Текст книги "Ясні зорі"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Сад. Те місце, що і в третій дії. Смеркає.

 ВИХІД І

Аміна та Фатима увіходять.

Аміна

Ти кажеш, тут вони зустрітись мають?

Фатима

Вмовлялися, що прийде в цей куток,

Як смеркнеться, ся жінка, та й укупі

Тікати всім... Ти так уся й тремтиш...

Аміна

Ти думаєш,– з страху, з жалю дурного?

Ні, я тремчу, бо хочу мститись я!

Бо від ції пекельної жадоби

Горить мені у голові, в грудях!..

Я вся горю!.. О, хочу я помститись

Над зрадником!.. Так зрадити мене!

Все віддала йому, що можна дати

Кохаючи!.. Усе я-віддала!..

Скорилась я усім його бажанням.

Забула я, що він невільник, раб,

Із темної його узявши ночі,

Я підняла аж до ясного дня

Вщасливила його, йому, рабові,

Зробилася рабою я сама,-

І зрадив він!.. І він мене ізрадив!..

На світі цім чи є гидчіше що,

Є гірше що за це злочинство чорне?

Нема! Кажу: нема!.. І заробив

Найбільшої собі за те він кари!..

І я помщусь! О, страшно я помщусь

Над обома!

Фатима

Та защо ж кара й жінці?

Як добрая вона сюди прийшла,

Щоб визволить з неволі чоловіка.

Яка ж її провина тут? Адже

Якби свого любила чоловіка,

Зробила б так запевне й ти тоді.

Здається, що нема її провини.

Аміна

Говориш ти: нема? нема? Скажи:

Ти бачила: вони тут цілувались?

Фатима

Еге, було... Здається, що було.

Аміна

А, бач, було!.. О, кляті! цілуватись!..

Як смів її він цілувать, коли

Він цілував мене? Вона як сміла,

Як зважилась торкатися до нього?

Тут я його люблю, тут я кохаю!..

Хіба вона його отак, як я

Любитиме? Чи може? Ну, кажи!

Фатима

Та, мабуть, же виходить так, що може.

Адже вона шлях довгий і страшний

Сюди пройшла, нічого не злякалась.

З усіх країн далеких і близьких

Багато є у нас усяких бранців,

А чи було багато тих жінок,

Що їх сюди приходили шукати?

Аміна

(помовчавши трохи, помалу)

Так, правду їй сказала... Любить дуже..

Відразу палко.

Та я того не хочу, щоб вона

Любила так!.. Не хочу, щоб і він

Любив її! Мені він присягався,

Що тільки я сама в його душі!..

А, зраднику! Ти думав – так минеться!.

Помилишся!.. Я покажу тобі!..

Я губи ті, що сміли цілувати

Вони мене,– геть випечу вогнем,-

Хай більше вже нікого не цілують!

Я руки ті, що сміли обнімати,

їх катові оддам, щоб одрубав,-

Щоб більше вже не обняли нікого!

Я очі ті, що так мене дурили,-

Сама тобі їх повиймаю геть!

Вже більше ти нікого не одуриш!

Тоді іди! Кохайсь із нею ти!

Цілуй без уст і без очей дивися

Ти на її красу і пригортай

На груди ти її – без рук!..

Фатима

Аллах!

Навіщо ж так уже карати страшно?

То ж світове: любив, тоді покинув -

Чоловіки вже зроду всі такі.

Нема чого так тяжко тим журитись.

Хіба уже більш нікого й кохати?

Аміна

Облиш!.. Хіба ти розумієш це?

А ти мене не покарав хіба?

Ой, Боже мій!.. Ой, Боже мій єдиний!

За віщо ж це усе? За віщо я

Терпіти цю повинна муку?

Чом Всі на світі те щастя мають, щастя,

А я його не мала ще ніколи?!.

Я крихітку була придбала й ту

Віднято вже... За віщо це?

Фатима

Та годі,

Бо вже ось-ось вони сюди надійдуть,

Та й інший хто щоб не почув бува...

Аміна

(ходе кілька часу туди й сюди, заспокоюючись)

Мовчатиму... Нехай вони ідуть...

Пильнуй же там, і як вона увійде,

То хвіртку ти мерщій замкни й біжи

Та пана клич.

Фатима

А ти йому казала

Про це, чи ні?

Аміна

Умовила його

Зостатися цей день, а не казала

Йому чого.

Фатима

Ти за кущі сховайсь,

От за оці,– отут не буде видко:

Невільники іще не всі з роботи

Відсіль пішли, бо гомін у саду...

Не зараз ти до їх виходь, загайся,

Бо поки ще ту хвиртку я замкну

Та збігаю до пана поки...

Аміна

Добре!

Хай з слугами іде баша, не сам...

Не гається нехай, а прийде швидко,

Щоб не втекли вони. Скажи йому

Там що страшне... таке, щоб він одразу

Прибіг... Іди ж!

Фатима

Та вже ж іду, іду!..

(Виходить, Аміна стає за кущі.)

 ВИХІД ІІ

Дмитро

(сам увіходить)

Нема її... Чи їй чого лихого

Не трапилось? Тут може бути все...

Та ні, це так... ще рано, тим немає...

О, Боже мій! Невже даси мені

Побачити мій рідний край коханий?

О, дорогі, о, вічні ясні зорі!

Ви сиєвом пречистим з висоти

До вищих діл підносите нам душу,-

Присвічуйте ж невільникам сумним

Далекий шлях до радісної волі!..

Олена

(ввіходе й озирається)

Ти, Дмитре, тут... Ой, Боже, страшно як!

Дмитро

А що хіба? Щось бачила, чи чула?

Олена

Здалось мені, як я сюди ввійшла,

Неначе щось зашелестіло ззаду.

Мов бігло що... Біда, як хто довідавсь

Та назорив!.. У вас готово все?

Дмитро

Готово все.

Олена

А де ж це товариство?

Дмитро

Всіх замкнено: звичайно ж на ніч так...

Але ключі від тих льохів у мене,-

Мерщій ходім, і я їх відімкну.

(Виходять.)

 ВИХІД ІІІ

Аміна

(виступаючи з-за кущів)

Ідіть! ідіть!.. Там замкнено вже все,

І помства вже над вами почалася.

Не втечете ви з рук моїх тепер.

 ВИХІД ІV

Дмитро та Олена вертаються і не помічають ще Аміни.

Дмитро

Хтось хвіртку тут замкнув... Не можна з саду...

Олена

Це зрадив хтось...

Дмитро

Ще хвіртка є одна...

Олена

Веди мерщій!

Дмитро

Ходім!.. Кущами пройдем...

Аміна

(виступає з-за кущів)

Стривайте-бо! Не поспішайтесь так!..

Ви думали втекти? Надію киньте!..

Все замкнено з усіх боків, і ви

Вже сидите у пастці, наче пара

Тих мишенят дурних. Чи добре ж те

Сальце, що вас привабило у пастку?

Олена

(тулиться до Дмитра)

Ой, хто ж оце? Вона?.. Вона?.. Скажи!

Дмитро

Еге, вона...

Олена

Пропали ж ми навіки!

Аміна

А правду ти сказала: ви пропали.

Куди беруть із пастки мишенят?

їх оддають котові, щоб поїв.

Є і на вас у мене кіт путящий,

Ось прибіжить,– я вас йому віддам...

Побачимо, що будете робити!..

А, зраднику! Ти думав утекти

І сподівавсь, що це тобі минеться?

Забув про те, як присягавсь мені!

Дак я усе те добре пам'ятаю

І муками згадаю так тобі,

Що будеш сам благати в мене смерті.

Дмитро

Віддай ключі!.. віддай!.. пусти мене!

Давай сюди, бо задавлю без жалю!

Аміна

То й задави!.. А лиха не минеш,

Вже он біжать, в саду вже гомін чути:

То з слугами баша -.узяти вас.

Чути гомін і як люди біжать.

Дмитро

(До Олени.)

І справді йдуть. Тепер нам край приходе.

Не минемо, Олесю, ми біди!

Олена

І вмерти я з тобою вкупі рада.

(Дужче тулиться до нього.)

 ВИХІД V

Баша вбігає з слугами.

Баша

Що сталося?.. Аміно, що тобі?

Чого мене?... А це тут хто з тобою?..

Аміна

Це зрада тут!.. Казав, що бережеш

Мене, як світ своїм очам, а ось

Улізла вже сюди і чорна зрада,

Баша

Та зрадник хто ж? Де він?.. Не розумію

Аміна

Тебе й мене хотів невільник цей

Ізрадити: з чужинкою цією

Ізмовившись, він утекти хотів,

А може, ще й страшнішії заміри

Ховалися у зрадницьких серцях.

Баша

А хто ж вона? Неначе правовірна...

Аміна

Одежею така, а справді – ні,

І через те я так її боюся.

Баша

(До Олени.)

Хто ти? Скажи мені!.. Чого прийшла

До нас сюди? Які були заміри?

Дмитро

Ти не питай її, я сам скажу

По правді все, що думали зробити:

Хотіли ми втекти у рідний край.

Баша

А, клятії невірнії джавури!

Так зрадити хотіли ви? Гаразд!

Не будете ви зраджувати більше:

Я очі вам невірні повиймаю,

Щоб ви шляхів шукати не могли.

(До слуг.)

Візьміть обох, закиньте у тюрму.

Я їхати повинен вранці з дому,

Та скоро я вернусь кара вам!

Слуги

Бери!.. бери обох!.. А ну, ходім!..

(Хапають Дмитра й Олену.)

Дмитро

(пручаючись)

Ех, от якби та шабля у руках!..

Я б показав тобі, башо-катюго,

І панським псам твоїм, як козаки

Турецькії довбешки вміють сікти!..

Слуги виводять Дмитра й Олену.

 ВИХІД VI

Баша

Що сталося – ніяк не розумію...

І звідки тут ця жінка узялась?..

А я таки перелякавсь: убігла

Оця дурна, зчинила галас, крик,

Що сталося тобі якесь нещастя,

Що хтось напав па тебе... я й побіг..

Ти заспокойсь, душі моєї квітко,

Невільників нікчемних ти забудь:

Ті пси уже в тюрмі тепер сидять...

Хотілося б мені, щоб од'їздивши,

Мою зорю спокійную лишити.

Аміна

Спокійною не можу бути я,

Коли навкруг усюди зрада тут.

Баша

Та де ж вона, та зрада, тут усюди?

Аміна

Чогось мені й невільника цього,

І отії чужинки дуже страшно.

Баша

Боїшся ти?.. чого ж?.. не розберу...

Адже вони в тюрмі, а як вернуся,-

Я голови звелю їм повтинати,

Коли вже так боїшся дуже їх.

Аміна

Щоб не втекли вони вночі боюсь

Та щоб чого лихого не зробили.

Поїдеш ти, зостанусь я сама

І мучитись сими думками буду.

Баша

Не можуть же вони втекти ніяк,

Бо мури тут такі, що їх пробити

Не здужає ніяка людська сила.

Аміна

То двері є – ті не такі міцні.

Баша

На дверях же замки міцні зате,

Та й варта ще їх добре берегтиме.

Аміна

Ох, я боюсь, боюся я чогось!..

Баша

А коли так, то зараз те зроблю,

Що намірявсь я згодом ізробити:

їх вивести звелю та у дворі

Їм голови скажу я потинати.

Як упадуть ті голови,– сама

Побачиш ти і знатимеш, що більше

Того, що так страхало, вже нема.

Ми зараз все це зробимо швиденько,

От тільки я скажу,– ти постривай!..

Аміна

(здригається)

Ні, ні!., цього не хочу я, не хочу!..

Я бачити не можу крові,– геть!..

Та й защо їм виймати очі з лоба,

Чи голови втинати?.. Защо це?

Що утекти на волю замірялись,

У рідний край? Зробив би так і ти,

Коли б ти був так, як вони, в неволі.

Не хочу я!., не хочу!., не роби!..

Ти чуєш же!.. Ні, ти мене не хочеш

І слухати!.. Тобі мої слова

Байдуже всі!..

Баша

Та не байдуже ж!.. Тільки

Не розберу ніяк, чого ти хочеш.

То кажеш ти, що так боїшся їх,

То не даєш, щоб я їх покарав.

Гаразд! Я так зроблю, щоб не боялась

І спала ти спокійно уночі:

Замкнути їх звелю двома замками

І принести ключі тобі. Сама.

їх, поки я приїду, берегтимеш,

А там уже я дам порядок їм.

Чи добре буде так? Чи будеш певна?

Аміна

Та буду вже.

Баша

Аллахові хвала!

Тепер піду і сам за всім догляну.

(Виходить.)

 ВИХІД VІІ

Фатима

Навіщо ті ключі тобі здались?

Невже це ти і справді так боїшся

Беззбройного в неволі чоловіка

Із жінкою? Та чим вони страшні?

Аміна

(мовчить який час)

Чи справді я боюсь? Еге, боюсь:

Це ж добич та, що так її бажала!

Вона мені тепер є найдорожча

За все життя моє. А ні, не так:

У ній тепер усе моє життя.

Фатима

Що ж хочеш ти оце робити з ними?

Аміна

Робити що?.. Не думала про те.

Помщусь! А як – іще того не знаю,

Бо думала я досі про одно:

Щоб не втекли вони, щоб їх піймати,-

Тепер же час і помсту їм добрать…

А як,– скажи,– ти думаєш, Фатимо,

Як покара його за це баша?

Фатима

Та голову, чи що, йому зотнуть,

Чи геть йому повипікають очі:

Звичайно так бува рабам таким,

Що думали втекти. Це ще без тебе

У нас було... Тоді один тікав,

Дак випекли йому залізом очі

Розпеченим... А він, лихий, почав

Ганьбити так та ганити пророка,

То голову йому баша звелів

Одтяти геть... А одного на палю

Посаджено було,– дак давно той

Усе кричав...

Аміна

Ой страшно, Боже правий!..

(Мовчить.)

Ні, ні! Того він заробив і хай

Зазнає він!.. Мені він присягавсь

І зрадив він... додому утікав…

А що, коли б і справді пощастило?

Вернувся б він до рідної землі

І був би там щасливий... А скажи:

Так не було тобі, щоб поривало

Вернутися в свою країну?

Фатима

Ні!

Який же край мені за цей рідніший?

Я тут зросла і прожила ввесь вік,-

Про інше все уже давно забула.

Аміна

То правда: ти хотіти не могла…

А от йому – схотілось... Що це я?

Я не про це,– про помсту думать мушу.

Що ж думати? Ой Боже мій, горить

Душа моя!., сама уже не знаю,

Що мушу я робити... що почати...

Побачити його ще хочу я…

Щось думала я ще... Ой, Боже мій!

Навіщо він мене покинув, зрадив?!.

Навіщо він не пожалів мене?!.

(Ридаючи, схиляється на груди Фатимі.)

Завіса

П'ЯТА ДІЯ

Похмура тюрма. Вгорі малесеньке віконце з ґратками. Праворуч у кутку якась примостка.

 ВИХІД І

Ліворуч, назад сцени, сплять Невільники, лежачи долі. Праворуч, на примостці, сидять Дмитро, Олена й дід Панас.

Панас

Минає ніч. Держать нас у тюрмі,

А голови іще на в'язок цілі.

А нахвалявсь догляда, що утнуть

Нам їх кати... а декому по оку

Геть випечуть... Оттако утекли!..

Воно б дарма, якби тебе, Оленко,

Тут не було... А все ж ти не сумуй:

Всім тільки раз, дитино, умирати!..

А може, ще пошле нам щастя Бог,

Що і живі зостанемось: без Його

На світі цім не робиться ніщо.

Олена

Ні, годі вже! Немає вороття!..

І я мою дитину любу, сина

Ніколи вже на руки не візьму,

Не пригорну маленького до лона,

Цілуючи!.. Ой, Боже-світе мій!..

Якби сама я тільки умирала,

То легше б це... Тепер же сталось так,

Що я його (на Дмитра) моє кохання й щастя,

І вас усіх до смерті довела:

Я б не прийшла, то не було б нічого.

Панас

Оттак скажи!.. Однак тікали б ми,

То все одно того б ми не минули...

Дмитро

Це винен я: якби я не грішив,-

Не так воно тоді б усе складалось…

Простіть мене!.. А ти мене найбільше,

Єдиная, прости, що я збавляю

Тебе життя!

Олена

О, Боже правий мій!

Я ж смерть тобі з собою принесла!..

Дмитро

Як згадую, де був я і куди

Я міг зайти і чим я міг зробитись,-

Горить моє обличчя з сорома!

Ні, краще смерть, аніж таке життя!

А ти мене від його врятувала

І від гріха найгіршого, від зради,

Ти доброю рукою одвела.

Я дякую, єдина, вірна, люба!

Ти доброго та чесного життя

Вже не могла мені назад вернути,-

Дак ще мені зосталась чесна смерть.

Панас

Так, синку, так, бо смерть усяка ліпша,

Аніж стидке та зраднеє життя.

Як не судив Господь нам умирати,

То не вмремо й тепер, хоч близько смерть;

Коли ж звелить, то це вже неминуче...

Не винен тут ніхто, бо це сам Бог...

Утіштеся, дітки, не нарікайте!

Спочиньте ще!.. І я піду спочить...

(Іде ліворуч і лягає з невільниками.)

Дмитро

(До Олени.)

І я б умер, життя не пожалівши,

Якби й тебе на смерть страшну не вів.

Якби могла ти знов щаслива жити,

Вернувшися додому в рідний край,

Старенькую там доглядати матір

Та одинця кохати сина й тим

Маленькому всю душу напоїти,

Чим батькові його ти напоїла,

Щоб зрісши він, за батька й рідний край

Як лицар став,– я вмер би з упокоєм

У цій тюрмі. Тепер же смерть твоя

Мені докір, мій непрощений гріх.

Олена

Ні, Дмитрику: Бог милосердний може

За смерть таку простити всі гріхи,

І на тому нас не розлучить світі,

Як на цьому докупи звів на смерть.

Дмитро

Коли і там Господь нас не розлучить,-

Не страшно нам і смерті,– хай іде.

Чути, брязкає замок, одчиняються двері.

Олена

Оце вона прийшла-уже до нас.

 ВИХІД ІІ

Аміна ввіходе й спиняється спершу біля порога.

Аміна

Як темно тут... Не бачу я нічого...

А! ось де ви: укупці сидите!..

Прийшла до вас поласувати я,

Поглянути, як ви тут перед смертю

Милуєтесь... Кажіть мені спасибі,

Що вас отут докупи я звела!..

А чом же ви не кажете нічого,

Не хочете подякувати? га?

Дмитро

Тобі того, щоб тіло вбити, мало,

Дак ти прийшла ще й душу нам вразить?

Аміна

А чом же ні? А ви хіба жаліли

Усе мене? Ти, зраднику, жалів?

Ти не вразив?

Дмитро

Так, правда, я караюсь

За вчинок свій. Я дуже помиливсь,

Зробив я гріх: на тебе очі звів…

Я мусив так ніколи не робити...

Аміна

Ха-ха-ха-ха!.. Якої він співа!..

Ну, зраднику, скажи мені ти щиро:

На кого це ти проміняв мене?

Хіба вона така, як я краса?

Чи з нею ти мене рівняти можеш?

Дмитро

В душі її великая краса.

Ти хвалишся обличчям, що сп'янила

На мить одну та й годі, а тепер

На смерть мене даєш немилосердно.

Вона ж бо так зо мною не зробила,

Хоча її я й тяжко уразив.

Намучившись, вона мене знайшла:

А ні шляхів далеких не злякалась,

А ні країн чужих,– сюди прийшла...

І не любов вона зустріла,– зраду,

Та, добрая, не метилась, а простила!

Аміна

Еге, хвали, хвали!.. Але ж за те,

Що я така погана, а вона

Такая то вже гарна,– я і знищу

Її, таку вже гарну... Я баші

Її віддам,– йому на втіху буде,

Із неї він знущається нехай;

А як уже зганьбить її до решти

Тоді звелю її в мішок зашити

Та й кинути у море. Що? Гаразд?

Скажіть, чи так вам буде до смаку?

Дмитро

Ой, Боже мій!.. Олено, серце, бідна!..

Олена

Ні, Дмитре, ти того не бійсь ніяк.

(До Аміни.)

Я думала, що ти таки людина,

Аж бачу – ні! Ти в людськім тілі зло

Безмірнеє, лихе... Та я зробити

Не дам тобі того, що хочеш ти:

Мене баші не можеш ти віддати,

Бо зараз же я розкажу йому,

Що ти його ізрадила,– тоді

Вже не мене – тебе в мішок зашиє

І втопить він. Сама це добре знаєш

І ти баші мене не віддаси.

Дмитро

Я сам про це, про наш з тобою гріх,

Кричатиму, як виведуть на страту,

Благатиму башу мене скарати,

Її ж відсіль додому відпустить.

Аміна

Чи ба! Вони це зрозуміли добре!

Ну, не віддам її баші, але ж

Звелю убить обох вас тут, в тюрмі,-

Хіба вже так вам байдуже про смерть?

Дмитро

До неї ми уже наготувались,

То нам вона і не страшна тепер.

Олена

Та й роду ми козацького і смерті

Вже звикли ми у вічі зазирати.

Тим часом дід Панас, голосної розмови дочувшися, підводиться й встає; за їм прокидаються й інші невільники.

Дід Панас

(ставши перед Аміною)

Чого сюди прийшла ти, зла людино?

Іди відціль!.. Готові ми на смерть:

Своїм катам скажи – нехай ідуть,

Сама ж до нас ти не мішайся більш

І не займай огидними словами

Ти нам душі!.. Йди, зраднице, відціль!

Аміна

Гаразд, піду... Хай з вами кат говорить!..

Дід Панас

Нам ліпший кат, ніж бачити тебе.

Невільник 1

Мерзеную лукавую змію!

Невільник 2

Бодай би ти й на світ не народилась!

Невільник З

Вродившися ж, пропала той же час!

Невільник 4

Бодай тобі і сонце не світило!

Невільник 5

Щоб люди скрізь усі тебе кляли,

Де ти ступнеш, де словом озовешся!

Невільник 6

Щоб і земля не приняла тебе!

Аміна

(поступається назад і мов хоче оборонитися рукою)

Завіщо ви так кленете мене?

Невільник 1

За те, що ти ізрадила своїх.

Невільник 2

Стоптала хрест і рідний край під ноги.

Невільник З

І нас усіх на муку віддала.

Аміна

Робити зла я не хотіла вам,

Це я його (на Дмитра) хотіла накарати.

Дмитро

Так ти мене самого і карай,

А їх пусти,– вони ж усі невинні.

Пусти й її: чим винна єсть вона,

Що викупить мене прийшла з неволі

Не знаючи нічого, що тут є?

То ж тільки звір не може розібрати

Хто винен є, хто ні, і рве усіх,-

Людина ж ти, повинна розуміти!

Дід Панас

Грішила ти, а ми за гріх гидкий

Своїм життям повинні заплатити!

Хай наша кров на тебе упаде

І хай поб'ють тебе невинні сльози

Батьків старих, бездольних матерів,

Дітей малих пташат посиротілих

Братів, жінок і сестер-жалібниць

Отих усіх, що плакати по нас,

Безщаснії, рвучи волосся, будуть

І проклинать зрадливую тебе!

Аміна

Ні, Боже мій!... Не так!.. Ці сльози, кров -

Це не моє... того я не хотіла…

Не хочу я...

Дід Панас

Але зробила те!

І дожидай Господнього ти грому!

Як гадину роздавить Бог тебе:

І на цьому тебе скарає світі,

І на тому!..

Невільник 4

В пекельному вогні

Щоб мучилась, не знавши відпочину!

Невільник 5

Бо так і Бог, як ми, тебе прокляв!

Невільник 6

І не простить!

Невільники

Будь проклята навіки! Будь проклята!.. Будь проклята!..

Дід Панас

Амінь!

Аміна

О, Господи!.. Стривайте!

Не кляніте!.. Я бачу вже: грішила я...

Але ж Мене страшне нещастя пригнітило,

Неволею стоптала віру й край...

Дід Панас

Та волею ти потім панувала

І волею в неволі нас держиш.

Дмитро

Невже в душі і крихітки нема

Ані жалю, ні милосердя в тебе?

Не хочу ж я від кари утекти:

Бери мене,– як схочеш, так і муч,

А їх пусти, нехай того не знають.

Дід Панас

Коли б тебе турецькії розкоші

Не надили,– ти з нами б утекла,

А не була б сама у цій неволі

І нас катам не віддавала б ти!..

Олена

Згадала б ти, як люба рідна ненька

Тебе малу до лона пригортала,

Як батенько дочку свою кохав...

Аміна затуляється накриттям.

Сестриченьку і братика згадала б...

Згадала б ти найкращий в світі край:

Сади-гаї, квітчасті наші луки,

Широкий степ... могили на степу,

Козацькії високі могили...

Дніпро старий... Ой, Боже правий мій!

Якби ще раз почути рідну пісню,

Послухати, як верби там шумлять,

Побачити, як сяють наші зорі,

Обнять синка маленького...– тоді

Хоч і вмирать!..

Аміна

(ридаючи)

Ой Боже! Боже мій!..

І ні рабів нема там, ні невільниць...

І вільною я там була, зросла...

І проклята... і проклята навік!..

Дід Панас

Коли тобі в душі не вмерла правда,

Коли вона прокинулась, встає,

То не барись, покинь гидке життя,

Покинь чуже, усіх цих бусурменів,

Вернись назад до рідної землі!

І там свій гріх спокутуй щирим серцем,

То Бог простить.

Олена

(підходячи до Аміни)

Еге, простить усе…

Аби сама того схотіла тільки,

Вернулася душею до своїх

По щирості... Давно ти у неводі?

Аміна

Вже п'ятий рік...

Олена

Така ще молоденька!..

І забрано від рідних, дорогих,

І кинуто серед чужих!.. Адже

Зосталися у тебе батько й ненька?

І любий брат? Сестриця-жалібниця?

Аміна

О, краще цить, не згадуй ти того,

Що вже воно не вернеться повік,

Про що мені і думати не вільно!

Олена

О, вернеться!.. Все можеш ти вернуть…

Аміна

Ні, пізно вже!.. Бо я зламала віру

І туркові я жінкою була,

Людей своїх я мала за рабів,-

Вернутися у рідний край такою

Не можу я: мені не буде щастя.

Олена

Кинь ці думки! Воно минеться все,

Забудеться усе і буде так,

Мов ти на світ ізнову народилась.

Не одвертайсь!.. Послухайся мене!

Я як сестрі тобі добра бажаю.

Аміна

Мені добра бажаєш ти? Мені?

А я ж тобі приготувала смерть!

Бо вернеться баша і буде кара.

Олена

Так Бог судив!.. Не буду я клясти

Тебе за те! Сама я жінка й знаю,

Як тяжко те знести, що ти знесла.

Дмитро

У справі цій тут винен тільки я...

Я каюся, панове-товариство,-

Я согрішив і вам біди завдав

Своїм гріхом... Я каюся, Аміно,

Що я й тобі занапастив життя...

Аміна

О цить бо, цить!.. Болюче не вражай!..

(До Олени.)

На ключ, візьми!.. Одімкнеш хвіртку з саду..

А там байдак... На волі всі!.. Ідіть!..

Дід Панас

І ти іди, тікай із нами вкупі!

Ми вернемось ізнов на ясні зорі

У рідний край, на тихі води... Знов

Побачимо своїх... Ну, не барись!

Аміна

Не можу я, не можу. Я пропаща!

Великії мої гріхи й мені

Вертатися додому вже несила.

А вам іще цвіте життя – ідіть!

Не гайтеся!.. Чого ж ви стоїте?

Олена

Ми хочемо, щоб з нами ти пішла.

Невільники

Щоб з нами й ти!.. Ходім з неволі вкупі!..

Аміна

Я не піду,– про це вже я сказала...

Як вернетесь щасливо в рідний край,

То за мою молітесь грішну душу...

Тепер же йдіть!.. Нехай поможе Бог

В дорозі вам!.. Не гайтесь! Спізнитеся!

Дід Панас

Нехай же Бог тебе благословить

І зглянеться на тебе так, як ти

Ізглянулась на нас ласкавим серцем!

Як рідную я в молитках тебе

По вічний вік ізгадувати буду.

Невільники

Дітей своїх молиться навчимо,

Щоб Бог послав тобі розвагу в горі

За те добро, що волю нам даєш!

Дмитро

Прости мене й прийми моє прощення!

Аміна

Прощай!.. Іди!..

Олена

В моїй душі довіку

Ти житимеш...

Аміна

Ідіть, уже!.. Ідіть!..

Дмитро

Не гаймося ж, панове-товариство!

Мерщій ходіть,– нас воля дожида,

(Виходять. Аміна зостається сама.)

 ВИХІД ІІІ

Аміна

Пішли... пішли... я їх сама пустила...

Ще можу їх вернути, тут вони.

Не хочу я... їх воля, воля дожидає...

(Доходить до примастки й сідає на неї, прихилившись до муру, і так сидить який час мовчки.)

Немає.

Ні одної душі такої тут,

Щоб їй могла гріхи свої сказати,

А час прийшов, що треба сповідатись...

О, Боже мій!.. Тобі я сповідаюсь...

Почуй мене!.. Почуй мене й прости!..

Примушено мене зректися віри

І продано в оцей гарем гидкий...

Був час один, що розум стуманів,

Себе я мов щасливою почула,

Та то була облуда... Встало знов

Усе в душі... Хоч як я силкувалась

Забути те... минуле...– й не могла...

Я зрадниця!..– цієї думки збутись

Я не могла ніколи зовсім... ні!

От-от уже мов задавлю, та знову

Десь зглибока вона, зо дна душі

І вирине, і мучить, мучить знов...

Ой, Боже мій! Яка страшна це мука!

Єдинеє блиснуло справжнє щастя

Мені, як я побачила його,-

І страшно ж як те щастя все розбито!

Прощаю я за це!.. Коли б мені

Хоч трошечки Господь простив провини!

Братів своїх – людей таких, як я,

Я за рабів їх мала, панувала

Над ними тут, не боячись гріха,

Я кращою себе за їх вважала...

Чи Бог простить мені страшний цей гріх?

Так ось як Бог людиною керує!

Хотіла я узяти в них життя,

А це сама тепер я умираю!..

Навіщо так? Навіщо смерть іде?

Хіба уже не можна далі жити?

Не можна, ні! Минулося усе,

Усе життя моє... Розбито все…

Ой, матінко! Ой, тату мій! Чи ви

Іще живі, чи вже в холодну яму

Давно лягли, зжурившись за дочкою?..

Чи ще ж дочка я вам? Чи простите

Мені ви те, що наробила я?

Простіть мене?.. Простіте нерозумну:

Я волею робила не своєю…

О Господи єдиний і святий!

Падає навколішки.

Ти знаєш все! Ти знаєш, що грішила

Багато я, але й караюсь тяжко!

Прости мене!.. Прости мене!.. Прости!..

Знімає руки вгору, а тоді припадає до землі. Помалу підводиться й стає.

Невже простив?.. Мені так легко стало…

Ой, Боже мій, як легко!.. Так, простив

Простив мене Спаситель милосердний!..

 ВИХІД ІV

Xаліль

(швидко ввіходе)

Ти тут? чого? А в'язні де?

Аміна

Немає...

Пустила їх... давно... А що тобі?

Xаліль

Пустила їх?.. Невже?.. Сама ж зосталась

І не втекла з коханцем?.. Здивувалась,

Що знаю я? Ще вчора я дізнавсь,

Дочувшися, як ти в садку журилась,

Що забрано коханочка твого...

Я навздогін погнався за башею...

Вернувся він, шукає скрізь тебе.

Побачить він – і смерть тобі за зраду!

Аміна

Як смерть, то й смерть.

Xаліль

Це з гордощів своїх

Говориш так... Бо смерть... вона страшна,

Ти ж молода, іще ти хочеш жити...

І жаль мені... Тебе я обрятую:

Не відає ще баша всього,

Бо я сказав, ти втекти хотіла,

Тепер скажу, що помилився я,

Що в'язнів цих погано я замкнув,-

Самі втекли... Я знаю, що сказати.

І будеш ти жива, але ти мусиш

Заприсягтись, що будеш ти моя.

Аміна

Геть відціля, нікчемний! Одступись!

Xаліль

Ні, не жени, Аміно! Пожалієш,

Та вже тоді не вернеться!.. Хоч слово

Скажи одно, надії трошки дай!

Он чуєш,– хтось іде: ото вже, мабуть,

Іде баша і зараз буде тут...

Хоч слово ж бо, Аміно, хоч єдине!..

Я ждатиму... Могла ж бо ти з рабом

Кохатися, а я не раб, то чом же

Ти не могла б кохати і мене?

Аміна

Яка душа у тебе ница й чорна!

І думав ти, що я собі життя

Куплю за цю ганьбу? Що до кохання

Присилуєш, страхавши смертю? Ні!

О, без кінця, без міри вмерти краще,

Ніж у цьому мерзеному багні,

Серед таких, як ти, і далі жити!

Умерти – раз, тут мучитись – щодня!

Іди ж, кажи ти панові своєму

Про вчинок мій!

Xаліль

Умри ж, бо він іде!

 ВИХІД V

Баша

(швидко ввіходе)

Аміна?.. Тут?.. Не утекла?.. А джаври?

Xаліль

Ізрадила й пустила їх сама.

(Показує на Аміну.)

Баша

Пустила їх?

Аміна

Тобі він правду каже.

Баша

Пустила їх?.. Ти їх пустила?.. Нащо?

Аміна

В неволі їх я бачить не могла:

Вони були... були з мойого краю...

Щоб знов вони до рідної землі

Вернулися, хотіла я – й пустила...

Баша

Карати ж їх ми мусили за те,

Що утекти вони від нас хотіли.

Навіщо ж їх було пускати? га?

Аміна

О, Господи! Подай мені Ти сили!..

Пустила їх на те, що я вернулась

Знов до своїх.... душею... я зреклась

І вашої неправедної віри,

І вас усіх... В душі у мене знов

Мій рідний край, народ мій рідний любий..

Баша

Здуріла ти!.. Мовчи!.. Це божевілля!

Аміна

О, ні, не так! Не божевілля це!

Я зрадниця була й вернулась я

До того знов, чим я повинна бути.

Баша

І смієш ти таке мені казати?

Та ти мені раба й повинна...

Аміна

Ні,

Я не раба тобі й не буду я

Коритися. Гидуя я тобою

І всім твоїм...

Xаліль

А раб отой,– він був

Коханцем їй.

Баша

Той раб? Аллах!.. Це правда?

Аміно, ти мовчиш? Чому? Кажи!

Аміна

То правда все.

Баша

О, гадино зрадлива!..

Коли це так, дак умирай!

(Б'є її кинджалом у груди.)

Аміна

(падає)

Прости,

О, Господи!.. Прости мої гріхи!..

До тихих вод... до зорь... до ясних зорь.

(Умирає.)

Завіса

У Чернігові, 1894