Текст книги "Казки по телефону"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Карусель у Чезенатіко

У Чезенатіко, на березі моря, стояла карусель. Було на ній всього шість дерев'яних коників, та ще шість блякло-червоних джипів – для тих, кому до вподоби сучасна техніка. Карусель ту крутив власними руками один чоловік. Був він високого зросту, смаглявий і такий змарнілий, наче їв раз через два дні на третій. Одне слово, хоч карусель була звичайнісінька, дітвора її дуже любила й раз по раз бігала дивитися на неї, мріючи колись досхочу поїздити.

– Чим вас та карусель привабила? З медом вона, чи що?^– питали мами. – Ходімо краще на дельфінів у каналі подивимось або зайдемо в кав'ярню, де крісла-гойдалки.

Та ба! Діти й слухати про те не хотіли: їм кортіло на карусель. Якось увечері один старий синьйор повів туди свого онука. Посадив він його в джип, а сам виліз на дерев'яного коника. Сидіти йому було незручно, бо довгими ногами мало не діставав землі, та він весело всміхався. Тільки карусель закрутилась – і старий синьйор умить шугонув на висоту хмарочоса, коник його помчав стрілою все вище й вище – за хмари. Зиркнув старий і побачив усю Романью [2], потім усю Італію, а тоді й цілу земну кулю, що меншала й меншала під копитами коника. За мить стало видно, що вона крутиться, як і карусель, а континенти й океани вимальовувалися, мов на географічній карті.

«Куди ж це ми летимо?» – запитав себе старий синьйор.

У цю хвилину повз нього промчав онучок за кермом збляклого червоного джипу, що обернувся в космічну ракету. А за ним вервечкою линули інші діти, спокійно і впевнено кружляючи по орбіті, мов штучні супутники.

Чоловік, що правив каруселлю, десь зник. Було тільки чути пластинку. Карусель крутиться, поки пластинка грає.

«Тут, щось не те, – подумав старий синьйор. – Цей чоловік, напевне, чаклун. Ми так швидко обертаємося навколо Землі, що поб'ємо рекорд Гагаріна».

Тим часом космічний караван пролітав над Тихим океаном, помережаним острівцями, над Австралією, де вистрибували кенгуру, над південним полюсом, де, напиндючившись, стояли мільйони пінгвінів. Та не було часу їх рахувати, бо внизу показалися американські індіанці із смолоскипами, потім хмарочоси Нью-Йорка, і нарешті єдиний хмарочос Чезенатіко. Пластинка скінчилася. Старий синьйор збентежено оглянувся: він знову сидів на старій каруселі біля Адріатичного моря, а смаглявий, змарнілий чоловічок гальмував. Старий синьйор заточуючись став на землю.

– Послухайте, – звернувся він до чоловічка. Та той не мав часу слухати старого синьйора, бо на джипах і на каруселі вже сиділи інші діти. Карусель вирушала в нову кругосвітню подорож.

– Скажіть-но мені... – сердито повторив старий синьйор.

Чоловічок навіть не глянув на нього. Він крутив карусель. Щасливі пасажири шукали поглядом своїх батьків, які юрмились колом і підбадьорливо. всміхалися. Невже ця кумедна машина, що крутиться під звуки гидкої музики, насправді чарівна карусель?

«Хай йому абищо, – подумав старий синьйор, – краще вже буду мовчати про цю пригоду, а то люди скажуть: «Чого йому було сідати на ту карусель? Хіба він не знає, що на ній голова паморочиться?»

На пляжі в Остії

За кілька кілометрів од Рима простягся остійський пляж. Влітку туди приїздять сотні тисяч римлян, і на пляжі ніде яблуку впасти. Ледь запізнишся, і вже ніде застромити парасолю.

Одного разу на пляжі в Остії з'явився дивний синьйор, що більше скидався на чаклуна, ніж на просту людину. Бо, прибувши на пляж останнім і не знайшовши вільного місця, він розкрив парасольку, крутнув щось у ручці – парасоля знялася вгору, пролетіла над тисячами парасольок і зупинилася над берегом моря, на висоті двох чи трьох метрів над землею. Синьйор-чаклун розклав свій шезлонг, що теж повис над землею, простягся під парасолею, вийняв з кишені книжку та й ну собі читати, вдихаючи морське повітря, гірке від солі та йоду.

Спочатку люди нічого не помітили. Деякі сиділи під своїми парасолями й намагалися розгледіти крізь натовп хоч маленький клаптик моря, інші розв'язували кросворди, а тому ніхто й не дивився вгору. Та раптом одна синьйора почула, як щось упало їй на парасольку. Вона гадала, що це діти м'яча кинули, й хотіла на них нагримати. Озирнулась навкруги, глянула вгору, аж над нею синьйор-чаклун висить. Подивився він униз та й каже:

– Пробачте, синьйоро, то моя книжка впала. Будьте ласкаві, підкиньте її вгору.

Синьйора від несподіванки аж на пісок повалилася. Лежить і не може підвестися – була вона дуже гладка й опасиста. Підбігли до неї родичі, хочуть її підвести, а вона мовчки догори, на висячу парасольку, показує.

– Будь ласка, підкиньте мені книжку, – повторив синьйор-чаклун.

– Хіба ви не бачите, що налякали нашу тітку?

– Пробачте, я ненавмисно.

– Злазьте звідти, сидіти там заборонено.

– Внизу нема місця, і я вмостився тут. Адже квиток у мене є.

Тим часом усі люди на пляжі вгледіли дивного синьйора й показували на нього пальцями.

– Дивіться, дивіться, – казали вони, – у нього реактивна парасоля!

– Гей, Гагаріне! – гукали йому. – Візьми й мене до себе!

Якийсь хлопчина підкинув книжку, синьйор уловив її, нервово погортав, знайшов потрібну сторінку і взявся читати, пихкаючи сигаретою. Невдовзі йому дали спокій. Тільки діти іноді поглядали вгору, а найхоробріші вигукували:

– Синьйоре, синьйоре!

– Чого вам?

– Навчіть і нас лежати в повітрі!

Але синьйор на відповідь тільки кректав. Коли настав вечір, парасоля тихенько засвистіла й полинула назад понад пляжем. Синьйор-чаклун приземлився на сусідній вулиці, сів на свого мотоцикла й поїхав собі додому. Ніхто не знає, хто він такий і де купив ту парасолю.

Історія королівства Ненажеранії

У далекій стародавній країні Ненажеранії, що на сході межує з герцогством Випиванія, першим королював Ненажера Всетравний, прозваний так через те, що, виївши макарони, уминав тарілку і чудово все перетравлював.

Замінив його потім на троні Ненажера Другий, на прізвисько Три Ложки. Прозвали його так через те, що він їв суп зразу трьома ложками: дві ложки тримав власноручно, а третю підносила Королівна, і горе їй, якщо ложка була порожня!

Опісля на троні Ненажеранії, що височів перед столом, заставленим і вдень і вночі розмаїтими стравами, сиділи: Ненажера Третій, прозваний Закускою; Ненажера Четвертий, на прізвисько Котлета по-парміджанськи; Ненажера П'ятий, Голодний; Ненажера Шостий, Індикожер; Ненажера Сьомий, прозваний «А ще що?», який прославився тим, що з'їв корону з кутого заліза; Ненажера Восьмий, Суха Скоринка, – цей, не знайшовши нічого на столі, проковтнув скатертину; Ненажера Дев'ятий, на прізвисько Сталева Щелепа, з'їв трон разом з подушечками.

Так перестала існувати королівська династія.

Аліса пірнає в море

Одного разу Аліса Падальниця пішла до моря купатися, їй так сподобалось купання, що не хотіла з води вилазити.

– Алісо, годі, йди на берег, – гукала її мама.

– Зараз, мамо, – відповідала Аліса, а сама думала:

«Буду в воді, поки не виростуть у мене плавці і я не стану рибою».

Лягаючи увечері спати, Аліса дивилася в дзеркало: чи не виросли плавці або хоч срібна луска. Та на тілі в неї поблискували самі піщинки, – коли вона не милася під душем після морської купелі.

Одного ранку вийшла Аліса раніше ніж звичайно на пляж і стріла хлопця, який збирав морських їжаків і черепашки. Він був з рибальської родини і добре знався на тому, що і як у морі діється.

– Ти часом не знаєш, як стати рибою? – запитала його Аліса.

– Зараз тобі покажу, – відповів хлопець. г Поклав він на камінь, що виступав з води, хустину з морськими їжачками й пірнув на дно. Минає хвилина дві, а хлопця немає. Аж гульк – виринув на поверхню дельфін і ну грати між хвиль, здіймаючи бризки. Він навіть шаснув під ногами Аліси, та вона анітрішечки не злякалася.

Потім дельфін махнув хвостом і зник у глибині морській, а звідтіля виплив,, усміхаючись, хлопець.

– Бачиш, як це легко робиться?

– Бачу, але не вмію.

– Спробуй.

Алісі дуже хотілося стати морською зіркою, вона пірнула в море і попала в розкриту черепашку. Черепашка тут же стулила свої половинки, й Аліса потрапила в полон.

«Ой лишенько, що ж тепер буде?» – подумала дівчинка.

Навкруги панували тиша й спокій. От би лишитися тут навіки-віків, жити в глибинах моря, як колись сирени. Аліса зітхнула. Згадала маму. Вона, мабуть, думає, що Аліса ще спить. Згадала тата. Сьогодні субота, і ввечері тато має приїхати з міста.

– Шкода мені їх кидати. Вони мене так люблять. Цього разу я повернуся на суходіл.

Упираючись руками й ногами, Аліса прочинила стулки, вистрибнула назовні й виринула з води. Хлопчика вже не було на березі. Про свою пригоду Аліса не розповіла нікому.

Молодий рак

Один молодий рак так собі думав: «Чому всі мої родичі пересуваються задом уперед? Я хочу навчитися плавати вперед головою, як жаби, і, присягаюся своїм хвостом, таки навчусь».

Отож почав він нишком вправлятися між камінням рідного струмка.

Спочатку ці вправи дуже його втомлювали: то вдариться, то панцир розіб'є або клешнею на клешню наступить. Час минав, і поступово справи пішли на краще, бо хто мусить, той і камінь вкусить.

Бачить рак, що вже навчився, завітав до своїх та й каже:

– Подивіться, як я вмію, – і гордо поплив головою вперед.

– Ой синочку мій, – заголосила мати, – чи ти з глузду з'їхав? Схаменися, плавай так, як твої рідні брати.

А брати тільки дивляться на нього глузливо та посміхаються. Батько, той споважнів, – помовчав хвилинку, а тоді каже:

– Годі, сину, блазнювати. Хочеш бути з нами, плавай, як усі раки. А хочеш робити по-своєму, – то рівчак великий, – іди собі геть і не вертайся.

Хоробрий рак любив свою рідню, та вирішив твердо своє обстоювати. Тож обняв він матір, попрощався з батьком та братами і помандрував у світ.

Побачили його жаби, що біля латаття теревені правили.

– Світ перевертається догори ногами, – мовила одна жаба, – погляньте-но на цього рака. Хіба не моя правда?

– Ані себе, ані інших не поважає, – сказала друга.

– Біда з такими, та й годі, – докинула третя.

А рак і далі ні на кого не зважав, таки робив по-своєму. Одного разу чує він: хтось його гукає. Дивиться – аж то старий рачисько, сидить сумний на самотині біля каменя.

– Здорові були, – привітався молодий рак.

Старий рачисько довго на нього дивився, а тоді й каже:

– Що це за дур тебе взяв? Замолоду я також мріяв навчити раків ходити головою вперед. А бачиш, що з того вийшло: живу сам-один, усі мене цураються і радше відкусять собі язика, ніж зі мною заговорять. Послухай моєї поради: осядься й роби, як усі, колись мені подякуєш.

Молодий рак промовчав, а сам подумав: «Ні, правда таки на моєму боці».

Чемно попрощавшись із старим самітником, він гордо пішов своєю дорогою.

Чи далеко він зайде? Чи пощастить йому? Чи подолає кривду? Цього ми ще не знаємо, бо він і досі прямує вперед, ані на крихту не втративши відваги й рішучості. Побажаймо ж йому щиро: щасливої дороги!

Чародійна палиця

Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений^ дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:

– Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.

І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця, – звичайнісінька дерев'яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев'я сів на неї верхи, аж зирк – палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір'ям.

Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви – закарлючена ручка.

– Ще раз спробую, – вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись.

Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір'я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не злякався і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.

«Це, напевне, чародійна палиця», – сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір'я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.

Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір'я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.

І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.

Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.

– Подобається тобі палиця? – усміхаючись, запитав дідусь.

Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:

– Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.

І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.

Старі Прислів'я

– Якщо сірий, – повчало Старе Прислів'я, – то вовк.

– А я кіт, – сказав сірий кіт, переходячи вулицю.

– Не може того бути: Старі Прислів'я завжди правду кажуть.

– А я таки кіт, – повторив кіт.

З гіркої досади Старе Прислів'я впало з даху й зламало собі ногу.

А інше Старе Прислів'я пішло дивитися на футбольний матч і, покликавши одного гравця, шепнуло йому на вухо:

– Хто робить сам – робить за трьох.

Футболіст забрав м'яча й почав ганяти його полем, нікому не передаючи. Але глядачам стало страшенно нудно, бо гра припинилася. Тому футболіст віддав м'яча товаришеві й почав грати в гурті, а Старе Прислів'я з прикрості захворіло. І довелось вирізати йому гланди.

Одного разу зустрілися три Старі Прислів'я і, ледве розтуливши роти, посварилися:

– Добрий початок – половина роботи, – мовило перше.

– Е ні, – заперечило друге, – найкраще – золота середина.

– Нічого ви не тямите, – заявило третє. – Кінець діло хвалить.

І почали вони битися, аж чуби тріщали. Ще й досі не вгамувалися.

Якось одному Старому Прислів'ю закортіло скуштувати груш. Сіло воно під грушкою і міркує: «Стигла груша сама падає».

Довго воно сиділо, а груша висить собі. І висіла, аж доки згнила зовсім, а тоді впала на голову Старому Прислів'ю і розплющилася. А Старе Прислів'я зі злості пішло на пенсію.

Смерть короля

Якось помирав один король. Лежить він і з відчаю сам до себе промовляє:

– Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?

А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.

– Гаразд, порятую тебе від смерті, – сказав він. – Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.

Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.

Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.

– Отак ти всіх повідпускаєш, – сказав йому король. – Давай хоч одного випробуємо.

– Не буде з них пуття, шкода праці, – твердив своє ворожбит.

Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:

– Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!

І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.

– Отакої! – образився король. – Та ми ж нітрохи не схожі.

– А на мою думку, – сказав ворожбит, – смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.

Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скіпетр і того ж таки вечора помер.

Хвалькувата миша

Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах.

– Які ж бо ви невігласи, – казала миша своїм сумирним родичам. – Мабуть, і читати не вмієте.

– Куди нам до тебе рівнятися, – зітхали сестри.

– От чи їли ви коли-небудь кота?

– Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.

– Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.

– А чим від них тхнуло?

– Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота – то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?

– Крий Боже!

– Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.

– А чим він пахнув?

– Папером. А носорога ви коли-небудь їли?

– Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?

– Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?

В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:

– То це ти котів їси?

– Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...

– Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.

– Інколи, та й то з навчальною метою.

– Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.

На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.

Невидимий Тоніно

Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.

– Ах, – казав він собі, – якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:

– Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.

Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?

На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.

Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.

– Що за химера! – вигукнула вона. – На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.

А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.

Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.

Чоловік обурився:

– Я – злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!

– А я й не хочу знати, – відповіла продавщиця.

– Як ви смієте ображати мого діда!

І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього,, наче він був із скла.

Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.

– Я тут, мамо! – вигукнув Тоніно.

Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.

– Осьдечки я, тату! – вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:

– Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?

– Я тут, я тут! Мамо, тату! – гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.

Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?

– Не хочу я більше бути невидимим, – сказав розпачливо Тоніно. – Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!

Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.

– Чого це ти плачеш? – питає його дідусь.

– Хіба ви мене бачите? – здивувався Тоніно.

– Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.

– А я вас не бачив.

– Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп’я та звертають увагу на самотнього старого пенсіонера?/ Я для вас однаково, що невидима людина.

– Тоніно! – гукнула з балкона мама.

– Мамо, ти мене бачиш?

– Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.

– Зараз іду, мамо, – радісно вигукнув Тоніно.

– А ти не боїшся прочухана? – спитав, усміхаючись, дідусь.

Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.

– Ви мене врятували, – сказав він дідусеві.

– Бувай здоров, – відповів дідусь.