсну гидь, купа гівна, розгледівшися навколо, почала приспішено плодитися, виповнюючи своїм кодлом кожну шпарку, кожну закутину, аж забракло місця для доброї людини, створеної на подобу Божу, і спалахнули війни, прийшла руїна, весь світ перетворився на катівню і, поглинений ненавистю, закрутився у вихорі зла. «Бога нема, немає й доброї людини, бо кожний жере кожного, є тільки купа гівна, і вона – вершок творіння!» – проголосила купа й веліла, щоб їй споруджували храми, бож їй нестерпно хотілося переважити Всевишнього. «Якщо Він не покарав мене, то, може, Він не такий уже і всемогутній, як здається, – потішала себе купа, – це означає: світ мій!» – і коли Бог з великого милосердя спустився на землю рятувати добру людину, затоптану й уярмлену купою гівна, вона поспішила розіп'яти Його, скориставшися його тимчасовою смертною подобою, і ще гірше замело навколо.

Бо купи гівна, стоячи на плечах своїх нащадків, злопам'ятних і мерзенних, які невгавно плодилися, щирячи сморід до найвіддаленіших закутин світобудови, випалювали все світле, добре й шляхетне, тож незабаром і сталося, як купа добігла найвищих посад і простягла пальці до ґудзиків від атомової бомби. «Тепер нарешті я більша від Творця! В моїх руках, а не в Його доля всього світу. Я – володарка над буттям і небуттям», – тішилася купа гівна, навіть і не здогадуючися, що її існування залежить повністю від існування доброї людини, яка, обпльована, замучена й кинена в неволю, розпачалася, де подівся Творець і чому Він не зітре з лиця землі мерзенної гиді, щоб запанувало нарешті добро і справедливість.

А Всевишній дивився на світ, де розпаношилася купа з нащадками, і не знищував його тільки через тих поодиноких добрих людей, створених на подобу Божу, які дуже рідко, але все ж народжуються і на яких тримається не лише світ, а й уся світобудова, даючи існувати навіть купам гівна, що катують цих добрих людей за те, що вони не обожнюють мерзенного, за те, що зберігають людську гідність, а особливо ж за те, що підлість ніколи не стає їхньою провідної зіркою, – а ці властивості ницому створінню найнестерпніші. Бо хоч купа гівна й добігла могутносте в цьому світі, вона знає – вона лише купа нечистот, і тому вона й звіріє і мститься – добрій людині за її повноцінність, а Всевишньому – за своє неіснування, в наслідок чого по землі крокує зло, навіюючи жах, ніби воно непоборне. Але його міць із мильних бульбашок, бо як тільки поблизу майне бодай промінчик справжнього добра, воно розлітається на друзки, щоб ніколи не втілитися знову.

– Чому ж тоді на світі аж стільки кривди? – зідхнув Дмитрик.

– З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би й яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи з вигоди) повірить у його реальність.

– У мене враження… – промурмотів Дмитрик і раптом з подивом зауважив, що не він Терещенка, а той його уважно слухає, хоч йому й здавалося, ніби Терещенко продовжує розповідь, тільки в ній на місці купи гівна виступає вже слідчий Аркадій Сук, прозваний серед в'язнів Анальним Проходом, що вимучував заарештованих спочатку сповіддю про те, який він добрий і справедливий, а коли йому привиджувалося, ніби допитуваний не досить захоплюється його добротою (вада, на яку всі в'язні без винятку хибували), заходжувався, мавши тільки виховну мету на оці, задля добра самих заарештованих, проріджувати їм зуби, трощити суглоби й чобітьми відбивати нутрощі, особливо коли під його опіку потрапляли вчені, письменники або й просто вчителі, як Терещенко, яким бракувало належної внутрішньої смиренности, а це Аркадій Сук розпізнавав з першого погляду, знаючи наперед, що в кожного на думці, бо саме її він і вважав себе покликаним насаджувати.

Щоправда, коли Дмитрик докладніше цікавився (бо з миттю, як людина довіряє іншій, це якось саме собою виходить, оскільки довір'я випливає із симпатії), як Терещенкові пощастило вирватися з енкаведівської м'ясорубки, той тільки махав рукою, ніби відкидаючи як відрізаний кусень власного м'яса, частину свого життя разом з усім злом, заподіяним йому й мільйонам інших, щоб воно розпорошилося й щезло, і хоч Дмитрик з великого співчуття, яке він мав до Терещенка, ще кілька разів, не хотячи, прохоплювався, як же він лишився живий, Терещенко лише дивився на Дмитрика, як на нерозумну дитину, яка домагається смертельної отрути, гадаючи, що то звичайна собі іграшка, і розповідав або про дерева, з яких просто із стовбура росте велетенське листя, або коли Дмитрикові очі надто заокруглювалися і чоло складалося в зморшки, – бо він ніяк не міг уявити собі такого дерева, хоч Терещенко й запевняв, що подібні дерева й справді ростуть в тепліших країнах, куди, може, ще доведеться емігрувати, аж Дмитрикові на язиці вертівся запит, звідки Терещенко це знає, невже він сам побував у тих краях? – і його стримувала лише вроджена дискретність ніколи не пхатися силоміць у чужу душу, бо якщо людина оминає щось, то в неї є на те ваговиті причини, – переходив до інших тем, то розвиваючи свої погляди щодо покликання людини, родженої для добра, то тлумачачи Дмитрикові це покликання на тлі світової історії, яку Дмитрик запам'ятовував лише на тих відтинках, де Терещенко задля наочнішого вияснення своїх думок послуговувався не порожніми для Дмитрика й дивними назвиськами, а такими знайомими постатями, як козак Мамай, біля якого в Дмитриковій уяві завжди стояв на поводі бузковий кінь з помідоровою гривою, коло однієї ноги в червоних сап'янцях лежав пістоль завбільшки з коняче стегно, біля другої – бандура й шапка, на дереві – малинова порохівниця, а просто перед козаком, замість пляшки з оковитою, на двох патиках висів казанок, де варилося степове характерницьке зілля проти зла на світі, точнісінько, як на одному з вуликів у дядька Семена, в якого вся пасіка свідчила про подвиги козака Мамая: на кожному вулику козак то визволяв бранців із турецької неволі, то карав пана-нелюда за кривду, то бився проти орди, то плив на чайці разом із конем і бандурою, з-під якої, як редиски, на всі боки виглядали запорозькі голови з оселедцями, то сидів насамоті серед степу, розмовляючи з Богом, то лагодив зілля, яке гоїло рани й воскрешало померлих, то відпочивав під грушею, виспівуючи стрічку з глумливими словами просто в тонконогого і рідкозубого москаля, намальованого, як він зажерущою рукою хапає і їсть кизяки з-під козацького румака.

Згодом за ці малюнки дядькові Семенові за образу великого російського народу пришили буржуазний націоналізм і заслали на Сибір, де він і пропав, хоч він і клявся, що то не він, а ще хтось із прадідів так оздобив вулики, які спеціяльно уповноважена комісія облила бензином й спалила, а тоді ще й на кілька метрів углиб викопала ґрунт і вивезла, аби із землі не ширилася крамола, однак саме з того часу в народі й поповзли чутки, хоч кожний, заляканий ув'язненнями й розстрілами, намагався нічого не чути й не бачити, ніби на місці спаленої пасіки, де вивергали яму й почали будувати цементний завод, який так і не закінчили через шкідництво, бо всіх, що будували, виарештовували, – як тільки смеркне, молодечий козацький голос виспівує пісню про волю.

Зрештою Дмитрик сам одного разу, значно пізніше і в зовсім іншому закутку України, чув цей голос, коли разом із Федьком Голим, несучи їжу своїм у ліс до криївки, потрапив у смугу німецько-радянської перестрілки, де його зачепила куля і він багато загубив крови, заки його Федько Голий дотяг до найближчої колиби, наражаючися, що німці або радянщики порішать і його разом із пораненим, і не відступив ні на крок, аж ущухло навколо й стало чути тільки Дмитрикові маячні стогони, які нелише змусили Федька з переляку, що товариш йому на руках сконає, оглянутися за допомогою, а й Никифора Погорільного звернути зі стежки й наблизитися до колиби, а тоді вже разом із Федьком перенести непритомного далі до самотньої гуцульської хижки, де завдяки знахарським настоянкам невтомного Никифора і своєму винятковому здоров'ю Дмитрик прийшов до тями, хоч голос, що виспівував думу про волю, ще довгий час бринів йому в усьому тілі, і вистачало Дмитрикові заплющити очі, як перед ним цей голос знову розростався до самого неба в живу палющу стіну, що віяла від Никифорової хижки через полонини і степ по всій Україні і по всьому світу, аби знедолені й покривджені бачили, як, крім звірств, ницости й гиді, існує світло, правда й людяність, і ця двигтюща стіна, хоч їй і бракувало якоїсь окресленішої подоби, зовсім виразно, аж угадувалося, в який бік заломлена шапка на співакові, була і козаком Мамаєм зі спаленої пасіки, і його сліпучим голосом, і словами-вихорами, то фіялковими, то рожевими, то охрово-білими, що несли смерть, яка насправді знаменувала собою несамовите, нечуване воскресіння.

Цей голос-стіна підходив тоді до Дмитрика майже впритул, роблячи його очищеним і легким, а через це мало не всемогутнім, і Дмитрик не вагався: ще мить і він крикне від щастя, аж розколеться земля, і скочить просто в саму гущу всеохопного голосу, щоб ніколи вже не залишати цього невміщального блаженства, що його нерозумною, хоч і лагідною рукою відхиляє набік Никифор, обгортаючи Дмитрика крижаними пахучими обкладами, які повертають його до життя з тією самою наполегливістю, з якою Терещенко веде розмову чи то лекцію, силкуючись обділити Дмитрика усім тим, що йому самому здавалося цінним і непроминальним.

І хоч Дмитрик не дуже прислухався до цих казань, кожного разу після Терещенкових відвідин він почував себе трохи інакшим. Звичайно, не аж таким інакшим, щоб одразу виснувати: раніше він був повністю Дмитрик, а тепер він трохи і Дмитрик і не Дмитрик, бо щось улузнулося в ньому, ні, він все ще лишився таким, як і колись, нічого в ньому не додалося й не убавилося, тільки чомусь його дедалі менше стали приваблювати шахрайські операції. Чому, Дмитрик і сам не розумів. Ризику в його підприємстві не зменшилося, це правда, однак саме ризик надихав його на винахідливість, якої бракувало іншим, бож хіба ладна людина поважати себе, коли вона не відважується ризикувати?

Імовірно, якби Дмитрикові вистачило терпцю трохи довше замислитися над цим, він і справді докопався б до причини, бо він навіть кілька разів зважував, чи не впливає на нього, бува, в такий спосіб присутність Терещенка, і то виключно через те, що виклади Терещенка якось пов'язані з тією клятою коровою, що приневолила Дмитрика в слабу хвилину (а така слаба хвилина трапляється в кожної людини) відповісти їй і через це започаткувати цілу низку дій, яких він сам ніколи не започаткував би; проте, зваживши тверезо це припущення, Дмитрик негайно ж його відкидав, бож справедливість вимагала ствердити: Терещенко ніколи не пробував ні огудити Дмитрикових зайнять (зрештою, де ж би таке Дмитрик дозволив! адже коли людина щось робить, то вона має на те ваговиті підстави, та й потім хто здолає переінакшити людину на свій кшталт, якщо вона знає, що чинить, а Дмитрик завжди знав!), ані не прохоплювався нешанобливою заувагою чи прикрим натяком, він взагалі ніколи не порушував цієї теми! – і попри це завжди, як відходив Терещенко, Дмитрик довго сидів насамоті, не спішивши приєднуватися до своїх хлопців, і йому на душі снувалося щось настільки невловне, то майже тривожно-гнітюче, то радісно-розчахнене, яке з несамовитою силою рухало його вперед, змітаючи перегороди, що він і в наближенні не спромігся б точніше визначити свій стан.

Він тільки усвідомлював: його несподівано наче розтягли до найвіддаленіших закутин, показуючи краєвиди з протоплазми, безформні скупчення, рівнини, вкриті бульбашками, плівками й перетинками, а також сірчаними ямами, провалля, з яких клубочилася посічена блискавками пара й молозиво, і, пальцем скеровуючи його зір, ніби наставляли, мовляв, дивись і пам'ятай: усе, що охоплює твоє око, це не що інше, як тільки ти, і хоч би скільки довелося блукати цими хащами, нічого іншого, крім себе, ти не подибаєш, бо людині не дано знати власної суті, їй дано тільки напрямні добра чи зла; все, чого ти дотикатимешся, вважаючи, ніби вже тримаєш його в руці і зараз ухопиш і самого Бога за бороду, вислизатиме й мінятиметься, заводячи тебе лише в оману, і ти топтатимешся в колі, замість простувати в напрямку, який вогненним мечем відрізняє людину від тварини, аж поки зважишся вибрати в собі те, що послужить тобі провідною зіркою, хоч ти від неї покищо й ухиляєшся, бо он та нитка, а може й ріка, оскільки вона весь час то ширшає, то вужчає, що перетинає всі ці згромадження, є також ти, і нехай тебе не страхає, що вона поглине тебе і явить таким, яким ти себе ніколи не зважишся помислити, оскільки з миттю, як ти визнаєш своє покликання, а воно дається кожному, тільки не кожний приймає його, ніщо не спинить тебе, хоч твою людяність, твоє прагнення добра й світла вважатимуть найганебнішим ґанджем, тебе цькуватимуть нишком з-за рогу й прилюдно в гурті (в гурті найлегше цькувати людину), а там, де не втнуть укусити, отруївши тобі кожен крок, кожний порух, насміхатимуться з твоєї сердечности як із дурощів і немощів, бо зло люто мститиметься, випалюючи навіть слід твій за те, що ти, пройдисвіт, паливода й ошуканець, станеш м'який і безборонний, як оце зараз, і ніколи не пройдеш байдужий повз чуже горе, навіть коли тобі й доведеться цей неподоланний гін до світла й добра спокутувати життям.