Текст книги "Твори для дітей Вибране"

Автор книги: Дмитро Павличко

ЗВЕРНЕННЯ

 
До вас, мої рідні, звертаюся я —
Найменший у нашій сім’ї:
Стоїть на узліссі ялинка моя —
Не зрубайте її!
На озері плаває пташка моя —
Не убийте її!
Яскріє на небі зірка моя —
Не згасіте її!
Світ-казку будує мрія моя —
Не спиняйте її!
 

1985

МУХОМОРИ

 
Мухомор сказав до мухомора:
В нашім лісі ти найкращий гриб! —
І подумав: «От яка потвора —
Де ти взявсь, чорти тебе взяли б?!»
Мухомор одмовив мухомору:
– В нашім лісі кращий ти за всіх! —
І подумав: «Хто таку потвору
Сотворив і виставив на сміх?!»
 

1985

ВОРОНА

 
Я – ворона гонорова,
Маю дім у центрі Львова,
А крім того – це не тайна —
Я – ворона надзвичайна;
Видно це і так прекрасно,
Та скажу вам чітко, ясно,
Коротко, немов афіша:
Я на світі найчорніша.
Я живу в своєму домі,
Але ворони відомі,
Що гніздяться на деревах,
Піднімають завше рейвах,
Як мене уздрять: «Вороно,
Повертайся в наше гроно!
Пташечко, крилата квітко,
Бачимо тебе так рідко!
Як ся маєш, де літаєш,
Чим ти пір’ячко вмиваєш,
Що воно таке сяйнисте,
Променисте й дуже чисте?
Ти – між нами найгарніша,
Ти – між нами найчорніша».
Насміхаються клятущі, —
Звісно, дикуни із пущі,
Голодранці, скалозуби,
Селюків поріддя грубе.
Я з погордою минаю їхню реготливу зграю.
Не мені вони до пари,
Всі ті круки та почвари,
Я блискуча, я єдина
Чорна-чорна, мов ожина;
Я розумна, я багата,
Серед міста в мене хата,
Палац, мов хороми княжі, —
Тобто комин, повен сажі.
 

1985

СТЕЖКА

 
Стежка з головою
Вкрилася травою
І заснула. Спить.
Я біленькі ніжки
Полоскочу трішки —
Хай встає й біжить.
Хай тікає в поле,
Аж на ті околи,
Де ширяє птах.
Але ні! Хай стежка,
Люба траволежка,
Політає в снах.
 

1985

ВІНИК

 
   – Яв кутку стояв за кару.
   – Ну, то й що?
   – Віником мене прозвали.
   – Ну, то й що?
   – Заставляють замітати.
   – Ну, то й що?
   – Яв кутку стаю на руки.
   – Ну, то й що?
   – І кажу: беріть за ноги!
   – Ну, то й що?
   – Підмітайте, як вам треба.
   – Ну, то й що?
   – А те, що батько за вушко – круть
   –  І каже мені: «Затям,
Якщо віникові їсти дають,
Замітати повинен сам!»
 

1985

КОРОЛЬ

 
Стоїть на подвір’ї король —
Індик у червонім жабо.
Бігає куряча голь,
Як перед монархом, їй-бо!
Вискочивши на віз,
Піднявшись понад юрму,
Півень, поет-маркіз,
Виспівує славу йому.
Кури, гусиці, качки,
Як фрейліни-панії,
Хвалебні ведуть балачки
Про індика – свого Луї.
Але господиня зерном
Сипонула на той Версаль[5]5
  Королівський палац під Парижем.


[Закрыть],
І зчинився жахний содом[6]6
  Тут – галас, метушня.


[Закрыть],
Аж дивитися жаль.
Горда, барвиста панва
Крилами лопотить,
До розсипаного їства
Біжить, аж напівлетить!
Забувся навіть індик,
Що монарший на нім шарлат[7]7
  Одяг з дорогої червоної тканини.


[Закрыть].
Налітає, мов розлючений дик,
На маленьких курчат.
Забирає собі чуже,
Здрібнів, як остання тля.
Жменька зерна – і вже
Ні маркіза, ні короля.
 

1985

ДЖМІЛЬ

 
Ще дерева не розквітли,
Тільки пуп’янки живі,
Ще трави старої мітли
Видно в молодій траві,
Ще збирається до танцю
Березнева заметіль,
А вже вирушив на працю
І шукає квітки джміль.
Одягнувся в чорне хутро
Рукавиці взяв старі;
Це, звичайно, дуже мудро,
Бо ще холод надворі.
 
 
Але де ж ті квіти, джмелю?!
Глянь – он хмара снігова!
Залітай в мою оселю,
Почекаєм день чи два.
Джміль гуде і стороною
Облітає поклик мій,
Ніби каже: «Йди за мною
І зі мною порадій;
Пробіжи край жита рижу
Стежку й вижату межу,
Там тобі навдивовижу
Жовту квітку покажу!»
 

1985

ЧАРІВНИЦЯ

 
Моя бабуся – чарівниця.
Як тільки скаже: «Ну, лети!» —
Біжу, лечу, неначе птиця,
Вдихаю вітер висоти!
Сусід глузує: «Бабо, пташко,
Як гарно ви вчите малу!
Та на руках літати важко —
Позичте їй свою мітлу!»
А потім каже: «Дайте спокій,
Онучка ваша – то не птах.
Вона вже скоро в світ широкий
Літатиме на літаках!»
Бабуся так відповідає:
«Не псуйте ви дитя моє,
Нехай на літаках літає,
Та знає – крила й власні є.
В час наукового прогресу
Я тайну чарів зберегла.
Із жабки я роблю принцесу,
А з тебе я зроблю осла».
 

1985

ГНОМ

 
За кермом Сидів гном.
Поруч – його жона.
А позаду гноменята —
По троє біля кожного вікна.
Гном – не більший за мухомора —
Борода сива,
Горбатий ніс.
Маленька машина, але дуже скора
Мчала дорогою через ліс.
Я руку підняв мимохіть.
Гном зупинився:
   – Чого ти хочеш?
   – Будьте ласкаві, підвезіть!
Він сміється:
   – Гаразд, небоже,
Мені чародійна сила відома,
Щоб міг ти сісти в мою машину,
Я перетворю тебе на гнома!
Будеш малесеньким, будеш мати
Маленьку радість і маленьку біду.
   – Та ні, – благаю, – не треба, дідусю,
   – Я не подумав, я пішки піду…
 

1985

РАВЛИК

 
З’явився равлик на стежині,
Немов турист із рюкзаком.
Він власний дім несе на спині,
Ледь посувається повзком.
Прямує в далеч невідому,
Де світить голуба роса.
Здається, що від свого дому
Втекти він хоче в небеса.
Блискучі ріжки, мов антени,
Стримлять у небо – придивись:
Вивчає він стебло довженне
І йде захоплено кудись.
Іде крізь трав зелені нетрі,
Понад калюжну каламуть,
Стає на кожнім сантиметрі
Перепочити – й далі в путь!
Він пізнає свої дороги,
I в ніч зарошену, м’яку
Йде, взявши дві зорі на роги,
Як місяць у муравнику.
 

1985

ВОРОНА З БІНОКЛЕМ

 
На сосні сидить ворона,
Дивиться в бінокль згори.
Бачить навіть півмікрона
Краденого макарона
Край мишачої нори.
Бачить хату, сад, стодолу,
Пильно розглядає все.
Бачить квітку ясночолу,
Бджілку і мурашку кволу,
Що в траві мішок несе.
Крихту хліба, кусень сала
Бачить навіть під листком.
Де ж вона бінокль дістала,
Чи купила в генерала,
Чи десь викрала смерком?
Ми цього не будем знати,
Але знаєм, що вона
Вміє добре полювати
На курчаток біля хати – їй потрава ця смачна!
Вдень ворона заглядає
Ласим оком в кожен двір,
А вночі вона звертає
В небо зоряне, безкрає
Чарівний далекозір.
Бачить небеса прозорі,
Шлях Чумацький, мов рушник,
І здається їй, що зорі
Грають в синьому просторі,
Наче злотний мурашник.
Ну а Місяць – дивне диво,
Мов курчатко золоте,
Наче те пташине жниво,
Світить пір’ячком знадливо
І стоїть собі й росте.
Ах, той Місяць! Він неначе
Каже: «Йди мене з’їси!»
І ворона нишком кряче,
Витирає сльози й плаче
Від небесної краси.
 

1985

РІДНА МОВА

 
Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
 

1990

МАТИ

 
Перше слово – мати,
Друге – Україна.
Так учився розмовляти
Я, мала дитина.
Кожне слово пахне,
Мов листочок м’яти.
Та, мов квітка з короваю,
Пахне слово мати.
Кожне слово світить
Гранями рубіна,
Але сяє, наче сонце,
Слово Україна.
 

1990

СОЛОВЕЙКО

 
Ніхто так гарно не співає,
Як моя мати.
Вона самого соловейка
Навча співати.
Як мати пісню починає,
Він з неба лине
І в нас біля вікна сідає
На кущ калини.
Про комара співає мати,
Про муху-втіху,
А соловейко на калині
Дрижить од сміху.
Про Морозенка-запорожця
Співає мати,
Про те, як хлопці за
Вкраїну Ішли вмирати…
Як віддавали за свободу
Життя юначе,
А соловейко на калині
Сидить і плаче.
 

1990

ШПАК

 
На поляні лісовій
Шпак співав, як соловій.
Він не мав своїх мелодій,
Брав собі чужі, як злодій.
Вмів наслідувати всіх
Солов’їв та солов’їх.
Він виводив їхні трелі,
Радісні, дзвінкі, веселі.
Але раптом той крадій
Вчув, як плаче соловій,
Як ридаючи співає,
Душу в пісні виливає!
Шпак старався, та не те!
Мав він горло золоте,
А для того, щоб співати,
Ще потрібно душу мати.
 

1990

КОЛЯДНИКИ

 
Колядувати в день Різдва
Прийшла капела лісова: їжак, лисиця, зайчик, лось,
Сарна, кабан і ще там хтось…
Горить звізда, іскриться сніг,
Співає олень-злоторіг,
А тенор-вовк від щастя мре:
Найвищі ноти він бере.
В кожусі бурім пан ведмідь
Дрімає й ледве вже стоїть,
Та тягне басом з-під вікна,
Аж ходить хата ходуна.
Дзвінкі, чудові голоси!
А що за коляду даси?
Готуй же гостям нашвидку
Капусти, м’яса і медку,
Горіхів, сіна і зерна,
І ще щось, але що?
Хто зна?
 

1990

МЕТЕЛИКИ

 
Бігав хлопчик на леваді
За метеликом рудим.
Втім, з’явивсь метелик білий,
Хлопчик полетів за ним.
Він летів за ним, як пташка,
Повен молодих зусиль,
Але тут з’явивсь червоний,
Дуже рідкісний мотиль!
І за ним метнувся хлопчик,
Але тут, неначе сон,
Злинув з квітки кольоровий,
Різнобарвний махаон!
Біг за мотилями хлопчик,
За метеликами біг…
Жодного не зміг зловити,
Бо хотів піймати всіх!
 

1990

НАШ ПРАПОР

 
Небеса блакитні
Сяють з глибини,
А пшеничні й житні
Мерехтять лани.
Образ цей не зблідне,
Хоч минуть жнива.
Це знамено рідне —
Злото й синява.
Прапор наш, як літо,
В сонці майорить.
По долині – жито,
По горі – блакить.
Прапор наш – не битва,
Не рушничний дріб:
По горі – молитва,
По долині – хліб.
 

1991

УКРАЇНА

 
Моя мати Україна —
Наче пташка сива,
Я – в її крилі пір’їна,
Звихрена й щаслива.
Пташка, вирвавшись на волю,
Променями грає,
Неба синю парасолю
Крилечком торкає.
Сходить сонце на планеті,
Золоте й черлене.
Не згуби ж ти мене в леті,
Рідна моя нене.
 

1991

КУЧЕРЯВИЙ ЇЖАК

 
Прийшов їжак до перукарні
І каже: «Так зробіть мені,
Щоб мав я кучерики гарні,
Не колючки тверді й страшні!»
Майстри веселі втяли штуку:
Обстригли, вмили їжака
І вбрали бідного в перуку,
Що кручена була й м’яка.
Їжак поглянув у свічадо,
Розкланявся, немов маркіз,
Майстрам подякував і радо
Додому повернувся – в ліс.
Але в лісах його обновка
Всім їжакам була на сміх.
І він боявся стріти вовка
Без гострих колючок своїх.
Чужа краса вже не манила,
А лиш лякала їжака.
Перука під пеньочком гнила,
Він втік од неї голяка.
Він мусив у норі сидіти,
Ховатися в густій траві,
Але поки колючки, мов квіти,
Не виросли йому нові.
 

1999

ПРИГОДА ГОРОБЧИКА, НЕСЛУХНЯНОГО ХЛОПЧИКА

 
Був собі горобчик,
Неслухняний хлопчик;
Бігав по дорозі,
А батьки – в тривозі.
Тато каже: «Хлопче,
Кінь тебе розтопче!»
Мати каже: «Сину,
Бігати негоже,
Як ти маєш крила,
То літай, небоже!»
Літав горобчисько
Високо і низько,
Та все при дорозі,
А батьки – в тривозі.
«Хлопче, – каже тато,—
Там машин багато,
Сліпить очі колена,
Там розбитись можна».
Мати каже: «Сину,
Літай на подвір’ї,
Не влети в машину,
Бо з’їдять там звірі».
Горобчик не вірив,
Літав собі далі,
Та все при дорозі
Та при магістралі.
Мав таку цікавість,
Хіть непереборну,
Що влетів навмисне
У машину чорну.
А в тім чорнім авті,
Просторім, як хата,
Сидять крокодили
І крокодилята.
Відкривають пащі,
А там – зубів хащі!
Горобчик злякався,
Чемно привітався
І спитав: «Навіщо
Ви роти відкрили,
Я й без того бачу,
Що ви – крокодили!
Я під’їду з вами
Трохи в «Мерседесі»,
Вилечу з машини
В Ялті чи в Одесі,
Повернусь додому
По тій же дорозі,
Бо мене чекають
Родичі в тривозі!»
А втім, крокодили
Так заговорили:
«Пташенятко любе,
Ти почисть нам зуби!»
Горобчик подумав:
«Хочуть мене з’їсти».
В пащі крокодила
Насмілився сісти
І промовив: «Панство
Шановне й зубасте,
Я не маю щітки,
Я не маю пасти!
Я не сподівався
Такого прийому!»
І шасть у віконце
Та майнув додому.
Прилетів і каже:
«Матусенько мила,
Був я в «Мерседесі»,
В пащі крокодила
Я – герой!» А мати
Вислухала сина
І сказала: «Хлопче,
Є така пташина,
Що живе над Нілом,
Страх любить м’ясиво.
В пащу крокодилам
Заходить сміливо,
Обдзьобує зуби
Передні і кутні,
З того мають користь
Каймани[8]8
  Родичі крокодила.


[Закрыть] могутні.
І тебе прийняли
З Африки туристи
За ту пташку рідну,
Що їм зуби чистить.
Тобі пощастило,
Скажи: «Слава Богу!»,
Літай собі в небі,
Обминай дорогу!»
 

1999

ГАМАК

 
Біля хати на горбку
Слон гойдався в гамаку.
Втім з’явився з-за дерев
Звірів цар – похмурий лев.
Він гойдаться захотів,
Скочив – і в гамак влетів.
Лев звалився на слона,
Шнур порвався, як струна.
Слон із левом ледь живі
Опинились на траві.
Слон заплакав, бо гамак
Вщент розсипався, як мак.
Лев не чувся до вини,
Бо всі леви – брехуни.
А мурашечка мала
Ниточку в траві несла.
Глянув лев і мовив так:
«Ось хто нам порвав гамак!»
 

1999

МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН

 
Ходить лелека на лузі
Під крилом – телефон:
Може, подзвонять друзі
З Африки – лев або слон.
Сміються з лелеки жаби:
«Не подзвонить ніхто, не жди,
Бо до твоєї лаби[9]9
  Лапа.


[Закрыть]
З країв, де ростуть баобаби,
Хто проведе проводи?!»
А лелека жабці на вухо
Мобільний кладе телефон:
«Слухай, маловірна ропухо,
Ось говорить з Африки слон!»
А жабка: «Не повірю й на волос,
Це не слонова труба.
Це дядька Миколи голос,
Що гукає із-за горба».
 

1999

СУСІДИ

 
Сидить Вовчисько на хуторі,
Шукає Зайця в комп’ютері,
Нишпорить по всій планеті,
Шукає Зайця в Інтернеті.
Бід Арктики до Антарктиди
Переглядає всі ліси.
Всі зоопарки й краєвиди,
Всі кліматичні пояси.
Шукає біля Йокогами,
В Японії, та все дарма.
Лиш заячі сліди снігами
Біжать, а Зайчика нема.
А Зайчатко – ось воно —
Вухата головка —
Заглядає крізь вікно
До сусіди – Вовка!
 

2001

КНИЖКА

 
Світло об’являється,
Як відкриєш книжку.
Де ж воно ховаєься,
Як закриєш книжку?
Не впадай в зажурості,
Мій малий читачу,
Я те світло мудрості
В твоїм серці бачу.
 

2001

ПРИСЯГА

 
Україно, ти моя єдина
Невмируща мати і любов.
Я – твоя дитина і родина,
Твоя мова і незгасна кров.
Ти стоїш, як сонце, в ореолі
Над моїм пульсуючим життям.
Присягаю, що твоєї волі
Я нікому знищити не дам!
 

23. ХІ.2007

САМ НАВЧИ!

 
Воронятко вчилось розмовляти,
Та не вміло вимовити «ер».
А ворона вчить: «Кажи: Карпати,
Карта, кара, Крим, карабінер!»
Вороня сказало: «Край, корова,
Красти, карк, курчатко, крапля, крюк»…
А лелека чує: ллється мова,
Як старий, говорить птах-малюк.
І вороні каже: «Пані-Матко,
Розмовляти ви навчили вмить
Вороня… Скажіть: а лелечатко
Розмовляти ви могли б навчить?»
«Можу!» І взялася до науки
Круча мати, і за кілька днів
Лелечата крякали, мов круки,
Аж лелека з гніву клекотів.
Став кричати: «Що ти наробила?
Покалічила дітей моїх,
Ти своєї мови їх навчила,
А моєї не навчила їх!»
А ворона каже: «Я не винна!
Сам на себе гнівно клекочи,
Якщо хочеш, щоб твоя дитина
Знала рідну мову, – сам навчи!..»
 

2009

МАМА І ТАТО

 
Моя мати – зірка,
А мій тато – місяць.
З нашого подвір’я
Видно їх вночі.
Сонце не зійшло ще,
А вони вже вдома,
Встали, йдуть у поле,
Брязкають ключі.
А я сплю і чую:
«Бог нам, – каже тато, —
Дав, та замість ниви —
Кам’яні рови!»
А мати сміється:
«Ось росте в нас хлопчик, —
Житимем, як в небі,
Бога не гніви!»
 

2010

ГОРІХИ

 
Вивірка горіхів назбирала,
Під горіхом їх позагрібала,
А тепер не може їх знайти,
Плаче! Як же їй допомогти?
Сніг іде. Іде зима холодна,
Під горіхом вивірка голодна
Кличе, жде мене, немов сестра;
Я ж несу горіхів піввідра.
Я розсиплю те добро надворі,
Там горіхи будуть, наче зорі,
Сяяти на білому снігу,
Рятувать сестричку дорогу.
 

2010

РАННІЙ СОЛОВЕЙКО

(За мотивами народної пісні)

 
Ранній соловейко
Зиму замикає,
Зиму замикає,
Літо відмикає,
Літо відмикає,
Бо ключі він має
Від бога Дажбога.
А до того бога
Далека дорога.
Летів соловейко
З Києва в Карпати,
Щоб у того бога
Ключики дістати.
 

2011

ДОЩ І ГРІМ

 
Травневий дощ співаючи ходив,
Сади й ліси з тяжкого сну будив.
Де перейшли, чи вдень, чи серед ночі,
Його цимбали й співи парубочі, —
Там кожна брунька відкривала очі.
Та серед лісу на своїм шляху
Він бачив не зелену й не суху
Берізку, що зажурена стояла,
Неначе не дощу, а Грому ждала,
В солодкім сні очей не відкривала.
Сподобалась йому, – і Дощ як стій
Прибіг до Грому й каже: «Брате мій,
Збуди берізку! Вже весняна днина!
Вже в зелень одяглася яворина,
А та берізка спить – одна-єдина!»
А Грім сказав: «Вогнем не зачеплю
Берізку сплячу, бо весь гай спалю!
Пожди, мій брате! Сонечко пригріє,
Твоя берізонька зазеленіє,
Якщо вона у снах про тебе мріє!»
Послухав Дощ. За тиждень чи за два
Біжить у ліс, – а там стоїть жива,
Жива берізка! Грім гримить, неначе
Почув Дощу зворушення дитяче,
А Дощ стоїть коло берізки – й плаче.
 

20.11.2011

ВЕСЕЛКА

Казка

І

 
Хлопчик Лесь ходив до школи
З хутора у центр села.
Через поле бігла стежка,
Кликала його й вела.
Біля стежки серед поля,
У саду, посеред нив,
Хутір інший був, стояла
Хата, де ніхто не жив.
Лесь, проходячи повз неї,
Зупинявсь біля воріт,
Оглядав чуже подвір’я,
Наче таємничий світ.
Хата пусткою стояла,
Впали надовкруг тини,
Аж до стріх повиростали
На обійсті бур’яни.
Лесь дивився на ту хату —
Жаль було біди й нужди,
А вона очима вікон
Кликала його: «Зайди!»
Він гадав, що хтось із хати
Має вийти за поріг…
Ждав, та хтось не появлявся,
Лесь, мов олень, далі біг.
Радісно він біг до річки,
Що ряхтіла в низині.
Згадував, як там Веселка
Пила воду навесні.
Ах, Веселка, чарівниця!
Бачив Лесь її не раз,
В небесах вона стояла,
Грала сяйвом, як алмаз.
Лесик вірив, що Веселка
Може хлопчика в дівча
Обернути, а з дівчатка
Сотворити панича.
Його мати і бабуся,
Вірили в такі чуда,
Що на їх очах вчиняла
Розвеселчена вода.
Бабця Лесева малою
Пасла на полях корів,
Бачила вона Веселку,
В лентах різних кольорів.
Бачила вона, як доня
Пана з їхнього села
На колінах до Веселки
Через поле перейшла.
Увійшла вона до річки,
Вийшла хлопчиком з води.
З пастушками потім гралась,
Бігала навзаводи.
Панночку нещасну в школі
Зневажали хлопчаки,
Смикали ЇЇ за коси,
Й реготали, як вовки.
Як вона ішла додому
Вся заплакана і вся
Страх зажурена, зустріла
На дорозі дідуся.
Скаржилась вона старому,
Незнайомому, а він
Так сказав: «Піди, дитино,
До Веселки на поклін!
Дасть вона тобі подобу
Хлопчика, та мусиш ти
До Веселки на колінах
В нашій річці підійти!
Підійди, коли Веселка
Воду питиме. В ту мить
Все вона зробити може,
Все, що скажеш ти зробить!»
Так та дівчина вчинила,
А як хлопчиком була,
Все те Лесевій бабусі
Потайки розповіла.
Отже, Лесь ходив до школи
Біля пустки і ріки.
Поринав на тій стежині
В різні мріяння й думки!
Та не пустка, а Веселка
Володіє ним щодня;
Як лиш в небесах заблисне,
Мчить до річки хлопченя.
Лесь вирішує вчинити
Так, як радив той дідусь.
«Жду тебе, моя Веселко,
Жду і вірю, що діждусь!
Підійду до твого сяйва
На колінах і скажу:
«Дай мені дівчатком бути,
Подобизну дай чужу!»
Так він думає, міркує,
Мріє здивувати всіх:
Матір, батька, друзів, школу
І малих братів своїх.
Кличе він свою Веселку
Із-за пругу, з піднебесь.
Світ подивувати мріє
Самолюбний хлопчик Лесь.
Мріє з радістю віддати
За чуже лице своє,
Мріє увійти до річки,
Де Веселка воду п’є.
 

II

 
Лесикові пощастило,
Сталось так, як він жадав.
Він зі школи йшов, а дощик,
Літній дощик накрапав.
Лесь на небо подивився —
Гей, Веселка там стоїть!
Він уздрів її обличчя
Крізь хмаринок срібну сіть.
Сині очі, русі коси,
Сонцем сяюче чоло.
(Небеса ж були прозорі,
Як віконне в краплях скло).
Лесь побачив, що Веселка
В кольоровому вінку
Сходить з неба і заходить,
Наче дівчина, в ріку.
Він до річки – на колінах,
Він – у хвилях, наче пструг.
Вже над ним стоїть Веселка,
Осяває все навкруг.
Лесь сказав, що мав сказати,
Вискочив з води, мов клень,
Зміни жодної не бачить,
Дощ, як дощ, і день, як день.
Та як тільки він у плесо
Подивився, – ох та ах!
Перед ним стоїть потвора, —
Не дівчатко, а мурах!
З Леся не зробилась Леся,
А якась жахна мара,
Що й назвати її тяжко, —
Відьма вже, хоч не стара.
Лесикові страшно стало, —
Що робити?! Хто він є?!
А Веселки вже немає,
В іншій річці воду п’є.
Як вернутися додому?
Що сказати всій рідні?
Зовні Лесь – руда паскуда…
А в душі він – Лесь чи ні?
Лесь він, Лесь! Це тільки маска
Подарована йому.
Як позбутись цього лиха?
Як сховати цю страму?
Плакав Лесь. Побачив сльози,
Що пекли, як не чужі…
Він збагнув: то сльози справжні,
Бо течуть з його душі.
Але очі – одне чорне,
Друге сиве, як зола.
Що ж Веселка наробила?!
Що забрала? Що дала?
Смерклося. Йде Лесь додому.
Легше жить йому вночі.
Біля пустки став. Там – світло!
Хтось вогонь кладе в печі.
Він заходить. Сивоброва
Перед ним стоїть жона.
Повернулась господиня,
Гості втішилась вона.
«Дівчинко! Спасибі, доню,
Що до мене ти зайшла!
З чужини я повернулась,
Бачиш, до свого житла.
Я щаслива! Тут собою
Чуюся! А ти? Хто ти?»
Лесь не знає, що сказати,
Та від правди не втекти.
Лесь розказує і плаче,
Лесь не знає, хто він є.
А та жінка: «Не журися!
Не ридай, дитя моє!
Ти собою знову будеш,
Якщо дух твій не помре.
Та, що маску тобі дала,
Маску в тебе й забере.
Треба тільки знову стати
На коліна в тій ріці,
Де ти сам з дороги збився,
І пішов на манівці.
Знає ж бо твоя Веселка,
Хто насправді ти єси.
Все, що мав ти, будеш мати,
Тільки знову попроси,
Попроси Веселку знову,
Щоб тобі вернула вид
Той, з яким ти народився, —
Бо з чужим ходити встид!
Як проситимеш, подумай,
І в ту мить згадай слова
Ті, що їх тебе навчила
Твоя мати горьова.
Або пісню свого батька,
Чи колядку пригадай,
Або уяви пшеничний,
Синьо-жовтий рідний край.
Все віддасть тобі Веселка,
Що взяла, але не плач,
Бо собою може бути
Лиш борець, а не прохач!»
 

III

 
Лесь додому не вернувся,
А до річки він пішов.
У кущах над синім плесом,
Збудував для себе схов.
Голова його зчорніла,
Як зацвіття комиша.
В світі про його криївку
Знала лиш одна душа.
Лиш одна, ота бабуся,
Що вернулась в рідний край
І в господу обернула
Пустку, де гуляв курай.
їсти Лесеві носила
Та бабуся – хліб і сіль.
А Веселка не з’являлась
(Небо – вимитий таріль!).
Де подівся Лесь, не знали
Ні батьки, ні вчителі.
Наче в землю провалився
Чи розвіявся в імлі.
Мати плакала, а батько
Всі поля, всі хутори
Обшукав, посивів з горя,
Похилився від жури.
А тим часом Лесь у сховку
Райдуги чекав.
Зима Наближалась.
Літо й осінь —
Ось були, та вже нема.
Лесь подався до бабусі,
Жив у хаті до весни.
Снились там йому щоночі
Віщі, кольорові сни.
В сні з’являлася Веселка —
Сім стрічок через плече:
Жовта, синя і зелена,
Фіолетова і ще
Помаранчева й червона,
Ще й блакитна! Сім стрічок!
Лесь напам’ять знав їх назви —
В школі був про це урок.
Лесь журився: чи Веселка
Ще повернеться колись
До тієї річки в лозах,
Де торік вони зійшлись?
Чи вона його забуде,
Чи згадає, чи прийде,
Чи віддасть йому обличчя —
Гарне, ніжне, молоде?
А бабуся – знай втішає:
«Не журись, моє хлоп’я!
Що то значить буть собою, —
Знає вже душа твоя.
Я цього колись не знала;
Ти щасливий, вір мені,
Бо ж не був ти сиротою
В своїй рідній стороні.
Я без матері й без батька
Залишилась в час війни.
В край чужий мене забрали,
Мов за кару, без вини.
Я жила в чужій країні,
Де не танули льоди,
Де Веселок не видати,
Бо для них нема води.
Я забула рідну мову,
Я забула, хто я є;
Я вернулася додому,
Щоб знайти життя своє.
Як була я ще малою,
В церкву йшла в гурті жінок,
Віддала мені Веселка
З ленточками свій вінок.
Бо вона мене любила,
Малювала мої сни.
Хлопчику, я повернулась
До Веселки з чужини».
Слухав Лесь. Про себе думав.
Де ж його життя тепер?
Де ж той добрий дух Веселчин,
Що обличчя з нього здер?
Як Веселка не врятує,
Не поверне, що взяла, —
Він пірне до неї в річку
Та не випливе з русла…
Чудо сталося у серпні,
Стань, дивися досхочу,
В небі Райдуга з’явилась
Після теплого дощу.
Лесь до річки пригорнувся,
Батька й матір він уздрів
У сльозах та в ніжнім сяйві
Веселчастих кольорів.
Хлопчик! Він біжить додому,
А Веселка кличе: «Стій!
Слухай, що скажу, не квапся,
Хто ти – врешті зрозумій!
Ти з народження собою
Був – і знов собою став.
Я тебе навчить хотіла,
Щоб себе ти шанував.
Знай: хто сам себе не втратив,
Відхилив спокуси злі,
Той на світі – неповторний,
Той – єдиний на землі!
Світ хотів ти здивувати,
Але не віддав на сміх
Свою душу, свою мову,
Дух учителів своїх.
Повертайсь тепер додому,
Матері впади на грудь,
Мою подругу стареньку
В бідній хаті не забудь!
 

Лютий 2011