Текст книги "Брат на брата"
Автор книги: Борис Гринченко
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)
IV
Сонце дуже пекло в голову й вiн прокинувся.
Але сонця над їм не було, тiльки голова горiла, мов її припiкало лiтнє сонце. Хотiв доторкнутися до неї i почув, що руцi боляче ворушитися. Таки звiв руку, доторкнувсь, – щось мокре й липке застигло в його на лобi. Глянув – i побачив на руцi кров.
Силкувався зрозумiти – де вiн i що з ним.
Вгорi було небо, заслане сiрими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися – нуднi й огиднi. Дивився на їх i не розбирав, де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi, а на дворi. Збоку бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, – лежав долi. Здивований хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i мусив кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побитi шибки. Вiдразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi… потому, мабуть, був погром…
Сидiв якийсь час, потiм посилкувався i встав. У голову стукало, свiт туманiв у очах. Помалу, спираючися на бильця, зiйшов по схiдцях на рундук i ввiйшов через сiни в свою свiтлицю.
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об помiст лампи i смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замiсть книжок скрiзь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки на однiй нозi, а все, що було на йому – папери, каламар, рямцi, бюст – усе в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мiшаниною шматкiв дерева, клаптiв паперу, склянок, лика з роздертого матрацу i чогось такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було – таке воно було побите, знiвечене, потоптане. Здавалося, нiби якийсь величезний страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки – Корецький не мiг побачити нi однiєї цiлої – тiльки клаптi та порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого Данта, а на купi побитих пляшечок з шкiльної аптечки лежала частина "Iсторiї культури", – вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на порозi побачив рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни, кинуто так, що вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом. Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi i позоставалися тiльки скалiченi безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.
Тодi переступив у другу свiтлицю…
Здалося, що то снiг. Придивившися, побачив, що то пух бiлий з розiрваної подушки. Вiн укривав увесь помiст i купу уламкiв, що лежали долi. Два дитячих лiжечка залiзних, поламанi й покрученi, скорчилися як двi калiчки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасикiв розкидано було скрiзь. На одному з шматкiв та сама лялька, що вчора приносила йому Лiда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися бiля стiни: певне хтось розбив її голову об стiну, а тодi кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стiну, а шухляди з його валялися зовсiм порожнi. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежi де-не-де валялося по хатi.
У кухню тiльки глянув, проходячи проз неї – там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад.
Зараз од вiкон тяглися бiлi смуги пущеного на вiтер пiр'я. Далi…
Далi не було зовсiм саду. Квiтчанi грядки витоптано – чорнiла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землi, жалiбно виставивши пiд холод осiннього неба нiжнi обiрванi корiнцi, перемiшанi з землею. Од бiльших дерев стояли самi стовбури з пучком гiлок угорi, а знизу все було обламане, оббите ломаками, i купи гiлок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долi. Тiльки великi дуби й липа стояли незайманi; але вiд столика пiд їми зостався тiльки стовпчик, а ослiн був переломлений надвоє. Той самий ослiн, на якому вчора, пiд зоряним небом. Таля й вiн плакали з радощiв, що вже не буде бiльше неволi й мук, насильства й кровi…
Пройшов далi i вийшов у хвiртку. Стежка вiд неї збiгала вниз, в'ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пiшов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежцi нiж з виделкою; трохи нижче блищав долi загублений грант з самовару.
– Певне несли сюди… – подумав Корецький.
Аж на днi в яру знайшов ще одну загублену рiч: блакитненьку Талiну хусточку. Цю вже вiн пiдняв, спинився i, дивлячись на неї, почав згадувати…
Таля… Що саме вiн мусить зробити… щось до Талi… Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров i спустив руку…
Таля… Таля…
Ах, так!.. Треба довiдатися, що з Талею, з дiтьми…
Пiшов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро i стояв уже бiля цегельнi, але в голову знову застукало, почала обнiмати млость. Боявся, що впаде, не хотiв лежати тут i ввiйшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дiтьми вiд дощу, i впав там на солому, втративши притомнiсть.
Два знайомих голоси:
– Та нема його тут, – казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного.
– А, бiс його батьковi!.. – Дали ми, брат ти мой, зiвка! – одповiдав другий, i це був старшинин Михайло. – Утьок уже! Треба було тодi вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.
– Ну, так треба ж було додому поодносить, – одказав Валюшний.
– Набрались бебехiв тягти, а дiло забули… Я взяв часи – i довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.
– А Захарко!.. Захарко!.. – зареготався Валюшний.
– Хо-хо-хо! – додав свого Михайло. – I знам'я своє покинув та за самовар!..
– Та горо… ха-ха-ха!.. городами!.. – не вгавав Валюшний. – А вода з його дзюрить!..
– Ну, брат ти мой, – дали чосу!.. Хоч i не добили, а дали… I попользувались нашi… На мене пiджак – як улип… А в тебе шапка як?..
– Прийшлась, – одказав Валюшний.
– Добра шапка, – похвалив Михайло, – на десять год стане… Чорт його знає – хтось грошi виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслi б найтiть: вже б я його догладив по головцi оцiєю залiзячкою.
– Добрий шворiнь…
– Пайдьом дальше!..
Вийшли. Помалу затихала хода…
Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна… i втома… Сон налягав на очi… Заплющив їх i зразу ж заснув.
Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, – почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди?
Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.
Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, – мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей.
Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось… щось, мов чоловiк верхи… Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.
Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук – жалiбний, безнадiйний… Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою… Там, у темрявi, бiля школи…
– Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй, вiн плакав на зруйнованому дворищi…
Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…
Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…
Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.
– А хто там ходить? – почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.
– Це я, Петре…
Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.
– Сiдайте тут! – промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:
– Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо – живого не випустимо…
Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.
– А Наталя Миколаївна, дiти – де?
– Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…
– Та де вони?
– Одвiз я… в Гайки…
Гайки – то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.
– Ми так думали, – шепотiв далi Петро, – що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, – все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…
Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…
– Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?
– Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"
– Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?
– Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
– Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе – нiчого… Що в школi?
– Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, – прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, – нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?
– У цегельнi… в малiй шопi…
– Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, – ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, – оддав Наталi Миколаївнi…
– Де лист од неї?
– Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
– Правда…
– Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
– Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?
– Пiвнiч скоро.
– Поїзд уже пiшов. – Та вам тепер у город i не можна…
– Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?
– Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?
– Дiйду.
– Бо їхати воно помiтнiше…
– Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…
– Пiдождете до вечiрнього?
– Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.
– Еге, там безпечнiше…
– Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.
– Зараз хочете йти?
– Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…
– Я зараз…
Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч – на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.
– А це попоїсти… Їжте!..
– Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.
– Ходiть – i я з вами.
– А тобi чого?
– Е, нi, – щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…
– То щоб i тобi впало,цього хочеш?
– Та нiчого не впаде… Пiду!..
– Ну, гаразд, – охiтнiше менi буде. Яром?
– Яром не так помiтно…
Вийшли з клунi, роззирнулись, – нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, – посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.
– Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. – знову розкотилося серед темряви.
I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…
З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.
Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.
– Козак верхи, – прошепотiв Петро.
Так! Ловлять його i вночi.
Треба вертатися назад.
Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.
– До верб, – шепнув Петро.
Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, – отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.
Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.
– Долго еще будем ездить? – почувся голос просто над їми.
– Да чорт его знает… Должно удрал уж он…
– Проехать разве оврагом?
– Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!
Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…
Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.
– Лежiть тут!
I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, – тодi вернувся так само обережно.
– Не видко вже нiкого, – рушайте швидше!
I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги – нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству – аж поки вибились на вiльне поле.
Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.
Пiшли швидко-швидко полем…
А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи…
V
Дерева шумiли сумно й понуро, як налiтав на їх вiтер, i а тодi затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи. Вiтер часами хлюскав дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде й кiнця. Зобгавшися на соломi, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскiт настирного осiннього дощу. Було холодно, вогко й безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що не хотiлося вже нi жалiтися, нi навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака пiд отаким дощем, заплющити очi, щоб уже нiчого, нiчого не бачити, – i вмерти.
Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх, подружнi справи – так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило одно цiле – часом гiрке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радiсних надiй!..
I все загинуло!..
Спершу сам, тодi вдвох – вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли…
Може недобре? Мало?
Хто знає… Але з усiєї сили – скiльки змогли… I здавалося – не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим i вищим життям… Здавалося, що й ширша громада вже розумiла їх i виявляла свою прихильнiсть… навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.
I ось – досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось хоче мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося, щоб цей страх мужицький – не впустити з рук землю – затуманив зовсiм голови, забив усiм памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав од його запомоги щирої братерської – словом i дiлом – цей Демид пiдняв над його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!..
Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше?
I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, – Петро казав, – про погроми в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось – тiльки блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той самий народ, во iм'я якого вiдбувалася та дивна боротьба, вiдповiдає на цей промiнь погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та слухняно йдучи на налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi.
Вiл пiд'яремний, тепер вiн виразно показує, що вiн раб не тiльки споконвiчний, але й довiчний, безнадiйний.
I сонце встане
I осквернену землю спалить -
згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало б життя новiй, не рабськiй породi – тiльки тодi можна було б чогось сподiватися. Але воно, сонце – воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i пан, кров i погроми i кайдани!..
Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, – i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, – i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..
А тепер – як вiн може тепер вiрити?
Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..
Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному, безмiрному, тупому й безнадiйному болi…
Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо – все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами.
Тремтiв, бо було йому холодно.
Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.
Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.
Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ – там легше буде побачитися й не навести на його слiд… Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…
– На краще!.. – гiрко всмiхнувся Корецький. – Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.
А вiн… вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше…
Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай – там, на руїнах… готовий був рвати на собi тiло… хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати…
Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…
Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз… удруге… сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.
Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.
Вже було опiвднi, як почув ходу – трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.
Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха:
– Євгене Петровичу!
– Я тут, – озвався Корецький. Якiв уже бачив його.
– Принiс вам обiд…
– Спасибi!.. Сiдай!..
Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.
– Якове, чого ти? – спитався Корецький. – Що ще сталося?
– Нi, нiчого, – одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…
– Чого ж ти плачеш?
– Був у школi.
I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…
I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.
Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…
Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.
Перший загомонiв Якiв – розказував, що тепер дiється в Ладинцi.
Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, – той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.
Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.
А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.
Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, – хочуть усi бачити свого вчителя…
А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.
– Я вам принiс обiдати, – нагадав Якiв, показуючи на вузлик.
– У мене ще й те цiле, що Петро дав, – сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.
– То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
– Не хотiлося…
– Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.
Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…
Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…
Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, – було вже нерано.
– Якове! – гукнув.
– Ми тут! – озвався той збоку.
Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.
Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi – трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою – веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подiї на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотiли зараз думати…
Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького – все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильнiших…
Петро говорив до Корецького, i його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав.
– Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло… Не гнiвайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..
– Не гнiваюсь, – тихо й щиро промовив Корецький, – бачу, що не можна було iнакше…
– Та воно б може й можна було, – одказав Якiв, – якби ми були кращi…
– Та вже не вернеш!.. – зiтхнув Панас. – Тiльки вже не думайте, Євгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемiнилися, не тi стали… Нi, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч i колесом нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися…
– Тiльки ви навчiть нас, – казав далi Петро, – як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити…
– Все розкажiть, що робити!.. Як з чорною сотнею воювати!.. – загомонiли товаришi…
– I де ви будете, скажiть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде…
I тодi почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, нi в якому разi не рiзнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досi… Не давати себе збити з того шляху нiкому – пам'ятаючи, що поки не буде справжньої волi, доти нiчого не можна зробити для добра народного… Скрiзь ширити такi думки, свiдомiсть… Погромний чад оцей, – вiн мине, як i всякий чад… А як чад розвiється, визволенi вiд його голови знову могтимуть розумiти добре слово. Корецький поясняв права, якi списано в манiфестi, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя… Навчав, як знайти його самого в Києвi…
Тiсно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним i хотiлося спокутувати свою провину ще бiльшою, щирiшою працею коло того дiла, про яке вiн їм казав. Вiрили в його; i огнем великого жалю, вiри й надiї сяли очi цим двом десяткам людей, зiбраним коло свого гоненого вчителя – нишком, серед лiсу…
Смеркалося, як почали розходитися… Цiлувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помiтили ворожi очi…
Мовчки дивився їм услiд Корецький, як покривалися вони помiж деревами, i старе почування надiї i сили вже починало грiти його своїми теплими хвилями…
Тiльки Якiв зостався з ним, – мали вдвох iти на станцiю. Запалили трохи хмизу i при його свiтi написав Корецький кiлька слiв до Талi. Радив жити в батька, – поки проживе. Має в себе з сотню карбованцiв, – поки що стане… Коли б перемiнилося так. Що зоставлять її на вчительськiй посадi, i вона певна буде, що безпечно вернутися в Ладинку, – то може буде й краще вернутися. Цiлував її й дiтей, казав щирi й нiжнi слова, силкуючися вернути їй вiру на краще життя…
Хмиз догорiв i погас. Оддав лист Якову, – рушили в дорогу… Сiм верстов пройшли лiсом i полями без нiяких перешкод. А ось замигтiла вогнями серед темряви й станцiя. Корецький зостався стояти трохи вiддалiк, а Якiв пiшов купувати бiлета. Ледве вернувся з ним, – почувся гугiт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великi вогнянi ока: вони ближчали, насували i враз довгий змiй, пихкаючи вогнем i димом, вирвався з темряви i, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцiєю.
Стиснув Якову руку i, минаючи станцiю, скочив Корецький у останнiй вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вiкна було мiсце. Корецький визирнув у вiкно i трохи далi в темрявi побачив самотню постать,– то був Якiв. Поїзд свиснув i рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огнi станцiї, i поїзд кинувся в темряву осiнньої ночi.
– Але вiн винесе мене на ясний день… на ясний день здiйснених надiй, – думав Корецький.
I вже не почував у собi того тупого безнадiйного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тiльки одним моментом з великого дiла, а кiнець його мiг бути тiльки один… I хоч який болючий цей момент, – мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю…
А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…
1907. VIII 18. Святошин пiд Києвом.
