Текст книги "Дилогія. Серед темної ночі"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.

– Що воно співа в нашому садку? – подумав Роман, перескочив через тин і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди, в Струка. Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами вниз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг… Стояла й співала.

– Мабуть, Струкова наймичка, – подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями і тоненький стан, – так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються… вихопилась і втекла…

Роман тихо-тихо підійшов до дівчини. За співом вона почула його тільки тоді, як уже біля неї стояв. Жахнулась:

– Ой боже! Хто це?

Хотіла вже тікати, але він придержав її за рукав:

– Це я… Роман…

– Чого ж це ти… ви тут?

– Послишал, как пойош, та й прийшов.

– Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

– Того, што харошінька! – І він хотів обняти її за стан, але вона випручалася. – Как тібя звуть?

– Левантиною…

– Харашо! – І таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його, вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

«Еч, яка прудка! – подумав Роман. – Моторна! А ловка дівчонка, – треба б заходиться коло неї!»

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов додому в свою клуню.

Туди ж тим часом прийшов спати Зінько.

– Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

– Не спиться какось.

– От мені часом не спиться. Усе думки обнімають та й спати на дають.

– Думки? – сказав Романа і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: —Што за думки?

– Та всякі… От учора я все думав, як його так ізробити, щоб усім людяні добре на світі жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося і дедалі то все більше й більше людей на світі стає… Людей більшає, а землі не більшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі – все скрутніше, все скрутніше буде… і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!

– Вот штука! – відказав Роман. – Не станить тут чого єсть – прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

– Та я ж кажу: а як і на Другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

– В каких там книжках? – одказав Роман. – Вот будуть іщо такії книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.

– Ні,– не згодився Зінько, – от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй…

– А, пустяк вніманія! – перепинив його Роман. – Лучче давай спать!

Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хіба часом анекдоти про Балакірева. Тепер він бачив, що Зінько за нього більше письменний і щось знає таке, Що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.

Другого дня вранці батько зайшов у клуню, збудив Зінька й Романа і звелів обом іти на тік молотити. Зінько зараз устав і пішов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсім не хотілося молотити, трохи навіть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собі дума? Що він буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не піти оце, та й годі!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком і пішов на тік. Сонце ледве починало визирати з-за обрію, було росяно й холодно і Роман аж тремтів. На току вже були батько й брати.

– А що, брате, холодно? – озвався Денис. – У вас там по городах тепер іще сплять. Та дарма! Як ціпком попоммохаєш, то так угрієшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нічого не відказав, узяв ціп і став ближче до Зінька. Ударило чотири ціпи: три сміло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосім одвик од цієї роботи. Він не потрапляв у лад, замісто щоб уцілити бичем, бив у сніп кінцем ціплина, а бич завертався вгору і заскакував назад. Він розсердився й гупнув з усієї сили. Бич одірвався, відскочдв і вдарив Романа по руці дуже боляче. Роман кинув ціплина й лайнувся.

– Еге, синку, – озвався батько, – та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб ізнову добрим молотником стати.

– На чорта я буду привчаться? – визвірився сердитий Роман. – Разві ви думаєте, що я буду гупать тут із вами по остюках цепом?

– А хіба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?

– І без етого дурацкого дєла сит буду!

– Ану як?

– Разлі я сібє служби не знайду? Вот пойду в ікономію і прикажчиком поступлю.

– А що ж, добра штука, – відказав спокійно батько. – Аби прийняли.

– Іщо би! Їм образованих людей нужно.

– Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! – засміявся Денис.

– Ет, ви з вашими мужицькими вигадками! – розсердився Роман, кинув ціп і пішов з току.

Батько з синами ззирнулися, але ніхто нічого не сказав, і ціпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свіжому живощому повітрі веселого, сонцем осяяного ранку.

Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там він подтрапив на чай, напився його добре, потім ще посиділи та побалакали. Романові хотілося, щоб його заставлено й обідати, дак господарі або не догадались, або не схотіли того. Довелося йти обідати до дому. Прийшов, як уже всі пообідали, і обідав сам. Мати, щоб йому догодити, зарізала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з неї нічого. Попоївши, зараз подавсь ізнову з дому.

Почув, що сьогодні тількі прийшов до Гриценків їх солдат, дак і повіявся туди. Він з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш.

Гриценки були вбогі люди і не закликали бесіди так, як Сиваші, але і в їх були гості: двоє-троє родичів. Білявий поганенький солдатик сидів за столом радий такий, що аж сяє, і розпитував про хазяйство, про родичів, про товаришів, бажаючи знати все, що сталося на селі, відколи його не було дома. Романа посадили за стіл, шанували…

Вернувся Роман додому аж увечері і ліг зараз спати. Другого дня пішов зранку, поблукав по гаях до обід і прийшов додому так, щоб ізнов обідати самому. Вже кінчав обідати, – ввійшов батько з току:

– А де, Романе, був? Чи не в їкономії?

– Де був, там був! Поспіємо ще з їкономією… Современно все зробиться. – Та й вийшов з хати.

– А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? – запитався Пилип у жінки, як Роман вийшов.

– А що ж там робити? – відказала Параска питанням, мов не розуміючи, бо це справа її мазунчика була.

– Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?

– Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася, – і відпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи візьметься.

– Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикажчиком поступати.

– А може ж, і поступить! Він же в нас образований.

– Треба там таких!

– Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тільки сварка зчиниться.

– Добре, я перечасую, помовчу трохи, – побачимо, які з його люди будуть.

І батько справді замовк і не казав Романові нічого.

III

Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

– Нащо? – спитав батько.

– А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов – витратился. І папирос нє за што купить!

– Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане, – відказав батько. – Нема в мене грошей.

Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводиться з образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нічого не зробиш. Грошей він не дасть.

Треба справді піти в їкономію: а може, пощастить. їкономія була велика, і людей там служило багато. Роман зараз же пішов у контору до вправителя.

– А що скажеш? – спитався той. і Роман почав виясняти, що служив на службі і хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.

– Яку ж то роботу? – попитав управитель.

– Хотів би прикажчиком.

– Еге, не треба нам прикажчиків, бо всі є. Та й хіба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! – І вправитель повернувсь було до свого діла, але зараз же знов озвався: – Хіба що… От у контору мені треба одного чоловіка… Тільки щоб добре письменного. Письменний?

– Так тошно.

– Сідай пиши.

Роман сів і взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести два перші слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

– Позвольте, я не послишав, як ви сказали… – припинив його Роман.

– Не оставайся позаду! – Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кілька слів, а все інше загубив.

– Позвольте, – не вспішусь.

Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмів писати.

– Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

– Ні, до молотилки не хочу.

– І добре, бо лінивих мені не треба. Іди собі!

Роман вийшов зажурений і сердитий.

У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці.

Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив'язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.

– На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба.

– От спасибі, мамо, хоч ви по-людському до мене – не так, як батько.

– Та тільки ти, синку, шукай собі роботи, а то буде в вас гнів та сварка з батьком та з Денисом.

– Ходив уже в їкономію.

– А що ж?

– Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну – невозможно для міня человєка прогнать.

– Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?

– Найдьом! Не поспішайтесь. Усьо будет у свою припорцію і на небольшом разстоянії.

А сам собі Роман думав: мабуть, у матері не один вузлик з карбованцями. Треба так підкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збігло ще тижнів з півтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу він тільки в крамницю до його заходив, а далі й додому, – раз навіть обідати його зоставлено. їли добре, – через те, мабуть, такі й гладкі були і сам Михайло Григорович, і його жінка Агафія, і дочка їх Горпуша, дівчина років дев'ятнадцятьох. Сучкові Роман розказував, що він поки так собі, нічого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцію заводити, і натякав, що в нього є на ту комерцію гроші. Це він вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: і вірив, і не вірив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився ще Роман і з дяком та з якимись «служащими» на залізничній станції. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандарма, – хотів ще туди податися; але на ті посади брано тільки унтер-офіцерів, а він був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих і радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома він так-таки нічого й не робив, тільки посправляв собі вудки і ходив на річку рибу надити. Що вловить, приносив матері, а вона йому варила юшку, – «вухою» він її звав, – або пекла рибу в сметані. Він підлещувався до матері, щоб видурювати в неї грошики, і мати справді йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Він їй розказував, що його скрізь так гарно приймають і ось-ось уже він матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там вигадував.

Тим часом по селу пішла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики і як управитель давав йому писати. Парубки і дівчата на вулиці почали глузувати з Романа, – звісно, не в вічі, бо він на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:

– І чого б я сміялася? Як не пощастило чоловікові. то хіба вже він і поганий? Та, може ж, те все ще й брехня!

– А ти це з якої речі так його боронити заходилася? – крикнули дівчата й парубки та й почали сміятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:

– Тю на вас! Чи ви не подуріли? Чого ви мені його на шию чіпляєте? Подавіться ви своїм Романом!

Бачачи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. І через що його так усі на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю «образованою» балачкою, та це всі солдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тільки погано, що він рукам волю дає. От уже вдруге він її перестріва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге він тихший був, хоч і не зовсім. Вдруге вона вже від нього так швидко не втекла, і вони трохи постояли, погомоніли…

Так думала Левантина про Романа і згадувала його гарні вуса, і чорні брови, і стан рівний.

А Роман і собі згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбрали в панську одежу, то зовсім би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрівнялась би з нею! Та її й дражнять на селі панночкою. А це того, що мати породила її, дівчиною бувши, як служила в панів за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як і мати, ходить тепер по наймах.

Роман був не дурний і незабаром помітив, що дівчині не подобається його занадто сміле поводіння і непроста мова. У городі дівчата до того позвикали, а тут – ні. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дівчатами сільські парубки. І говорить з нею почав тільки по-простому.

Дівчина помітила, що Роман до неї вже не такий став, і сама подобрішала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хіба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А він їй так усе гарно розказує про себе. Хоч він тепер і без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, і житиме він паном діло. А що він дома нічого не робить, дак раз, що він одвик от простої роботи, а друге, що він хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо від того пальці задубіють, зашкарубнуть, і ніяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; він і справді разів кілька сідав учитися писати, та довго не міг висидіти, бо це було таки нудно. Він і в солдатах учився більше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи років мати тягала її з собою по наймах, а після семи й саму віддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрізь поштурхують та шматком хліба дорікають. А вона того шматка хліба ніколи дурно не їла: тільки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї менші діти хазяйські глядіти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за гроші живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами відбувала, хоч матері за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тоді вже й світ бідній дівчині потьмарився. Мати хоч і погримає, і поб'є, було, та й пожалує,– Левантині й сонечко засміється. Тоді було Левантина гнівалася на матір, як та часом ударить, а тепер би й руки тії цілувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, і батька не вжалієш. А вже сироту то й не думав ніхто жаліти. Ходила й по снігу боса, їла й такий хліб, що собаці треба розмочити в помийниці, та й тоді вона не схоче. Що вже на вулиці хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають, загадки: «Вгадайте, – що на світі найшвидше біга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує». Панночкою та приплентачкою дражнять…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романові. А він жалів її, що вона така гарна та молода та поневіряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, і казала про те, як їй і тепер важко жити в Струків, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за що: хтось з хазяйських дітей побив лампадку біля богів, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і незчулася, як він став її цілувати, і вона його цілувала… плакала, й цілувала, і звала братиком і милим, і рідненьким… і їй так гарно-гарно стало… і вона забула Стручиху з качалкою і все забула… сиділа з ним обнявшися і розмовляла… і ззиралася з ним очима при місячному сяєві…

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха і поводилася з ним так, як звичайно дівчата на селі з своїми женихами поводяться. І як звичайно на селі бувало, він став ходити до неї ночувати в повітку, і вони так любо розмовляли довгими ночами. І їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Він був такий, як і всі сільські парубки, поводився з нею чесно, по правді. І дедалі вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись від Левантини з повітки додому, раз по раз думав: «Доки ж воно так буде?» Його розпоганеній городянським життям удачі вже докучало чесне кохання, озивалася його звіряча природа…

А бідна дівчина того нічого не знала, не розуміла, віддала йому всю свою душу і не помічала, що вона вже надійшла аж на край страшної безодні: ще раз ступни тією стежкою далі наперед – і враз зникне земля, і, скрикнувши страшно, як птиця підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло об гостре каміння… і падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її житті скелю, та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом…

Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. І синам звелів не займати. З Зіньком це легко було, бо удався лагідної вдачі та й сам так думав, як і батько. Але Денис лютував страшенно: він, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого поту, відпочину ніколи не знав і не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хліб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпіти?!

Денис цього не розумів і сперечався з батьком та з матір'ю. Він був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному – аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати більшого, – таких людей вони ненавидять як найгірших злочинців і лиходіїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю…

Але батько заборонив займати Романа, – сам хотів з ним, як прийде той час, говорити. Денис досі звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипіло, і він так поглядав на Романа, що той і без слів добре розумів, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але проміж їх уже зростала сліпа зненависть, поки ще німа, але дожидала тільки часу, щоб виявитися, вибухнути. І той час пристиг.

Одного разу Роман, проспавши після безсонної ночі з Левантиною трохи не до обід, увійшов у кату і саме натрапив на батька з Денисом.

– А що, Романе, як же твоя служба? – попитав батько.

– Прийде колись і служба! – відказав нехотя Роман.

– Чи вона прийде, чи ні, те ще хто його зна, – не вдержав язика Денис, – а поки виходить так, що ти собі паном діло живеш, а ми на тебе робимо.

– Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!

– Не кажи дурниць, Романе! – озвався знову батько. – Адже інші салдати роблять мужичу роботу – он і Петро, і Карпенко, і Гриценко, – а тобі ж чом не можна?

– Коли роблять, то й хай собі роблять, а я не можу.

– Еч! – не втерпів знову Денис. – Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: біленькі ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панів!

– Денисе, цить! – сказав батько. – Я буду говорити.

Але було вже пізно.

– Ти мені не указ! – визвірився Роман на Дениса. – Можеш ти знать понятіє, необразована ти мужва!

Денис зовсім скипів. Побілів, зірвався з лави, стиснув кулаки і сказав, задихаючися зозла:

– Тату, виженіть його з хати, а то я його зараз битиму!

– Ти смієш мене бить? – скрикнув Роман і кинувся до Дениса.

– Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? – спиняв їх батько. Мати скрикнула, а білява Денисова Домаха так і заніміла, стоячи біля полу.

Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним білі як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.

– Ти смієш мене бить? – казав тремтячи Роман. – Ти, негодяй, хам!

– Я – негодяй? Ах ти падло салдатське! – скрикнув Денис, але в цю мить Романів кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.

Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і придавив йому коліном груди.

Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір, батько кинувся відтягати Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.

В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся він до Романа і штовхнув йоґо з усієї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його далі.

– Романе! Що ти робиш? Чи тобі й бога не страшно? – скрикнув він.

Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

– Нехай не в язне!.. – хрипко, крізь зуби сказав він.

Денис, стогнучи, встав і сів на лаві. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув і пішов з хати.

Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим на селі. Він справді служив «при палаті», хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нічого б і не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця, дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторін, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хіба того не робив? Тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж легше, ніж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді пішов до жидка. У лавці горілки не можна було пити, дак зараз біля лавки жидок мав хатку і пускав туди людей, – так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і зустрівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писар послав по другу. Роман жалівся на батька й на братів.

– Чудний ти, Романе Пилиповичу! – відказав йому писар. – Як отак тобі колотиться з їми, то нехай тебе батько відділить, та й годі. Тоді як хотітимеш, так і житимеш.

Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пізно ввечері п'яний і з заміром зараз же вимагати, щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено світло. Поторгав за двері,– засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.

Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сім'я. Ні на кого не глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всі мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого – ждав, поки сам озветься.

– Знаєте що, тату? – почав Роман. – Как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене. Оддайте мою часть, то я сам собі житиму, а ви самі собі.

Це все він казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тоді спитався:

– А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

– То вже моє діло, – шо схочу, то й сделаю, – одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.

– Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, на що давати.

– Тату! – озвався Денис.

– Мовчи! – перепинив батько, боячись учорашнього. – Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

– Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? – питався знову батько.

– Не хочу я хазяйнувать, кумерцію заведу, – відказав Роман.

– Кумерцію?.. Яку ж то кумерцію?

– Какую схочу, таку й заведу, а ви повинні мені мою частку оддать.

– Повинен, кажеш? – спокійно говорив батько. – А як не віддам?

– То пойду в волость, то вас і присилують оддать.

– Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи; навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.

По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.

Роман остався ні в сих ні в тих. Він тільки сказав:

– Ну, я так не дозволю! Це грабіж! – Устав і пішов мовби слідом за батьком.

Трохи згодом батько вернувся:

– А що, вже пішов?

– Пішов! – одказав насмішкувато Денис, радіючи, що так обійшлося.

– А як на мою думку, тату, – сказав Зінько, – то ви краще б зробили, якби справді відділили Романа.

– Чого ж то так, що краще? – спитав знехотя батько. – Оддати, щоб він узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?

– Та вже, тату, як він сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж і його частка тут є,– і він же робив. А може, він, як стане сам хазяїном, то візьметься й до роботи, шануватиметься.

– Авжеж! Саме такий! – глузуючи, промовив Денис. – Видно й збоку!

– Та вже ж і ми його луччим не зробимо, а тілько буде сварка, та лайка, та бійка. А як візьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сім'ї стане тихо, злагода знову буде, – доводив свого Зінько.

Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зінькові:

– А Зінько правду каже, старий. Послухайся його! І нам лучче буде, і Романові.

– Нехай же спершу покориться та пошанується! – сказав батько. – А марнотратові нічого не дам, і говорити більше про це не хочу.

З тим повернувся та й пішов з хати до роботи, а сини слідком за ним.

Роман тим часом сидів уже знов у жида. І сьогодні знайшлись товариші, і як Роман вийшов на вулицю, то в його голові вже здорово гуло. Ішов і думав собі: «Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. І громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисові, то, може, тоді помнякшав би!»

Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?

Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тільки починати, бо мало було надії, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадійна.

Хіба як він купець, то така вже велика цяця? А Роман – солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата і з себе погана. Ще нехай і дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насіння. А його, Романа, за товариша собі прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Він там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати – хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!

Роман повернув праворуч і пішов у двір до Сучка. Як він увійшов до його в хату, то там нікого не було. Роман голосно кахикнув. З другої світлиці визирнула Суччиха Агафія.

– Моє нижающеє! – поздоровкався Роман. – Как би мине Михайла Григоровича побачить?

– Він у лавці, підіть туди.

– Невозможно в лавці: дело секретне, – треба на самотє.

– Що ж там за діло? – зацікавилася Агафія і вийшла до Романа. – Кажіть і мені! Роман усміхнувся:

– Отличноє дєло! Будете й ви, Агафія Івановна, знать современно, а тепер позвіть минє Михайла Григоровича.

Агафії закортіло довідаться швидше, яке там діло, І вона пішла в крамницю. Незабаром відтіля прийшов Сучок.

– А за яким же це ви ділом? – спитався він, як поздоровкались та посідали.

– Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!

– Кажіть!

– Єсть у вас кумерція?

– А єсть.

– А помішник вам у кумерції єсть?

Сучок зітхнув:

– Нема!.. Не дав господь сина.

Він завсігди журився, що в нього нема сина.

– А я вам найшов помощника, та ще й доброго.

– Хто ж то? – спитав Сучок, чудуючися з Романових слів.

– А хто ж? Я!.. А що, хіба не ловкий кунпаньйон?

– Та воно, звісно… – якось непевно відказав Михайло Григорович. – Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанії?

– Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам – копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очі. А той, не помічаючи цього дивування, питався:

– А що, правда, хароша вигадка?

– Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки віддавать.

– От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж і так пристаркувата.

– Найдуться люди! – відказав, трохи вже образившись, Сучок і додав: – Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це діло, бо це один пустяк!

– Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумію торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєніг, то я сам заведу торговлю таку, що тільки ну! Ого-го!

– Ну, це тоже пустяк діло! – зважливо сказав Сучок і встав. – Прощайте, – треба в лавку.

– Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? – спиняв його Роман.