Текст книги "Вбивство Симона Петлюри. 1926"

Автор книги: Дмитрий Табачник

Соавторы: Вiктор Воронін
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Мить справедливості

Перед нами унікальний документ – аркуш зі списком сформульованих суддями запитань, на які мали відповісти присяжні. Дозволимо собі навести його повністю, усі п'ять запитань:

«1. Чи обвинувачений Самюель Шварцбурд був винним у тому, що добровільно стріляв у Симона Петлюру 25 травня 1926 року?

2. Чи його постріли й рани від них спричинили смерть?

3. Чи мав Шварцбурд на меті вбити Симона Петлюру?

4. Чи свій учинок Шварцбурд підготував заздалегідь?

5. Чи підготував Шварцбурд пастку своїй жертві?»

Колегія присяжних Паризької судової палати налічувала дванадцять чоловік. Надзвичайно довго тягнувся час таємного голосування та підрахунку голосів. І ось, нарешті, після тривалої наради, голосування й підрахунку старшина колегії присяжних оголосив результати: вісім голосів проти чотирьох були подані за виправдання Шварцбарда. Але на окремі запитання відповідь «ні» дала значно більша кількість присяжних. Так, наприклад, на 4-е і 5-е запитання відповіли «ні» відповідно 11 і 12 чоловік, а на всі п'ять запитань присяжні (як оголосив їх старшина, «за велінням душі та совісті») відповіли негативно більшістю голосів, тобто великих суперечок і розбіжностей не виникало.

Коли присяжні відповіли на перше й вирішальне запитання «ні» вісьмома голосами, серед численних присутніх Палацу правосуддя вибухнули вигуки: «Нехай живе Франція!», «Слава французьким присяжним!», «Хай живе справедливість!». Величезний натовп уболівальників, друзів, родичів, журналістів обступив і закружляв навколо Торреса і ІІІварцбарда, ледве не розриваючи їх на сувеніри. Чи не цього ж дня Торрес одержав замовлення на книгу «Процес про погроми», яка вийшла в світ уже наступного року. А Шварцбард, насолоджуючись свободою, давав одночасно кілька інтерв'ю і при цьому виглядав набагато зніяковілішим і переляканішим, ніж у залі суду.

Адвокатам Ольги Петлюри – Кампенсі та Більма (особливо останньому, який хвалився, що ув'язнить Шварцбарда мало не пожиттєво) – довелося пережити чимало неприємних хвилин і докорів у пасивності, у невмінні боротися. А ім'я Торреса ще довго було на вустах усього Парижа й усієї Франції. Він переміг блискуче.

І тим, хто уважно прочитав судові запитання присяжних, стає зрозумілим, наскільки виявився на висоті, наскільки рішуче переміг адвокат. Бо, якщо хоч трохи замислитися над нелогічністю відповідей присяжних, стає очевидним, що почуття і прагнення до справедливості перемогли, у цьому разі, юридичні норми, кодекси, букву закону. Але, як колись говорили суфії, «мить справедливості важливіша ста років молитов».

Адже відповідь «ні» на друге та третє запитання була очевидним абсурдом. Якщо обвинувачений не вбив Петлюру, хто ж тоді його вбив або від чого він тоді помер? Якщо постріли й рани від них не спричинили смерть, то чому Симон Петлюра помер у монастирській клініці, стікаючи кров'ю? І, нарешті, якщо Шварцбард не мав наміру вбити Петлюру, то виникає питання, чому ж він стільки разів стріляв у нього?

Найупливовіша англійська та європейська газета, лондонська «Таймс», 27 жовтня 1927 р. так оцінила результати судового процесу: «З огляду на звичайну м'якість французьких присяжних, коли до них зверталися з апеляцією виправдати підсудного, вирок не був дуже несподіваним». Однак це не відповідає дійсності, і знову наведемо вірне спостереження Олександра Вертинського: «Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности». Так, у роки Третьої республіки у Франції траплялися виправдання обвинувачених на судових процесах із політичним забарвленням. Однак там справді обов'язково була наявна «любовна» складова. Наприклад, присяжні виправдали дружину міністра фінансів Генрієтту Кайо за вбивство редактора газети «Фігаро» Гастона Кальметта. Але мотивом виправдання було палке кохання мадам Кайо до чоловіка, через яке вона не змогла знести вкрай різку критику на його адресу в найпопулярнішій газеті країни. Саме на процесі Шварцбарда вперше підсудний був виправданий у справі, де були винятково політичні мотиви.

Петлюрівська еміграція надзвичайно болісно сприйняла виправдання Шварцбарда й несхвально оцінювала результати судового процесу. Наприклад, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» писав: «Такий присуд, який би він не був тяжкий для нас, не означає, не повинен означати, як у наших очах, так і в очах цілого світу, що цим самим визнано повністю правильною тезу, яку підтримували оборонці Шварцбарда, себто, що нібито Петлюра був винний у погромах (Виділено нами. Однак саме на цьому базувалось рішення присяжних. – Авт.). Ця теза оборони значною мірою була збита вже під час судового слідства… остаточно вона була розбита у промовах адвокатів і прокурора (як ми бачили, це абсолютно не відповідає дійсності. – Авт.). Навіть Торрес у своїй кінцевій промові говорив, головним чином, про германофільство Петлюри та про заслуги Шварцбарда перед Францією в часи світової війни». Але процес усе ж таки був повністю програний, і, що не кажи, це розуміли всі.

Символічно, що незважаючи на обурення виправданням Шварцбарда ні дружина Петлюри, ні жоден із його прихильників не намагалися оскаржити це рішення визначеним французьким законодавством шляхом – апелюючи до вищої судової інстанції.

Єврейська ж світова громада оголосила вирок паризького суду «вироком цивілізації», а ім'я Шолома Шварцбарда було вкарбоване в золоту книгу Єврейського національного фонду між славетними іменами тих, хто найбільше відзначився у справі національного відродження єврейського народу, його культури та єврейської держави в Палестині.

Після виходу на волю Шварцбард написав листа євреям Балти, і за його проханням на могилі Іцхака Шварцбарда було викарбовано напис: «Твій син Шолом помстився за священну кров святих братів твоїх і кров мучеників усього єврейського народу».

Події процесу відобразилися в мистецтві – відомий єврейський письменник Алтер Кацизне написав п'єсу про нього, що йшла з успіхом у багатьох театрах світу.

Відлуння пострілів Шварцбарда

Слідство у справі Шварцбарда тривало понад 16 місяців і викликало потужний резонанс у світі. І, хоча вбивця відразу ж назвав свої ім'я та прізвище, тривалий час у Парижі наполегливо шукали його спільників, з'ясовували, чи не було широкої змови проти Петлюри.

Хоча Шварцбард знову-таки відразу заявив, що до жодної політичної партії не належить, що діяв сам, без будь-якої допомоги й лише прагнув помститися колишньому голові Директорії за незличенні єврейські погроми в Україні, оскільки Петлюра був, на його думку, головним їх винуватцем, убивці не всі повірили. Та ще в газетах кілька разів промайнуло повідомлення про те, що Шварцбард – давній анархіст, який нібито служив у батька Махна. Цю версію також почали аналізувати, обговорювати, смакувати. А в Парижі в той час жив у еміграції і знаменитий «батько».

Його теж почали часто згадувати в пресі як одного з можливих засновників і лідерів могутньої підпільної терористичної організації анархістського напряму, яка, імовірно, і могла б направити руку вбивці Шварцбарда (тим паче їхнє знайомство не було таємницею). Як згадувала через багато років дружина «батька» до 1927 р. Галина (Агафія) Кузьменко (під час війни вона опинилася в Німеччині, звідки була вивезена до СРСР) на допиті в НКВС: «Убийца Петлюры Шварцбард был анархист и знаком с Махно, болел туберкулезом, часовых дел мастер. Он входил в еврейскую анархистскую группу, собирались по праздникам в кафе. Махно и я это кафе посещали, там же и познакомились с ним».

Більш докладну інформацію подає відомий дослідник махновщини Майкл Мале у своїй розвідці «Нестор Махно в російській громадянській війні» (вийшла в Лондоні в 1982 р.) – за його словами, антагонізм, що переходив у люту ненависть між «батьком» і головою Директорії, в еміграції ще більше зріс. І Нестор Махно був, і за даними британського дослідника, добре знайомий із майбутнім убивцею Симона Петлюри, навіть приятелював із ним. Ось яка промовиста сцена описана у вищезгаданому дослідженні: «Останній (тобто Махно. – Авт.), будучи знайомий з майбутнім убивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній убивця сполотнів, а Махно лишився незворушний». Проте не викликає сумніву, що сцена з Петлюрою не відповідає дійсності: інакше б пізніше Шварцбард упізнав його відразу. Проте можливість того, що Шварцбард розповів Махну про свої плани, виключити не можна. За свідченням одного з близьких до Махна анархістів, Шварцбард у травні 1926 р. прийшов до колишнього «батька» і «в присутствии болгарина Киро Радева попросил у Махно благословения на убийство Петлюры».

У свою чергу, французький історик професор Олександр Скирда – автор надрукованої в 1982 p. y Парижі фундаментальної монографії «Нестор Махно: Козак анархії», посилаючись на особисте свідчення того самого болгарського анархіста Кіро Радева, писав, що Шварцбард консультувався кілька разів у «батька» щодо організації та підготовки замаху на Петлюру. Але Махно нібито намагався відмовити того, стверджуючи, що «анархісти ведуть боротьбу проти принципів, а не проти людей» (якщо він справді так казав, то це верх лицемірства). А крім того, «батько» доводив непричетність Петлюри до єврейських погромів.

На думку деяких дослідників, якщо Махно справді відмовляв Шварцбарда від замаху на Петлюру, то на знак великої вдячності за те, що в 1922 р. той нібито врятував його від розправи, яку хотіла вчинити група агресивно налаштованих петлюрівських офіцерів. Вони нібито готувалися розправитися з «батьком» під час його перебування в Польщі в 1922–1923 pp., але Петлюра врятував Махна. Однак ця історія нічим не підтверджується і, ймовірно, є вигаданою.

Проте деякі анархістські мемуаристи вважають Махна абсолютно непричетним до терористичного акту й заперечують його обізнаність у планах Шварцбарда.

Тепер, коли колишній головний отаман усе-таки був застрелений, Махно публічно у пресі висловив своє обурення актом тероризму й вандалізму. Але перелякався Нестор Іванович тоді надзвичайно: утратив сон і спокій, розуміючи, що невдовзі так само, як і Петлюру, його теж можуть звинуватити в заохоченні єврейських погромів на Півдні України, а потім за все скоєне й навіть дозволене комусь суворо спитають. А можуть спитати, як Петлюру…

І Махно розгорнув велику активність. У шаленому темпі він написав кілька розлогих статей до анархістського журналу «Дело трудящихся», де багато розмірковував про форми й методи збройної боротьби, збройного захисту революції, але головне, чому були присвячені статті, – Махно доводив свою повну непричетність до єврейських погромів в Україні. Тож не дивно, що в квітні 1927 р. Нестор Махно звернувся у французьких анархістських виданнях зі зворушливою відозвою «До євреїв усіх країн світу», у якій він закликав єврейську громадськість організувати перевірку брудних і безпідставних наклепів на нього, перевірити, як він висловився, увесь той «брудний матеріал», який хтось збирає та розповсюджує про нього. У відозві Махно доводив, що він не просто анархіст, а чесний анархіст-інтернаціоналіст, що він завжди приборкував анти єврейські настрої, не давав частинам, котрі перебували під його командою, улаштовувати погроми й розбої.

Також Махно написав обуреного листа до редактора єврейської газети «Фрайе арбетер штиме» ПІ. Яновського, який звинуватив «батька» в потуранні погромам: «В 37-м номере «Фрайе арбетер штиме», в статье «Мое мнение о поступке Шалома Шварцбарда» Вы приходите к следующему выводу: пролитие еврейской крови было делом рук не только Петлюры. Люди атамана Махно также виновны в этом. Именно из-за обилия совершенно непроверенной информации, безответственных публикаций на эту тему, в том числе и Вашего письма, товарищ Яновский, я опубликовал обращение «К евреям» (см. № 64 французской анархистской газеты «Либертер» от 25 июня 1926 г.).

В нем я потребовал от евреев, чтобы они доказали открыто и фактически перед всем миром, где и когда мы или революционеры крестьянского движения, во главе которых я стоял, устраивали погромы против евреев Украины.

Или, если мы не совершали этого, то чтобы доказали, где и когда мы вели себя равнодушно по отношению к этому грязному делу, в то время, когда другие творили его.

Вы, товарищ Яновский, в Ваших аргументах по поводу дела Шалома Шварцбарда пользовались ложной и непроверенной информацией. Вы должны показать правду об этом деле».

Так Нестор Іванович хотів реабілітуватися в очах світових єврейських організацій, бо в роки громадянської війни і його хлопці та їхні ватажки теж бували, м'яко кажучи, не завжди ввічливими й обачними з мирним населенням маленьких єврейських (і не тільки єврейських) містечок.

Минуло трохи часу, пролетів місяць, другий. І Махно було зовсім заспокоївся, але хтось із друзів-приятелів, занадто екзальтованих анархістів, трохи пожартував. Увечері на квартиру до Махна зателефонували, і голос із виразним єврейським акцентом повідомив, що є неспростовні документи та свідчення очевидців про його причетність до погромів, про бешкетування його вольниці й про те, що тепер на Нестора Івановича, мабуть, чекає доля Симона Петлюри. Важко не тільки описати, а навіть уявити собі стан переляканого Махна того вечора.

А вже вранці він кинувся по допомогу до своїх друзів – французьких анархістів, ті охоче прийшли колезі на допомогу й організували йому кілька публічних зустрічей із молоддю, представниками різних політичних сил. Так, наприклад, 23 червня 1927 р. Махно виступив у великому паризькому клубі «Фобур» на диспуті «Чи був «генерал» Махно другом євреїв або чи брав участь у вбивствах їх?», де перед сотнями слухачів доводив, що однією з причин розстрілу махновцями отамана Григор'єва була організація масових і надзвичайно жорстоких єврейських погромів на Півдні України. Махно також розповів, що він ніколи не дозволяв своїм воякам улаштовувати єврейські погроми, докладно перераховував, скільки в нього було анархістів-євреїв і як він чудово товаришував і воював разом із ними проти білогвардійців і петлюрівців. За кілька місяців шок у Махна минув, і він припинив займатися заграванням із євреями і пошуками популярності.

Про процес Шварцбарда навіть у вічно сенсаційному, сповненому новин і подій Парижі забули не так швидко. Торрес писав книгу й продовжував робити блискучу адвокатську кар'єру, Шварцбард із дружиною надовго залишився у прекрасному місті, для якого став улюбленцем і справжнім героєм. Він працює в одній із найбільших страхових компаній, однак у його житті дедалі більше місця займає літературна діяльність. Виправданий судом месник випускає збірку оповідань «Образи війни», присвячених спогадам про свою участь у світовій війні у складі Іноземного легіону. Книжка виходить спочатку на ідише, але невдовзі перекладена французькою. Наступна книга Шварцбарда також мала художньо-мемуарний характер – це спогади про участь у громадянській війні «З глибокої пропасті», сповнені жахливих сцен петлюрівських звірств та перетворення людей на потворних хижаків із жадобою крові. Далі він друкує книги «В бігу днів» та «У суперечці з самим собою», до яких уходять вірші, мемуарні оповіді, п'єса. Остання книжка настільки вражає, що можна тільки пошкодувати, що її перекладів українською чи російською мовами немає. Поступово колишній терорист повністю переходить на літературну працю і стає постійним співробітником низки впливових єврейських видань лівого спрямування Великої Британії та США – «Робітничий товариш», «Єврейська газета», «Вільний робітничий голос», «Момент». Особливо слід відзначити його наступну книжку про Першу світову війну, що її частинами друкував «Робітничий товариш», – «З мого воєнного щоденника», яка стала, мабуть, найкращим твором про французький Іноземний легіон. Далеко не все з творів та мемуарних записів Шварцбарда було надруковано, однак вони збереглися в архівних фондах Єврейського наукового інституту в Нью-Йорку та бібліотеки Кейптаунського університету.

На початку 1930-х pp. Щварцбард має намір реалізувати масштабний проект – створити єврейську енциклопедію під назвою «Encyclopedia Judaica», яка б містила повну інформацію про історію та культуру єврейського народу. Для збирання матеріалів та пожертв на заплановане видання письменник виїздить спочатку до США, а потім до Південної Африки. В Африці Шварцбард затримується і стає в Кейптауні співробітником місцевого видання «Африканська єврейська газета». Однак доля не дала можливості реалізуватися його планам: 3 березня 1938 р. він раптово помирає від серцевого нападу, і його поховання проводять у цьому ж південноафриканському місті.

У 1967 p. за підтримки уряду Ізраїлю проходить перепоховання – прах Шварцбарда переносять до відродженої Єврейської держави. Зараз його могила знаходиться в поселенні Кфар Авіхаїль (біля Нетанії), відомому як «поселення колишніх легіонерів». На його честь у низці ізраїльських міст названі вулиці.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри й судовий процес над Шоломом Шварцбардом. Але все ж таки одне питання, мабуть, не дає права поставити останню крапку та спокійно відкласти ручку. Питання, на яке нелегко відповісти, щоб відразу не бути в чомусь звинуваченим так званими «націонал-патріотами», не заслужити ярлика, але без чіткої відповіді на яке досить незручно прощатися із читачем. Це питання:

Так чи був особисто Петлюра погромником?

«Здається, матеріали, уміщені в нашій книзі, можуть дати лише одну можливу відповідь. Але досі багато істориків не наважується самостійно відповісти на це болісне питання: чи була особиста вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні? Вони обмежуються лише відстороненим зіставленням різних точок зору, різних, часто полярних, версій, знайомлять читача лише з подіями, не роблячи жодних висновків. Обмежуються, щоб відразу не наражатися на звинувачення в упередженості, в «очорненні» імені «національного героя», яким дехто бачить постать Симона Петлюри. Правда, абсолютно незрозуміло, чому «націонал-патріоти» вважають, що вбитого колишнього головного отамана взагалі хвилювала незалежність України. Показовою є характеристика, яку дав екс-голові Директорії Павло Скоропадський у своїх спогадах: «Он не столько государственный деятель, сколько партийный, а это для создания государства не годится».

Відомий історик, колишній керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції та засновник так званої «державницької школи» в українському консервативному русі Степан Томашівський у книжці «Під колесами історії», що вийшла в 1922 p. y Берліні, нищівно оцінив колишнього головного отамана, армія якого виявляла сміливість тільки під час погромів: «Як індивідуальність – він людина вбога. Що дало Петлюрі моральне право зазіхати на найвищу військову владу? Чому українська громадськість задовольнила цю амбіцію та цілих чотири роки вбачала в Петлюрі уособлення генія озброєної України? Відповіді на ці й інші запити – хіба що у сфері психологічних загадок. Бо ж за весь час свого головування не виявив він ані найменших ознак справжнього вояцького духу військових організаційних здібностей, поза навіть бодай якимось стратегічним талантом або хоча б деякими прикметами воєнної тактики. Навпаки, усі об'єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри доводять одностайно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну бездарність. Під таким проводом не могло бути жодної армії у справжнім розумінні цього слова (курсив наш. Справді, жодна армія світу не спеціалізувалася на погромах, замість бойової діяльності. – Авт.)».

Також наведемо й думку сучасного українського вченого-історика Данили Яневського, який у своїй монографії «Проект "Україна"», або Таємниця Михайла Грушевського» так оцінив лідерів Центральної Ради (де Петлюра починав свій шлях на вершину влади): «…лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С. Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України». Справді, Петлюру цікавили тільки абсолютна влада та гроші, а за допомогою чого їх досягти було для нього питанням абсолютно другорядним. А ось як автор підсумовує політичні наслідки діяльності Петлюри та його колег по Центральній Раді: «…всеєвропейського масштабу авантюра… мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі».

До речі, слід відзначити, що погромна діяльність Петлюри почалася не за Директорії, а саме за Центральної Ради. Процитуємо ще один уривок зі спогадів Гольденвейзера про те, що робили петлюрівські гайдамаки після повернення до Києва в німецькій валці:

«Формально в Киеве и во всей Украине с 1 марта 1918 года (когда были изгнаны большевики) была восстановлена верховная власть Украинской Центральной Рады. В Киев возвратился и украинский парламент, со своим президентом М. С. Грушевским, и кабинет министров, который возглавлялся Голубовичем. Но по существу эта возрожденная самостийно-украинская государственность производила в эти месяцы довольно жалкое впечатление. Чувствовалось ее полное бессилие рядом с опекавшей ее германской военщиной.

Единственная область, в которой украинской власти предоставлялась полная свобода действий, это была политика национальная (вернее, националистическая). И сами украинцы (знову ж таки, маються на увазі саме петлюрівці. – Авт.) по возвращении в Киев давали себе волю в этой области. Именно в эту эпоху начались антиеврейские эксцессы – сначала в виде самосудов над отдельными заподозренными в большевизме лицами. Под предлогом обвинения в большевизме украинские сечевики захватывали и расправлялись с евреями, которых им почему-либо хотелось убрать. В самом Киеве имел место целый ряд таких самосудов; в провинции, естественно, дело обстояло еще хуже. Были случаи пыток и издевательств. Все это оставалось безнаказанным… Так расправлялись с евреями. В области же украинской haute politique (большой политики) шла ожесточенная борьба против всего российского».

А щодо періоду Центральної Ради вже зовсім ніяк не спрацьовують улюблені аргументи захисників Петлюри, мовляв, той «нічого не знав» та «армія була некерованою». За Центральної Ради він, як військовий міністр, повністю контролював нечисленних гайдамаків та був у курсі того, що вони робили принаймні в Києві.

І ще один принциповий момент. Не можна всі ті злочини проти людства, що робили гайдамаки за мовчазної згоди Петлюри або навіть за його санкцією, зводити лише до знищення єврейського населення. Звичайно, як найбільш тоді беззахисна частина населення, євреї зазнали величезних утрат, але так само головний отаман безжально вбивав і катував, незалежно від національної належності усіх, хто заважав утвердженню в країні націоналістичного тоталітаризму. Як приклад можна згадати масові розправи, що вчинили петлюрівці після державного перевороту грудня 1918 р. та захоплення Києва. Процитуємо свідчення київської сестри милосердя Марії Нестерович-Берг: «На второй же день после вторжения Петлюры мне сообщили, что анатомический театр на Фундуклеевской улице завален трупами… Господи, что я увидела! На столах в пяти залах были сложены трупы жестоко, зверски, злодейски, изуверски замученных! Ни одного расстрелянного или просто убитого, все – со следами чудовищных пыток. На полах были лужи крови, пройти нельзя, и почти у всех головы отрублены, у многих оставалась только шея с частью подбородка, у некоторых распороты животы. Всю ночь возили эти трупы. Такого ужаса я не видела даже у большевиков. Видела больше, много больше трупов, но таких умученных не было!..

– Некоторые еще были живы, – докладывал сторож, – еще корчились тут.

– Как же их доставили сюда?

– На грузовиках. У них просто. Хуже нет галичан (маються на увазі Січові стрільці Євгена Коновальця. – Авт.). Кровожадные… Бесы, а не люди, – даже перекрестился сторож».

Таку ж інформацію про злочини гайдамаків і Січових стрільців містить і звіт Російського товариства Червоного Хреста: «Встретят на улице русского офицера или человека, по возрасту или обличью похожего на офицера, выведут на свалку, пристрелят и тут же бросят. Иногда запорют шомполами насмерть, иногда на полусмерть. Во время междуцарствия, когда Петлюра ушел из Киева, а большевики ещё не вошли, было найдено в разных частях города около 400 полуразложившихся трупов, преимущественно офицерских. Применял Петлюра и систему заложничества, возил с собой бывших министров (ідеться про колишніх міністрів гетьманського уряду. – Авт.), митрополита Антония, несколько дам из аристократии. Над заложниками издевались, не раз грозили им смертью».

А ось що писала людина, яка належала з головним отаманом до одного політичного табору та була наставником Симона Петлюри на щаблях політичної кар'єри. Людина ця – один із засновників Центральної Ради, перший голова Директорії Володимир Винниченко.

Розкриємо його книгу «Відродження нації», розділ «Доба Директорії», частину III, розділ VII, підрозділ 2 – «Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади». Наведемо досить великий за об'ємом уривок із книги, де якраз і йдеться про єврейські погроми та ставлення Петлюри до цього: «Таким чином, фізична сила, військо, лишалася в руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами…

У цьому ж полягає причина й тих страшних єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії до Києва, потім такою страшною, кривавою пошестю розлилися по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-револіційних лозунгів, отамани мусили чимось підбадьорювати «козацький дух». І «давали хлопцям погуляти». Як говорилося тоді.

Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбурювала до цього солдатів, також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії (тобто сам Винниченко. – Авт.) став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С Петлюра сердито відповів: «А чого ж вони (євреї) не боролися з нами проти гетьманщини?!!» І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили оті погроми, то що могли говорити, думати і робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із «національних героїв» отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав із нього всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від Симона Петлюри? Розуміється, ні (Виділено нами. – Авт.).

А чи було покарано тих… офіцерів, які під приводом боротьби з більшовиками вчиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі, в інших містах?

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки нашої революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й цілком свідомо головним отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою».

Нічого більш вагомого, більш точного за слова Винниченка додати навряд чи можна. Бо вичерпність, жорстка, лаконічна вичерпність його слів не потребує коментарів, і навіть якщо зробити оцінну поправку на певною мірою упереджені ставлення Винниченка до Петлюри, то це суттєво не змінить нашої оцінки. Мемуари Володимира Кириловича можуть містити суто особисті оцінки, але у достовірності фактів йому неможливо відмовити.

Звичайно, можна стверджувати, що не тільки петлюрівці під час громадянської війни займалися погромами. Так, були погроми й із боку білогвардійців, червоних, махновців, григор'євців і різних банд без чіткої політичної орієнтації. Однак переважна більшість погромів саме на совісті петлюрівського війська: петлюрівці скоїли близько тисячі погромів, 213 та 106 відповідно – білі та червоні. За даними комісії Міжнародного товариства Червоного Хреста, від рук петлюрівських погромників тільки в період із грудня 1918 до серпня 1919 року загинуло близько 50 тисяч євреїв. Якщо врахувати петлюрівські погроми доби Центральної Ради та після серпня 1919 р., то кількість жертв наблизиться до 100 тисяч, а деякі дослідники називають і значно більшу кількість. Це не можна й приблизно порівняти з кількістю жертв «білих» погромів (від 5 до 6 тисяч) і погромів, учинених червоноармійцями (менше однієї тисячи). Однак річ навіть не в кількості жертв, хоча пропорції промовляють самі за себе.

У денікінців і червоних погроми були проявом деморалізації окремих військових частин, до котрих було непричетне вище командування, як це мало місце з Петлюрою та його найближчим оточенням. Більшовики з погромами боролися вкрай жорстко – не зупиняючись перед розстрілами винних командирів і політичних комісарів, які не вжили всіх заходів із недопущення злочинів проти мирного населення. Однак ту ж саму політику захисту мирного населення всіх національностей намагалося проводити й добровольче командування – її порівняно невисоку ефективність можна пояснити тим, що в Денікіна не було НК і комісарів із необмеженими повноваженнями, а організація влади в тилу була на порядок менш ефективною, ніж у більшовиків. Але головнокомандувач ВСЮР не імітував боротьбу з погромниками у власній армії, як це робив головний отаман, а реально намагався врятувати життя мирних жителів і честь своїх солдатів. У всякому разі, нічого подібного до проскурівського погрому при добровольцях уявити було неможливо.

Якщо діячі Директорії підписували суто формальні антипогромницькі документи, контролюючи мізерну частину території України, коли їм було потрібно заручитися підтримкою європейських держав, то добровольче командування такі накази випускало на вершині перемог (восени 1919 р. ВСЮР займала більшу частину території України). Наведемо наказ № 74 командувача Добровольчої армії генерал-лейтенанта Володимира Май-Маєвського «Про недопустимость притеснений на национальной и иной почве», підписаний у Харкові влітку 1919 р.: «Добровольческая армия, ведущая тяжелую борьбу за воссоздание нашей великой Родины, за установление в ней правового порядка, должна прежде всего вносить в освобождаемые от большевиков местности порядок, спокойствие и законность.