Текст книги "Дилогія. Під тихими вербами."

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

IV
НА ВУЛИЦІ

Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек вулиці ясні смуги свого біластого світла. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.

– Зіньку, ти? – озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.

– Я, Васюто, – відказав Зінько. Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.

– А я заходив до тебе, – думав, сьогодні почитаємось… аж тебе нема.

– На пасіці в діда Дороша були.

– Ще й одну штуку хочу тобі сказати.

– Кажи!

– Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду, – дак і поговоримо.

– Гаразд. Бувай здоров!

– Бувай!

Гаїнка з Зіньком пішли далі вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регіт та крик: усі сміялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер поміж парубками, відколи вернувся з города. Років із п'ять він там був, бо як вивчився в школі та підріс трохи, то зараз його батько туди віддав. Жив там і за сторожа, і за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав із бакалії нишком од хазяїна, собі гроші приховавши, а хазяїн довідався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нічого не робив і до хазяйства не брався.

– Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

– У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав під грушею, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи «бутілками», штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й «паджак з іскрою», так він сам його звав.

– Яка ж у йому іскра? – питалися проміж себе дівчата.

– А що рябенький…

З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик – гострий, – кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його «образованость» та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:

– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.

– Хах-ха-ха! – реготалися парубки.

– Їй-бо – не я буду, – одоб'ю її в етого дурака Зінька.

– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!

– Вот – пустяк униманія, нуль обращенія! Какое нам до етого дело? Аби мінє понаравилась, – моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нікак нільзя, ще й нівозможно, а в городі – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть і даже не то што барині, а й горнишні, й кухарки. Мені один лакей знакомий росказувал. Діла – первий сорт!

– Дак це ти і в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.

– А тобі што за дєло? Хоч би й хотів! Што ж ти мінє– переп'янство йздєлаєш, чи как?

– Я тобі якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак і зуби визбираєш! – сказав сердито Васюта.

– Хто – я? Хі-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать мені! Не таких видали!

– Да й ті на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дівчата зареготалися.

– Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну – одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишені в штани, відкинув голову назад і промовив:

– Штука мені йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нібудь!..

– А знаєте, хлопці й дівчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пісні, та й ловкої!

– Ану-ну! Якої? – загомоніли всі, цікаві на нову пісню.

– Слухайте ж! Я буду співати, а ви розбирайте добре, бо це пісня городська, дак гарна. Ех, біс його батькові! Нема в мене двох кишень у штанях, – нікуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

І він почав триндикати:

 
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан, —
Розсмотрівшись хорошенько —
Настоящий шарлатан!
 

– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

– Ти будеш мені шарлатана притулять? – скрикнув він і кинувся до Васюти з кулаками.

– Тю-тю на тебе! Оханись! Та він несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пісня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хіба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як і ми, тільки що, знаєш, ізверху тією ваксою помазаний, – отією чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоячи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгірші.

– Ой-ой-ой! Уже занімів! – і Васюта затулив рота рукою… і враз крикнув: – Гвалт! Горить!..

– Де горить? Де? – заметушилася перелякана молодіж, ладна вже бігти на пожежу.

– Паджак з іскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

– Пху на тебе, собако паршива! – крикнув Микита, одвернувся й пішов на другий бік гурту, а Васюта репетував:

– Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Іскри розгоряються!..

– Ні, не здержить Микита проти Васюти, – казали парубки. – Проти всіх здержить, а проти тебе, Васюто, ні.

А з Микитою тим часом одділилося кілька парубків і пішли гуртом на другу вулицю.

– Ну й уїдається в тебе цей Васюта! – казав один парубок. – І чом ти його не провчиш?

– Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! – одказав іще заклопотаний Микита.

– Здоровий, як тур! – промовив другий парубок. – Сам ще й не подужаєш його.

– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! – порадив той, що його Микита Ванькою звав. – Їй-бо, Микито, ми тобі поможемо.

Микиті стало веселіше.

– Вот спасіба, камаради! Каби їх обоїх із Зіньком!

– Дак що? І Зінька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано – не так, як йому завгодно.

– Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятія, – сказав Микита.

– А скажи, Микито, – невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться – чи вінчаний, чи невінчаний – однаково? – спитав званий Ванькою.

– Ще й як!

– От штука!

– А што, харашо? Не журись, Ванька, – і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Ішли далі, і він подавав їм науку.

А тим часом Зінько з Гаїнкою підходили вже до своєї хати.

– Ой, щось свариться! – сказала Гаїнка. Справді, сварилося. Товстий роздратований чоловічий голос кричав:

– Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бісова тінь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землі.

– Оце вже Момоти за землю лаються, – сказав Зінько.

Момоти були сусіди Зінькові – з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синів: старший – Грицько, тоді – Панас, обидва жонаті, а тоді Іван, ще парубок, – отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже відділив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько віддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торік, при людях сказав, що Грицько має взяти собі ще одну десятину, – тоді в кожного брата буде рівно землі. От же брати не схотіли віддати йому тієї десятини, кажучи, що батько йому все віддав ще тоді, як одділяв його. Грицько пішов, одміряв сам собі десятину та й посіяв на їй. Панас з Іваном довідалися про це тоді, як Грицько вже й заволочив.

З того часу почалася запекла сварка проміж двома братами – Грицьком та Панасом. Де б не стрівалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бійка. Іван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (він з їм і жив).

Така спірка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

– А не діждеш ти, – відповідав Грицько, – чужого хліба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

– Бо не сій на чужому! І заберу, а ти дулю з'їси! – одгукувався Панас. – їстимеш дулі: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хліба не їстимеш, бо я його заберу, на всій тій десятині заберу.

– І на поле не пустю! – відказував Грицько. – В мене коса в руках буде.

– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землі, – нахвалявся Панас.

– От таки вони справді поріжуться колись! – промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зінькової.

– Добривечір, дядьку, – озвався до його Зінько.

– Добривечір!.. А хто це? Зінько!.. А я за тим шибеником і не добачив тебе.

– І хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

– Ти ж кажи! От так собі йшов додому проз його хату і в голову того собі не клав, щоб сваритися, а він зачепив.

Грицько вже відсердився трохи: він звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, – той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки і все проти того чоловіка копатиме; а як розлютується іноді, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то він уже їй спину переб'є; кіт до його внадився чужий, – лапи йому повідрубує. А одного разу засварився з чоловіком за якусь там дурницю і все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловік і байдуже, а одного разу вранці встає, пішов у повітку, – аж коні його – пара добрих коней – здихають: хтось уночі вліз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас ізробив, а нічим довести, – так і пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навіть боялися його, і в спірці з Грицьком більшість до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець – Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зінька перед ворітьми, оповідав, як почалася сьогодні сварка, і додав:

– От ти кажеш: не сварись! Як же мені не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, – це ж усяке знає. А в мене ж діти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землі мало, а я так і покину її?

– Та ні, я того не кажу, – відповідав Зінько. – Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тільки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нічого З того доброго. Ви своє робіть, а коли він до вас чіплятиметься, тоді позивайте його.

Грицько подумав…

– Хто його знає, чи випозиваєш що… – промовив зітхнувши. – А втім, воно справді тоді лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здорові!..

– Бувайте й ви!

– Шкода чоловіка! – промовив Зінько. – І путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицькові справді не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то віл здох, то град ниву побив – і так мало не щороку якась біда йде та й Другу за собою веде. Напосілася недоля на горопаху. Зовсім підбився чоловік, а найбільше тоді, як йому жінка вмерла, покинувши троє малих дітей. Бився він, бився з їми щось більше як рік, а далі таки оженивсь удруге. Сам він і не хотів того, бо й досі журивсь по першій жінці, та люди кругом казали, і сам бачив, що не видержить без господині з трьома дітьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дітей піде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б іще не лихо, та погано про неї говорено на селі. Та що було робити Грицькові? Хіба інша піде? Добре, що й така трапилась. І оженивсь. Та щось і тепер не дуже великий лад у його в сім'ї.

Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі. Місяць уже високо підбився вгору, і було ясно, хоч голки збирай. Голодні й щасливі, вони повечеряли тим, що зосталося від обіду, і полягали спати на при-мостці в садку, що починався в їх зараз од хати.

– Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить? – спитала Гаїнка, лежачи горілиць та дивлячись на місяць.

– Казав же тобі, що ні! – відповів Зінько, вже трохи дрімаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.

– Хі, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зінько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Віз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Ілля? Може, саме тим возом він і їздить, як грім гримить? А ото Квочка… Чого вона на небі, тая квочка? Певне, це божої матінки квочка з курчатами. Отже, й на небі є драбина… Адже і в колядках співають, що Сус Христос землю орав і сіяв, а божа матінка обідати йому виносила… Правду дідусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав і засівав. Земля – мати, вона нас любить… І я її люблю… І вона… і я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.

V
ЗІНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись другого дня рано-вранці, Зінько справді побачив, що він оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох із матір'ю, відігнала корову до череди, і, поки мати порплилась на вгороді, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зінько прокинувсь, вона, в старенькій спідничині, з закачаними по лікоть рукавами, вибігла з хати вхопити дровець.

– Чом же ти мене не збудила? – гукнув до неї Зінько.

Вона, заслоняючи очі рукою від сонця, що саме сходило червоним півколом, глянула в його бік:

– А ти вже встав хіба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

– Кажу ж: чом не збудила?

– Добрий хазяїн сам знає встати! – сміялася Гаїнка і стояла вся червоно-золота, позираючи з-під руки на Зінька. Потім додала: – І чого б то я тебе будила? Однак великого діла тепер нема, – ну й поспи!

І побігла брати дрова.

Зінько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до річки, миттю скупався і, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пішов під повітку. Він трохи столярував, як не було хліборобської роботи, – от так, сам собі навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собі велике ліжко. Це не легенька штука була, бо Зінько ніколи такого ще не робив. Але він хотів зробити і випрохав собі на деякий час у дяка старе, поламане ліжко дерев'яне. Розібрав усе на частки – і тепер і собі робив саме такі частки, і певний був, що складе з них ліжко, – так саме, як зробив собі колись шафу на книжки, тоді – війку. Найняв у чоловіка війку, щоб перевіяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залізне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне – все сам. І зробив. Побачив один чоловік, що добре війка віє, – купив її в Зінька, а той собі знову зробив, ще кращу. І так він аж чотири війки зробив: одну собі, а три людям.

Стругав і думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесію пана Горянського землю, то те Зінька не дивувало: вони були заможні люди, здоліють це зробити, а добра земля дасть їм і добрий заробіток. Чому ж і не взяти, коли є сила? Але дивувало Зінька, що тесть закликав і його до спілки.

Щоправда, скоро Зінько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двічі нахиляв зятя, щоб той ішов з їм однією стежкою. Та Зінько швидко розібрав, яка то стежка, і нею не пішов, а Остап Колодій незгірше розібрав, що він помилився на зятеві: він рахував, що як письменний Зінько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остапові, тільки письменства й не ставало! Аж далі побачив, що Зінько не туди зовсім дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зінько ніколи ніякої помочі в його не прохав. Через те вони жили з Зіньком так, що не сварилися, та й не ладнали проміж себе, а йшли кожен сам собі.

Тим Зінько ніяким робом не міг і думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спілки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зінькові добро? Може бути… хоча… Остап Колодій не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичеві… а надто такому, що нічого в його не просить і може сам собі прожити.

Може, не подужають самі землі взяти? Може. Але Зінько, негрошовитий чоловік, не здолає тут нічого пособити; коли б уже вони шукали помочі, то знайшли б не одного заможнішого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зінька, саме його, а не кого іншого.

Нащо ж? Зінько думав про це, думав і нічого не міг вигадати. Тільки почував, що тут щось непевне.

Ввечері Зінько пішов до свого приятеля Карпа. І Карпо був молодий чоловік, недавно жонатий. Був письменний: як і Зінько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественні книжки і чимало мав їх у себе купованих. Інших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годі. «Нащо воно нам?» – казав. Розмовляв більше про божественне та про громадські справи і був великим і завзятим ворогом старшині Копаниці за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкій, але чепурненькій хатці за малим не вбого, хоч працювали обоє з жінкою щиро. Жінку собі обібрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. І був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко підстриженою русявою борідкою, з великими зморшками на чолі, але з глибокими розумними очима.

Увійшовши Зінько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь білявий, з надзвичайно веселими блакитними очима і з цілою копицею настовбурченого русявого волосся на голові, з поганенькими білявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої літа.

– О, і вся кунпанія невеличка, але чесна! – промовив він, уздрівши Зінька. – Був би жінку свою привів, дак тобі б уже всі тут були. Треба так, щоб як нам зіходитися, дак щоб із жінками.

– Дак ти ж спершу оженись! – пожартував Зінько.

– Коли ж ні одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

– Дак хіба ж уже нема таких, що однакові з тобою на зріст? – засміялася Катря.

– Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однієї не обніму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнімання. А коли й знайдеш на свою мірку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, – ні з ким буде мені й розмовляти, а друга балакуча, дак за тією й я не поспішуся слова сказати.

– Ну, – засміялися в хаті, – де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

– От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тоді ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь – де тобі!.. Коли ж у неї такі довгі ноги! Узяла та в Чорновус і втекла. Дак я вже тоді й годі ходити та дівчат на свою мірку міряти.

Все село знало цю історію з Одаркою Момотівною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пішла в Чорновус за багатиря. Васюта й досі не міг її забути, але глузував сам із себе.

– Чи є таке на світі, – спитався Карпо, – щоб ти, Васюто, та з його не сміявся?

– От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зінько з Катрею сміялися, усміхавсь і Карпо, а Васюта сидів поважний.

– От що, братики, – озвавсь нарешті Зінько, – я до вас прийшов з однією новиною… Не знаю, як вам іздасться, а мені вона віщує щось недобре.

– Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побігти! – гукнув Васюта на Катрю.

– Ну, ця молодиця не з таких, – одповів йому Зінько.

Катря справді була дивом на селі, бо ніколи не носила ніяких новин, і.за це найбільше і влюбив її Карпо.

– Ну, коли вона така, що свого жіночого діла не знає, дак я за неї розбрешу! – не вгавав Васюта.

– Ха-ха-ха! – не вдержалась Катря. – 3 тебе б і глухий засміявся, Васюто.

– Де там сміються – сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусіди, а він ворота на току лагодить. «Здорові, діду, були!» – «А то ж чиї, коли не твої, воли? – каже. – Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» – «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» – «Сам ти, – каже, – злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засміялась, а Карпо аж розсердився:

– Та годі-бо вже тобі штукарити!.. Тут чоловік про діло, а ти… Слухаймо краще Зінькової речі!

Васюта замовк і тільки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити білявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як із жартами.

Карпо сів на лаві, зіпершися ліктем на стіл, а головою на руку – спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, – і налагодився слухати, втупивши очі вниз.

Зінько розказав про свою вчорашню розмову з тестем і виявив, через віщо справа здається йому непевною.

– Що непевна, то непевна! – промовив Карпо. – Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих, – добре ти учинив, що до їх не пристав.

– Та не в цьому тепер сила, – відказав Зінько, – а в тім, що вони щось заміряються робити.

– Лихий чоловік і вдень і вночі лихе заміряє, – сказав Карпо.

– А я вам іще одну штуку доточу, – озвався Васюта. – Твій, Зіньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельці, виїздячи, громаді поздавали.

– Невже? А звідки ж то ти знаєш?

– От штука знати! Я ще вчора хотів сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собі такий немолодий чоловік, п'яниця пропащий: за чвертку горілки вигукував у громаді, що йому звелено.

– Боїться моя душа, чи не хитріша це штука ще й за Горянського землю, – промовив Карпо. – Денис і так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тоді він із своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмі.

– Не треба попускати йому цього, – відказав Зінько.

– А як вони кусаються, та й ще більша їх сила в громаді? – сказав Васюта.

– Треба, щоб нашої було більше, – обстоював Зінько. – Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самі будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свій бік.

– Ай справді, братця, – скрикнув Васюта, – не можна ж давати їм собі на шию сідати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

– Знову ти почав того згадувати! – докорив йому Карпо. Він не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хаті, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.

– Не буду вже, їй-бо, не буду! – присягався він. – Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, – так тобі на язик і лізе!

– Правду кажеш, Зіньку, що годиться нам за своє обстоювати, – загомонів Карпо, облишивши Васютині присягання. – Та лихий то розум у воїна буде, коли війну починає, а як подужати – не відає.

– От штука! – не втерпів Васюта. – Сам же все кажеш, що господь і младенці вмудряє, не то що, а ми ж таки здорові лобуряки!

Зінько засміявся, але Карпо озвався поважно:

– Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук ніколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох із Зіньком, і читати тебе вивчили! Тільки й знаєш, що казочки гортати.

– Давай людей до себе прихиляти, – перепинив Карпову науку Зінько, – турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, – вони ж повинні побачити, що їм краще.

– Сліпі, вони мають очі, глухі, вони мають вуха, – відказав Карпо. – Прихиляються вони тільки до лихого, – немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надію в бозі.

– Неминуче це треба! – казав Зінько. – Бо в нас багато такої бідноти, що їй хоч і зараз давай тієї землі, а як попустимо її в багацькі руки, то тоді вже вдруге не наживемо.

– Не попустимо! Подавляться вони нею! – підбадьорював Васюта.

Товариші ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справді почали всім розказувати про Денисові заміри та підбурювати людей, щоб не поступалися тією землею. Всі люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелів запитувався такого чоловіка, чи він озветься проти цього заміру в громаді, то звичайно чоловік виляв на всі боки і силкувався нічого на це не відказати. Наші приятелі дуже добре розуміли, через що це так: один винен був щось самому Денисові чи кому з його товариства; другий – мав у їх позичити; третій – узяв чи думає брати землю… І кожен не' хотів проти тих людей навпростець виступати. Тільки сам Грицько Момот сказав Васюті по щирості:

– Що ж, братику, я б із дорогою душею до вас пристав, да коли ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене віл, пропала й коняка… Напозичався я по самі вуха, що вже й нікуди далі. У Дениса я позичив двадцять карбованців на коня, і оце мені за тиждень виходить їх оддавати. А в мене ні копія. Як не зласкавиться Денис, не відсуне строку, то що я робитиму? Забере він у мене коня за ті гроші, та ще й тим не оплачуся… У мене ж діти дрібні! Якби я міг оддати ці двадцять рублів, – обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.

Васюта почув, що Грицько правду каже, і не знав, що йому й відказати.

Але були люди й зовсім незалежні від Денисового товариства. Такі казали, що стоятимуть у громаді проти Дениса, і їм можно було вірити. Та таких було небагато, і мала поки була надія на перевагу.

Зійшовшися Карпо з Васютою до Зінька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав і за Грицька. Зінько замислився, мовчки.

– А що, братця, – озвався врешті, – якби ми Грицькові та пособили?

– Як то? – спитався Карпо.

– Та так, скинулись би грішми та й позичили б йому, щоб він міг Денисові гроші вернути. Бо, бачите, раз, що чоловікові пособити – завсігди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.

– Отже, їй-бо, правда! – скрикнув Васюта. – Щоб я здох, коли він не добре радить!

– Розумна твоя рада, – промовив і Карпо. – Та чи стаче ж у нас на теє грошей?

– Якось скинемось! Уже ж для такого діла гріх не стягтися, бо воно таки справді добре діло буде, куди не глянь, – упевняв Зінько.

– Скільки ж йому: двадцять карбованців треба?

– Еге ж. Карпо подумав.

– От що вам казатиму! – промовив нарешті. – Малі в мене тепер гроші: немає спромоги більш як п'ять, карбованців позичити.

– І то добре! – сказав Зінько. – А ти, Васюто?

Васюта хоч і парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам він був найстарший у сім'ї.

– Та що ж? Уже ж і я більш як п'ять не нашкрябаю.

– Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованців знайдеться, то я й дам десять, – казав Зінько. – Усього й буде двадцять. Так і скажемо Грицькові, що це йому гуртова запомога, щоб він міг там оплатитися і до нас пристати.

– А не одурить же він? – спитався Карпо.

– Похоже, що ні, бо то щира душа, – відмовив Зінько. – А ти, Васюто, як думаєш?

– Хі! Та я Грицькові йму віри більше, ніж собі! Коли мені вірите, то йому й поготів! – одказав той.

– Коли так свідчите, то й оддаймо йому гроші ції, – сказав Карпо. – Підемо всі втрьох до його, певніше воно й поважніше буде, як усі з їм говоритимемо. Видно, й йому тоді буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

– Правда! – згодився Зінько.

Не гаявшися й пішли.

Увійшовши троє товаришів у вбогу хатку Грицькову, освічену поганенькою тьмяною лампою на стіні, побачили там усю сім'ю. Четверо дітей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидів за столом. У хаті було нечепурне, сорочки на блідих дітях та на Грицькові були чорні, повмазувані, а Грицькова жилетка – лата на латі. Сам Грицько, трохи вже згорблений від тяжкої праці, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою і з глибоко позападалими сірими очима, здавався старішим, ніж був справді: не було ще йому й сорока років, а видавалося, що мав їх із півсотні. Здавалося, мов щось пригнічувало і цю тісну хатку, і людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригніченості. Висока, гарна з себе й здорова, вона була і вбрана краще, і по хаті ходила, мов чужа, мов гістя. Вона не любила Грицька і пішла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так ізробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько і четверо галасливих дітей очортіли вже їй без міри, – якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привіталися гості, посідали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Він ходив до суддів, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тій десятині. Дак судді кажуть: «Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам і голову морочиш? От ти їм і пожалійся!» Тепер він бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як ізможе.

– Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! – промовила Ївга неприхильне і мов радіючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лаві біля мисника ложки і весь час, поки Грицько довго розповідав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зінька, блискаючи на його своїми смілими звабливими очима, – він-бо сидів на лаві крайній, біля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядів, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, і їх очі ззирнулися.

– Знаєш ти там! – одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зінька. Він їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зінька:

– Чом ти до нас ніколи не заходиш?

– Я? – спитав, трохи дивуючись, Зінько. – Та так… діла не було.

– Та ти ж так недалеко живеш, – казала вона так саме півголосом, мов співаючи, а очі так і грали, так і променилися до Зінька. – Близенько живеш… Заходь, то й мені веселіше буде.

– Добре! спасибі! – відказав Зінько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепані чорні руки, казав:

– Я й сам бачу, які вони дерилюди. За їми ніде правди не знайдеш. Ні до старшини, ні в суд – нікуди.

– Отже, бачите, дядьку, – озвався Зінько, – самі кажете, що через те нема й суду на ваших братів, що й судді на багатирський бік хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в більшу силу вбитися. Бо тоді вони нас ще дужче в шори візьмуть, та ще й з усіх боків: і судом, і землею, і скотиною – всім. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

– Та я б і радніший, дак же… – почав був Грицько, але Зінько перепинив його:

– Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лихові й запобігти можна. От ми скинулись грішми та й принесли вам двадцять карбованців. Візьміть та й оддайте Денисові, а нам вернете по спромозі і без проценту.

Зінько положив на стіл гроші. Грицько подивився на їх, помовчав.

– Дак як же це так, – спитався нарешті, – через що ж це ви мені даєте гроші?

– Через те запомогу цюю вам подаємо, – відказав йому Карпо, – що як оддасте позичку свою Денисові, то можна буде вам у громаді проти його ставати, щоб не попустити йому землі громадської.

– Так… – якимсь непевним голосом тяг Грицько. – А вам же та земля як: ви її самі, чи що, хочете купити?

– Та що це ви, дядьку? – скрикнув Васюта. – Хіба ж я вам не казав?

– Що казав, то казав… я й думав собі, що й справді це аби тільки Денисові не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й гроші приносите, то воно якось…