Текст книги "Брат на брата"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

II

Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони були на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися в редакцiї газети – Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на пiдставi манiфесту, – вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi… Корецький дуже добре розумiв усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що – газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у їй говорити переважно для села i вимовив собi право писати по-українському.

Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло там бути, – дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в їх дома й на селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також… Другого вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усiєю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра вiн школярiв не побачить: довiдавшися вже опiвднi про манiфест, вона зараз пустила дiтей додому, зробивши їм задля такої подiї на завтра свято, а сама мерщiй у город… Як ставилися дiти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Вiн не може собi уявити, як дуже поширилася тепер свiдомiсть у їх на селi. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лiкаревого сина-студента й арештовано його? Тодi темнота сiльська казала, що вiн "хвальшивi бумажки робив". Тепер же, як його арештовано, то по селу скрiзь так i казано: "забрано, бо за мужицьку волю оступавсь". Дiти ж це чують… ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять… Це, що вiн вертається, наробить їм багато радощiв, – от вiн побачить…

Як їх органiзацiя? О, дух у їй чудовий! Було кiлька збiрок. Тричi збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але це дарма; там тепер усiм порядкує Петро. Такий, як i попереду, бiльш думає, а мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн знає, як треба порядкувати, – вiн ще дужче їх згуртував!..

I Якiв… Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий i нетактовний. Дарма, – Петро все залагоджує. Вiн найсвiдомiший i найнепохитнiший за всiх буде.

– Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит – за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого iншого, – ми не могли зрозумiти… Вони прегарно там поводилися i тепер тiльки пiдсмiюються з тих…

– А взагалi селяни як? – питався Корецький, нахиляючися до Талi i пригортаючи її до себе близько, близько…

– Слухай, поштар же… – шепотiла вона, пручаючись.

– Вiн куняє, – смiючись одказав Корецький, цiлуючи її в очi. – Ну, то як же взагалi селяни?

– О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя… трьох десяткiв душ у їй ще нема… а зумiла пригорнути до себе все село… Тiльки такi багатирi, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, – тiльки тi держаться окремо й вороже… вся бiднота пiшла за нашими… У громадi – куди нашi, туди й уся громада… Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирi та їхнi полигачi – черносотенники – хотiли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Нашi гору взяли… Ах, Геню!..

Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, її справдi обнiмала безмiрна радiсть – i того, що Євген вернувся, i того, що конституцiя, i того, що в їх на селi так гарно!..

– Ах, Геню!.. Розумiєш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!..

I вона сiпала Євгена за руку i все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування i в його, примушуючи й його тремтiти радiсним тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши:

– Нi, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой – Стукачiв зять… Розумiєш, приходить колись… "Дайте менi соцiал-демократичеську прокламацiю". – "Нема, – кажу, – в мене соцiал-демократичеської прокламацiї!" "Дуже погано, – каже, – треба, щоб була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть". "А яка ж ваша партiя?" – питаю. "Як то – яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська партiя… До нас агiтатор приїздив i завiв у нас партiю…" Думала, що побрiхує, як звичайно… Розпиталася – аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо два чи зо три в городi… чи на заводi, чи дворником десь, – не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх… На другiй збiрцi було там кiлька й наших… та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:

– Був i в мене… той агiтатор… Умовляв, щоб i ми до їх… Звiсно, я кажу, що нi… А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми "за бортом…" Саме воно! – думаю собi…

– Багато ж там людей? – спитався Корецький.

– Вони кажуть, що бiльш як сто… Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм.

– Все ж досить багато за такий короткий час.

– О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато…

– Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

– Так собi люди, – промовив Корецький. – Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

– Та це добре… погано тiльки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" – "Та що ж ти знаєш?" – питає Петро. "Господство буржуазiї, – каже, – а вас ми розкасируємо!"

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї".

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це – вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:

– Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

– Євген Петрович приїхали!.. – скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

– Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… – задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

– Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:

– Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

– Ми вас тут уже давно дожидаємо, – казали гостi.

– А ви ж як довiдалися, що я приїду? – спитався Корецький.

– Дак ми ж у городi на мiтингу були, – вiдказав Якiв. – Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, – почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє – старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг.

– От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати такий мiтинг! – казав палкий Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв. – Як би це добре було – розказати про все людям!

А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сiрими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм мiцним тiлом, вiн казав:

– Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться… Дехто як вернувся з базару з города та як привiз звiстку про манiфест, то зараз деякi кинулись до попа питатись: який там манiфест про волю вийшов.

– А що ж пiп казав? – спиталася Таля, наливаючи чай.

– Не знаю.

– А я знаю, – озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з пiдстриженою бородою. – Двоє йшло – Демид та Корнiй…

– А, Демид! – перепинив Корецький. – А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти…

– Загоїлася – вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили…

– А на читаннях буває?

– Нi, пiсля вас нi разу не був.

– Шкода… Ну, то що ж пiп?

– Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю, послухаю, що пiп казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема.

– От такої! – здивувався Корецький. – Та невже?

– Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

– Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд його не сподiвався.

– I багатирi нашi, – казав далi Панас, – не признають манiфесту; кажуть – то пани та "демократи" вигадали. По хатi озвався смiх.

– Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..

Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була Лiда – лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна.

Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька.

– Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш?

– Соб татоцко грався…

В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила:

– Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку.

Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i з її лялькою, тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно i трохи погордливо промовив:

– Татко не може гратися лялькою… Мужчини в ляльки не гуляються… Я татковi намалював книжку.

– Яку книжку? – спитався Корецький.

– Книжку зробив i всю малюнками змалював, щоб тобi було на що дивитися… Я завтра тобi подарую, бо сьогоднi тобi нiколи… А не ляльку… – I потiм додав, поглядаючи на Лiду: – Страшенно маленькi дiвчата люблять лазити на колiна.

– Ну, ти, великий, – засмiявся Корецький, – iди краще й ти сюди, до мене.

Великий спершу завагався, але не вдержавсь i собi полiз на друге колiно.

Баба Химка принесла вдруге нагрiтий самовар i як вона його становила на стiл, – щось завовтузилось у Корецького бiля нiг.

– Катай, Катай прийшов! – закричав Володько, скакуючи з колiн.

– Собака вскочив: це ж я дверi кинула! – скрикнула баба Химка.

Величезний чорний пес радiсно виляв хвостом, штовхав носом у колiна Корецькому i клав на їх свої товстi лапи.

– Не займайте його, не займайте! – кричав Володько Химцi, що хотiла виганяти Катая. – Вiн прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусiчко, дай йому булки… Адже сьогоднi татко вернувся, – треба й йому булки!..

– I скибоцку… i скибоцку ковбаси! – жебонiла Лiда. Зчинився гамiр i метушня. Нарештi Катая зоставили в хатi, дали йому булки i скибочку ковбаси, i вiн розлiгся бiля нiг у Корецького, пораючись iз своєю вечерею.

Одчинилися дверi i ввiйшов Iван Петренко ще з двома товаришами.

– Знаєте, що в городi робиться? – попитав вiн, ледве вспiвши привiтатися.

– А що?

– Ходять по городу якiсь хулiгани та й розказують, що це фальшивий манiфест, – "демократи" вигадали… А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася… бо всi демократи – то або жиди, або з жидами полигалися…

– Ну, та й дурниця! – вигукнув Якiв.

– Он, кажуть, у "домократичеських" бумажках написано "равноправие евреев", а землю щоб усiм, – ну, значить i жидам… А ви знаєте, скiльки жидiв? То це тепер мужиковi вдвоє менше припаде землi через жидiв… Це вони нашим же селянам, що в базарi були, розказують. Бач, – кажуть, – якi жиди плодющi, а як дати їм землi, то й удвоє плодитися будуть; i не схаменеться мужик, як усю землю посядуть… а мужик тодi в найми до жида… Цар хотiв, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи – щоб пополам iз жидами… Це так селянам… А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в iкону та в царський портрет стрiляли… I полiцейськi, чи що, якiсь iз тими хулiганами: так, кажуть, так…

– Оце вигадали чорт вiть що!

– Треба, – кажуть хулiгани, – "жидiв" i всiх "демократiв" бити… i всiх тих, що за демократiв та за манiфест… погром треба зробити…

– Ну, нi, – погрому ми їм не попустимо зробити, – промовив Корецький. – Нам справдi неминуче треба зiбрати в Ладинцi мiтинг i все це людям вияснити.

Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, – народ за дiлом… Краще б у недiлю… Одначе, щоб якого лиха чорносотенцi тим часом не наробили… Ну, гаразд – спробувати завтра пiсля обiд… Корецький уранцi швиденько сходить на часину в редакцiю, а Петро з Яковом оповiстять про мiтинг тим часом. Стали обмiрковувати, як упорядкувати вiче, хто й що там говоритиме… Було вже пiзно, як порозходилися гостi.

Корецький зостався сам у своїй свiтлицi. Лампа привiтно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полицi з книжками… портрети письменникiв на стiнах… велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в крiслi з Христом на руках… бiлий Шевченкiв бюст на столi…

Корецький переступив у другу хату. Там стiл уже був порожнiй, дiти спали й тiльки бiляву та чорняву голiвки видно було з-пiд лiжникiв. Талi не було.

Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була свiжа, але не холодна. Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький пройшов аж до кiнця стежки, туди, пiд великi дерева, де був ослiнчик. Там, на тому ослiнчиковi, вiн побачив темну постать.

– Ти, Талю? – спитав вiн, пiдходячи.

Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.

– Талю! – злякався вiн. – Що тобi, серце? Ти плачеш?

Таля припала йому на груди i заплакала ще дужче.

– Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?

– Господи, невже ж таки справдi… справдi?.. – шепотiла вона крiзь сльози.

– Що? Пiп справдi? – питався Корецький, не розумiючи.

– Невже ж таки справдi нiчого цього не буде?

– Чого?

– Цього всього… Цих тюрем… засланцiв… неволi… мук… шибениць… кровi… I люди будуть жити вiльно – як люди, не як раби… i як брати… i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?.. Невже ми дожили до цього?

I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн пригорнув її, гладив i цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози капали Талi на обличчя, казав:

– Не буде, серце, не буде неволi!.. Скiнчилося її панування… Буде нове життя… вiльне… братерське життя… щасливе…

I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв…

А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали:

– Не буде… не буде неволi!..

III

Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр – десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.

Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, – тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..

Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися – вiн з Талею й дiтьми, – як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько – Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не грiє

Сонце золоте.

– Нi, ще грiє! – подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. – Та й як би ж воно не грiло – тепер, коли невольникам засяла воля? – додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. – Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!

I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.

"Дышется легше, в три четверти груди…" – вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.

– А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! – сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.

Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.

– Чаю пити мама кличе!.. – силкувався перегукнути Катая Володько.

– Цаю, мама!.. цаю, мама!.. – пищала й собi Лiда.

– Гав-гав-гав! – додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, – її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.

Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були – все з пiдписами – i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай – усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.

– Що тобi таке, Петре? – здивувався Корецький.

– Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?

– Нiчого… А що?

– В городi жидiв б'ють…

– Та нi!..

– Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…

– А що ж полiцiя?

– Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.

Корецький споважнiв… Видима провокацiя…

– Та тут ще й у нас не без лиха, – казав далi Петро. – Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…

– Як? Валюшний?.. Та вiн же…

– Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: "Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, – не попустимо!" Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: "А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?" – "Чорная, ваше благородiє!" "Хто у вас тут первий зачинщик?" Вони всi: – "Учитель Корецький!" "Ви його провчiть, реб'ята!" – "Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, – штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" – "Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!" "Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!" – Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

– Євгене, що ж це?.. – почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:

– Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.

– А ти, Євгене?.. А ти?..

– Я зостануся тут.

– Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..

– Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..

– Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!

– А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… – промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дiтей i похилила голову…

– Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. – говорила вона, вхопивши його за руку.

– Не можу, моє серденько, – тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. – Не барися, – пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…

– Треба сповiстити наших, – казав Петро. – Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…

– Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, – можна було йти. Але Таля знов спинилася.

– Євгене! що з тобою буде?

– Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!

Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, – тодi завернувся додому.

Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.

Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…

Якби були товаришi з громадки, його учнi, – можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим – з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками – з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…

Ще й з п'яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?

Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..

Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям?

Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив, як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не може бути!

А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається…

З улицi почувся гомiн… Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий…

Устав, пiдiйшов до вiкна… Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв, але нiкого не було видко за завороткою.

Корецький вийшов на рундук i вiдразу побачив, ступнiв п'ятдесят од себе, стовпище.

Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою бородою. Вiн вимахував руками i раз у раз вигукував:

– Рiшу!.. рiшу!..

Це був Гаврило, – Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов здоровий парубок у пiджаку, з картузом на потилицi – Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо не тверезих – чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорi над ними телiпався на дрючку бiлий хлак з написом, якого Корецький не мiг розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по боках – дитинчата, зацiкавленi надзвичайною подiєю. Вся юрба галасувала, ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький зiйшов з рундука i став на землi.

– Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. – почулися голоси. Стовпище пiшло тихше i спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих.

– Здоровi були, люди добрi! – промовив Корецький. – А що скажете доброго?

Всi мовчали, – нiхто не зважувався вiдповiдати… Враз почувся голос iз середини:

– А те скажемо, що не бунтуйсь!..

– Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. – крикнув Гаврило i протяг обидва кулаки до Корецького.

– Хто ж бунтується? – спитав Корецький. – Я стою собi спокiйно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками… Хто ж бунтується?..

Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далi:

– Може я покривдив кого? – так скажiть, люди добрi! Кожен чоловiк помиляється: може й я яку кривду кому зробив, – нехай скаже. От ви, Демиде, – озвався вiн до молодого ще чоловiка з темною борiдкою i з ломакою в руцi, – може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?

Демид почервонiв i нiяково заговорив:

– Та нi… спасибi вам… як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю… Дай, боже, вам здоров'я!

– Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта тi пiвсотнi?

– Нi, я нiчого… Спасибi, що поклопотались тодi в городi – не править…

– Кажiть же, люди добрi, кому й яку кривду я зробив? – питався знову Корецький.

– Та нi… Кривди од вас не знали… спасибi вам!.. Запомагали нас завсiгди… То вже дякуємо… – загомонiли серед стовпища окремi голоси.

– Може дiти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батькiв зневажати?..

– Нi, за дiтей спасибi… Дiти нiчого… Гарнi дiти виходили од вас…

– Та що ви його слухаєте? – скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:

– Стривай, не репетуй!.. Дай чоловiковi сказати!.. Ще поспiємо, коли що…

– Та що казать! – скрикнув сердито Семен. – Яка там кривда!.. Нiякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годi… Манiфестом отим!..

– Манiфестом? – перепинив Корецький. – Гарний манiфест цар дав i сьогоднi не треба нам нi гнiватися, нi битися, а брататися треба. Такий манiфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборнi з народу люди кращий лад завели…

– А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, проклятi демократи, вигадали?! – заверещав чийсь голос, i Корецький побачив перед себе перекривлене зо злостi обличчя Валюшного.

– Жидам землю! Землю жидам!.. – репетував Гаврило, соваючи кулаки.

– Люди добрi!.. – почав був Корецький.

– Бий його, брехуна! – скрикнув старшиненко Михайло i, розмахнувшись з усiєї сили, вдарив Корецького в висок.

Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.

Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечi.

Вiн пiдняв був руки, щоб захистити голову, i враз побачив перед себе по-звiрячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо пiдняту ломаку.

Корецький бачив, як вона мелькнула в повiтрi, як упала йому на голову, – i враз утратив притомнiсть.