Текст книги "Дилогія. Серед темної ночі"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Частина друга
СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА

І

Вийшовши Роман з волості, повернув знов у город.

Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.

Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цілим селом!

І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед шляху, стрів – задавив би його, розтоптав би, як гадину!

Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б одділити його, Романа, дати йому що треба, – він би пішов од них, і нічого б тоді не було.

А тепер!..

Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!..і Всі ці мужлаї кляті!

Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба солом'яними покрівельками, з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби вилетів якийсь півзвірячий згук лютості й зненависті! Повернувся і пішов швидко-швидко.

Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось інше.

Що саме він зараз робитиме в городі?

У кишені в його бряжчало трохи грошей, – зосталось од попередніх крадіжок, – але їх не могло стати надовго.

Ет! Там видно буде! Стукатиме скрізь, – десь та відчиниться.

Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою фарбою, то не знав, у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково замкнені від кожного чужого.

І так ішов усе далі, аж поки дійшов до невеликого базару, засміченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та крамницями. Ці бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?

Недовго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кілька покупців, і крамарчуки метушились, поспішаючися все подати, не баривши покупця. Один підбіг і дуже ввічливо озвався до Романа:

– А вам что угодно?

– Та мені хазяїна.

Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що це не покупець. Він недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:

– Он!

Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.

– А що скажете?

Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:

– Не нужно! Не нужно! У нас усі прикажчики єсть.

Роман вийшов з цієї крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:

– А рекомендації єсть? Цього в Романа не було.

– А по какой часті ви служили? Роман одказав, що швейцаром.

– Та ні, по торговой часті… чи в бакалейной, чи в мануфактурі?

– Та я по торговой савсьом не служил.

– Е, дак ви нам не підходите, – відказав хазяїн і одвернувся у другий бік.

Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба було прикажчика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося, що він торговлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподіватися. Треба було це облишити.

Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти. Базар був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти як хотів помалу і думати скільки хотів.

Думав усе про одно. Завтра піде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого. Пішов би й сьогодні, та пізно: з усіх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афіші та інші оповістки та розпитався, де тут є «ночліжний дом». Скоро почало вечоріти, пішов у той «дом» ночувати за три копійки.

Не сподобалось йому там. Велика світлиця була така нечиста й темна, що ліпше було б її темницею звати. На стінках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тільки де-не-де великі й малі клапті. Обдерті стіни були такі занехаяні, обпльовані, помазані роздавленими блощицями, що Романові гидко було на їх дивитися. Чорні, затоптані грязею помости попрогнивали. У вікнах найнижчих шибок зовсім не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всій хаті стояли широкі ослони з дерев’яними приголовачами – і серед хати, й попід стінами. Котрі були порожні, а на котрих, на якомусь дранті, сиділи або лежали люди. Під чорною від сажі стелею висіла поганенька лампа і ледве освічувала тьмяним світом цей притулок людського вбозтва.

Роман обібрав собі порожній ослін під стіною в кутку.

Скинув пальто, пославсь і мовчки ліг. Ще було рано спати, і він, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старі, зовсім сиві діди, були здорові, дужі люди і хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти. Простої сільської одежі було мало, – більше всяке городянське вбрання. Які сиділи або лежали самі собі, а які купками, розмовляючи, – певне, знайомі. Он недалечке троє лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якійсь ганчірці порізаний хліб і ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губів, і Романові чуть, як булькає горілка. Надпивши трохи, передає другому… Романові починає страшно хотітися випити чарку горілки і закусити отією ковбасою.

– Ти чого тут? – зненацька гримнув над їм страшний басюра.

Роман глянув і побачив, що біля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге літнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На голові пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.

– Ти чого тут ліг? – знову зикнув новий гість.

– Того, що тут место било, – відказав Роман.

– Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хіба ти не знаєш, що це моє місто, га?

– А скудова ж би я знал? – сказав Роман, нехотя встаючи. – Я сьогодні тут у первой раз.

– «У первой раз»! – перекривив здоровило. – Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мільйон разів, то знай, що на це місто в мене давность земська, понімаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!

– Що це там уже бурса розвоювалася? – озвався хтось із другого кутка хати.

– Сердиться! – додав другий.

– Цитьте, ви, суси тупорилі! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарія! Бурса!..

– Ну, ти вже, Хвигура! – одказав перший голос.

– Да, Хвигура. А знаєш, ти, азінус клапоухий, що значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! ГІонімаєш ти: образець, примір для вас усіх, сервуси ви черв'яковські!

Регіт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А він, незважаючи на те, почав моститися на своєму ослоні, бо Роман перейшов на інший. Тепер уже Роман роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле і червоне від випитої горілки, але зовсім не лихе. Роман іще й далі роздивлявся б на його, але новий гість хотів спати, бо в його добре гуло в голові: умостившись, ліг, повернувся до стіни і незабаром захріп так, що один сонний аж жахнувся.

А Роман довго не міг заснути, – то від думок, то від усякої погані, що за ніч скусала його геть чисто все тіло. Заснувши, спав погано і зараз же прокинувся, скоро ночліжани заворушилися в хаті. Поспішився вмитися і вийти на вулицю.

Було ще рано куди-небудь іти за ділом. Роман пішов на базар ізнову, купив собі снідання й попоїв. Проба-вившись годин до десятьох, пішов «по палатах».

Тут уже рекомендацій не треба було: досить, що він солдат, бо сторожів же й беруть найбільше з колишніх солдатів. Та, на лихо, в маленькому губернському городі небагато було тих «палат», а які й були, то скрізь уже народу повно й без Романа.

Він виходив увесь день і вернувся ввечері до нічліжного без ніякої поки надії на службу.

В нічліжному були й нові гості, і ті, що їх Роман бачив учора; тільки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє місце і зараз же ліг утомлений.

До нього підійшов парубок – високий, безвусий, у старенькому піджачку та в полатаних на колінах штанях. Обличчя зовсім молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем під оком.

– А що, земляк, нетутешній? – запитав.

– Нє.

– А скудова?

– З Дибльов.

– А! Чи не служби шукаєш?

– Та служби.

– Ну-ну!.. Етого іщо попошукаєш!

– Разлі трудно?

– А то не? Я сам уже з місяць шукаю… Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубкові про свої городянські пригоди, а той і собі оповідав, що він там та там бував, прохав, та ніде роботи нема, – хоч пропадай з голоду! От сьогодні він ще й не їв нічого.

– Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю – оддам. А то так воно – не євши…

Роман і сам був голодний…

– А гдє б тут можна купить чого закусить? – спитав.

– Можна! І закусить, і випить! – відказав парубок. – Давай збігаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копійок їжі, а п'ятака здачі приніс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Приніс оселедець і булку, але без здачі.

– А п'ятака, – прости, земляк! – і сам не знаю как – випустил з рук… отут у дворі. Шукал-шукал – темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

– Та вже пущай, – сказав Роман, але йому чогось здалося, що від парубка не пахло попереду горілкою і що його п'ятак лежить тепер не на дворі, а в шухляді в монополії.

Порізали на шматки оселедець, розділили надвоє булку й почали їсти.

– О дикі неуки! – озвався біля них, підійшовши несподівано, Патрокл Хвигуровський. – їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древніх хвилозопів сказано, що риба любить воду. І коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапища простяглася між два їдці, ухопила шматок оселедця і вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки і послала її слідком за оселедцем.

– А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? – запротестував невдоволений з таких заходів парубок.

– Дурень єси! – одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату. – Водка вже там єсть, і через те нехай ця твар іде в мою горлянку.

І знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусів.

– Не гнівайся, земляче, – озвався до Романа, – що так, не питаючи, беру: довлієть-бо пища алчущему оної. І коли ти цього сервуса черв'яковського і неклю-чимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже мені й бог велів.

– Садіться! – одказав Роман.

Патрокл сів на ослін і моргнув на парубка:

– Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!

– Как там напав! – одказав сердито парубок. – Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

– Ну, ну, знаєм! – припинив його Патрокл. – Позичив, бо роботи нема, витратився… А скільки згубив?.. Він постоянно роботи шукає і губить чужі гроші – до себе в кишеню, – сказав він уже до Романа. – Багато твоїх загубив?

– П'ятака, – відказав Роман.

– П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То – так він і по карбованцю губив. Одначе треба поспішатися, а то цей каніс ненажерливий сам усе похапа. – І він знов укинув собі в рот шматок оселедця й булки. – Ех, чорт його зна! Все-таки треба рибі води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копійку – не дам ні крихотки, ще й шию наб'ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хліб і горілку. Почали випивати й їсти. Розбалакались із Патроклом, і Роман мусив і йому розказати про свої ходінки й шуканину.

– Жалію, амікус, тебе. Но не рюмсай і возвеселись: терплять і кращі за тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семінарії, греки й латини читав і думав ученістю превище всіх превознестись і – пропав!

– Чого ж ви пропали? – спитав Роман.

– Чого?.. Чув ти моє ім'я?

– Чув…

– Ну, то через його.

– Та каким же образом?

– А таким… Того, що ім'я геройське.

– Как – ім'я геройське?

– Ти цього понять не можеш. Герой був такий… Патроклі і Трою воював, і багато совершив діл славних… Так і я, іменем його названий, повсєгда був прихильний до геройських діл.

– І совершали?

– Стультус!.. З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові і за те поневіряюся й досі. І ушелепкався в цю бездну гнусності, де кишать тварі, подобні сій, богам зненависній, мармизі! – І він штрикнув пальцем просто в пику Лукашеві.– По не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього і не знайдеш нічого, і схочеш уже наплювать на цей город – приходь до мене, і Патрокл Хвигуровський дасть тобі достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовірно на обідрану постать Патрокла Хвигуровського і подумав собі, що ледве чи можна чого від нього сподіватися. Той зрозумів його погляд:

– О азінус клапоухий і Хома невірний! Не витріщай своїх сліпаків на мою костюміровку, а дивись на мої діла, і будеш подобен мені і не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, діла героя з поганою костюміровкою обмежились на тому, що він найбільше за всіх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що міг прибрати, а потім захріп по-вчорашньому на своєму ослоні з «земською давностю».

Три дні ще ходив Роман та шукав собі служби, а на четвертий зостався з п'ятаком у кишені. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарі.

Щодня на одному звичайному місці на базарі стояла купка людей. Всі виглядали заробітку. Сільські парубки і дівчата, поприходивши в город шукати наймів, стояли поруч з городянськими куховарками й покоївками, що, покидавши старих хазяїнів, дожидалися нових. Кілька старіших людей з сокирами за поясами – це були дроворуби. Тут же стояли й міські обідранці з таких нічліжних домів, як отой, що в йому Роман ночував. Ці й собі виглядали, але вже не наймів, – хто ж би їх наймав? – тільки поденного або хоч на один раз якого заробітку. Сільські дівочі вбрання з ясними зеленими, синіми, червоними кольорами, парубочі свити, чумарки, шапки й брилі мішалися з обдертими лахманами нечепурної, загидженої городянської одежі. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засміченому, закиданому недоїдками і всякими покидьками майданчику, – люди стояли, сиділи, часом лежали на порожніх рундуках. Дівчата цокотіли проміж себе завзято, парубки поштурхували дівчат, а ті верещали голосно й весело. Городянські куховарки та покоївки у кохтах та в пальтах тримались трохи осторонь і проміж себе судили й лаяли на всі заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом і сільських дівчат), як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волі, як прикидати більшу ціну до того, що купуєш на базарі… Було голосно й весело: кому й не щастило, то соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарікання на нещасливу долю, шо й роботи нема, й їсти нічого, і нездужає… Бліді й змарнілі обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обідранці часом і собі встрявали до гуртової розмови, але більше стояли самі собі; часом вони приносили пляшечку «монопольки» і зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки, випивали її, закушуючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Іноді підходила до дівчат і куховарок яка панія або й пан – вибирали собі підхожу і починали з нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тоді ті, що позоставалися, лаяли панію чи пана, казали, що вони й сліпі, й дурні, бо взяли найпоганішу, а не взяли ні одної з них. Часом приходив наймати дроворуба – пиляти й колоти дрова, а хто кликав і обідранців – найбільш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут щодня. Обідранці – теж щодня, хіба що ходили часом по базару, доглядаючи, щоб панії та куховарки добре ховали гроші: котра не робила цього, тую карали, бо зараз ті гроші потрапляли до рук обідранцеві, і вже тоді кільки день не видко було його на точку. Всі інші стояли – поки хто найме; а з сільськими бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й піде воно собі знову додому.

Серед цієї купки мусив стати й Роман. Тепер уже він думав про те, щоб поки знайти собі хоч поденний заробіток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до нього неласкава: він простояв увесь перший день до вечора і не вистояв нічого.

П'ятака проїв, – не було з чим іти й до нічліжного. Роман думав, думав і пішов у великий міський сад.

– Засну десь у кущах! – гадав собі – поки ще не холодно. – Вишукуючи в саду лілшого, затишнішого місця, натрапив на чималу будівлю, що стояла там серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однім місці зовсім не було стіни – самі поручата. Роман перескочив через їх і пішов усередині по помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Ішов у темряві і відразу почув, що падає вниз.

Упав, але більше злякався з несподіванки, ніж забився. Встав, почав мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорі неглибокому. Виліз із його легко і пішов обережно далі. Дійшов до якихось дверей і відчинив їх. Засвітив сірника: невеличка дощана комірчина, мов хижка, попід стінами лави.

Зважився тут заночувати. Ліг на лаву, положивши шапку в голови.

Уночі кільки разів прокидався, не розуміючи, де він. Тільки вставши вранці, побачив повидному, що це був літній театр, покинутий уже тепер, порожній, старий і обдертий. Мусив бути йому притулком і надалі на той час, коли не буде грошей, щоб ночувати деінде.

Сьогодні він продав за три рублі своє пальто. Осінь тільки почалась і була суха й тепла, – можна поки було й без нього прожити, а далі… що буде! За карбованця купив сокиру і вийшов на базар… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадів цій роботі. Але поки він наколов купу дров та заробив півкарбованця, то в нього так заболіли крижі й руки, що він кляв свою роботу всякими словами. Ввечері пішов у нічліжний, стрів там Лукаша і з горя проїв і пропив з ним увесь свій заробіток.

Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було заробітку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому від пальта. Це діялося тижнів зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копійок заплатити за ніч у нічліжному.

«Доробився!» – гірко нарікав на свою долю Роман, ідучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пішли дощі і зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарі, і був голодний. Він увесь трусився.

Дотягся до театру, переліз через поручата і пішов у свій закамарок. Ідучи темною сценою, він спіткнувся на щось і трохи не впав.

– Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? – несподівано гримнуло з темряви.

Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на нього спіткнувся.

– Се я, Роман, – одповів.

– Який Роман, азінус?

– Та тот, що з вами в ночлежному ночувал. – Увесь цей час їм не доводилося стріватися.

– А чого ж ти тут?

– Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.

– Резон, хоч ти й болван!

– А чого ж я болван?

– А того, що повинен тут ночувать.

– Та й ви ж тут ночуєте.

– Я – інша річ. Я, братку, так собі… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як ліг – та й досі!.. Ну, а все-таки я це місто, правда, знаю добре… Дак це вже ніч?

– Ніч.

– А чого ж ти зубами ухналі куєш?

– Бо холодно.

– Холодно? Ну, сідай біля мене та погрійся! Чого стоїш? Сідай! За це платити не доведеться.

І він у темряві піймав його за руку й потяг униз. Роман сів біля нього.

– Еге, та ти, парубче, без пальта!

– Атож…

– А де ж воно?

– Загуло.

– Ну, й ти ж скоро загудеш.

– Куди ж я буду густи?

– К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.

– Продал… топор нужно било купить… Що ж мінє було делать?

– Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, що тобі треба робить.

– Говоріть!

– Я тебе поведу до добрих людей.

– Ведіть!

– Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.

– Хароша штука, спасибі вам!

– Не кажи – хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.

– Какую?

– Кращу за ту, яку робиш. Тоді знатимеш.

– Пущай і так!

– Тільки одно…

– А що такое?

– Чи зостанешся там, чи ні, чи візьмеш роботу, чи ні, а що побачиш, про те мовчи!

– Ето можно.

– Заприсягнись!

– Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.

– Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию… І під землею знайду. Ціла голова не буде. Цього не забудь!

– Не забуду.

– Гайда.

II

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької вулиці. Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими вікнами невеличкі хатки. Ліхтарів не було, – тільки й світу на вулиці, що з тих віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Роман уже набрав у свої драні чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.

– Іди сюди попід тином, – сказав Патрокл, – бо тут така халдейська калюжа.

І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і вода стікала сюди з усіх високостів.

З бідою, чіпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

– Ну й грязюка! – жалівся Роман.

– Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.

– Та куди ж ми зайшли?

– У Рівчаки!

– Какії рівчаки?

– Так зветься… Іди за мною!

Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч – якісь шопи, чи що.

Загарчав у темряві собака.

– Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до нього.

– Що? Хіба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось із кишені і дав Хамлові.

– Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.

Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:

– Хто там?

– Одчиняй, то й побачиш!

– Патрокл Степанович? – запитав стиха голос.

– Атож.

Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а круг його прості дерев'яні, помазані рудою фарбою, стільці; ближче до дверей – праворуч піч, ліворуч – шафа. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стінах три малюнки без рамців, прибиті просто гвіздочками: копієчні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть, хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.

Поздоровкались і посідали.

Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

– Чого ти так на його дивишся? – спитав Патрокл. – Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла – треба дать йому кватирю й харч.

– А талалая з білих берез не буде випускать?

– Каже, що припне.

– Хай ночуєть.

– От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.

– Ану, Варко, давай там що єсть! – звелів Ярош господині.– Ми ще й самі не вечеряли.

Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а за їм слідком Патрокл, і довго щось там балакали, тоді вернулися вдвох.

– Ану, сідаймо! – покликав хазяїн. Гості посідали за стіл, а він тим часом витяг з шафи пляшку з горілкою.

– От чудесна штука, що й аква віта є! – зрадів Патрокл. – Мабуть, ти знав, що я змерз?

– А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? – шуткував Ярош.

– Та… Мене покійний батько завсігди навчав: чарка – ворог твій! А я ворога де не побачу, там і стребляю: не люблю ворогів.

– Варко! А ти ж чого не садишся? – озвався Ярош до жінки.

– Не хочу.

– Знов завередувала? Іди й садись!

Жінка мовчки сіла за стіл і почала нехотя їсти, ні на кого не дивлячись. Чоловік позирав кілька разів на неї спідлоба, але нічого не казав.

Роман мало говорив, більше слухав, силкувався зрозуміти, до яких людей він потрапив. Але ні обстановка в світлиці, ні звичайна міщанська одежа у хазяїв, ні розмови – все про щось невідоме Романові – не казали йому нічого.

Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, гостям послали долі рядно, а під голови дали подушки.

Другого дня, як Роман прокинувся, то в хаті нікого не було, тільки він та Патрокл спав. Але в сінях чути було розмову. Жіночий голос казав:

– Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!

– Цить! Не твоє дєло! – відказав чоловічий голос.

– Бодай би вам стільки кар було на тому світі, скільки ви людей занапастили!

– Варко, кажу тобі – цить! Давно в тебе ребра тріщали?

– Покарав мене бог таким чоловіком!

– Ти таки добалакаєшся!

Погроза злякала жінку, і вона змовкла. В хату ввійшов хазяїн.

Роман заплющив очі, мов спить.

– Ге! Час уставати! – прокинувся Патрокл. – Ану лиш, братіку, вставай! – штовхнув він Романа в бік.

Повставали. Жінка внесла з сіней самовар. Посідали пити чай.

– Ну, дак хочеш до нас у кунпанію пристати? – спитав Романа Патрокл.

– Почему нет – аби добра кунпанія.

– Добра! Комерчеська, – сказав Ярош.

– А какая комерція?

– Кінська.

– Каким образом?

– А таким, – вияснив Ярош, – лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.

– А порадошно заробляєте?

– Та вже ж не без бариша.

– А где ж ви купляєте?

– Разві по селах мало коней?

Роман не розумів.

– Ти, Яроше, погано йому розказуєш, – перепинив Патрокл, – бо в тебе чортма елоквенції. Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?

– А как?

– Так, щоб за їх зовсім не платить.

– Каким образом?

– А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму – треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму – зовсім того не треба, бо він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив, та на коня сів, та й гайда в степ… то так найдешевше обійдеться.

Тепер уже Роман зрозумів.

– А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?

– Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…

– Дак вави?

– І вави не боюсь.

– Дак грішки, чи що? Роман мовчав.

– Болван, белбас і стультус! – гримнув Патрокл. – Що то гріх? Як хто заповідь ламає божу. Що заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Діляться багачі? Одвічай! Діляться багачі з нами?

– Нє…

– Ото ж вони роблять гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні, то що зробимо?

– Та шо ж? Украдем!

– Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його, – а цього хоче заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляемо. Розібрав?

– Та нащот цього разобрал, а тольки…

– Ну шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з ними заробив? Братик ріднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, щоб і тобі зосталося.

– А почему ж у заповідях написано: «Не укради»?

– Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші – злодії! Мужики цуплять панський ліс – злодії! Пани хапають казьонні гроші – злодії! Шинкар обдурює тебе в шинку – злодій! Брати замотали братову частку – злодії! Усі промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються, – аж черево догори дметься, – що такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли, шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?

– Чорта випозиваєш!

– Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.

– Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже… – вагався Роман.

– О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить – той багач, хто не вхопить – той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?

– Ні…

– Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homіnі lupus est!

І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:

– Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.

– Каким образом?

– Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо тії коні так, що твою частку з їх тобі віддамо. Якщо добрі коні, то можна й добрі гроші взяти.

Роман мовчав. У нього в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.

Зоставишся Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.

– Ой, – сказав Ярош, – чи не подложить нам свині отой кавалер?

– Ні черта! – відказав Патрокл.

– А єслі в поліцію?..

– Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?

– Та так…

– Хіба поліція не знає, що ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.

– Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

– От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому іншого ходу нема.

– Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,– промовив Ярош.

– Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям – нехай хлопці напоготові будуть: днів зо три помине, то він явиться.

А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в нього розпадалася від думок. Все минуле, все, що він прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.

До солдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловік шукає кращого, а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Ані батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то, може б, він уже давно чоловіком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втік – різками вибили б! Його – різками!