Текст книги "Таємниця твого обличчя. Вибране"

Автор книги: Дмитро Павличко

Дмитро Павличко
Таємниця твого обличчя

Живу, як той гірський потік

 
Живу, як той гірський потік,
На спокій – ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини…
Спадаю дзвінко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Від крові пурпурним стаю,
А чорним – від намулу.
Та відновляється в мені
Невигасна й воскресна
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.
Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй доші моє
Джерельне і цілюще.
 

Був день, коли ніхто не плаче

 
Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.
Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.
 

Де ждав я тебе, як свята

 
Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.
 

Не бійся сивини моєї

 
Не бійся сивини моєї —
Вона тебе не забруднить —
Ця біла, наче цвіт лілеї,
Ця, наче небо, синя нить.
В ній голова моя зігріта,
Неначе в мареві гора.
Це подих не зими, а літа,
Це дим незримного костра.
Там думка палахтить, як рана,
Горить віків броня і бронь.
Благослови, моя кохана,
У скронях схований вогонь.
Прийди до мене – це не сором,
Любити мисль, що опекла.
Схились над полум’ям прозорим
Мого печального чола.
І не питайся, що згоріло,
Бо кров мою вогонь зберіг,
Байдужості смертельне тріло
Не вдерлося до жил моїх.
Навчив мене вогонь терпіти,
Хапливим бути, мов карук,
Але мого чола орбіти
Засвітяться від ніжних рук.
Тож доторкнися до сивизни,
Що очі молоді пече,
Можливо, світло дивовижне
Тобі між пальців потече.
 

Ми вийдем з тобою на листя опале

 
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…
 

Зніми мені легенькою рукою

 
Зніми мені легенькою рукою
Сніжинку із брови, а з серця – лід
Поважності, печалі, супокою,
Всього, що я надбав за стільки літ.
Ні, не знімай, бо в серці ворухнеться
Краси твоєї молоде жало;
Ту кригу я приклав, як ніж, до серця,
Аби не так боліло і пекло.
 

Зеленим вогнем береза

 
Зеленим вогнем береза,
Як свічка, в полі горить.
Ні вітер, ні блискавок леза
Не можуть її погасить.
Коли сумовитим дзвоном
Осіння блакить загуде,
Те полум’я стане червоним
І тихо на землю впаде.
Любове моя вогнекрила,
Ти линеш в осінню даль.
Та краще б тебе згасила
Ненависть, а не печаль.
 

Це неправда, що ми помрем!

 
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.
 

Зачах, згорів я до основ

 
Зачах, згорів я до основ,
Та знов іде хвилина дива,
Коли підкріплюється знов
Душа голодна і жаждива.
Це ти даєш мені життя,
Це ти від ста смертей ослона!
Цілюще губ твоїх пиття,
Святі хліби грудей і лона.
Благословенна, дорога,
В моїй крові і в плоті суща.
Ти вічна, як моя жага,
Як голод мій, ти невмируща.
 

Найдовша з усіх доріг

 
Найдовша з усіх доріг —
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць —
Таємниця твого обличчя.
Ми прощаємося на день,
Ніби розходимось на віки.
І твій слід на моєму серці
Поглиблюють кожні очі.
 

* * *

Коли до тебе прилечу

 
Коли до тебе прилечу,
Засяє в сонці все навкруг,
Як після теплого дощу
В росі важкій зелений луг.
Ти руку покладеш мені
На очі, сповнені провин,
І риси матері ясні
Побачу я крізь пальців плин.
Дитинство й ти. Це наче все.
Далеко так. Близенько так.
Мене до тебе принесе
З паперу зроблений літак.
 

Я бачив тебе сьогодні

 
Я бачив тебе сьогодні
Між дівчатками з п’ятого класу.
Ти така ж, як вони:
Тонесенька стебелина,
Навколо якої скакалка
Гуде, мов пропелер.
Я бачив тебе сьогодні
Між невістами молодими.
Ти така ж, як вони:
Біле чоло у веснянках,
Навколо якого світить
Ореол материнства.
Я бачив тебе сьогодні
Між бабусями сивоокими.
Ти така ж, як вони:
Прозорий щільник із медом,
Навколо якого літають
Спогади, наче бджоли.
 

Ти спиш, і на твоїм обличчі

 
Ти спиш, і на твоїм обличчі
Малюється печальний вираз…
Яку ж біду, яке нещастя
Ти бачиш поглядом заснулим?
Можливо, знов перед тобою
Палають українські ниви,
А танки з чорними хрестами
Тебе в полях наздоганяють,
Малесеньку, як той метелик,
Що спалахне ось-ось в пломінні
Підпалених пшениць? А може,
Від голоду зів’явши, хліба
В людей ти виміняти хочеш
За хустку бабину – єдиний
Маєток твій? Цього не знаю.
Перевести я не спроможний
З глибин свідомості твоєї
Оте скорботне сновидіння
В думки свої, як з моря в море
Підводний човен! Як я досі
Не став одним єством з тобою!
Ти спиш у незбагненнім смутку,
Моя і не моя водночас.
І тільки усмішка спросоння
Зв’язок відновлює між нами,
Лиш усміх відкриває душу,
Зачинену плитою горя,
Замками туги і скорботи.
Та холодно мені, і в грудях
Щось ненастанно вибухає,
Так, ніби в тіні сну страшного
І на землі сирій дитинства
Я довго спав і простудився.
 

Мжичка тремтить, як мембрана

 
Мжичка тремтить, як мембрана,
Золотом міниться мла.
Сонце осіннього рана
Дівчина привела.
Привела мені, як дитину,
Як русявеньке хлоп’я.
Будем справляти гостину —
Дівчина, сонце і я.
Сядемо троє до столу,
Поділимо все, що є.
А потім віддамо в школу
Сонце – дитятко своє.
Хай вчиться воно читати,
Спізнає людську могуть,
Що дитина, отець і мати
В одному єстві живуть.
 

Буває така розмова

 
Буває така розмова,
Що ув’язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.
Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті рятує мене.
Буває така година,
Коли повертає глузд
Моєму життю єдина
Усмішка милих уст.
 

Ти – як дощ. А я – мов явір

 
Ти – як дощ. А я – мов явір.
Хочу листям тебе зловить.
Але в кроні, як сни в уяві,
Крапелини твої – лиш мить.
Щоб листки мої, наче свічі,
Твоїм світлом засяяли в млі,
Ти повинна приходити двічі:
Спершу – з неба, а вдруге – з землі.
 

Не пригадуй, що було! Не треба

 
Не пригадуй, що було! Не треба
Дотикатись до заглухлих ран.
Вже душа не б’ється в креші неба,
Як розбитий громом океан.
Благодать зійшла на темні води,
Втихомиривсь і затихнув я.
Безпощадний блиск твоєї вроди
Лагідно в душі моїй сія.
Може, хвилі встануть ще, як піки,
І полинуть радо на загин,
Але я люблю тебе навіки
Мовчазною силою глибин!
 

В моїх повіках напівсонних

 
В моїх повіках напівсонних
Застигло сонце молоде.
Як бджолами покритий сонях,
Воно так міниться й гуде.
Між сновидінням і явою,
В моїй сльозі стоїш і ти,
І над твоєю головою
Палають соняшні світи.
 

Горить суницями поляна

 
Горить суницями поляна,
Як запаска. Гуде бджола
І так літає, наче п’яна
Від запахущості й тепла.
Сховавшись у гілля зелене,
Чекаю на своє дівча.
Воно вже йде, вже серце з мене
Виймає, як гніздо з куща.
 

Твоя душа звіздаста і смаглява

 
Твоя душа звіздаста і смаглява,
Як ніч, що світер віхоли зняла.
Твоє волосся пахне, як отава
З-під скатерті різдвяного стола.
В моє житло ти з неба прилетіла,
Закрив я очі в радості німій,
Щоб у вогні твого сяйного тіла
Не спопелів гріховний погляд мій.
 

Щось у мені тремтить

 
Щось у мені тремтить,
Як зимове повітря.
Несхопне, наче мить,
Студене, наче вістря.
То я тобою вщерть
Наповнив душу, мила,
Ти ж думала про смерть,
Коли мене любила.
 

Червоні яблука в кімнатах

 
Червоні яблука в кімнатах
Насипані, що ніде стать.
Це нашого кохання надих
Зійшов на яблуневу стать.
Це ми передали деревам
Жагу і пристрасть молоду.
Як, палені вогнем травневим,
Любилися в твоїм саду.
Знов зірка кличе, мов суниця,
Ходімо на озимину, —
Хай морем золотим пшениця
Затопить землю кам’яну.
 

Я пригадав собі один стіжок у горах

 
Я пригадав собі один стіжок у горах.
З молодика сідав на нього срібний порох,
А я лежав на нім тихенько, наче звір,
І поглядом ловив сліди падущих зір.
Я ждав, коли прийде косуля їсти сіно,
Вона приходила щоночі неодмінно,
Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!
Я ж оглядав її, рожеву й боязку…
Хотів би я побуть ще раз на тому стозі,
Діждатися й тебе в закоханій тривозі,
Почути, як прийдеш, як скинеш киптаря,
Як затремтиш, немов та сарна чи зоря…
 

Мріє, наче сніг здалека

 
Мріє, наче сніг здалека,
Ночі літньої блакить.
З ватри голуба смерека
Виростає і шумить.
На пахучім сріблі сіна
Чарка любощів терпка.
Дико блиснули коліна,
Як зіниці хижака.
Покотилася крисаня,
Як зоря з небесних бань,
Сивіє сльоза кохання,
Ніби попеліє грань.
Об’їдають коні чалі
Місяць, наче сніп вівса.
В давній золотій печалі
Лебедіють небеса.
 

Дівчино, дівчино, де твої крильця

 
Дівчино, дівчино, де твої крильця?
Небо весняне в сяйві іскриться.
Чи не пора нам летіти, маленька,
В ярій пшениці шукати гнізденька?
Буде в колоссі воно, як у сонці,
Буде гойдаться в моїй колисоньці,
Я ж над тобою спинюся в блакиті,
Співи свої розпочну дзвонковиті.
Всі літаки, всі літаючі блюдця,
Всі вертольоти круг мене зберуться.
– Слухайте, – скажуть залізні і ниці, —
Жайвір співає для жайворониці!
 

Радуйся, дівчино, разом зі мною

 
Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах,
Білою стежкою в травах зелених.
Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком ціловання до зомлівання,
Голосом матері в серці твоєму —
Кільчику ясному в тьмі чорнозему.
 

Вночі ти входила в море

 
Вночі ти входила в море —
Під місяця оком вовчим,
І море ставало деревом,
А ти – забороненим овочем.
Я хвилю твою колихливу
До себе горнув, як галузь.
І бризками золотими,
Як листям, ти затулялась.
Та море, як мудра яблуня,
Само, нахилившись долі,
Поклало тебе коло мене
На кам’янім суходолі.
Довго над нами шуміла
Його потемніла крона.
Вкривала наш поцілунок
Пелюстка прозора й солона.
 

Скинь одежу свою

 
Скинь одежу свою,
Увійди
В річку рук моїх —
Уже літо,
Від джерела аж до моря
Замліває ріка, а над нею
Заметіль сонця шумить.
 

Біла черешня в небі

 
Біла черешня в небі
Над селом проплива,
Ніби заснулий лебідь,
Під крилом – голова.
Дівчина жде на мене,
Де бринять ячмені,
Веселим брилем ромену
Махає вона мені.
Мрієм про дні прийдешні,
Про те, як станем людьми.
Втім, чуємо, як черешня
Залопотіла крильми.
 

Хочу тебе цілувати. Рятунок

 
Хочу тебе цілувати. Рятунок
Є в поцілунках від смерті. Бери
Келех негайно, бо звітріє трунок —
Більше на нього не буде пори.
Це невагомість. Легкі і прозорі
Стали печалі й турботи. Земля
Нас відпустила. Ми вийшли між зорі,
Мов космонавти із корабля.
Не відпускай мене. Зоряна пуща
Може поглинути. Дай же уста!
Ти в поцілунках така невсипуща,
Як у роботі бджола золота.
 

Дівочих непорочних ліній

 
Дівочих непорочних ліній
Довершеність – літак і лук.
Вона прийшла у день осінній,
Вся повна чародійних мук.
На грудях, на стрункому лоні
Одежу тихо розпина.
Неначе куля на долоні,
Лежить прекрасна і страшна.
 

Так гарно ти снилась мені

 
Так гарно ти снилась мені:
Не руки, не очі, лиш голос,
Лиш голос, як день у вікні,
Як вітру знадлива голість.
Наче в блакиті зоря,
Ти в слові замерехтіла.
Зринали, як блиск янтаря,
Згини твойого тіла.
Зринали й зникали вмить
Хвилею золотою.
І серце хотів я вмить
Тим світлом і чистотою.
Раптом – пробудження грім.
Де ж ти пропала, ноче?
Метелик у серці моїм
Вогкими крильми тріпоче.
 

При стрічі мене поклич

 
При стрічі мене поклич,
Посміхнися бодай.
Або відвернись і, як ніч,
Голосно заридай.
Так, щоб тремтіли зірки,
Плачучи в небесах.
Так, щоб носив я віки
Серце твоє в сльозах.
Тільки, як тінь по стіні,
Мовчкома не проходь,
Бо серце затисне мені
Смерті туга оброть.
 

Твоя протилежність – пісок

 
Твоя протилежність – пісок,
Пустиня безплідна й сумна.
Ти народжуєш колосок,
Наче нива, з мого зерна.
Ти плекаєш його сама,
Ти даєш йому мови дар,
Безконечну могуть ума,
Плоті й долі земної тягар.
Як вода, ти блищиш і течеш
В руслах рік і слідах підків.
Я тебе малював би все ж,
Наче марево серед пісків.
 

Перегорів я й перетлів

 
Перегорів я й перетлів,
Як ті книжки Кумрана[1]1
  Кумранські рукописи – древні релігійні тексти, знайдені в печері на березі Мертвого моря, періоду ІІ-І ст. до н.е. (прим. автора)


[Закрыть],
Та ще в мені багато слів
Ти віднайдеш кохана.
Ти з них легесенько здмухнеш
Пісок і потеруху,
Вони задзвонять, ніби креш
Невщербленого духу.
Вони засвітять, наче міст
Вночі понад рікою.
Відкриється таємний зміст
Під ніжною рукою.
Відчуєш, як болить мені
Мойого предка рана.
Вцілів я у землі й вогні,
Як ті книжки Кумрана.
 

* * *

Були ми в натовні. Не знаю, як це сталось

 
Були ми в натовпі. Не знаю, як це сталось,
Що люди роз’єднали нас. Тебе за руку
Тримав я міцно, та лиця твого не бачив.
Почувши раптом крик, я випустив долоню;
Можливо, ти від болю скрикнула? Даремно
Я намагавсь тебе знайти в тісняві. Люди
На мене почали недобре поглядати,
Бо я хапав за руки їх. А ти пропала.
Нарешті хтось мене піймав за лікоть. «Злодій,
Дивіться, злодій тут орудує!» – він рявкнув.
Я перестав тебе шукати. Мені на очі,
Такі смішні в день празника, набігли сльози…
 

«Коли мені не допоможуть вірші…»

 
Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Україні,
Тобі ж – пучок могильної трави.
Я знаю, мила, це несправедливо,
Та поділить інакше я не міг,
Бо й ця трава – так само вічне диво,
Як дивина найкращих днів моїх.
 

Я буду на світі

 
Я буду на світі,
Допоки незнане світло
І обличчі твоєму світить.
Я житиму доти,
Допоки горіти буде
Долоні твоєї дотик.
 

Ще днів моїх багато за горою

 
Ще днів моїх багато за горою,
За зорями в небесній глибині.
Все, що було, згубилось уві сні,
Лиш те, що буде, володіє мною.
Опалене жагою весняною,
Чуття будущини живе в мені.
В моєму серці, наче в стремені,
Нога часу з острогою тугою.
Та є на світі лагідна рука,
Яка в мої думки і сподівання
Вливається, як в озеро ріка.
Вона дає моїй душі сіяння
І дбає, щоб не згаснула зарання
Відлита в слові кров моя дзвінка.
 

Так, ти одна, моя любове

 
Так, ти одна, моя любове,
Даєш мені снагу обнови,
Народжуєш мене щодня
Інакшим, іншим, ніби з дна
Душі кремнистої моєї
Виборсуєш нові камеї
З моїм обличчям… Боже мій,
Мене ти змінюй, та не смій
Своє натхнення на забаву
Перевести, смішну й лукаву,
І, творячи немовби в сні,
Чужі прикмети дать мені!
Живу я правдою тією,
Що птах не може стать змією,
Що маску будь-яку лакей
Бере, бо все йому о’кей!
А я не раб, не хитрий служка,
Чия натура, як подушка,
Податдива й м’яка! Мені
Пасують риси кам’яні.
То звершуй переміни диво,
Але поважно і правдиво,
Щоб не оліп і не оглух
В чужому образі мій дух.
 

Біжить під зливою лошиця

 
Біжить під зливою лошиця,
Крізь темні хащі – напролом;
Дощ прогинається, ятриться
Крильми над золотим хребтом.
Вона, мов блискавка червона,
Летить крізь памороку віт.
Вода звисає, як попона,
І б’ється об тугий живіт.
Гуркочуть брили грому в скалах,
Мов неба колеться горіх;
Полум’яніє гриви спалах
Над сполохом очей і ніг.
Вона стрясає дотик тучі,
Води, що в пахи затекла;
А як же їй знести палючі,
Нещадні лоскоти сідла?!
Як винести залізну ласку
Вудил, що розпинають рот,
Слухняності й вуздечки маску
І світ у шорах, наче грот?!
Як може покоритись потім
Душа бентежна і нага
Колючим шпорам, і чоботям,
І блискавиці батога?!
Це я питаюсь – і за спину
Ховаю мокрі ремінці.
А цукру білу каменину
Несу в простягнутій руці.
Ні, відступитися не змога,
А лиш благати: «На, візьми!»
Вона ж моя, ця тонконога
Кониця з білими крильми!
 

* * *

Ти пахнеш, як листя весняне

 
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.
Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.
Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.
Ти пахнеш, як роси на житі,
Як столи, рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.
 

* * *

Море з моря ткалось гладко

 
Море з моря ткалось гладко,
Шовком слалося до стіп.
А по ньому йшло дівчатко,
Голе й чисте, наче хліб.
Море крила піднімало,
Відлітало в ніч, як птах.
Я відчув журби немало
На зцілованих устах.
Море падало на скелі
І кричало, мов Ікар.
Як дві зірки невеселі,
Ми тулились поміж хмар.
Море вранці шелестіло,
Тліло, як осінній ліс.
Наче хліб, дівоче тіло
Мало присмак сонця й сліз.
 

* * *

Дівчино моя мила

 
Дівчино моя мила,
Ти блискавкою брови
Сонце мені затьмила.
Глянь, чаклування дівчаче, —
Шукає поводиря
Серце моє незряче.
Може, на переходах
Ти руку йому даси,
Ніжну й легку, як подих.
Доти життя, допоки
Ти будеш його вести —
Хоч би й чотири кроки!
 

* * *

Ніч була ясна, я стежками біг

 
Ніч була ясна, я стежками біг.
Стопи опікав кам’яний моріг.
Линула зоря на круті плаї,
Як метелика, я впіймав її.
Під вікном твоїм я відкрив кулак,
Показав зорю, мов червоний мак.
Та не вийшла ти, тільки у вікні
Стала й знак дала – геть іти мені.
Я назад помчав темним путівцем,
Біжачи крізь ніч, плакав я тихцем.
Я в руці стискав, наче бите скло,
Мертвої зорі неживе крило.
Ніч була ясна, я відкрив кулак,
Ах, моя рука – мов червоний мак.
 

* * *

Та мить, яка надходить після болю

 
Та мить, яка надходить після болю,
Тобою завданого, – ніжна мить…
Я все стерплю, я все тобі дозволю —
Не бійсь боляче серце надломить.
Надламане, воно смачніше буде,
Як хліб, що їсться з голоду й злоби;
Заходь, як у світлицю, в мої груди
І все, що заманеться, там роби.
В тій хаті на підлозі, як у пущі,
Клади вогонь, пали нужденний рай,
Чи, мов зерня з твердої шкаралущі,
Розбиту душу з мене видирай.
Я відновлюсь, я оживу, кохана,
Хоч сто разів од рук твоїх згорю,
Благословенна та найглибша рана,
Що звільна обертається в зорю!
 

Не знаю, хто мене зробив орлом

 
Не знаю, хто мене зробив орлом,
Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,
Хто наказав летіти в темну хлань,
В безодню, повну стогону й волань…
Як Прометей, прикута до скали,
Біліла жінка в кублищах імли.
І загуділо в дебрі кам’яній:
«Лети до неї й вирви серце їй!»
Я зрозумів, що обрано мене
На діло помсти, люте й страшне;
Затих у пропастях наказу гул,
Я підлетів до жінки навпритул —
Вона була обдерта до наги,
На ній висіли тільки ланцюги.
На мить мені здалося, що вона
Була неначе лялька льодяна.
Дивилася, немовби синій страх
Замерз в її зіницях на вітрах.
Та в стогонах я розпізнав слова
І зрозумів – вона жива, жива!
О, той, хто десь гукав собі вгорі,
Хто дав мені клювак і пазурі,
Хоч скільки прикладав жаги й завзять,
Не зміг у мене серце людське взять!
Її крильми широкими я вкрив —
І впали з неї ланцюги в обрив,
І на її обличчі сніг розтав —
Я в ній свою кохану розпізнав…
Мене збудив мій одчайдушний крик,
Химерний сон з душі злетів і зник,
А та, що важко снилася мені,
Лежала біля мене в тихім сні.
«Пробач, – до неї мовив я крізь плач, —
За все, що ти пережила, пробач!»
І хоч вона щасливою була,
Хоч я не завдавав їй болю й зла, —
Цей сон, що засвітився крізь віки,
Палив моє сумління і думки;
Благословив я днину мовчкома,
Що кликала мене, як та сурма,
В нові турботи і знімала з пліч
Тягар провин, навіяних за ніч.
 

За вивіркою золотою

 
За вивіркою золотою
Я біг вершинами смерік,
Провалювавсь у темну хвою,
Як у вогонь, що серце пік.
Я обдирався об ялиці,
Та знову біг через руні,
Мов краплі чорної живиці,
Кров запікалась на мені.
Я біг, і падав з високості,
І піднімався нашвидку,
Не відав, чи ламались кості,
Чи хмиз тріщав у темнику.
Чого вона тікала в пущу
Від мене, ніби від хортів,
Таж я ту білку проклятущу
Лишень погладити хотів!
 

Моє дівча, не вір

 
Моє дівча, не вір,
Що вмре твоя краса,
Погасне скронь яса,
Запопелиться зір,
Брів ластів’ячих лет
Заб’ється в зморщок сіть,
Розм’якне тіла мідь,
Покривиться хребет!
Це все ілюзія,
Ознака сліпоти.
З твоєї ліпоти
Встрає любов моя.
Твоє чоло ясне,
Очей і рук нестрим —
Це той вогонь, котрим
Ти сповнила мене.
Горів я, не згорів,
Довіку не згорю
І серце, як зорю,
Ношу в долонях слів.
 

Що я для тебе маю?

 
Що я для тебе маю?
Серце! Руки! Уста!
Так, моя сумноока,
Так, моя золота.
Руками тебе обгорну,
Поцілунками обів’ю,
А серце! А в серце своє
Заховаю печаль твою.
 

Напав я на тебе раптом

 
Напав я на тебе раптом
На стежці посеред степу,
Нахлинув, як дощ краплистий,
Як виливень буревійний,
Липневий джигун-музика,
Просяяний блискавками,
Співаючий дощ любові.
Ти кинулася тікати,
А я танцював навколо,
Шаліючи від натхнення,
Від певності, що нікуди
Сховатися ти не годна;
На ста сопілках одразу
Я грав, щоб тебе зманити,
Принадити звуком бурі;
А потім я взяв цимбали,
Поклав їх сторчма на землю,
До неба ходив по струнах —
Тебе чарував я звільна
Своїм сатанинським танцем.
Ти бігла і розглядалась
Налякано в тому полі,
Де схову нема від грому,
Від зливи в від кохання.
Ти краплі, немов долоні
Мої безсоромні й спраглі,
Долонями відбивала,
Та в мене було без ліку
Тих рук, що тебе ловили,
В обіймах стискали ніжно,
Наповнювали поволі
Твоє невтоленне тіло,
Неначе водою землю,
Піснями з безодні світу.
Як змокла ти вся до нитки,
Повільніше стала бігти,
Спинилася й засміялась,
До неба вознесла руки, —
Так, ніби просила більше
Потоків рвучкого світла
І музики з-під блакиті.