355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дмитро Павличко » Пісні » Текст книги (страница 1)
Пісні
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 03:11

Текст книги "Пісні"


Автор книги: Дмитро Павличко


Жанр:

   

Поэзия


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Дмитро Павличко
ПІСНІ

НАД МОРЕМ

 
В морі я хотів печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.
І мені його будити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.
І мені його смутити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
 

1957

* * *
 
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо.
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
Згинуть роси, як над світом
Сонечко зійде багряне.
Крапля крові самоцвітом
У його промінні стане.
Білі роси – то кохання,
Що живе лиш до світання.
Кров, що в сонці не поблідла, —
То любов правдива й світла.
 

1958

КЛЕН

 
Скажи мені правду,
Брате мій клене,
Де прогуляв ти
Листя зелене?
Листя продав я
За злота жменьку,
Бо пригощав я
Осінь руденьку!
Може, ти з нею
Випив отрути,
Що твоє гілля
Почало схнути?
Ходить із іншим
Осінь до гаю.
Я ж від розпуки
Гину-всихаю!
 

1958

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

 
З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.
Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята!
Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому!
 

1964

ДВА КОЛЬОРИ

 
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в моїй душі оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в моїй душі оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
 

1964

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ

 
До Дніпра я приходжу вмивати свій зір,
Щоб у темряві дух мій не згас.
І вдивляється в очі мені з-понад зір,
Наче батько, суворий Тарас.
Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,
І гойдається в даль степову,
Україно моя, Україно,
Я для тебе на світі живу!
Як зірниця, що впала в нічну непроглядь,
Я без тебе загину в імлі,
А твоєю любов’ю я можу обнять
Всі народи й племена землі.
Над тобою стояла ворожа яса,
Ти ридала в невольничім сні,
Пролетіла крізь мене, мов куля, сльоза,
Дарувала безсмертя мені.
До Дніпра я приходжу, немов до мольби,
Де печальних віків течія,
Та я чую – скидають кайдани раби,
Воскресає держава твоя.
Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,
І гойдається в даль степову,
Україно моя, Україно,
Я для тебе на світі живу!
 

1964–1990

ДОЛИНОЮ ТУМАН ТЕЧЕ

 
Долиною туман тече,
Не чути плеску хвиль його.
Припав я брату на плече
Край лісу яворового.
Мене задужали вітри,
Ослабли корені мої.
Зосталось два, а може, три
Листочки яворовії.
Навколо сумно і голо,
І чути подихи зими.
Сповилося моє чоло
Думками яворовими.
Від холоду не чую ніг,
Кінчається життя моє,
І налітає тихо сніг
На серце яворовеє.
А брат мій каже: «Не журись,
Не впадемо ніколи ми!
Підпалим небеса колись
Вогнями яворовими!»
 

1965

СУЧАСНА КОЛИСКОВА

 
Ніч гойдається, мов дим,
Мерехтить зоря в блакиті.
Мохом тиші золотим
Кам’яні шляхи накриті.
Спи, моя дитино, спи!
Скоро стану я зорею,
Нахилюся від журби
Над планетою твоєю.
Світ на променях своїх
До спочинку заколишу,
Щоб стоптать солдат не міг
На землі вечірню тишу.
 

1967

КНЯГИНЯ[1]1
  Музика Володимира Губи. «Княгиня» писалася для кінофільму «Захар Беркут», але до цього твору не увійшла. (Прим, автора).


[Закрыть]

 
Вкрила нашу землю сарана погана,
Молода княгиня йде в полон до хана.
Горе рабам, горе рабам!
Ой, не йди в неволю, молода княгине,
За твою свободу наше військо гине.
Не пішла б я, діти, до страшного брану,
Та вигризли пута на рученьках рану.
Горе рабам, горе рабам!
Ой, Боже, мій Боже, що сталося з нами —
Обернені в попіл городи і храми.
Полягли кістками воїни святії,
Я іду в неволю з арканом на шиї.
Горе рабам, горе рабам!
Земле моя рідна, я за тебе гину,
Щоб живі здобули волю й батьківщину.
Дайте перед смертю ще на світ поглянуть,
Щоб могла я вздріти, як раби повстануть!
 

1967

* * *
 
Полягли жита від граду,
Вкрили стежку – не пройти,
Не зійтися на розраду
Під остудою сльоти.
Злине стежка між полями,
Як роздзвоняться жнива,
Та не злинуть поміж нами
Давніх пестощів слова.
Доки засміється в полі
Наше літо золоте,
Серце тугою поволі,
Наче пустка, заросте.
 

1968

БДЖОЛИ

 
Дівчиноньку цвітом принадила гречка,
А там бджоли, а там бджоли, золоті крилечка.
Золоті крилечка, небезпечні жала, —
Порятунку, порятунку дівчина прохала.
Дівчина благала дрібними сльозами,
З біла личка гострі жала я виймав губами.
Я виймав губами, важко натомився,
При нагоді, при нагоді цілувати вчився.
 

1968

ПІСНЯ ПРЕДКІВ[2]2
  «Застольна пісня» написана для художнього кінофільму «Захар Беркут». (Прим, автора).


[Закрыть]

 
Сонце в золотому ВОЗІ відкотилось на нічліг.
У темнотах і печалях Бог лишив дітей Своїх.
Відпочинь же, ясний Боже, доки падає роса, освіти нам завтра рано наші очі й небеса!
Ти розлив по наших нивах Своє світло, наче кров.
Не віддай нас духам ночі, а візьми під Свій покров!
 

1969

СИН

 
Там, де Лаври золота кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.
То горить велике серце світу,
Що в каміння жилами вросло.
А в старих очах тремтить сльозина,
Що зусильна пропекти броню.
Стала мати – і впізнала сина
В клекотанні вічного вогню!
 

1970

ЗАСТОЛЬНА ПІСНЯ[3]3
  «Застольна пісня» написана для художнього кінофільму «Захар Беркут». (Прим, автора).


[Закрыть]

 
Світ не має дна,
В світі все – мана,
А як хочеш правду знати, —
Не цурайсь вина!
А хто п’є вино,
Тому все видно, —
Знає він, що знов так буде,
Як було давно!
А хто п’є меди,
Той щаслив завжди,
А як навіть біду має, —
Тішиться з біди.
Хто горівку п’є,
Вічно той жиє,
А як навіть помирає, —
В гробі не гниє!
 

1971

МОЯ ДУША ЧЕКАЄ ДИВА

 
Моя душа чекає дива
І вся тривогою щемить —
Десь недалеко мить щаслива,
Мого життя найкраща мить.
А може, це лишень омана,
І не діждусь нічого я,
Ту мить, як зірку ніч весняна,
Згубила молодість моя.
Чому ж не спомин, а чекання
Щодня в моїй душі бринить, —
Так, ніби мить моя остання
Те диво має об’явить?!
 

1971

ЯВІР І ЯВОРИНА

 
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі – печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.
 

1972

НАВКОЛО СОНЦЯ[4]4
  Музика Кирила Стеценка. Слова до концерту написані на прохання П. І. Муравського. Великий диригент дуже любив ліричну мелодію Кирила Стеценка, слова якої «Святий Отче, святий кроткий, помилуй нас» заборонено було співати. Д. Павличко написав до тієї мелодії текст; виник концерт пам’яті борців, що віддали життя за Україну. (Прим, упорядника).


[Закрыть]

Концерт нам ’яті борців, що віддали життя за Україну


1
 
Рідна земле, мати наша,
Навколо сонця неси мене!
Рідна мати, земле наша,
Навколо сонця, навіки!
Рідна земле, мати наша,
Навколо сонця неси мене!
 
2
 
Навкруг сонця, навкруг, рідна земле.
Будь славна, земле!
Будь славна, земле, мати наша!
Ти дала нам світло незнищенне,
Серце ти нам запалила,
Серце, тліном скуте.
 
3
 
Навкруг сонця, навкруг сонця, рідна земле,
Ти нас народила,
Земле, ти нас народила.
Твоє світло безсмертне, невмируще.
Ти приходиш, як слово,
Од серця до серця.
 
4
 
Не обминай вогнем мене,
Не дай прожити в темряві, земле!
І запалися в моїм серці Правдою невкірною!
Дай мені згоріти назавжди,
Працюючи, горюючи!
 
5
 
Не обминай, пожалівши мене,
Пали, не обминай, пали!
Запалюй пломенем правди невкірної,
Іскрою дай злетіти мені!
Іскрою дай злетіти мені
Між людьми, що, мов стовпи вогненні,
Палахтять окрай дороги людства.
 
6
 
Благословенне, невсипуще,
Невмируще твоє сяєво.
Не схолоди душу мою,
Зі мною побудь при пісні моїй!
Не обминай же, палаючи,
Серця мого, що заковане в тлін!
 
7
 
Рідна земле, мати наша,
Навколо сонця неси мене!
Рідна земле, мати наша,
Навколо сонця, навіки,
Рідна земле, мати наша,
Навколо сонця неси мене!
 

1972

ВІКОНЦЕ

 
Під горами хата стояла,
В хатині віконце було.
А з того віконця дівчатко
Дивилось на наше село.
Я бігав до школи полями,
Ягнята зажурені пас,
А з того віконця дівчатко
Сміялось до мене щораз.
Я гірко, як мамині сльози,
Збирав колоски на стерні,
А з того віконця дівчатко
Рукою махало мені.
Шукав я світами розради
На серце, тривожне й сумне,
А з того віконця дівчатко
Додому волало мене.
Нема вже тієї хатини,
І я в сивині, як у сні.
А з того віконця дівчатко
Засвічує сонце мені.
 

1973

ВЕСНЯНКА

 
Весно моя, нене,
Нахились до мене.
Дай моїм думкам підняти
Пагіння зелене!
Дай води дзвінкої
Для душі стрімкої,
Щоб вона не засихала
В супокої!
Щоб її конари
Зупиняли хмари,
Щоб не спалювали землю
Блискавки й пожари.
Щоб не було граду
На цвітіння саду,
Ні на жито, ні на лози
Винограду.
Весно моя мила,
Ти мене вродила.
Ясним сонцем, наче хлібом,
Поблагословила.
Дай же мені, мати,
Гілля підіймати
І думками, наче листям,
Світ обняти!
 

1973

МОЯ ЛЮБОВЕ, ТИ – ЯК БОГ

 
Моя любове, ти – як Бог:
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.
Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.
Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє!
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!
 

1973

ДЗВЕНИТЬ У ЗОРЯХ НЕБО ЧИСТЕ

 
Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу, —
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла, —
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах, —
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
 

1973

РОЗПЛЕЛИСЬ, РОЗСИПАЛИСЬ, РОЗПАЛИСЬ…

 
Розплелись, розсипались, розпались,
Наче коси, вересневі дні.
Ми з тобою ще не накупались,
А вже грає осінь у вікні.
Віднесла вода ласкаві зорі,
Що все літо кликали в ріку.
З птицями на білій крутогорі
Горобину пробуєм гірку.
Може б, нам полинути у вирій —
За літами молодості вслід?!
Чом же крила в позолоті щирій
Важко піднімати на політ?
Я тобі зимові дні сріблясті
Заплету в сивіючу косу;
Тільки зорі, викупані в щасті,
З моря я назад не принесу.
 

1977

ЯБЛУНЯ

 
Ніч осяяна цвітом яблуні,
Затуманена, мов роса.
Ми, розкрилені і роз’ятрені,
Піднімалися в небеса.
Понад зорями, понад водами
Пролетіли ми три світи.
А та яблуня за городами
Все світилася з темноти.
А на досвітку ми долинули
До свойого ж таки села.
А та яблуня в даль долинами,
Як метелиця, відійшла.
Де ж те сяєво, що сміялося,
Де ціловані в снах слова?
Все минулося, все розпалося,
Наче гілочка снігова.
 

1977

АТАКА

 
Я був солдатом у лютий час,
Вогнем накритий, лежав не раз,
Та біг я по кулях, немов по стерні,
Як силу безсмертя давала мені
атака, атака!
Війна минула, та я живу,
Мене не скосиш, немов траву,
Не згасиш неправдою серце моє,
Бо в ньому палає, гримить і встає
атака, атака!
Як я нарвуся десь на біду —
Очей лякливо не відведу,
В журбі не схилю перед нею чола,
А ждатиму тільки, щоб знак подала
атака, атака!
 

1978

НЕ ЗЛОВИТЕ МЕНЕ![5]5
  Пісня була написана для кінофільму «Смужка нескошених диких квітів» за твором Олеся Гончара «Бригантина». (Прим, автора).


[Закрыть]

 
Зійшли чужинці з корабля,
За мною стежать віддаля,
А я їм крикну, я їм свисну —
Над вами тільки тінь моя майне,
Не зловите, не зловите мене!
Зривайте з якорів човни,
Сплітайте сіті з тишини,
А я свої розгорну крила —
Над вами тільки тінь моя майне,
Не зловите, не зловите мене!
Я вільний на своїй землі,
Неначе вітер в ковилі,
Неначе птах в небеснім плесі —
Над вами тільки тінь моя майне,
Не зловите, не зловите мене!
Ловіть – я все одно втечу
Б обійми сонця і дощу,
Немов листок, згублюся в зорях —
Над вами тільки тінь моя майне,
Не зловите, не зловите мене!
 

3. XII. 1978

ПІСНЯ ПРО КИЇВ

 
Тече Дніпро попід зелені гори,
А на вершинах Київ мерехтить.
Неначе сонця золоті підпори,
Воздвигнуті століттями в блакить.
Києве, заглянь мені у вічі,
Голос мій піснями освяти,
Засвіти каштанів білі свічі,
Щоб душа не знала темноти!
Тут Україна в новій силі грає,
Немов жита з прадавнього зерна.
Тут джерело свободи захмеляє,
Як весняного неба глибина.
Минає все, а Київ не минеться,
Не спопеліють правнуків зірки,
Не згасне шлях від маминого серця
До серця України крізь віки.
 

1980

МАТИ ЯСНОЗОРА 1

 
На світанку чути голос дзвону,
Плаче Русь, як жалібна вдова.
Від Карпат до голубого Дону
Тужать трави, квилять дерева.
Встань із листя, встань з трави,
Встань з крутого звора!
Хоругва до хоругви,
Прапор до прапора!
Гей! Гей!
Кров у землю поклади,
Щоб звелася з горя
Мати яснозора!
Городи зруйновані ордою,
Честь пробита, правда – на ланці.
Воїни, готуйте вірну зброю,
Блискавки підгострюйте в руці!
Ще заграє мова солов’їна,
Сонце затремтить, як джерело!
Встане наша мати Україна,
Вмиє сонцем зболене чоло.
 

1986

КАЛИНА

 
Над білими, крутими берегами,
Де зимова ятриться далина,
Калина йде глибокими снігами,
Заметами до мене йде вона.
Червона хустка збилася на плечі,
І руки простяглися догори;
Між нами неба сині глибонечі,
Безоднями сполохані вітри.
Вона проб’ється через поле княже,
Через доріг залізну течію,
Вона прийде і світ мені зав’яже,
І в кетяги сховає кров мою.
 

1987

ЙДЕ НА ЧОВНІ З БРАТАМИ КИЙ…

 
Йде на човні з братами Кий
По Дніпровому океані;
Там правий берег золотий,
А лівий – в голубім тумані.
На правім березі – шосе,
На лівім – нитка магістралі,
Але і там, і там на все
Спадає пилюга печалі.
На правім березі – міста,
На лівім – чорні верболози,
Але і там, і там, як мста,
Палають під серцями сльози.
На правім березі – руда,
На лівім – далечінь полинна,
Але і там, і там – біда,
Жахна чорнобильська пухлина.
На правім березі – горби,
На лівім – рівнина шовкова,
Але і там і там – раби,
Подзвенькує нерідна мова.
Душа поламана, як скло,
І видно кров на дні крізь воду.
І, спершись на важке весло,
Ридає князь, засновник роду.
 

1989

ВСТАВАЙ, УКРАЇНО, ВСТАВАЙ!

 
Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи!
Вставай та кайдани порви,
Дай пбзнак, ясніший від грому,
Що ти – не рабиня Москви
Й рабою не будеш нікому!
Вставай, Україно, вставай,
Єднай Чорне море й Карпати
І свій переболений край
Не дай ворогам розламати!
Вставай та здіймай знамено
Вселюдської згоди й любові,
Щоб волі святої вино
Спожити без помсти і крові!
 

1990

ПАНАХИДА ЗА ПОМЕРЛИМИ З ГОЛОДУ

(1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.)
1
 
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок сьомий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
 
2
 
Благословенний труд
Для щастя і добра —
Хліботворящий люд
На берегах Дніпра.
Це ми, о Господи,
Твої плугатарі,
Орали, сіяли,
Молились на зорі.
Немов своє дитя,
Ми пестили ріллю,
Кохали ми життя,
Вклонялись мозолю.
Вдихали чорнозем,
Вгорталися в лани,
Не знали, що помрем
З наказу Сатани.
 
З
 
Котилась Україною скривавлена зоря.
Як вовки, шугали селами сатрапи – найманці червоного царя.
Свободу, правду, людяність вони загнали в гріб.
Були ми небезпечними, бо мали власний хліб.
Цвіли сади, мов савани, – на всю небесну твердь,
Ми знали, що приймаємо за Україну смерть.
 
4
 
Ідуть, їдуть людомори
При червоних прапорах,
Забирають із комори
Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині,
Зерен запашні сліди.
Залишають Україні
Хліб з кропиви й лободи.
Світ виносять із халупи,
Що віками там горів,
І складають поміж трупи
Недовмерлих матерів.
Ідуть, їдуть без осмути,
Борошно везуть вочу
І співають, щоб не чути
З ями стогону й плачу.
 
5
 
Не забудемо ніколи, не забудьте й ви,
Як ми тяжко помирали з веління Москви.
Як опухлі та болящі ми повзли в міста,
Як благали – ради Бога та ради Христа,
Як штиками завертали нас у бур’яни,
Як нас потайки ховали без мольби й труни,
Як з могили видихали ми життя своє
З непочутною клятьбою, що тирана вб’є.
 
6
 
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола й уста,
І росою вмиватиме очі.
 
7
 
Тихо, як свіча,
Догорів народ,
Бо не мав меча
На чужих заброд.
Бо Господь йому
Скинув з неба плуг,
На ганьбу й страму
Дав покірний дух.
О, народе, встань,
Сам собі порадь,
Бо з чужих старань
Будеш помирать,
Буде знов душа
Йти на смертну креш,
Доки з лемеша
Зброї не скуєш.
Оберни сто суш
В золоті хліба,
Вийми з наших душ
Страх і плач раба.
Господи, прийди
В нашу непроглядь,
Дзвони розбуди,
Що в землі лежать!
Господи, прийми
Наші голоси,
Ми були людьми
В нелюдські часи.
 
8
 
Боже великий, всевладний,
Яви нам Свою могуть,
Дай розпізнати правду,
Праведників не забудь.
Дивляться в Твої очі
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не поруш.
Заступи нас і нашу державу
Од кривавих, лютих негод.
Всі ми – сущі, усопші, прийдешні —
Твій пшеничний, безсмертний народ.
 

1990

ВСТАВАЙ З КОЛІН!

 
Росте калина над порубами,
Як наша пісня, росте врозгін.
Ми триста років були рабами,
Пора настала – вставай з колін!
Вставай, народе, в святу годину,
Та не для помсти за рідну кров,
Вставай за правду, за Україну,
Вставай, народе, твій час прийшов!
Нам страх вганяли в мозольні жили,
Нас обертали в покірний тлін.
Ми триста років Москві служили,
Пора настала – вставай з колін!
Вставай, народе, в єдину лаву
Шикуй братерство всіх наших мов.
Вставай творити свою державу,
Вставай, народе, твій час прийшов!
На ясні зорі, на тихі води
Нас великодній покликав дзвін.
Ми триста років ждали свободи,
Пора настала – вставай з колін!
Вставай, народе, возз’єднуй сили,
Ламай залізо старих заков!
Вставай з лежанки, вставай з могили,
Вставай, народе, – твій час прийшов!
 

1991

МАРШ ВІЙСЬКА УКРАЇНИ

 
Не Дніпра блакитний меч гуде,
Не гримить пшениця міднокоса —
Військо йде, як сонце молоде,
В славі Богуна і Кривоноса.
Ми армія воскреслого народу,
Що тристалітнє поламав ярмо.
Наш прапор, Україну і свободу
Нікому ми повік не віддамо!
Нас провадить правда, а не мста,
Нас веде любов, а не покута.
Сяє наша зброя золота,
Волею козацькою обкута.
Ми армія воскреслого народу,
Що тристалітнє поламав ярмо.
Наш прапор, Україну і свободу
Нікому ми повік не віддамо!
Січове стрілецтво та УПА
Будуть з нами враз на полі бою.
Чи видюща куля, чи сліпа —
Рідний край закриємо собою.
Ми армія воскреслого народу,
Що тристалітнє поламав ярмо.
Наш прапор, Україну і свободу
Нікому ми повік не віддамо!
 

Вересень 1991, після призначення Костянтина Морозова міністром оборони України.

НЕ БІЙТЕСЬ, МАТЕРІ!

 
Ніхто не чує нас, ніхто нам не поможе,
Забудьмо й ми плачі, благання та одчай!
Якщо Ти волю дав, то дай ще зброю,
Боже, Забий на місці нас, та в рабство не вертай!
Ми встали до життя з-під дошки гробової,
Ми в руки меч взяли, щоб збутися ярма.
Не бійтесь, матері, не віддамо ми зброї,
Бо то свобода й честь, в нас іншої нема!
Хай дивляться знавкруг сусіди потайливі,
Захланно мріючи про золоті хліба, —
Не панувати їм на українській ниві,
Не бачити Дніпра в одежині раба!
Ми встали до життя з-під дошки гробової,
Ми в руки меч взяли, щоб збутися ярма.
Не бійтесь, матері, не віддамо ми зброї,
Бо то свобода й честь, в нас іншої нема!
Не бійтесь, матері! Не станем на коліна,
Меча не віддамо, бо то Господній дар.
Рабою ворога не буде Україна, —
На всі віки вона сама собі владар!
 

1992

ПРИСЯГА

 
Чи ти галичанин, чи ти волиняк,
Чи син гайдамацького степу,
На шапку візьми Володимирів знак,
А в серце – Сірка та Мазепу.
Україна, як мати, одна,
Уклонись до її знамена,
Сонця й неба вдихни,
Поклянись, присягни,
Що помреш, як накаже вона.
Від Сяну до Дону простори твої,
Де сплять у могилах батькове;
На їхніх тілах ще горять нагаї,
Ржавіють московські закови.
Україна, як мати, одна,
Поклонись до її знамена,
Сонця й неба вдихни,
Поклянись, присягни,
Що помреш, як накаже вона.
Чи ти чорноморець, чи ти поліщук,
Чи син закарпатського краю,
Ти зброю готуй, щоб ніколи канчук
Твоєї Вітчизни не краяв!
Україна, як мати, одна, —
Поклонись до її знамена,
Сонця й неба вдихни,
Поклянись, присягни,
Що помреш, як накаже вона!
 

Лютий 1993, Київ

НАША АРМІЯ

 
Ми чекали години святої,
Щоб побачити раз, та не в сні,
Як стають українці до зброї
Під козацькі знамена й пісні.
Слава Творящому, слава,
Що дає нам Свою могуть!
Армія наша й держава
З піснею волі ідуть.
До печального поля прибиті,
Ми чекали на сяючу мить.
Як, мов Господа меч, у блакиті
Український літак пролетить.
Слава Творящому, слава,
Що дає нам Свою могуть!
Армія наша й держава
З піснею волі ідуть.
Ми несли своє горе безкрає
І чекали щасливого дня,
Як на наших дорогах заграє
Бойова українська броня.
Слава Творящому, слава,
Що дає нам Свою могуть!
Армія наша й держава
З піснею волі ідуть.
Ми молилися, вірили, ждали,
Що засяє нам сонце з висот,
Як прибуде на кримські причали
Український нескорений флот.
Слава Творящому, слава,
Що дає нам
Свою могуть!
Армія наша й держава
З піснею волі ідуть.
 

2. II. 1994, Вашингтон

НЕ ТУЖІТЬ!

 
Гомін по долині,
Де гвардійці йдуть;
Грає рідна зброя,
Сяє вольна путь.
Гей, там хлопці, мамо,
Смаглі, наче мідь.
Як піду до війська, —
Не тужіть!
Не тужіть за мною,
Не роняйте сліз!
На козацькім полі
Я вродився й зріс.
Кличуть мене, мамо,
Голоси століть.
Як піду до війська, —
Не тужіть!
Встала Україна,
Вільна від заков —
Мого роду воля,
Мого роду кров.
До прийому, мамо,
Поблагословіть,
Як піду до війська, —
Не тужіть!
 

29.1.1994, Київ


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю