Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж із їм зробиш!

Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим іншим. Є ж зілля… Піде до баби Мокрини – та їй дасть… дасть такого, що як вип'є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі інші бігали… От тоді вже не відіпхне так, як сьогодні відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!..

І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому – чи спити, чи з'їсти.

Ця думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка – ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася ізнов на весілля.

Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

– А бачили? – попитав Карпо. – Денис уже оре пересельську землю.

– Невже?

– Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоеміливсь.

– Це ж виходить – він уже впевнився, що справа на його руч повернеться, – сказав Зінько. – Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

– Ге-ге! Він тепер, з'їздивши в город, так підняв морду, що й кочергою не достанеш! – сказав Васюта. – Тільки треба йому назад її нахилити.

– Провчити їх треба, – промовив Карпо, – провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без міри, немов ті пси.

– Еге, провчиш їх! – одказав Грицько. – Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крізь сито й решето пройде.

– Ну, людина! – крутнув головою Васюта. – Мав вилупиться чорт, та півні заспівали – вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

– Васюто!.. – гарикнув Карпо.

– Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сів і почав крутити білявого вусика.

– Кажи, Зіньку, ти що думаєш? – питався Грицько.

– Як на мою думку, – відказав Зінько, – то підождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

– А як і губернатор нічого? – спитав Карпо.

– Тоді далі… у санод!.. – одказав Грицько. – Хоч до царя!.. Нехай Зінько пише!

Карпо, сидячи кінець стола і зіпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

– Ні, не такої їм треба науки, не такої!

– А якої ж?

– Кажіть і робіть уже ви, а як вам не поталанить, тоді і я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після покрови, не гаючись, і в губерню.

По цій розмові озвався Грицько:

– От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців… Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув іззвідти два червінці і положив біля себе на полу.

– Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!.. Візьми, Васюто!

Васюта взяв гроші.

– Е, братику! – скрикнув. – Так не годиться! Ми тобі давали все такими здоровими та білими, та скільки їх надавали!.. Що поки я доніс, так і поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тільки дві маленькі жовтенькі кружалочки! Я так не хочу.

– Бери, яке дають! – одказав Грицько сміючися.

– Ні, не хочу!

– От же й я не хочу! – озвався Зінько. – Щось я надумав, – не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші; хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можна буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

– Ану-ну, на яку? – зацікавилися товариші.

– От ви самі бачили, – казав далі Зінько, – що ці гроші не погане діло зробили: і чоловікові запомогли, і дали йому спроможність, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нічого собі, закривилися ми на людей, – ну, а, може, так трапиться, що нам на гроші буде сутужно і треба буде помочі так саме, як от Грицькові треба було. І добра б річ, коли б завсігди ми могли в пригоді товаришеві пособити, щоб він не йшов кланятися глитаям.

– Дак що? І пособимо, коли буде на той час чим пособити, – сказав Карпо.

– Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсігди було, повсякчас. Нехай оці гроші та до нас і не вертаються, а будуть у нас товариськими грішми. Кожен нехай кине п'ять карбованців, і положимо ті гроші в касу в городі… Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. От і на ці гроші буде процент іти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай візьме їх або всі, або скільки потреба.

– І нехай він той процент, що й каса, платить: тоді в нас грошей не меншатиме, а більшатиме, – порадив Карпо. – Як з процентом, то чоловік і гроші швидше вертатиме.

– Ні, – відповів Зінько, – може, й не той, а трохи менший.

Усім ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й він пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак він просить Зінька: нехай підожде йому п'ять карбованців, а з тих десятьох, що він йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зінько пристав на те.

– Шкода тільки, що мало в нас грошей буде: тільки двадцять карбованців, – сказав Зінько.

– Дак же нема з чого нам побільше й давати, – відмовив Карпо.

– Це так, – згодився Зінько. – То треба, щоб товаришів у нас більше було.

– О, дак у мене зараз є такий товариш! – скрикнув Васюта. – Гарний чоловік, кращий за мене – куди! Дмитро Василенко – він мені й родич… такий собі: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тільки чоловік гарний… і отого, що з хвостом, не любить ізгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Він уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дірчата голова, як старе решето… І читати просить щоб навчити його.

– А що ж, – промовив Карпо. – Дмитро справді чоловік добрий, – він і в громаді за нас був.

– І я так думаю, що його треба прийняти, – згодився Зінько.

– Він і до каси пристане… От тільки скажу, то й дасть п'ять карбованців, – упевняв Васюта.

– А я читати його навчу, – сказав Зінько.

– А хіба такий старий навчиться? – спитав Грицько. – Йому ж так, як і мені, – год тридцять і п'ять, а мо', трохи й більше.

– А чому не навчиться? Аби схотів!

Грицько подумав трохи, а далі озвавсь несміливо:

– Дак, може б, теє… може б, і я? Може б і мене ти, Зіньку, прийняв та вже двох одразу б і вчив?

– І дуже радий! – зрадів Зінько. – Бо треба, щоб усі в нашому товаристві були письменні. Тоді не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собі ширшого світу та кращої долі.

Усім чотирьом товаришам стало якось весело на серці. Раділи, що так гарно складається, і подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати і в громаді завсігди за правду стояти. А гроші приручили Зінькові одвезти в город та й положити в касу.

Тоді Грицько почав розказувати про свій суд із братами – усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усіх трьох братів покликано на суд. І старшина, й судді дуже нахилялися, щоб у Грицька землю відібрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю – жалітимусь далі». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, ідіть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тільки не хочуть. Бо вони, з братів Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицькові землю присудити; а знов же, бояться й того, що він жалітиметься далі, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотів поки встрявати ще й у це діло, – через те хоч і взяв доброго хабаря від Момотів, а їм землі не віддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися і на його, і на Грицька.

– Таке тепер на мене зло, що й годі! – розказував Грицько.

– Лютий рід і немилосердний, – промовив Карпо.

– Це такі, що зубами на світі живуть, – доточив Васюта.

– Що люті, то так, – промовив Зінько, – а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

– Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годі! І нащо ті й люди плодяться? Уже б, здається, й годі! – вигадував Васюта. – А то, мабуть, скоро лани будуть такі куценькі, як заячий хвіст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

– Та ні, вже пізно, – відмовив Карпо.

– Справді-таки пізненько, – згодивсь і Зінько. – Нехай уже в четвер – свято… Тільки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самі ми сходилися читати, а й жінки наші. А то як у мене читають, то моя жінка слуха, а, скажемо, Карпової Катрі вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

– Ну, моя така, що не піде!.. – махнув рукою Грицько.

Зінько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогодні, і подумав собі, що й добре, коли не піде.

– Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадські справи проміж себе говоримо, – не є то їх діло! Жіноча річ коло припічка, – казав Карпо.

Він хоч мав жінку дуже гарну людину, та якось ізгорда на жіноту дивився і казав, що в письмі святому написано, що з жінок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, – благій пред лицем божим ізиметься от нея, а согрішая ят будет от нея».

– Нехай і те слухають! – відказав йому Зінько. – Треба й їм щось тямити про громадські справи.

– Та… нехай!.. Будеш ходити? – спитав Карпо свою жінку.

– А чому ж? Буду, – відказала та, почервонівши.

– Про мене!..

Вернувшися Зінько того вечора додому, довго розказував Гаїнці, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину, – не про бабу Мотрину, ні, – про це вона ані згадала. Казала тільки, що була в матері і там при їй сталася спірка в діда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дід навідався додому з пасіки і саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому гроші помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покійний Марко в строк заплатити всі гроші, а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остапові, бути, – так у розписці написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

– А вони, бідні, плачуть – сльози, як горох, – та аж у ноги батькові падають, та просять, – розказувала Гаїнка. – А батько тільки відвертаються. А дідусь слухали-слухали, та як побіжать у свою хату, та зараз і назад. «Не просіть його! – крикнули. – Нате вам гроші, віддайте йому, а він нехай вам верне розписку!» Та й кинули Марчисі в руки гроші. Батько почервоніли та: «Не мішайтесь, тату, – це не ваше діло!» Тоді дідусь бліді-бліді зробилися, як стіна, та як закричать: «Оддай, я тобі кажу, оддай! Бо я тобі!..» Та й не доказали, тільки так і затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а гроші забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дідусеві, хотіли руку їм поцілувати, а дідусь тільки махнули: «Ідіть, люди добрі, подякуйте богові та обминайте цей двір десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!..» Та й вибігли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тоді батько як заходилися лаяти дідуся!.. Господи! І як то тяжко слухати!.. Я мерщій утекла…

III
ВОРОЖІ ЗАХОДИ

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в неділю з Чорновуса, ішов собі помалу лукою. Дивився на сільські садки й городи, що збігали від хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. І враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрі очі: придивившися, пізнав іздалека, що то Зінько. Не здивувався, бо там була стежка і всі люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, ніж вулицею. Ішов далі, про своє мізкуючи, і знов, згодом уже, уздрів, що з тих же верб, тільки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченків город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб і відразу пізнав, що то Ївга.

«А що ж то? – подумав. – Удвох там сиділи, чи як? Уже ж ніяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди після його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не туди-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!..»

Зрадів Рябченко. Та як же не зрадіти, коли виходило, що Зінько зовсім не такий праведний, як здавалося, що він хоча і кричить про правду, а сам робить так, як і всі грішні. Бач, де збігаються! Ну, хіба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо він сам до Ївги підлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..

А куди ж цей братик пішов? Пейне, не додому, бо свій провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жінкою в одному місці, а з чоловіком у другому. Мабуть, там зібралися всі та знов які каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! І чого в'язнути? Що цей паршивий Зінько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак ні! Йому не того, йому чогось іншого заманулося! Кун панію з харпаками завів, товариство все більшає. Скільки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани ідольські! Ну, тут іще так-сяк зарадили лихові… дак що ж? Пожаліється куди далі (і як це він і досі не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хіба це саме? Скрізь уїдається! Намагається, щоб двічі на рік волость щитати! Якби він іще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, і гляди, що. Цей гурт дедалі більшатиме, набиратиметься сили. І, може, колись так ізробиться, що й їм, Рябченкові з товариством, увірветься бас у громаді. Не можна цього попустити, ніяк не можна – треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато він про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нічого не вигадає. Він ото прирозумів дати донос на Зінька, що він і такий, і сякий. І ловко було б, дак коли ж начальник, замісто щоб просто поняти тому віри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Після того був старшина в начальника, дак що ж? «Я, – каже, – знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормі. Коли б ніхто не жалівся, то я б і не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пішло, а як пожалілися, то не можу ж я тієї жалоби затаїти, бо вони ще й далі жалітимуться». Старшина почав йому і те й се, що це жалоба – «пустяк униманія, бо то писав такий ябедний і нестоющий чоловік розуратний», – так що ж ти з ним зробиш, коли він каже, що громада про його, про Зінька, не так озвалася і нікоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождіть, – каже, – ваше високоблагородіє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такі, що первий сорт». – «А не брешеш?» – «Буду стараться з усієї сили, ваше високоблагородіє». – «Ну, гляди ж: іще трохи підожду, а там уже як знаєш!»

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справді тії доказательства вишукати. Що б же його вимізкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свідків же треба буде… а вони бач які: всі галасували, а як треба, то й поховалися в громаді!..

Ех, якби їх проміж себе посварити, то б найкраще було! Тоді б їх гурт розбився і розлізлися б вони, як руді миші. Тоді пропала їх сила, бо вони поти страшні, поки в гурті, а кожного поодинці з'їсти легко – ого-го! Порізнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Ішов Рябченко вже вулицею і проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як він її проминав, із хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до воріт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, – бо це вона була, – пішла вулицею.

«Чого це вона до баби Мокрини ходить? – думав Рябченко. – Певне, якесь ворожіння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так уміє видурити грошики! Та за що вона в цієї видурює? Що вона їй бреше?»

Рябченко думав про це так собі – от-бо думалося. Відразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справді? От би штука була! Тоді Зінько певне посварився б із Грицьком. Оце вже була б у їх у гурті одна сварка, то ще й не маленька. А там і другу можна б притулити… хоч би і таку ж саму… Ні, про це треба поміркувати, гарненько поміркувати!..

Він пішов веселий, усміхаючись, а днів через кілька ввечері пізно застукав у віконце до баби Мокрини.

– А відчиніть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремів голос, зараз пустила.

– Здорові були, бабо!

– Здоров, синку, здоров! Сідай у мене!

– Як ся маєте, бабо?

– От, як там! Старому – аби день до вечора: однак скоро вмирати.

– Ну, ви, бабо, ще такі, що хоч і заміж!

Баба засміялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубів. Вона хоч і стара була, та ще кремезна і ніколи не вживала ніяких тих ліків, що сама наділяла їми людей.

– А я до вас, бабо, за ділом.

– Скажеш, синку.

– Хочете заробити карбованця?

– От, чому б не хотіти?

– Да я вас питатиму, а ви мені кажіть. Якщо прийдеться до діла, дак тоді я вам і скажу, як заробити.

– Питай, синку; що можна, дак і скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й гріх казати.

– Знаю, знаю, бабо… Та це не гріх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зінькова?

Баба глянула на Рябченка неймовірним поглядом.

– А тобі чого до Зінькової Гаїнки? – спиталася.

– От! Я казав, що я питатиму, а ви відказуйте, а тепер ви самі питаєтесь! Мені до Зінькової Гаїнки нічого не треба, а тільки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зінька привернути? Баба засміялася:

– Ні, не того їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

– Дак це до вас ївга за цим ходить?

– Ти вже й знаєш! – гостро глянула на нього баба.

– Я багато дечого знаю… Дак ходить?

– Була.

– Хіба Зінько до неї не привертається?

– Каже, що ні.

– Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зіходяться на луці, у вербах над криничкою?

– Ні, не знаю.

– Дак я вам це кажу.

– А нащо мені його знати?

– А коли до вас Гаїнка прийде знову?

– Завтра ввечері я їй звеліла прийти.

– Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть – так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.

– Ну?

– Ну, то й матимете за це карбованця.

– А тобі нащо це?

– От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете! Так мені треба! За це матимете карбованця – його вам треба.

– Гаразд, синку.

– Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

– Ні, не чула… Що не чула, то не чула, – не буду й грішити, ні!..

Баба аж головою закрутила, так не хотіла грішити.

– Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так ізробити, щоб про це Зінько довідався? Га, бабо?

Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.

– Та воно… не знаю, чи не гріх тільки воно буде… – вагалася праведна баба Мокрина.

– Ні, бабо, який же там гріх? Це ж ви не самі вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловікові знати, що його жінка робить… а жінці так саме про чоловіка треба знати…

– Та воно… та тільки…

– Усе гріх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свічок до церквіаи купите, то й одмолите гріх.

– Хіба що так! – згодилавася баба Мокрина.

– От і добре! Тільки це так треба зробити, бабо, щоб Зінько і Гаїнка не від однієї людини про це чули, а щоб скрізь про це люди гомоніли… щоб пустити луну по всьому селу…

– Знаю вже, знаю!

– От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.

– А не одуриш??

– Ні.

– Забожись!

– Побий мене хрест!

– Коли добре зроблю, так купиш надвище від плати ще й чорний платок у ярмарку на Покрову?

– Схотілося платка. От таки підуть баба заміж! Та вже нема що робити – куплю.

– А коли купиш, то й усяке буде, чого хочеш.

Веселий пішов Рябченко від баби Мокрини. Та, бувши він чоловік обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмілля, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.

– А хочеш, Захарку, похмелитися?

– Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.

– Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабі Мокрині, і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усміхаючись, ішов Рябченко додому й думав собі: «Ну-ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете».

Другого дня ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.

– На ж тобі, дочко, – казазала баба, – оце зілля та пий його щодня по півчарочки натщесерце вранці, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.

– О, він мене любить, бабусенько! Так любить!

– І добре, дочко, коли любить, – казала баба, завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлячись на Гаїнку. – І добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехні, що по селу про його плещуть.

– По селу плещуть? – спитала, дивуючися, Гаїнка. – А що ж там про його по селу плещуть?

– А хіба ти й не чула?

– Нічогісінько!

– Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останній довідається… Ох, бідолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свій верчичок, сіла на лаву і, підперши голову рукою, сумно покивала над бідолашною Гаїнчиною долею.

– Та ну-бо, кажіть уже, бабо, що там таке! – аж скрикнула Гаїнка.

– Ох, не поспішайсь, моя дитино, не поспішайсь! – казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком, – бо, може, про таке довідаєшся, що й знати його не схотіла б, хай би воно собі йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сіло!..

– Бабо!.. – благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

– Та не знаю вже, як і казати… Трохи воно й ніяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увічлива та приятна, – від тебе не втаюся… Хіба ж ти не чула, моя бідолашечко, моя горличко сивесенька, хіба ж тобі ніхто не казав, моє серденятко, що твій чоловік та до Ївги ходить?

– До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то він до Грицька ходить – читають вони там та розмовляють.

– Так, так, дочко: і читають вони, і розмовляють, і говорить він, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

– Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, він не любить Ївги! Він сам мені казав це!

Гаїнка говорила це гнівно, дратуючись. Баба і собі вигадала образитися:

– Оце так, дочко!.. Спасибі тобі!.. Мені, старій, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду мені й старі люди такого не казали, а тут довелося від дитини почути! Я їй як добрій, любивши її, а вона!..

Гаїнці стало сором, що вона так на стару крикнула. Червоніючи, промовила:

– Ні-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехні повигадували…

– А якби це брехні були, то я б тобі цього й не казала, – навчала баба Мокрина докірливим та поважним голосом. – Баба Мокрина знає, що брехня, а що – ні. Від баби Мокрини ні з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. І з цим твій Зінько не сховався. Він тобі каже, що не любить Ївги, – ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому віри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а він на Ївгу… Та й придивляйся, чи він такий до тебе й досі, як був, чи ні… От що!.. Тоді й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи ні…

– Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому віри поняти!..

Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

– От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходяться… Там їх люди бачили, як вони відтіля порозбігалися…