Текст книги "Чорний кіт"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Едґар По

ЧОРНИЙ КІТ

The Black Cat

Переклав з англійської Борис Ткаченко

Для цього надзвичай абсурдного і заразом ніби дуже звичайного оповідання, що його я маю оце писати, я не сподіваюся, ні вимагаю довір’я. Божевіллям, справді, було б сподіватись на нього в такій справі, ― коли самі мої чуття заперечують свої власні свідчення. А я не божевільний – і річ певна, що я не марю. Проте я маю померти завтра, а сьогодні хотів би зняти тягар із своєї душі. Мій безпосередній намір – подати світові просто, коротко і без ніяких пояснень низку звичайних, суто домових подій. В своїх вислідах ці події настрашили – змучили – занапастили мене. Але я не збираюсь якось тлумачити їх. Для мене це Жах, та й годі – багатьом же вони виглядатимуть не так страшними, а більше химерними. Згодом знайдеться, може, який розум, котрий зведе мою фантазму на загальники – спокійніший, логічніший, не такий подразливий, як у мене, котрий побачить в обставинах, що їх я розповідаю з жахом, не що інше, як рядову послідовність зовсім звичайних причин та наслідків.

 З дитинства я визначався м’якою, лагідною вдачею. Я мав таке ніжне серце, що мусив навіть терпіти за це глузування від товаришів. А надто любив я всяку тварину, і батьки дозволяли мені передержувати велику силу любимих моїх звіряток. З ними я проводив найбільше часу, і ніколи мені не було так утішно, як годувавши їх та пестувавши. Ця особливість моєї вдачі набирала де-далі більшої сили, і в мужній моїх літах я мав із неї одне з головних джерел задоволення. Хто тішився колись приязню до тямущого вірного пса, тому я ледве чи потребую тут виясняти характер та силу такого вдоволення. В некорисливій, самовідданій любові звірини є щось таке, що іде просто до серця ― надто тому, хто мав часто нагоду допевнитися жалюгідної приязни та хисткої, як павутиння, вірности самої Людини.

Я оженився рано і був щасливий знайти у своїй дружині нахили, що не різнили з моїми. Бачивши мою приязнь до отих домових улюбленців, вона не минала нагоди роздобути мені іще, як-найприємніших із них. У нас були пташки, золоті рибки, чудовий собака, мавпа та кіт.

Цей кіт був надзвичайно великий і гарний звір, весь чисто чорний і на диво розумний. Коли заходила мова про його тямущість, моя дружина, бувши в душі чимало схильна до забобонів, натякала часто на старовинне людове поняття, що згідно з ним усі чорні кішки – це відьми-перевертні. Не то щоб вона колись серйозно в це вірила; я згадав тут цей факт не для чого іншого, а просто так, що він саме зійшов на пам’ять.

 Плутон – так називався кіт – був мій улюбленець і нерозлучний товариш. Я сам годував його, а він невідступно ходив за мною скрізь по цілому домі. Мені навіть нелегко було його вдержати, щоб він і по вулицях не бродив за мною.

Наша приязнь тривала отак кільки років; але протягом цього часу мій загальний темперамент та вдача – силою Зловорожої Неповздержливости – зазнали (сором признатися!) корінної зміни на гірше. День відо дня я ставав нравніший, дразливіший, глухий до того, що почувають інші. Я дозволяв собі грубо говорити з дружиною. Я дійшов нарешті до того, що учиняв над нею всякі насильства. Мої улюблені звірі, звичайно, також відчули зміну в моєму настрої. Я не тільки був занедбав, а ще й став із ними погано поводитись. А проте, з Плутоном я досить іще рахувався, щоб утримуватись від кривди йому, як це робив без сорому із кролями, мавпою, навіть собакою, коли вони випадком чи з приязни десь нагоджались мені. Та моя недуга забирала дедалі більшу власть наді мною – бо яка ж недуга дорівнює Алкоголеві! – і кінець-кінцем навіть Плутон, що тепер уже став старий і через це трохи дрочливий – навіть Плутон почав на собі зазнавати наслідків мого лихого норову.

Однієї ночи, повернувши сильно п’яний додому з одного із моїх звичайних вертепів, я раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Коли я схопив його, він, злякавшись мого насильства, злегка вкусив мене в руку. Лютість демона вмить посіла мене. Моя іс[т]на душа мов би зразу втекла із тіла, і архидиявольська злісність, споєна джином, пройняла кожен фібр моєї істоти. Я добув із кешені складаний ніж, розкрив його, схопив нещасну тварину за горло і спокійно, розважно вирізав їй одне око з орбіти! Я червонію, горю, я весь стенаюсь від сорому, описуючи це несвітське звірство.

На ранок, опам’ятавшись – виспавши чад ночішньої гулянки – я відчув почасти каяття за вчинений злочин, але це було, в кращому разі, почуття слабе і непевне, а самої душі воно не торкнулось. Я знов пустився в розгул і скоро втопив у вині всяку пам’ять про свій учинок.

Тим часом кіт поволі одужував. Правда, орбіта без ока являла собою жахливе видовище, але він, здавалось, уже не страждав. Він бродив, як звичайно, по домі; проте, як і можна було сподіватися, коли я наближався, він тікав од мене, вкрай переляканий. Мені ще лишалося стільки мого давнього серця, що зразу мені було гірко побачити цю очевидну нехіть від тварини, яка мене колись так любила. Але це почуття замінилося скоро на злість. І тут, мов би на остаточну і непоправну мою погубу, явився дух cуперечности. Філософія на нього не вважає. Але як я не більше певний існування моєї душі, як того, що це є один із первісних імпульсів людського серця ― одна з основних невідлучних здольностей чи почуваннів, що направляють собою характер Людини. Хто не спостерігав за собою сто раз, що він іде на лихий чи безглуздий учинок не через що, а тільки з тієї причини, що не повинен цього робити? Чи не маємо ми постійного потягу, всупереч нашому здоровому глуздові порушувати те, що є Законом, тільки через те, що розуміємо його як закон? Оцей-то, кажу, дух суперечности довершив мій упадок. Це була незбагненна хіть душі самій собі завдавати терпіння – насилувати свою власну природу – діяти лихе заради самого лиха, – це вона мене змушувала чинити далі і завершити кінець-кінцем ту кривду, яку я заподіяв безборонній тварині. Одного ранку, з холодним серцем я нав’язав їй на шию петлю і повісив її на гіляці; повісив, умиваючись слізьми, з найгіркішою мукою в серці; повісив її через те, що знав її приязнь до мене, через те, що не бачив за нею жодного приводу для такого насильства; повісив її через те, що вважав це за гріх ― смертний гріх, що загрожував постановити мою несмертельну душу, коли це можливо, поза безмірною милостю Всеблагого, Всегрізного Єства.

Вночі того дня, коли сталось це люте діло, мене збудив зі сну крик на пожежу. Завіси мого ліжка були в огні. Весь дім палав. Моя жінка, служник і я сам заледве вирятувались із полум’я. Руїна зайшла цілковита. Все моє добро пішло з димом, і відтоді я віддався у власть одчаєві.

Я не настільки слабкий, щоб шукати звязків залежности між цим нещастям та моїм нелюдським учинком. Але я описую шерег фактів і хочу не пропустити в ньому жодного звена, хай і незначного. На завтра після пожежі я одвідав пожарище. Стіни, за одним винятком, упали. Цей виняток становила частина стіни, не так дуже широкої, що припадала на середину дому, там, де до неї прилягало узголов’я мого ліжка. Тинк на стіні мало піддався тут силі огню – цей факт я пояснював тим, що його недавно покладено. Перед цією стіною товпилася густа юрба, і багато людей немов роздивлялися з надзвичайною пильністю й зацікавленням на невеличку її частину. Слова «чудно!», «дивно!» та інші подібні вислови збудили в мені цікавість. Я підійшов і побачив мовби виліплену барельєфом на білій поверхні постать гігантського кота. Подібність була справді таки чудесна. На шиї йому був мотуз.

Зразу, коли я вздрів цю примару – бо я негоден вважати її за щось інше – страх і подив мої були надмірні. [Та згодом на допомогу прийшла логіка.] Я пам’ятав, що повісив кота в садку побіля дому. Коли дім зайнявся і сталась тривога, садок одразу наповнився юрбою, і хтось мусив одрізати цю звірину з дерева та кинути нею через розчинене вікно до моєї кімнати. Це, мабуть, зроблене, щоб мене збудити. Інші стіни, упавши, затиснули жертву моєї жорстокости в свіжо накладений тинк; сполучення вапна, вогню та амоніяку і довершило подобу, як я її бачив.

 Дарма, що я таким способом легко собі пояснив – розсудкові, коли не сумлінню, – щойно описаний надзвичайний факт; не минулось без того, що він таки справив на мою уяву глибоке вражіння. Місяцями не міг я укритися від привиддя цього кота, і за цей час до мене вернувся був слабий знак того, що видавалося, але не було каяттям. Я зайшов так далеко, що шкодував над утратою цієї тварини і виглядав по лихих вертепах, куди призвичаївсь тепер учащати, іншого звіря такої породи й по змозі похожого на Плутона, щоб узяти на його місце.

Однієї ночі, коли я сидів приголомшений алкоголем в одному архигидкому вертепі, мою увагу раптом привернув до себе якийсь чорний предмет, нагорі однієї із величезних кухов джину та рому, що являли собою головну обстанову кімнати. Я вдивлявся туди упірно десь кільки хвилин, і що мене тепер здивувало ― що я не бачив цього предмета доти. Я підійшов і торкнувся рукою. Це був чорний кіт – дуже великий кіт – достоту такий завбільшки, як Плутон, і цілковито до нього подібний, з одним винятком. Плутон не мав білої шерсті ніде на всім тілі; а в цього кота була велика, але невиразна біла пляма, що покривала йому мало не цілі перса.

Коли я доторкнувсь до нього, він миттю встав, голосно заворкотів, потерся об мою руку і взагалі виглядав порадуваним моєю увагою. Отже, це була саме така тварина, як я шукав. Я зразу сказав був шинкареві продати мені кота, але той не претендував на нього – зовсім не знав його – зроду перед тим його не бачив.

Я іще попестував кота, а коли зібрався додому, він виявив ніби охоту йти зі мною. Я це дозволив йому, час від часу дорогою спиняючись та гладячи його. Дійшовши мого дому, він зразу в нім освоївся і незабаром зробився великим улюбленцем моєї дружини.

Щодо мене, я скоро відчув, що в мені повстає нехіть до нього. Це було щось противне тому, що я передбачав, але ж – не знаю, як і чому – його видима приязнь до мене скоріш докучала й разила мені. Ступнево ці почуття докуки й відрази виросли в гарячу ненависть. Я уникав цієї звірини: певне, почуття сорому та пам’ять про мій давніший жорстокий учинок не дозволяли мені фізично її скривдити. Протягом кількох тижнів я ні разу не вдарив її, не вчинив ніякого іншого насильства, але помалу – дуже помалу – я дійшов того, що дивився на неї з невимовною огидою і мовчки тікав від її нелюбої присутности, мов від дихання чуми.

Що, безперечно, підсилило мою ненависть до животини, так це моє відкриття вранці, привівши його додому, що він, як Плутон, не мав одного ока. Навпаки, цей факт ще додав йому повабу в очах моєї дружини: їй, як я вже казав, в вищій мірі була властива та гуманність чуття, що колись була і моєю характерною рисою, [джерелом багатьох простих та чистих радощів].

Та що більше зростала моя відраза до цього кота, то, здавалось, міцніла його приязнь до мене. Він ходив за мною слід у слід з такою упертістю, що нелегко її з’ясувати читачеві. Де б я не сів, він розляжеться було під стільцем або ж вискочить мені на коліна, в’язнучи до мене з своїм огидним милуванням. Коли я вставав іти, воно опинялось мені між ногами і таким способом замалим не валило мене додолу або ж, чіпляючись своїми довгими й гострими пазурями за одежу, видиралось мені таким робом на груди. Під таку пору мені кортіло знищити його одним ударом, та я таки стримувався від цього, почасти з пам’яти про мій давніший злочин, але найбільше – хай уже зразу признаюся – з абсолютного жаху перед цією твариною.

Це не був певне жах перед фізичним злом – а одначе, я затрудняюся визначити його якось інакше. Мені майже сором признати – так, навіть у цій камері смертника мені майже сором признати ― що жах і боясть перед цією твариною зміцніли в мені від однієї химери – найчистішої химери, яку тільки можна собі уявити. Дружина не раз звертала мою увагу на характер згадуваного уже знаку білої шерсти, що становив єдину видиму одміну між цією дивною звіриною та тією, що я був убив. Читач пригадає, що цей знак, хоч і великий, був зразу дуже невиразний, але ступнево – ступнями майже неслідними, так що розсудок мій довго силувався відкинути це, як фантазію – він набрав нарешті чіткої виразности обрису. Це став тепер образ речи, що її я жахаюсь назвати – що за неї я над усе ненавидів і боявсь, і хотів би позбутись цієї страшної істоти, коли б тільки смів, – це був тепер, кажу, образ огидної – примарно-жахної речи – образ шибениці! ― О понуре, грізне знаряддя жаху і злочину – конання і смерти!

І направду тепер я був нещасний – поза межами суто людського нещастя. Безтямний звір, що такого ж я зневажливо знищив, безтямний звір завдавав мені – мені, людині, сотвореній на подобу Вищої істоти – таких незносних терпінь! Боже! ні дні мої, ані ночі не благословлялись тепер спокоєм! Удень це створіння не лишало мене в самоті й на мить; а вночі я схоплювався що-години, пробуджуючись від невимовно жахливих снів, щоб відчути чиєсь гаряче дихання на своїм лиці, чиюсь страшенну вагу – цього втіленого Кошмару я негоден був з себе скинути – що навік мені налягла на серце!

Під гнітом таких тортур заник у мені всякий залишок доброго. Лихі гадки стали єдиним мені товариством – найчорніші, без міри лихі гадки. Химерність мого звичайного настрою виросла в ненависть до всього світу, до всього людського роду; і для частих моїх, раптових і непогамовних, вибухів лютости, що на їх волю я сліпо тепер віддався, моя безодмовна дружина – нещасна – стала найзвичайнішою, найпокірнішою жертвою.

Одного дня ми пішли удвох за якимсь господарським ділом до льоху, під тим старим будинком, де через нашу бідність мусили жити. Кіт пустився за мною по крутих сходах і заледве не скинув мене сторч головою униз, розлютивши цим до нестями. Замахнувши сокирою й забувши в гніві той дитинний страх, що доти спиняв мою руку, я намірився був на тварину; цей удар, звичайно, був би їй фатальним, коли б тільки впав, куди я націлив. Але його запинила рука моєї дружини. Розлютившись цією перешкодою, я зробивсь навісніший демона; враз увільнив я од неї свою руку і з маху загнав їй сокиру в череп. Вона, як стояла, так і впала мертва, без єдиного стогону.

Довершивши це потворне вбивство, я зразу й цілком розважно заходився ховати тіло. Я знав, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі без риску, що це помітять сусіди. Багато планів зійшло мені в мисль. Один час я був думав порізати труп на дріб’язок та знищити його вогнем. Далі рішив був викопати могилу в долівці льоху. То знов міркував укинути його до колодязя в дворі або ж запакувати звичайним способом у ящик, ніби крам який, та й покликати носильника, щоб забрав його з дому. Кінець-кінцем я натрапив на те, що видавалось мені слушнішим за всі інші наміри: я рішив замурувати тіло в льоху, так як, кажуть, середньовічні манахи замуровували свої жертви.

Льох добре годивсь для такого діла. Стіни його помуровані були нещільно, і недавно їх покрито кругом новим тинком, а вогке повітря не дало йому затужавіти. До того ж, в одній із стін був виступ, ніби фальшивий камин, чи вогнище, заложений потім і подібний до інших стін. Я був певен, що мені легко буде тут повиймати цеглини, вложити туди труп і замурувати все, як було, так що ніяке око не змогло б там викрити чогось підозрілого.

 І в цих міркуваннях я не помиливсь. Я легко повибивав цеглини ломом і, ретельно приставивши тіло до внутрішньої стіни, підпер його в цьому становищі, а тоді без особливих труднощів знову зложив цілу споруду, як вона перше була. Добувши з усією можливою обережністю вапна з піском та шерсти, я виготовив тинк, що його не можна було одрізнити від старого, і вельми старанно перекрив ним нове мурування. [Скінчивши, я був задоволений, що все зробив як слід.] На стіні не було жодного знаку, що її зрушувано. Сміття з долівки я повизбирував до найменшого кусника. Побідно оглядівся я кругом і сказав сам до себе: «Отже тут, принаймні, праця моя не пішла таки дурно».

Дальшим кроком моїм було розшукати тварину, що призвела була до такого нещастя, бо тепер уже я твердо рішив її вбити. Був би я міг десь напасти її під цей час, доля її була б зовсім певна, але хитрий звір, наляканий силою мого скаженого вибуху, не хотів, видно, показатись мені в теперішнім моїм настрої. Неможлива річ описати чи уявити собі глибоке блаженне чуття полегкости, що ним сповнила мої груди відсутність цієї ненависної твари. Вона не приходила цілу ніч – і таким чином нарешті, хоч єдину ніч, відколи цей звір з’явився в домі, я спав здоровим, спокійним сном; а що ж, спав, навіть із тягарем убийства на душі!

 Другий і третій день минули, а мій мучитель все не приходив. Знову я дихав повними грудьми, як вільна людина. Страховище, налякавшись, утекло з мого дому зовсім! Я уже не побачу його! Я був щасливий без міри. Моє чорне діло мало мене тривожило. Мене допитувано, але я відповідав зовсім певне. Зроблено навіть трус, та, звичайно, нічого ніде не знайшли. Я вважав, що щаслива майбутність мені забезпечена.

 На четвертий день по убійстві зовсім несподівано до мене заявилася партія поліціянтів і знову взялися пильне трусити усе житло. Одначе, певний, що моєї криївки знайти не можна, я не відчув ніякого замішання. Урядовці попросили мене супроводити їх при розшукові. Вони не лишили невипробуваним ні єдиного куточка, ні єдиної шпари. Нарешті, втретє уже чи вчетверте, вони спустились до льоху. Я і м’язом одним не здригнув. Серце мені билось так спокійно, як у людини, що спить сном невинности. Я походжав по льоху із кінця в кінець; я зложив собі руки на грудях і безпечне туди-сюди тинявся. Поліція зробила все, що можна, і збиралася вже відходити. Захват серця мого був занадто буйний, щоб я міг його затамувати. Мені аж пекло сказати їм хоч би єдине слівце, появити своє торжество, подвійно зміцнити їхню певність, що я не винен.

 ― «Джентлмени, ― вимовив я нарешті, коли вони зіходили вгору, ― я без міри тішуся тим, що мені пощастило розвіяти ваші підозріння. Зичу вам усім доброго здоров’я і трошечки більше привітности. Сказать до речи, знаєте, це ― дуже добра будівля». (В шаленім жаданні сказати щось розвязне, я заледве тямив, що мені вимовляється.) «Зважуся навіть сказати, що це надзвичайно добра будівля. Ці стіни, – ви вже йдете, джентлмени? – ці стіни покладено на диво солідно!» – і тут, весь охоплений скаженим зухвальством, я тяжко вдарив палицею, що її тримав у руці, в самий той відділ муровання, де стояв труп подруги мого серця.

 Хай захистить і визволить мене Бог із пазурів архиврага! Заледве завмерла луна від мого удару, аж тут відгукнувся мені голос з могили! – Це був спершу глухий, переривний крик, мов пхикання дитини, потім він хутко розрісся у довгий, гучний і протяжний зойк, потворний, нелюдський до краю – наче вило щось – наче лементувало в торжестві; такий лемент міг би знятися тільки з аду, з горлянок загублених грішників ув агонії, та демонів, що тріумфують в самій загибелі.

 Про мої власні думки безумство було б казати. Зомліваючи, я схиливсь на противну стіну. Одну мить іще люди на сходах не рушилися в крайньому жахові й боясті. Ще мить – і десяток здорових рук працював над стіною. Вона упала цілком. Труп, уже сильно зогнилий, укритий прикипілою кров’ю, стояв випростаний перед очима глядачів. На голові його з червоним роззявленим ротом і єдиним вогненним оком сиділа мерзенна твар, що її лукавство призвело мене на убийство, що її викажчицький голос віддав мене в руки Ката. Я замурував це страховище в могилу!

______________________________

Примітка

Новелу Едґара Аллана По «Чорний кіт» уперше було опубліковано 19 серпня 1843 р. в щотижневику “United States Saturday Post”. Тут твір представлено в українському перекладі Бориса Ткаченка з видання «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928. В даній публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.