Текст книги "Казки по телефону"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Джанні Родарі

КАЗКИ ПО ТЕЛЕФОНУ

З італійської переклав Іван Дзюб.

Жив собі у Варезе чоловік на ім'я Б'янкі. Служив він комівояжером – торгував ліками – і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:

– Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.

Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев'ятій синьйор Б'янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б'янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б'янкі розмовляв по телефону. Воно й правда – казки були такі цікаві. От і ви послухайте!

Мисливець-невдаха

– Джузеппе, візьми-но рушницю та йди на лови, – якось уранці сказала одна жінка синові. – Завтра твоя сестра виходить заміж, буде весілля, й годилося б наварити поленти [1] із заячиною.

Джузеппе взяв рушницю й вирушив на лови. Іде він, іде, аж гульк – з-під живоплоту зайчиха. Вистрибнула й гайда в поле. Націлився Джузеппе, натиснув на гашетку.

Та рушниця вигукнула людським голосом «бах!» – і куля впала на землю.

Джузеппе підняв кулю і здивовано її оглянув. Потім пильно придивився до рушниці: наче рушниця як рушниця, така самісінька, як завжди, тільки й того, що, замість стрельнути, вона дзвінко, весело мовила «бах!». Джузеппе навіть у дуло заглянув. Може, там хтось заховався? Але ж ні, дуло було порожнісіньке.

«Мама з сестрою сподіваються заячини...» – згадав Джузеппе.

Аж гульк! Знову біжить зайчиха, – тепер уже в білій фаті та у вінку з апельсинового цвіту. Сором'язливо опустивши очі, вона минула хлопця й подріботіла далі.

– Чи ти ба, – сказав сам до себе Джузеппе, – зайчиха теж виходить заміж. Нічого не вдієш, братику, доведеться застрелити фазана.

Пішов Джузеппе лісом далі. Бачить, на стежці фазан походжає, так сміливо, наче в перший день ловів, коли фазани ще не знають, що таке рушниця. Джузеппе націлився, натиснув гашетку, та рушниця тільки вигукнула двічі «бах! бах!», геть-чисто як це роблять хлопчаки, стріляючи з дерев'яної рушниці. Куля впала на землю й налякала червоних мурашок, що кинулись шукати захисту під сосною.

– Ну гаразд, – сказав Джузеппе, вже трохи розсердившись. – Хай навіть я прийду з порожньою торбою, все одно мама зрадіє.

Фазан, що, почувши оте «бах! бах!», шугнув був у гущавину, тепер знову з'явився на стежці. За ним рядочком дріботіли пташенята, кумедні-прекумедні, а позаду трюхикала їхня мама, горда й задоволена, наче їй дали першу премію.

– Іч, яка рада! – буркнув Джузеппе. – Ти, очевидно, вже давно повінчалась. А кого ж я стрілятиму?

Джузеппе уважно перезарядив рушницю й озирнувся. Навкруги не було ні душі. Тільки дрізд сидів на гілочці та свистів, ніби промовляючи: застрель мене, застрель мене.

І Джузеппе вистрілив. Але рушниця тільки вигукнула «бам!», зовсім так, як це роблять хлопчаки, коли читають пригодницьку книжку. А потім наче хтось засміявся. Дрізд засвистав ще веселіше, ніби хотів сказати:

– І цілився, і стріляв, а сам облизня спіймав.

– Я цього сподівався, – мовив Джузеппе. – Мабуть, сьогодні рушниці застрайкували.

– Ну як, Джузеппе, добрі були лови? – запитала мама, коли Джузеппе вернувся додому.

– Авжеж, мамо. Впіймав я три добрих облизні. Тільки хтозна, чи смакуватимуть вони з полентою.

Палац із морозива

Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.

Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

– Хутчіш сюди! – гукав поліцай. – Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

– Дайте мені крісло! – благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. – Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.

Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:

– Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.

Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає

Раз у Гавірате жила собі молодиця, яка з ранку до вечора тільки те й робила, що рахувала, хто скільки разів чхнув, і розказувала про те своїм подругам.

– Аптекар чхнув аж сім разів, – розповідала молодиця.

– Та невже?

– Нехай мене лиха година поб'є, якщо брешу. Він чхав перед самісіньким обідом, за п'ять хвилин до дванадцятої.

Галу-балу – і нарешті добалакалися до того, що начебто аптекар доливає води в рицину.

– А священик чхнув аж чотирнадцять разів, – розповідала молодиця, зашарівшись від запалу.

– А ти, бува, не помилилася?

– Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.

– Ой лишенько, що ж воно буде?

Галу-балу – і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.

Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.

– Хоч би раз чхнув, – сказала молодиця. – Тут щось та є.

– Напевно є, – підтакнули подруги.

Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.

– Апчхи! – чхнула молодиця.

– Апчхи! Апчхи! – зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..

– Найбільше разів чхнула я, – заявила молодиця.

– Ні, ми більше, – заперечили подруги.

І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.

Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.

Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:

– Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.

Країна, в якій нема нічого гострого

Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.

– Оце-то диво! – мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.

– Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?

– Вибачте, я забув.

– В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, – сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:

– Покажіть, будь ласка, свою шаблю.

– З охотою, – відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.

– Та що ж це за країна? – запитав Джованніно.

– Країна, в якій нема нічого гострого, – відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.

– Як же ви живете без цвяхів?

– Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.

Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.

– Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.

– У нас такий звичай, – чемно пояснив поліцейський, – повний штраф – чотири ляпаси, половина штрафу – два ляпаси.

– Кому? Поліції?

– Поліції.

– Та це несправедливо, це жахливо!

– Атож, несправедливо й жахливо, – мовив поліцейський. – Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує – всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.

– Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.

– Якщо так, – мовив поліцейський, – то я повинен випровадити вас за межі країни.

І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.

Масляні чоловічки

Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон – для розмови з господарем.

– Алло!

– Алло!

– Хто це?

– Я – король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?

– їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?

– Лише взимку, в крижаному автомобілі.

– А що, коли б на той час пригріло сонце?

– Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.

– Гм, – промимрив Джованніно і подався в іншу країну.

Аліса Падальниця

А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.

Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:

– Алісо! Де ти?

– Я тут, дідусю!

– Де «тут»?

– У будильнику.

Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.

Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:

– Алісо, де ти? Алісо!

– Я тут, дідусю!

– Де «тут»?

– Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді...

Їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.

– Стривай, зараз я тебе витягну.

Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.

А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.

– Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, – бідкалась злякана бабуся.

– Алісо, де ти? Алісо!

Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.

«Ось почнуть готувати вечерю, – міркувала Аліса, – тоді вже відсунуть шухляду».

Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.

– Ось як ви її пильнуєте!

– Наші діти не залізали в крани, – заперечували дід з бабою, – за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.

Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!

Гуп! Гуп! Гуп! – кликала на допомогу Аліса.

– Стривайте, – сказав тато, – хтось стукає.

Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витягли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.

Шоколадна дорога

Одного разу троє братів з Барлетти подалися в мандри. Йшли вони, йшли та й натрапили на гладісіньку коричневу дорогу.

– Що воно таке? – запитав перший.

– Це не дерево, – сказав другий.

– Це не вугілля, – сказав третій.

Щоб дізнатись, з чого та дорога, всі троє стали навколішки й лизнули її. Аж виявилося, що то шоколад! Дорога була з шоколаду! Почали вони його їсти. Настав вечір, а брати все їдять та їдять шоколадну дорогу, аж поки залишився тільки маленький клаптик. Не стало ні шоколаду, ні дороги.

– Що ж його робити?

На щастя, стрівся їм селянин, що вертався на возі з поля.

– Я одвезу вас додому, – мовив він.

І привіз їх у Барлетту, аж під самісіньку їхню хату. Злізли брати, дивляться, а віз увесь із печива. Не довго думаючи, взялися вони до воза, і через хвилину не лишилось ні коліс, ані голобель.

Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.

Хто вигадає більше чисел?

Нумо вигадувати числа.

– Нумо. Починаю я: .майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п'ять, майже шість.

– То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.

– А я вигадав таку таблицю множення:

три по одному – йди додому

три по два – он сова

три по три – носа втри

три по чотири – дзвоник до квартири

три по п'ять – землі п'ядь

три по шість – непроханий гість

три по сім – цукерки всім

три по вісім – джмелі в стрісі

три по дев'ять – качка й лебідь

три по десять – діток пестять

– Скільки коштують ці макарони?

– Два щиглі в лоб.

– Скільки звідси до Мілана?

– Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.

– Скільки важить одна сльозина?

– Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.

– Чи довга ця казка?

– Аж занадто.

Бріф, бруф, браф

Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.

– Бріф, браф, – мовив перший.

– Браф, броф, – відповів другий. І обидва зареготалися.

На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.

– От дурна дітвора, – сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:

– Яз вами не згоден.

– Невже ви зрозуміли, що вони говорять?

– Авжеж, зрозумів. Перший сказав: «Який сьогодні гарний день!», а другий відповів: «Завтра буде ще кращий».

Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:

– Мараскі, барабаскі, піпірімоскі, – сказав перший.

– Бруф, – відповів другий. І обидва зареготалися.

– Невже ви й це зрозуміли? – сердито вигукнула стара синьйора.

– Авжеж, зрозумів, – відповів, усміхаючись, старий синьйор. – Перший сказав: «Як добре жити на світі!», а другий відповів: «Який гарний світ!»

– Невже таки світ гарний? – допитувалася Синьйора.

– Бріф, бруф, браф, – відповів старий синьйор.

Як один перукар купив місто Стокгольм

На торгу в Гавірате можна купити все що завгодно. Спритніших крамарів деінде годі й шукати.

Якось у п'ятницю прийшов на торг один чоловік і почав продавати дивовижний товар: гору Монблан, Індійський океан і моря на Місяці. І був він такий спритний на язик, що за годину увесь той товар спродав, лишилося тільки місто Стокгольм.

Одному перукареві закортіло те місто придбати. Замість плати він підстриг крамаря, намастив йому волосся й одержав свідоцтво про купівлю, в якому було написано: «Власник міста Стокгольма». Перукар прибив те свідоцтво цвяшками на стіні між двох дзеркал і гордовито показував своїм відвідувачам, коли хто розпитував:

– Це шведське місто, і не просте, а столиця. Там проживає мільйон чоловік, і, звичайно, всі вони належать мені. Біля міста є і море, але я не знаю, хто його власник.

Перукар потрошку заощаджував гроші і торік подався до Швеції оглянути власні маєтності. Стокгольм йому страшно сподобався, та й шведи припали до серця своєю люб'язністю. Вони не розуміли аніскілечки, що він питав, а він – що вони йому відповідали.

– Я володар цього міста. Знаєте ви це чи ні? Вас про це повідомили?

Шведи всміхалися й потакували з чемності. Перукар потирав руки, радий-радісінький.

– Таке місто придбав за одну стрижку! Дешево воно мені обійшлося!

А насправді він переплатив. Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його.

Як Джованніно Ледачий мацав королівського носа

Одного разу Джованнінові Ледачому закортіло помацати королівського носа. Почав він до Рима збиратися. Друзі його відраджували, кажучи:

– Не їдь, Джованніно: це дуже небезпечно. Розгнівається король, то й носа власного позбудешся, і без голови залишишся.

Та Джованніно був упертий. Приготував валізку і сходив до священика, мера й маршала – щоб повправлятися. Він помацав їм носи так обережно й спритно, що ті навіть нічого й не помітили.

«Просте діло», – подумав Джованніно.

Поїхав він до сусіднього міста. Показали йому будинок губернатора, прокурора та судді, він відвідав цих титулованих осіб і помацав їхні носи. Можновладці були трохи вражені: чоловік наче й добре вихований, вміє розумну розмову підтримати, а робить таке неподобство. Прокурор навіть розгнівався і вигукнув:

– Чого це ви мене за носа хапаєте?

– Даруйте, – відповів Джованніно, – на ньому сиділа муха.

Почав прокурор по кімнаті роздивлятися. Хоч як пильно дивився, та ні мухи, ані комара не побачив. Джованніно тим часом поквапно вклонився й зник, мов у землю провалився, не забувши, однак, за собою двері причинити.

Був у нього окремий блокнот, де він занотовував усіх тих, у кого йому пощастило носа помацати. І були то все люди титуловані й поважні.

У Римі Джованніно перемацав стільки носів, що йому довелося купувати товстіший зошит. Адже там на кожній вулиці можна зустріти одну або й дві високородні особи, кількох віце-міністрів і десяток знаменитих секретарів. Що ж до прокурорів, то про них нема чого й казати: їх там більше, як жебраків. Отож носів було вдосталь, тільки руку простягай. Всі ті благородні особи вважали, що, мацаючи їхні носи, Джованніно засвідчує їм свою повагу, а дехто навіть заохочував своїх підлеглих, щоб і вони перейняли таку поведенцію:

– Від сьогодні замість уклонятися можете мацати мого носа. Це новий вишуканий звичай.

Підлеглі, звичайно, вагалися. Адже то нечувана річ – простягати руку до начальницького носа. Та, зрештою, за велінням начальників, вони почали торкати, мацати, щипати їхні носи. І вельможні носи від задоволення ясніли й червоніли.

Джованніно не забув своєї головної мети: помацати королівського носа. Він тільки чекав сприятливої нагоди. І така нагода випала йому під час королівської процесії. Джованніно помітив, що з юрби раз по раз виступали люди, стрибали на підніжки королівського ридвана й подавали королю конверт, мабуть, із суплікою, а король, усміхаючись, передавав той конверт першому міністрові.

От Джованніно й собі скочив на підніжку. Король лагідно до нього всміхнувся. Джованніно сказав:

– З вашого дозволу, – і, простягши руку, торкнувся вказівним пальцем до кінчика носа його величності.

Приголомшений несподіванкою, король помацав свого носа, розтулив губи щось сказати, та Джованніно стрибнув назад і сховався в юрбі. Залунали бурхливі оплески, всі кинулись наслідувати Джованніно: люди стрибали на підніжки, хапали короля за ніс і добряче його попо-смикали.

– Це новий вияв шаноби, ваша величносте, – усміхаючись прошепотів перший міністр у вухо королю. Та король не мав охоти усміхатися, бо йому було боляче, з носа текло. Король навіть не міг утертися: вірні піддані безперестану хапали його за ніс.

Джованніно вернувся додому радий-радесенький.

Чудесний дощ у Пйомбіно

Одного разу в Пйомбіно пішов цукерковий дощ. З неба летіли різнобарвні цукерки: і зелені, і рожеві, і фіолетові, й блакитні. Спочатку люди думали, що то град. Аж ось з цікавості один хлопчина поклав у рот зелену градину, і виявилося, що то м'ятний льодяник. Інший покуштував рожеву, і виявилось, що то полунична карамелька.

– Цукерки! Цукерки!

Кинулись усі на вулицю і ну кишені наповнювати! Та дощ лив як з відра, де вже було визбирати всі цукерки. Вулиці вкрилися килимом запашних солодощів, що рипіли під ногами. Школярі, повертаючись із школи, ще встигли набрати повні торби. А бабусі понапихали цукерок у клуночки.

От який щасливий день видався пйомбінцям!

Вони там і досі чекають, що знову цукеркова злива почнеться. Але така хмара більше не пропливла ні над Пйомбіно, ні над Туріном, та й на Кремону навряд чи насуне.