Текст книги "Вбивство Симона Петлюри. 1926"

Автор книги: Дмитрий Табачник

Соавторы: Вiктор Воронін
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Навіть суто гіпотетичне посмертне виправдання Петлюри та засудження Шварцбарда на новому процесі не компенсували б морально-політичних збитків від розголошення правдивої історії громадянської війни.

Особливо велике значення для рішення присяжних мало саме те, що свідками на суді виступили колишні жертви петлюрівських погромів. Розповіді про жах, що його вони особисто пережили, стали для присяжних вагомим аргументом виправдання вбивці. Про виступ одного з таких свідків у своїх спогадах «Четверть века без Родины» яскраво написав уславлений «сумний П'єро» – уродженець Києва Олександр Вертинський: «Приблизительно в то же время в Париже произошло событие, сильно взволновавшее всю русскую колонию, особенно украинцев. Тремя выстрелами из револьвера был убит на улице небезызвестный в свое время украинский атаман Симон Петлюра. Бежавший от народной расправы, он поселился в Париже, где и доживал свои дни, меняя золотые «карбованцы», награбленные во время своего лихого атаманства.

За неимением «вождей» немногочисленная украинская колония поддерживала его. Изредка в газетах мелькали небольшие заметки о том, что «атаман Петлюра прочтет доклад о несчастном украинском народе, страдающем от ига большевиков» и так процветавшем под его владычеством.

На эти доклады собиралась кучка «щирых самостийников» – человек тридцать, в вышитых крестиком сорочках, с усами а-ля Тарас Бульба. Прослушав «батькин доклад», они усаживались тут же пить горилку, которую им заменял «в изгнании» французский кальвадос.

«Батько» садился с ними вместе и напивался до бесчувствия, закусывая «басурманскую» горилку соленым огурцом и сладкими воспоминаниями.

Выстрелы прозвучали неожиданно. Чувствуя себя в полной безопасности во Франции, «батько» свободно гулял по Парижу.

Убил его маленький тщедушный портной или часовщик не то из Винницы, не то из Бердичева – некий Шварцбард. Встретил на улице, узнал и убил. Судили его с присяжными. Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности. Однако на суде появилось много добровольных свидетелей этого маленького человека, которые развернули перед судьями такую картину зверств атамана в Украине, что французские судьи заколебались. Кто только не прошел перед глазами судей! Тут были люди, у которых Петлюра расстрелял отцов, матерей, изнасиловал дочерей, бросал в огонь младенцев.

Последней свидетельницей была женщина.

– Вы спрашиваете меня, что сделал мне этот человек, – заливаясь слезами, сказала она.

– Вот!.. – она разорвала на себе блузку, и французские судьи увидели – обе ее груди были отрезаны.

Шварцбард был оправдан».

Значний резонанс також мав виступ на суді караїма Сафра, син якого був розстріляний петлюрівцями на околиці Києва 31 серпня 1919 р. Разом із ним петлюрівці стратили євреїв – членів міліцейського загону, що взяв на себе охорону міста на час між відступом червоних та вступом денікінців. Навіть у вкрай жорстокий час громадянської війни ця трагедія вразила киян. Ось як про неї написав відомий київський адвокат і громадський діяч Олексій Гольденвейзер у спогадах «Из Киевских воспоминаний» (надруковані в 1922 р. у шостому номері берлінського «Архива русской революции»): «На одной из окраин они (петлюрівці. – Авт.) захватили небольшой отряд гражданской милиции, наспех организованной в эти дни Городской Думой, и безжалостно расстреляли 34 еврейских юноши, бывших среди милиционеров. Как жестоко и слепо национальное предубеждение: эти юноши, самоотверженно откликнувшиеся на зов Думы и еще в присутствии большевиков, с большим риском для жизни, образовавшие охрану мирных жителей, – эти несчастные юноши были привлечены к ответу за преступления большевиков».

Сафра розповів, як він прибіг до петлюрівського штабу, де йому з усмішкою повідомили, що «всі заарештовані жиди відправлені до небесного штабу», а за кілька днів були знайдені знівечені трупи мучеників-міліціонерів, серед яких був и син Сафра.

Свідок так закінчив свій виступ: «Я вважаю, що вбивство Петлюри було для нього занадто м'яким покаранням! Я хотів би відплатити йому так, щоб він мучився все своє життя».

Але, у принципі, подробиці погромних звірячих убивств, про які йшлося безпосередньо на процесі, не стали абсолютною новиною для європейської публіки. Значною мірою громадська думка була підготована до цього фактами, які були оприлюднені в пресі ще до початку судового процесу. Особливо вразила світ новела Анрі Барбюса «Поки ми святкували мир», перекладена майже всіма європейськими мовами й надрукована в багатьох виданнях, у тому числі й деяких газетах російської еміграції. Маленький шедевр великого французького письменника став справжнім шоком для європейців. Вони навіть після кровопролитної світової війни не могли уявити, що в XX ст. можливі подібні страхіття, які перекреслюють усі норми й принципи християнської цивілізації. Наведемо уривок із цього документа епохи (у чудовому літературному перекладі російською мовою, що був зроблений відразу після написання), без якого не можна зрозуміти ставлення світової громадськості до Шварцбарда й до результату суду над ним: «Самуил Шварцбард, молчаливый, добрый и обходительный юноша, неторопливо направлялся в свой квартал в городишке Проскурове, что в Подолии. Был великолепный зимний вечер, тихий, снежный и какой-то светлый.

Восемь лет отделяют нас от этой далекой мирной картины, которую мне хочется воскресить перед вашим взором. Восемь лет – не слишком уж большой срок в жизни смертных, и ни вы, ни я не намного были моложе, чем сейчас.

Итак, дело происходило 15 февраля 1919 года. Городишко был завален снегом. В сумерках дома казались аккуратно обернутыми белой бумагой. Приходилось ступать точно по веяному ковру, морозному и скрипучему, и на подошвы сразу же налипал плотный, белый, словно фетровый слой снега.

Самуил возвращался издалека. Он участвовал в мировой войне, вступив во французскую армию как доброволец, был ранен в живот, отмечен в приказе, награжден, и, наконец, получил права французского гражданства. Тем не менее, его неудержимо тянуло вернуться сюда, домой, чтобы повидать родные места и близких, чтоб вновь окунуться в поэзию украинских пейзажей, ныне заснеженных и молчаливых.

Между тем день этот был шумный и даже бурный. Толпа гуляющих заполонила улицы, и радость била ключом потому, что погода была великолепная, и потому, что была суббота. Проскуров, насчитывающий двадцать тысяч христиан и пятнадцать тысяч евреев, имеет по этой причине два свободных дня в неделю: субботу, шабес – день отдохновения, и воскресенье. И любой человек, будь то еврей или православный, не работает оба этих дня.

Магазины закрыты. Целые семьи по-праздничному разодетых граждан устремились на берег Буга, который, как и всякая уважающая себя украинская река, в феврале был покрыт льдом, и дети, вынув из сумки коньки, стремительно скользили по крепкому льду.

Все эти люди, тени которых отражались на белом снегу – будь то от солнца или от луны, – знали, что сейчас идет война и что на Украину претендуют и ее оспаривают Директория, возглавляемая атаманом Петлюрой, большевики, белая армия Деникина, поляки. В результате – непрестанные бои, о чем писали газеты, в которых многие добропорядочные горожане прилежно читали сводки о ходе военных действий. Там же черпали они скудные сведения о жизни Западной Европы: ведь Проскуров находится в четырех днях пути от Парижа, этой столицы цивилизованного мира, где победители как раз в то время договаривались об условиях общего мира между народами и утверждали своего рода эру торжества всемирного права.

Всеми делами в Проскурове ведал атаман Петлюра. В этом районе он был неограниченным диктатором. Совсем недавно он учредил в городе гарнизон, состоявший из бригады запорожских казаков и 3-го полка гайдамаков. Части эти были под началом атамана Семесенко. Этот двадцатилетний голубоглазый генерал (письменник помиляється: Семесенко був полковником. – Авт.) с женственным лицом, вызывавший превеликое волнение в дамском обществе и щеголявший по улицам города в голубом, сшитом в талию доломане, в галифе и рыжеватых сапогах, был в отсутствие Петлюры, воевавшего где-то в другом месте, фактически правителем и хозяином города.

Именно в этот день горожане глазели, как во главе с оркестром, в безупречном порядке, прошли церемониальным маршем эти вылощенные войска, и сам Шварцбард вместе со всеми видел, как они промаршировали в два часа дня вдоль широкой Александровской улицы и вернулись в том же порядке в пять часов вечера: казалось, что три часа промелькнули, словно одно мгновение. И зрелище это заставляло биться сердца юношей и девушек и вызывало восторг у детей, которые распевали песни и резко выбрасывали ноги, отчаянно топая, чтобы походить на военных.

Самуил шел по Александровской улице; в Проскурове, куда ни пойдешь, все равно придешь на Александровскую улицу, главную магистраль города, на которой высятся богатые дома. Из окон доносились приятные приглушенные звуки пианино и граммофонов.

Еврейский квартал, куда он направился, отличается крайней бедностью. «Гнусный квартал», как его называют, похож на огромный пирог, вылепленный из низеньких нищенских домишек и разрезанный маленькими улочками, которые даже не имеют собственного названия и упираются в Соборную улицу, переходящую в Александровскую улицу.

В тот вечер многие еврейские дома были освещены – и подумать только! – электричеством. Был день отдохновения – шабес, – и в этот день ни один израильтянин не имел права разжигать огонь или лампу. Так что обычно в «гнусном квартале» еще вечером в пятницу евреи набивали дровами печи до отказа, чтобы назавтра в доме было тепло, кроме того, они еще с пятницы не притрагивались к выключателям: электростанция дает ток только при наступлении темноты, и, таким образом, не зажигая огня, они все равно заполучали свет…

Странно! Дверь почему-то широко распахнута. У входа – опрокинутые стулья, разбитый стол. В комнате на широкой кровати лежит какой-то человек, его голова неестественно торчит на подушке. Какая-то странная, косо усмехающаяся, черная голова с красной бородой… Подошел еще ближе – искромсанная, побитая голова вся почернела от крови. Будто неведомый зверь истекает кровью и блестит мокрой шкурой под электрическим светом. И на простынях сверкают брызги крови… Там и тут – обрубки детских тел, маленького Мойши и его сестры; головы их, отсеченные ударом сабли, закатились под кровать.

И во всех освещенных домах… та же ужасающая картина: при электрическом свете, вспыхнувшем без посторонней помощи, лежат лишь трупы и трупы – пять, десять, пятнадцать, двадцать и еще и еще, исколотые штыками, зарубленные, скорчившиеся в предсмертных судорогах; дети и грудные младенцы, лежавшие у самой печки, размозженными, как яйцо, о кирпичный угол: все печи перемазаны мозгом и внутренностями убитых детей. Улицы усеяны телами погибших – так на поле боя валяются искалеченные трупы. Наклонившись, можно разглядеть, что некоторые тела словно еще отбиваются и молят о пощаде. Вот в углу виднеется тело девушки с разбитой о стену головой; застыв в неподвижности, она своими окровавленными руками приподнимает платье, обнажив исчесанные и порезанные шашкой или тесаком бедра и грудь. Ей, наверно, сказали: «Подними платье, тебя отхлестают» – и солдаты, не щадя сил, отстегали сталью эту юную кровь. Множество трупов лежало один на другом: детей, девушек, юношей заставляли ложиться прямо на тела своих родителей и одним ударом шашкой или тесаком пригвождали их к полу.

Самуил Шварцбард, растерянный и потрясенный, шатаясь, словно пьяный, переходил от дома к дому.

Весь еврейский квартал, залитый резким светом, был мертв. В одном доме он заметил, что за занавесками что-то движется, но когда он показался на пороге, люди эти, перескочив через трупы и разбросанные вещи, убежали: в этом доме, как и в остальных, никто не уцелел, но зато его навестили воры. Повсюду, везде – или почти везде – царила смерть. От этого проклятого квартала, застывшего в пугающем молчании, веяло запахом освежеванных туш. Кровь все еще сочилась из ран убитых, и видно было, как она, медленно и неторопливо, стекается в большую лужу. Вот лежит девочка с очаровательным личиком; должно быть, в свою смертную минуту она инстинктивно натягивала платье, прикрывая искалеченный и пробитый живот; дотронувшись до нее, Самуил почувствовал, что тело еще совсем теплое.

…Нетрудно было понять, чем занимались здесь – с двух до пяти часов – казаки Семесенко и Петлюры, эти вылощенные воины, которые так картинно промаршировали под музыку туда и обратно.

Жилища, залитые светом, были мертвы, но были и дома, погруженные в полнейшую темноту. В них еще теплилась кое-какая жизнь. Там скрывались избежавшие смерти. В знак скорби, а также из страха и чувства стыдливой целомудренности, они погасили огонь и сидели в потемках.

Самуил ощупью пробрался в один из таких домов; там властвовали нищета и горе, там люди протяжно стонали, люди глотали слезы и дрожали, словно деревья под ветром, люди безутешно рыдали. С трудом можно было различить их в темноте, эти неподвижные, застывшие изваяния. Порой он слышал прерывистое бормотание, в котором угадывались бессильные проклятия.

Вот что здесь произошло. Измученного, изрубленного отца семейства заставляли смотреть, как насиловали его жену, дочерей и внучек, насиловали и потом убивали… И все это делалось быстро, по-военному, не теряя ни минуты.

Иногда петлюровцы заставляли матерей самих подставлять своих младенцев под нож; один удар шашкой, нанесенный по шее, и маленькое тельце, истекающее кровью, остается в руках матери, которой через несколько мгновений вспорют живот, – это произойдет тогда, когда она, осознав случившееся, дойдет до грани отчаяния.

В других домах жертв заставляли раздеться догола: целые семьи – тощие старики, толстые женщины, тоненькие девушки, подавленные стыдом и ужасом, – обнажали свою плоть. «А теперь танцуйте!» И они поднимали ноги, скакали, танцевали, и их убивали одного за другим, и последний из оставшихся в живых все танцевал и танцевал под гнусную ругань палачей, лишь для того, чтобы, наконец, свалиться с пробитым пулей виском или с пробитой грудью на трупы своих близких.

Некоторых голых евреев подвешивали за руки к потолку комнаты, где пылали в печке дрова. Солдатня забавлялась: а ну, кто сможет одним ударом отсечь большой кусок человеческой плоти! Потом они обжаривали эти куски мяса и впихали их в рот жертвы!

Прежде чем убить человека, они вынуждали его глотать свою одежду. Одного старика, побрив, заставили съесть собственную бороду, а потом, насладившись этим зрелищем, прикончили его.

Молодой Спектор был убит на глазах отца; после этого отцу приказали лизать кровь своего ребенка.

Они отсекали руки, ноги, губы, выкалывали глаза, вспарывали животы беременных женщин, и если в домах они пользовались лишь холодным оружием, то на улицах стреляли из винтовок, пулеметов по беглецам, которые выпрыгивали из окон.

Для тех, кто уцелел, удержавшись на кровавой волне, – осталась единственная возможность: исходить кровавыми слезами. И они-то очень хорошо знали, что проскуровский погром, который длился 3 часа и во время которого было убито тысяча восемьсот человек, а пострадало от трех с половиной тысяч до четырех, был лишь ничтожной каплей в огромном «предприятии» по уничтожению евреев, развернувшемся в стране, пока Петлюра держал Украину в своих когтях. Проскуров, Елисаветград, Житомир, Печера, Бар, Тульчин и пятьдесят других украинских городов и местечек стали свидетелями массовых убийств и мучений. С 1917 по 1920 год, по самым неполным данным, было убито сто тысяч ни в чем не повинных людей.

Пусть не говорят: командир не несет ответственности за опрометчивые поступки своих подчиненных. Как бы ни внушали нам отвращение эти звери в человеческом облике, кои именуются Семесенко, Палиенко (командир «Куреня смерті» Олександр Палієнко, керував погромами в Бердичеві та Житомирі. – Авт.), Ангел (петлюрівський отаман Євген Ангел влаштовував погроми на Чернігівщині. – Авт.), Петров (військовий міністр Директорії Всеволод Петрів. – Авт.), Козырь-Журко (Козир-Зірка. – Авт.), и многие другие (которые сейчас, быть может, процветают и преспокойно благоденствуют в некоторых столицах, как, например, бандит Махно в Париже), словом, все те, кто руководил самыми страшными погромами в гнусный период военной диктатуры Петлюры – мы убеждены, что именно он, Петлюра, несет всю ответственность за происшедшее. Несомненно, то было заранее подготовленное действо, вскормленное национализмом, садизмом и антисемитизмом (Виділено нами. – Авт.). Никакая мольба не трогала палачей; они говорили: «Грязные жиды!» – и этого было достаточно. Петлюра молча одобрял и поощрял массовые расправы. После всего содеянного он – для публики – оградил себя смягчающими оговорками. Он заявил, что погромы необходимы для поддержания воинского духа в армии. Тем, кто уцелел после подобного коллективного убийства, он сказал: «Мы ошиблись, сохранив вам жизнь». Что же касается пресловутого бескорыстия этого чудовища, не надо забывать, что почти во всех случаях погромы сопровождались грабежами и тяжелыми поборами. В самом деле, еврейское население довели до нищеты; не говоря уж о том, что каждый десятый был убит. Итак, убийца превращался в вора.

…И вот в тот вечер в самом центре еврейского квартала несколько уцелевших, жавшихся друг к другу людей собрались в одном из уцелевших домов, в котором еще чувствовался трепет жизни.

Предо мной сообщение, опубликованное в сегодняшней газете: «Скоро перед судом присяжных департамента Сены предстанет убийца, еврей Самуил Шварцбард. 25 мая 1926 года Шварцбард подошел на улице Расина к бывшему казачьему атаману Петлюре, который жил в Париже и в этот час направлялся в ресторан, и, осведомившись, действительно ли это он, уложил его на месте выстрелом из револьвера».

Наближення фіналу

Шварцбард, незважаючи на всі віртуозні зусилля свого талановитого захисника, спочатку мав дуже слабку надію на повне виправдання колегією присяжних, адже він учинив жорстоке вбивство неозброєної людини. Але версія про «руку Москви» на суді провалилася повністю – на її користь могли свідчити лише нічим не підкріплені твердження зацікавлених осіб. Усі докази «комуністичної змови», у тому числі свідчення професора Коваля, плутані показання Шаповала, штемпель на конверті пневматичного листа, вигадана резолюція Виконкому Комінтерну (яку, зрозуміло, ніхто не міг надати судові) від 9 січня 1926 p., нібито після прийняття котрої було вбито С. Петлюру, – ці свідчення, які Більма та Кампенсі вважали своїми козирями, були або спростовані Торресом, або ставали нічого не вартими перед документами про погроми й листами очевидців із Проскурова, або не відповідали образові підступного та жорстокого агента ОДПУ І Шварцбард зусиллями Торреса дедалі більше ставав в очах присяжних, можливо, нерозумним і жорстоким, але чесним і готовим до відчайдушної самопожертви месником за рідних і близьких, за свій народ.

Щоб якось підірвати цей імідж Шварцбарда і скомпрометувати його, адвокати родини Петлюри намагалися дискредитувати вбивцю. У своїх виступах вони постійно згадували і життєпис обвинуваченого, і його «запобігливу», як сказав Більма, службу в Червоній армії, і його екстремізм, і схильність до злочинів.

Натомість, доводили вони, не можна повністю довести заохочення Петлюрою погромів із огляду на умови громадянської війни, нестабільність влади, тим паче з огляду на тодішню анархічну ситуацію в Україні, неспроможність уряду контролювати ситуацію та стежити за діями всіх своїх військових частин. Понад те, нагадував Кампенсі, суд має судити не Петлюру – видатного державного діяча – і його політичну діяльність, а конкретного вбивцю.

Але талант у будь-якій справі лишається талантом. І Торрес виявився значно талановитішим за своїх маститих колег. Він настільки блискуче змінив ролі позивача і звинуваченого, що розгляд справи про вбивство перетворився на світового рівня політичний процес. Хід судового процесу зосередився не на господареві крамниці годинників та літераторові-початківцеві, а на колишньому голові Директорії – його діях і вчинках. Адвокати родини загиблого змушені були на вимогу захисту Шварцбарда надати необхідні документи, захищатися, виправдовуватися.

Торрес управно давав інтерв'ю, працював із пресою і так сприяв формуванню громадської думки. Під час процесу він покладався на французьку честь, лицарські почуття, апелював до французького патріотизму.

Лавина заяв на підтримку обвинуваченого, що почалася майже відразу після початку процесу, дедалі збільшувалася. Президент Ліги прав людини, професор Віктор Балі, письменники Сінклер Льюїс та Герберт Уелс, геніальний фізик Альберт Ейнштейн, колишній голова російського Тимчасового уряду Олександр Керенський, колишній командувач Збройних сил на Півдні Росії (ВСЮР) генерал-лейтенант Антон Денікін, світила Франції, академіки, її гордість у всіх сферах науки, навіть самі пропонували прийти на суд, щоб стати свідками в захисті незвичайного вбивці. Імена цих усесвітньовідомих людей, безумовно, справили чимале враження на присяжних.

Щоб викликати й завоювати симпатії католицьких присяжних, Торрес посилався на оцінки цієї справи главою римсько-католицької церкви Папою Бенедиктом XV, який також вступився за Шварцбарда. А тимчасом упливові друзі Торреса працювали з газетярами, редакторами, політиками. Адвокат навіть зумів організувати зустріч дружини Шварцбарда з одним із найупливовіших депутатів Національних зборів Франції, головою Французької соціалістичної партії та майбутнім прем'єр-міністром Франції Леоном Блюмом. У відповідь на прохання врятувати чоловіка від смерті, ознайомитися з документами й підтримати Шварцбарда в пресі обережний і неквапливий Блюм із доброю посмішкою, цілком спокійно та щиро запевнив перелякану й тремтячу мадам Шварцбард, що її чоловік, ймовірно, буде виправданий або помилуваний.

– Чому, чому ви так упевнено говорите? – наполягала жінка.

– Бо Франція є країною справедливою, мадам, – незворушно відповів у присутності Торреса майбутній глава французького уряду.

Такі висловлювання громадських лідерів (особливо Блюма) дали підстави низці дослідників стверджувати, що нібито ще задовго до вироку вищі політичні кола Франції визначили його долю та контролювали хід справи. Зокрема, Ю. Кульчицький зазначає, що «з декларації й усього тону Блюма можна логічно припустити можливість укладання політичного договору», який, «мабуть, щось гарантував Шварцбарду». Історик уважає, що йому гарантували життя і, за змогою, не дуже суворе покарання. Правда, написати це могла тільки людина, яка не розуміла того, що у Франції був повністю незалежний від влади суд і ніякого тиску на себе присяжні не потерпіли б. Ніхто, навіть найупливовіший державний діяч чи політик, на це б ніколи не наважився – інакше почався би грандіозний скандал із відповідними для кар'єри наслідками. Серед присяжних паризького суду були дуже популярні й відомі тоді у Франції люди, і якщо вони були налаштовані так, як кавалер ордена Почесного легіону, директор знаменитого театру «Одеон» Фірмен Жеміє, то маніпулювати їхнім рішенням не зміг би ніхто, а Шварцбардові нічого було боятися. Бо Фірмен Жеміє, відомий незалежністю своїх суджень, у листі до Торреса заявив, що, коли б Шварцбарда засудили за вбивство гнобителя євреїв Петлюри, «тож треба логічно припускати, що всі, хто воював на боці Франції проти Німеччини у Великій війні, повинні також бути засуджені як злочинці».

Однак не викликає ані найменшого сумніву, що у світовій громадській думці беззастережно панували настрої щодо необхідності виправдання Шварцбарда. Показовим у цьому є репортаж популярного журналіста російської білої еміграції Сергія Сумського в празькому есерівському журналі «Воля Росії»: «В ту минуту, когда присяжные входили в зал из совещательной комнаты и все напряженно ждали приговора, сидевший рядом со мной видный украинский деятель спросил меня: «Каков, по вашему мнению, будет приговор?» – «Я не сомневаюсь в том, что Шварцбарда оправдают», – ответил я. «Неужели? Не может быть!» – и мой собеседник искренне не мог этого понять».

Торрес в одній зі своїх промов наголошував на тому, що Шварцбард є членом Ліги прав людини і під час арешту мав при собі членський квиток цієї дуже шанованої у Франції організації. Ця обставина переконала Поля Ланжевена, віце-президента Ліги, приїхати на суд і гостро виступити проти петлюрівського уряду, його політики, особисто проти самого вбитого колишнього голови Директорії. Відомий французький учений, професор кількох університетів, заявив, що, вивчивши документи, він дійшов висновку про те, що Петлюра був винним в організації погромів і потуранні погромникам. Крім того, віце-президент Ліги прав людини ще раз підтвердив, що відомого погромника Семесенка було не розстріляно, а таємно випущено. І саме його організація має щодо цього відповідні документи.

Потребуючи для своєї мети – виправдання Шварцбарда – остаточно знеславити петлюрівське оточення, його прибічників і, таким чином, самого колишнього головного отамана в очах французького суспільства, Торрес провів величезну підготовчу роботу. Він розшукав документи про співпрацю Центральної Ради та Директорії з кайзерівською Німеччиною в той час, коли ще не скінчилася світова війна, нападав на Олександра Шульгіна – близької до Петлюри людини – через те, що він служив Надзвичайним і Повноважним Послом у Болгарії за уряду гетьмана Павла Скоропадського – знову-таки активного союзника й сателіта німців, із якими Франція так тяжко, криваво й довго воювала. Крім того, Торрес розшукав і зачитав на суді заяву від 3 травня 1918 p., y якій Петлюра велемовно дякував своїм «могутнім приятелям та союзникам» (Німеччині й Австро-Угорщині) за «визволення України». А в той час, коли Петлюра вів переговори та загравав із німецькими генералами в 1918 р., патріот і солдат Шварцбард служив у французькій армії та проливав свою кров за перемогу союзників.

Оперуючи цими фактами, захисник намагався переконати присяжних, що Петлюра був тісно пов'язаний із Німеччиною (яка навіть частково фінансувала його) та її зовнішньою політикою часів Першої світової війни. Для французів, які добре пам'ятали великонімецьку експансію, уторгнення кайзерівської армії до Франції й Бельгії, це було досить серйозним аргументом проти Петлюри та петлюрівської еміграції в цілому. А поряд із тим, продовжуючи тиск на суд, Торрес пропонував і був готовий покликати до судової зали п'ятнадцять французів, товаришів-однополчан Шварцбарда, які б засвідчили його хоробрість на війні.

Вершиною ораторського мистецтва стала й остання промова адвоката. Виправдовуючи вбивство Петлюри, говорячи про його германофільство, байдужість до злочинів підлеглих і безпринципність, Торрес водночас заявив: «Я кажу, що коли людина стає французьким громадянином, як це зробив Шварцбурд, коли вона стискала в окопах гарячу рушницю, я стверджую, що пробуджується нова душа, душа громадянина, і вона вдаряє, щоб виправити кривду». Знову звертаючись до присяжних, адвокат наголошував: «Панове! Сьогодні ви відповідаєте за престиж нашої нації. Життя тисяч залежить від вироку Франції, від вашого справедливого вироку».

Адвокат обвинуваченого висловився так: «Ми знаємо, що засудити Шварцбурда хоча б на один день в'язниці – це значить виправдати всі погроми, усі пограбування, усю кров, що пролили погромники в Україні. Шварцбурд несе на своєму чолі печать великих страждань. Тут, у місті Великої французької революції, судять не Шварцбурда, а погроми. Якщо ви хочете зашкодити погромам у майбутньому, то Шварцбурд повинен бути виправданий. В ім'я тисяч і тисяч розіп'ятих, в ім'я загиблих, в ім'я тих, що залишилися живими, я благаю вас виправдати цю людину».

Торрес підкреслював, що в багатьох країнах на таких політичних процесах підсудні-месники були виправдані, як, наприклад, вірменин Агасі Тинделян, який убив у Берліні в 1923 р. колишнього великого візиря Османської імперії, старого пашу Таалат-Бея, помстившись за страшну різанину вірмен у 1915 р. Безумовно, і цим сильним моральним аргументом адвокат апелював до французького патріотизму: бо чи ж французи гірші й менш справедливі, ніж німці?! Він заклинав присяжних: «Я сподіваюсь від вас, панове, в ім'я нашої країни винести одноголосний вирок: "Ні!"»