Текст книги "Окуляри"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Ah! Non guinge uman pensiero

Al contento ond' io son piena.

Тут, наслідуючи Малібран,* вона змінила авторську фразу Белліні: знизивши свій голос до тенорового G, зразу ж перекинула ноту G на дві октави вгору.

Після цих чудес вокального мистецтва мадам Лаланд підвелася з-за рояля й повернулася на своє місце поруч мене, а я в щонайзахопленіших словах виповів їй мій захват. Тільки нічого не сказав їй про своє дивування, хоч і дивувався вельми, поки вона співала, адже якась ніби слабкість а чи тремтлива хисткість голосу в розмові не дозволяла сподіватися, що її виконання виявиться таким просто чудовим.

Тут між нами відбулася довга, поважна, щира й ніким не уривана розмова. Вона примусила мене розповісти про моє дитинство та отроцтво й вислухала все уважно, тамуючи подих. Я ж не приховав од неї нічого, почуваючи, що не маю права утаїти бодай що-небудь од її довірливої, лагідної цікавості. Підбадьорений її власною відвертістю в делікатному питанні віку, я цілком щиро зізнався не лише в численних нехороших звичках, а й в моральних, ба навіть фізичних вадах, що вимагає набагато більшої мужності й тим самим править за найпевніше свідчення любові. Я зачепив студентські літа ― всілякі витівки, пиятики, борги та любовні захоплення. Я пішов ще далі й оповів про легкий легеневий кашель, що певний час був дозоляв мені; про хронічний ревматизм, про спадкову схильність до подагри й, насамкінець, про прикру, хоч досі ретельно приховану слабкість зору.

– Щодо цієї останньої вади, ― мовила, сміючись, мадам Лаланд, ― то ви даремно зізналися, адже коли б не це зізнання, то хто б вас і запідозрив у чомусь такому? До речі, ― провадила вона, ― чи не пригадуєте ви, ― і тут мені, попри сутінь, що огортала вітальню, привиділось, ніби вона зашарілася, ― чи не пригадуєте ви, mon cher ami,[20]20
  mon cher ami ― дорогий мій друже (фр.)


[Закрыть] оцього пристрою для поліпшення зору, який і досі висить у мене на шиї?

Проказуючи це, вона крутила в пальцях того самого подвійного лорнета, що так приголомшив мене тоді в опері.

– Авжеж! Ще б не пам'ятати! ― вигукнув я, палко тиснучи ніжну ручку, що простягала мені лорнета, аби я краще роздивився. То була розкішна й вигадлива цяцька, багато прикрашена різьбленням, філігранню та коштовними камінцями, які навіть у смерку так блищали, що я не міг не здогадатися про їхню високу вартість.

– Eh bien! mon ami,[21]21
  Eh bien! mon ami ― Отож, мій друже (фр.)


[Закрыть] ― повела вона далі з певною empressement,[22]22
  empressement ― квапливістю (фр.)


[Закрыть] яка трохи мене здивувала. ― Eh bien! mon ami, ви серйозно просите від мене дару, що його вам самому завгодно було назвати неоціненним. Ви просите моєї руки, і то завтра ж. Якщо я поступлюся вашим благанням і, признаюся, також голосу власного серця, то хіба не можна й мені вимагати сповнення одного дуже... дуже невеличкого прохання?

– Назвіть його! ― вигукнув я так палко, що дехто з товариства навіть глянув у наш бік, і коли б не те товариство, був би й кинувся поривно до її ніг. ― Назвіть його, моя кохана, моя Ежені, назвіть! ― та ах! Воно вже виповнене, хоч ви його ще й не назвали.

– Ви повинні, mon ami, ― сказала вона, ― заради коханої вашої Ежені здолати невеличку слабкість, про яку щойно мені призналися, ― слабкість радше моральну, аніж фізичну, й, повірте, недостойну вашої благородної душі... таку несумісну з вашою вродженою чесністю... і яка рано чи пізно, коли й надалі давати їй волю, заведе вас у вельми прикру неволю. Тож заради мене ви здолаєте цю сором'язливість, що, як ви самі визнаєте, змушує вас приховувати слабкість вашого зору. Адже тим, що ви відмовляєтеся вживати звичайні засоби від цієї вади, ви її насправді заперечуєте. Одне слово, ви мене зрозуміли: я хочу, щоб ви носили окуляри... Цитьте! Адже ви вже пообіцяли, заради мене. Тож прийміть від мене цю дрібничку, що я тримаю в руці: вона дивовижно допомагає краще бачити, хоч коштовність оправи й не надто велика. Бачите, її можна носити і так... і ось так ― на носі як окуляри, або ж у кишені камізельки як лорнета. Але ви, заради мене, носитимете її саме у вигляді окулярів, і то постійно.

Це прохання, що й казати, мене неабияк збентежило. Одначе умова, з якою воно було пов'язане, унеможливлювала щонайменші вагання.

– Згода! ― вигукнув я з усім ентузіазмом, на який тільки спромігся тієї миті. ― Я згоден ― і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета ― біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди ― в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби.

Після цього розмова наша перейшла на подробиці завтрашнього плану. Толбот, як я довідався від своєї нареченої, саме повернувся до міста. Я мав негайно побачитися з ним, а також найняти карету. Гості розійдуться не раніше другої години, тож на цей час екіпаж мусить уже стояти біля дверей; у загальному сум'ятті, коли всі роз'їжджатимуться, мадам Лаланд непомітно в нього сяде. Ми поїдемо до будинку одного священика, який уже чекатиме на нас; там повінчаємося, попрощаємося з Толботом і вирушимо в невелику подорож на схід, давши змогу світському товариству міста пліткувати про нас, як тільки йому буде завгодно.

Отак умовившись про все це, я зараз же подався до Толбота, але дорогою не втерпів ― зайшов до якогось готелю, аби роздивитися мініатюрний портрет у медальйоні, й зробив це з могутньою допомогою окулярів. Лице на мініатюрі було незрівнянно прекрасне! Ці великі променисті очі! ― цей гордий грецький ніс! ― ці пишні темні кучері! «Ах! ― мовив я в захваті сам собі. ― Це ж і є істинний, живий образ моєї любові!» Повернув медальйон зворотним боком ― і прочитав: «Ежені Лаланд, двадцяти семи літ і семи місяців».

Я застав Толбота вдома і зразу ж розповів йому про своє щастя. Той, звісно, не міг надивуватись, однак сердечно мене привітав і запропонував пособити, чим тільки зможе. Одне слово, ми здійснили заплановане як по писаному, й о другій за північ, через десять хвилин після шлюбної церемонії, я вже сидів з мадам Лаланд ― чи то з мадам Сімпсон ― у закритому екіпажі, що на великій швидкості мчав з міста й далі в північно-східному напрямку.

Оскільки нам випадало їхати всю ніч до ранку, Толбот вирішив, що першу зупинку зробимо в селищі К., миль за двадцять від міста, аби поснідати й перепочити, перш ніж продовжити нашу мандрівку. І от, точнісінько о четвертій годині ранку, наша коляса підкотила до головного тамтешнього заїзду. Я допоміг моїй обожнюваній дружині висісти і негайно замовив сніданок. А поки приспіє те снідання, нас завели до невеликої віталеньки, й ми сіли.

Вже сіріло ― от-от свіне світ; і я, споглядаючи захоплено ангела, що сидів поруч мене, раптом подумав: а це ж таки вперше, відколи я отієї миті в опері уздрів славнозвісну вроду мадам Лаланд, я бачу ту вроду так близько при світлі дня.

– А зараз, mon ami, ― заговорила вона, взявши мене за руку й урвавши таким чином мої роздуми, ― а зараз, mon cher ami, коли ми стали нерозлучним подружжям... коли я поступилася вашим палким благанням і виконала свою половину обопільної нашої угоди... я сподіваюсь, ви не забули, що й ви повинні дещо для мене зробити ― обіцяну дрібничку, що ви дотримаєте слова. Ах, дайте мені пригадати! Як це було? Так, ось ті достеменні слова дорогої обіцянки, яку ви дали учора ввечері своїй Ежені. Слухайте ж! Ось що ви сказали: «Я згоден ― і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета ― біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди ― в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби». Оце ж достеменно ті слова, любий мій чоловіче, чи не так?

– Саме так, ― відповів я, ― у вас чудова пам'ять; і повірте, прекрасна моя Ежені, я не збираюсь ухилятися від виконання цієї дріб'язкової обіцянки. Ось! Дивіться! Вони навіть до лиця мені, правда ж?

І, надавши лорнетові форми окулярів, я обережно примостив їх у належному місці, а тим часом мадам Сімпсон, поправивши капелюшка й згорнувши руки на грудях, сіла на стільці в якійсь неприродно прямій, напруженій і, далебі, таки трохи незграбній позі.

– Господи, Боже мій! ― закричав я чи не тієї самої миті, коли оправа окулярів торкнулася мого перенісся. ― Боже милий! Та що ж це за окуляри такі? ― І, хутенько знявши їх, я старанно протер їх шовковою хустинкою і знов насадив на носа.

Та коли першого разу я був здивований, то другого я спізнав уже не подив, а приголомшення, і приголомшення це було таке сильне, просто незмірне, сказати б ― жахливе. В ім'я усього відворотного ― що це? Як мені повірити своїм очам, як? Ось яке постало переді мною питання. Невже... це... невже це рум'яна? А це... а це... невже ж це зморшки на обличчі Ежені Лаланд? А... О Юпітере і всі боги та богині, великі й малі! ― що... що... що скоїлося з її зубами? Я люто брязнув окулярами об підлогу й, скочивши на рівні ноги, став посеред кімнати перед місіс Сімпсон; став, упершись руками в боки, запінившись і скрегочучи зубами, але геть онімілий від жаху та лютості.

Я вже згадував, що мадам Ежені Лаланд, чи то Сімпсон, розмовляла англійською майже так само зле, як писала нею, і тому за звичайних обставин до неї не вдавалася. Але гнів може штовхнути жінку на будь-які крайнощі, тож цього разу він спонукав місіс Сімпсон до чогось незвичайного: до спроби розмовляти мовою, якої вона й не знала до пуття.

– То й шо, мсьє? ― мовила вона, вражено видивляючись на мене. ― То й шо, мсьє? В шому ріш? Ви тансювати танесь святий Віт? Як я вам не подоба, то шого купувати кіт у мішок?

– Негідниця! ― насилу видихнув я. ― Ви... ви... ви... лиха стара відьма!

– Штара? Ідьма? Не така душе штара! Тіки ісімдисят тфа роки ― день у день!

– Вісімдесят два! ― викрикнув я, задкуючи до стіни. ― Вісімдесят дві тисячі мавп! Таж на медальйоні було написано: двадцять сім літ і сім місяців!

– А так-так! То є прафта! Але портрет малювала уже п'ятдесят п'ять рік. Коли я ходити заміж други раз, за мсьє Лаланд, тоді малювала портрет для мій дошка од перши шлюп із мсьє Муассар!

– Муассар! ― луною підхопив я.

– Так, Муассар, ― повторила вона, передражнюючи мою вимову, що була, сказати правду, не з найкращих. ― То шо з того? Шо ви знати про Муассар?

– Нічого, стара поторочо! Нічогісінько я про нього не знаю. Тільки один із моїх предків мав колись це прізвище.

– Се прісфишше? Ну, шо ви мати проти се прісфишше? Дуже хороши прісфишше. А ше Вуассар ― теж дуже хороши прісфишше. Мій дошка мадмуазель Муассар виходити за мсьє Вуассар ― теж дуже шановани прісфишше.

– Муассар! ― вигукнув я. ― Ще й Вуассар! Та куди це ви хилите?

– Куди хилити? Я говорити про Муассар і Вуассар, а ше могти сказати про Круассар і Фруассар, як я тіки захотіти. Дошка мій дошки, мадмуазель Вуассар, вона женитися на мсьє Круассар, а тоді зноф, мій дошки внука, мадмуазель круассар, вона женитися на мсьє Фруассар. І ви зноф буде сказать, шо вони теж не бути респектабль прісфишше?

– Фруассар! ― ледве вимовив я, відчуваючи, що ось-ось зомлію. ― Чому ви називаєте ці імена: Муассар, Вуассар, Круассар та Фруассар?

– Так! ― відповіла вона, відкидаючись на спинку стільця й випростуючи ноги на всю їхню довжину. ― Так! Муассар, і Вуассар, і Круассар, і Фруассар! Але мсьє Фруассар ― се була один велики, як ви казати, дурень ― була вилики осель, як ви сам, бо він лишити la belle France[23]23
  la belle France ― прекрасну Францію (фр.)


[Закрыть] і їхати сей stupide Amerique,[24]24
  stupide Amerique ― дурнувату Америку (фр.)


[Закрыть] а як приїхати сюди, то мати тут один дуже дурни, дуже-дуже дурни син, так я шути, але ше не башити, ні мій подруг, мадам Стефані Лаланд, теж не башити. Він зватися ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і ви, може, сказати, що се теж не дуже респектабль прісфишше?

Чи то тривалість оцієї промови, а чи її зміст ― щось та довело місіс Сімпсон до справдешньої несамовитості. Ледве, на превелику силу, договоривши до кінця, вона скочила зі стільця мов навіжена, впустивши при цьому на підлогу не турнюр ― цілу гору. Вона щирила свої ясна, вимахувала руками й, закотивши рукава, потрясала кулаками під самим моїм носом, а наостанок усієї вистави зірвала з голови капелюшка, а з ним разом ― величезну перуку з вельми дорогого й прегарного чорного волосся, з вереском жбурнула все те на підлогу й, потоптавши ногами, в крайній одержимості й лютості станцювала на тому якесь нестямне фанданго.

Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. «Муассар і Вуассар!» ― повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. «Круассар і Фруассар!» ― поки вона довершувала друге.

– Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! ― вигукнув я. ― Та чи знаєш ти, стара гадюко, ― як іще тебе назвати? ― що це ж я ― я ― чуєш? ― Тут я зарепетував на весь голос. ― Це я-а-а! Це я ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!

Мадам Ежені Лаланд, quasi[25]25
  quasi ― майже (фр.)


[Закрыть] Сімпсон, за першим чоловіком ― Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees[26]26
  un peu passees ― трохи злинялих (фр.)


[Закрыть] французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.*

Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка ― мадам Стефані Лаланд.

В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то «славетна вдова, мадам Лаланд».

Наступного ранку моя прапрабабуся здибала на вулиці Толбота, свого давнього паризького знайомця, і розмова, цілком природно, зайшла про мене. Мій приятель розповів про мою короткозорість, що була всім відома, хоч я про це й не здогадувався, тож моя добра стара родичка з великою прикрістю з'ясувала, що я зовсім не знав, хто вона, а просто робив із себе посміховисько, відкрито залицяючись у театрі до незнайомої бабусі. Надумавши провчити мене, вона склала з Толботом цілу змову. Він зумисне ховався від мене, аби не бути змушеним відрекомендувати мене їй. Мої розпити на вулицях про «чарівну вдову, мадам Лаланд» усі, зрозуміло, відносили до молодшої з двох дам; тепер легко пояснити й ту розмову з трьома джентльменами, яких я зустрів, вийшовши з Толботового готелю, а так само і їхнє посилання на Нінон де Ланкло. Я не мав нагоди побачити мадам Лаланд ізблизька, при денному світлі, а на її музичному soiree[27]27
  soiree ― вечорі (фр.)


[Закрыть] я не зміг з'ясувати її вік через дурну свою відмову скористатися окулярами. Коли просили «мадам Лаланд» заспівати, це стосувалося до молодшої дами; вона ж і підійшла до рояля ― а моя прапрабабуся, аби й далі тримати мене в омані, підвелася одночасно з нею і разом із нею пішла до великої вітальні. На той випадок, коли б я захотів провести її туди, вона збиралась порадити мені лишатися, де я був; але моя власна обачливість позбавила її цього клопоту. Арії, що так мене захопили й ще дужче переконали в молодості моєї коханої, виконувала мадам Стефані Лаланд. Лорнета мені подаровано як пікантного ключика до всієї містифікації ― аби ефектніше допекти. А ще це дало їй привід вичитати мені за кокетування, і то ж те напучування так на мене подіяло. Не варто, либонь, пояснювати додатково, що скельця, якими користувалася старенька, вона замінила на пару інших, більш підходящих для мого віку. І вони й справді якнайкраще мені підійшли.

Священик, що нібито поєднав нас фатальним шлюбом, був ніякий не священик, а Толботів ліпший приятель. Зате він чудово правував кіньми й, змінивши свою сутану на візницького плаща, повіз «щасливе подружжя» геть із міста. Толбот сидів поруч нього. Тож обидва поганці були присутні при розв'язці: підглядаючи в прочинене вікно кімнатчини, вони тішилися denouement[28]28
  denouement ― розв'язкою (фр.)


[Закрыть] моєї драми. Доведеться, либонь, викликати обох на дуель.

Я так-таки й не став чоловіком своєї прапрабабусі, що невимовно мене радує, але все ж я став чоловіком мадам Лаланд ― мадам Стефані Лаланд, за яку мене посватала моя добра стара родичка, зробивши мене до того ж єдиним спадкоємцем по своїй смерті ― якщо тільки вона коли-небудь помре. На завершення додам: я назавше покінчив з billets doux[29]29
  billets doux ― любовними листами (фр.)


[Закрыть] й ніде не буваю без окулярів.

___________________________

Примітки

Автор «Хронік» ― французький історик і поет Жан Фруассар (бл. 1337 ― бл. 1400).

«Не знаєте їі, то хто ж вас знає?» ― трохи змінений рядок з поеми Джона Мільтона «Втрачений рай».

Антарес ― зірка в сузір'ї Скорпіона, велика й червона.

Ланкло Нінон (1615-1705) ― французька куртизанка, що майже до скону зберігала чар і привабливість.

«Капулетті» та «Сомнамбула» ― опери Вінченцо Белліні (1801-1835).

Сан-Карло ― оперний театр у Неаполі, один з найбільших у Європі XІX ст.

Малібран Марія Фемція (1808-1836) ― уславлена французька співачка.