Текст книги "Серед темної ночi"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi – нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.

Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки,– однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…

Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.

Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?

Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.

Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв,– нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…

От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!

Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.

I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.

А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.

Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…

Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi,– бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.

Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i не попитав його. На селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв; робiтникiв було бiльше, нiж роботи,– не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пiшов i ночувати туди, куди й учора. Але як вiн пiдiйшов до театрової шопи i побачив темну сцену – мов велику роззявлену пащу,– його обняло холодом. Згадав, як вiн мерз минулої ночi. Тодi ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадiя.

Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що брати не схотiли йому вiддати його ж добра!

Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..

Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.

Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий кiнець города – туди, в Рiвчаки.

III

Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав у нього величезний синяк.

– А де це? – кивнув на синяк Ярош.

– _ Ат! – нехотя вiдказав i махнув рукою.

– Чи не в Левона?

Левон – то був таємний шинкар i помiчник усяким злодiям, що в його збиралися пити.

– А то ж де хiба є такi скаженi? – одповiв питанням Патрокл.

– Должно, уп'ять з Левдиком?

– Не з яким же дияволом! – одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й сюди.– Сточортове опудало смiє сiкатися! Ну, я ж йому й дав.

Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:

– А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.

– Сам прибiг?

– Сам… учорашнього дня…

– Шо ж вiн каже?

– Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.

– Та це вже звiсно. Кожен азiнус думає, що тiльки оцей раз, а бiльше вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?

– Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.

– Тiльки добре дай!

– Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а то й на вечiр негодящий буде. При йому хлопцiв не хочу збирать… Хай не знає всiх…

– Авжеж.

– Перекажи Лукашем, щоб надвечiр зiбралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було. Я загадаю – кому що.

– Гаразд, отамане.

Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жiнка ходила проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою, вiн спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горiлкою останнi iскорки сумлiння.

Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi, що була колись возiвнею, зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли на старих недоломаних санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що їм захаращено було возiвню. Тут були Патрокл, Лукаш i ще троє обiдраних добродiїв. Прийшов Ярош.

– А де ж Левдик?

– Хто його зна… кудись завiявся… Мабуть, п'є,– сказав високий похмурий чоловiк.

– Сволоч! – вилаявся Ярош.– Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi, приказу! Усi змовкли.

– Кучма, Лукаш, Семен та Кулач – на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,вдався вiн до того, похмурого,– знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замiсть мене! У Охрiма Бичка – багатий, чорт,четверо добрих коней. Коней узявши, не ведiть до Гапона, а скорей на полтавський шлях… на Полтавщину… как той раз,знаєш? (Кучма кивнув головою.) Та глядiть, щоб бiльше двох чарок на дорогу нiхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем… (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопцi, да тольки тихо, по одному.

Ярош з Патроклом пiшли в хату.

– Ну, Романе, треба нам у дорогу,– щоб не спiзнитися.

– Чи в дорогу, то й у дорогу,– сказав зважливо Роман.– А хто ж iдьоть?

– Та от ми троє.

– А Лукаш?

– Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?

Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.

– Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не так пахло.

Усi троє повдягалися в сiльську одежу.

– А у вас там коней замикають? – спитав Романа Ярош.

– Замикають.

– Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.

I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.

– А то ж для какой надобности? – спитав Роман.

– А прибої вирвать, коли замкнуто де,– вияснив Патрокл.

Незабаром уже все було готово.

– Ми вдвох з Романом пiдемо,– сказав Хвигу-ровський,– а ти, Яроше, згодом сам вийдеш – щоб не так помiтно.

– Добре. За городом за цегельнею станцiя.

– Iди ж ти, Романе, попереду,– звелiв Патрокл,– та помалу, а я тебе нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.

Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.

– Ну, гайда! – скомандував отаман.

Всi троє пiшли шляхом. Нiде нiкого не видко було. Разiв зо два їм зустрiлися селяни возами i байдуже поминули їх: з погляду троє злодiїв здавалися звичайними селянами-хлiборобами, що були в городi i тепер верталися додому, Патрокл пiдморгнув на їх:

– _ Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?

– Нє, не тi,вiдказав Роман.

– Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли вiдпочити пiд гаєм.

– А що, половину ввойшли? – спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.

– А должно.

– _ Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспiть. Тогда найлучче мужикам спиться.

Рушили знову. Була пiвнiч, як перед Романом за чорнiли хати його рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.

Нiч сприяла їм. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на землю зiрки.

– Я пойду попереду, а ви за мною,– сказав Роман товаришам.

Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як пiдходив до крайньої хати.

Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi – там уже скрiзь можна городами.

Швидко й обережно перейшли вулицю. Стрiли таки й стукача, але вiн любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.

– Через тин! – скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не трiснуло. Роман iшов попереду знайомими стежками, обминаючи всякi небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.

– Тепер ми дома,– сказав Роман.– Просто лукою дойтiть до того провулка, що мимо наш двiр… У провулок – ворота з току.

– А на току, в клунi, спить у вас хто? – спитав Ярош.

– Не знаю.

Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.

– Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клунi.

– Яз тобою,сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман не зрадить, i боявся пустити його самого.

– Нельзя,вiдказав парубок,– меня собаки знають, а єжелi з вами, то загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.

Доводилося коритися.

– На шворiнь – може, прибої вирвать доведеться.

– Давайте!

Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На їй висiв замок. Це добре. Роман пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до їх стиха, кинув їм хлiба. Пiзнавши його, вони замовкли i почали їсти хлiб. Роман тим часом пiдiйшов до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i здорово смикнув до себе за другий. Поганенькi прибої давно вже поiржавiли, i один зараз одскочив. Одчинив дверi i ввiйшов. Вiн знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками,– всi троє дома. На двох були вуздечки, на третьому – оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв на коня. Обережно вивiв двох коней i передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i притулив прибой,– мов нiчого не займано. Тим часом товаришi вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: "А то як кинуть, то ще стукач побачить".

Скочив на коня, i всi троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш – треба було їхати вулицею. То було найгiрше. Але сон пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як по хлiвах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий нiс i не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без мiри довга. Такою довгою вона нiколи Романовi не здавалася. Двi перiї покрiвель тяглися скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що їм i там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повiтка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетiв би з усiєї сили, але не мiг цього зробити, мусив їхати тихо слiдком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…

– А хто це? Стiй!

Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем i вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i впав бiля коня. Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь рвонувся i полетiв наперед, за їм два iншi. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рiвним шляхом. Аж вiтер у вухах свистiв.

Добре вигодованi конi гнали з усiєї сили i бiгли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його ходою, щоб дати хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'їхали до нього.

– Чорт його знає, погана штука! – сказав Хвигу-ровський.

– Що? – спитав Ярош.

– Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

– По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,– по головi!

I знову погнав коня.

Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi i той упав…

Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг. Замаячила купа дерев, далi хата велика… Пiзнав-таки: Гапонiв хутiр.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справдi, Роман не знав, а всi називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Пiд'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота i впустив товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:

– Одчини!

Мабуть, хазяїн пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

– Ти, Яроше?

– Атож.

– А хто ж з тобою?

– Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.

– А що?

– Троє добрих,одказав Ярош.

– Звiдки?

– З Диблiв… од Сиваша Пилипа.

– Можно до завтрього?

– Нє, катай зараз. Твої хлопцi дома?

– Дома. А хiба що?

– Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

– Погано,цмокнув Гапон.– Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?

– Нє,-вiдказав Ярош,-не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.

– А для какого дела? – питав Роман у Патрокла.

– А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.

Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

– Чуєш, нашi конi поїхали,– тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.

– Молодцi, що не баряться,– сказав Ярош.

Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.

А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.

Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами,– мабуть, у город на базар.

– От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо! – сказав Патрокл.– Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!

– Какую правду? – спитав Роман.

– А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.

Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго – аж до пiвдня.

Уставши, Роман пiшов на точок,– не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.

– Пустяк! – одказав той.– Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:

– А що, сильно шукають?

– Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.

Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,– чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.

– А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити,– тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..

Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…

А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…

Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош – зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть – так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Товариство здебiльшого не вкупi ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дякiв син, справдi колись учився в семiнарiї, але, бувши вже в пiдстаршому класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора, а iнспектора штовхнув. Його вигнали з семiнарiї, та ще й з "вовчим бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та вiн i не мiг би цього зробити, бо в семiнарiї вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його напався, що хлопець утiк з дому в город шукати якогось заробiтку. Але вигнаному семiнаровi не так легко було його знайти, а надто – що вiн звик пити. Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тодi мiняти одну службу на другу; був i прикажчиком, i листоношею, i кондуктором на залiзницi, починав був торгувати дрiбною копiєчною бакалiєю, але скрiзь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собi на користь), або ще щось… а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з цих шинкiв доля й звела його з Ярошем… У товариствi його поважали, що "вчений" та що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi. А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати в тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.

За це з Патроклом ворогував Левдик – добрий i хитрий коновод, але ще гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то Ярош завсiгди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.

Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими товаришами, як доводилося дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.

Опрiч товаришiв, були ще й так собi помiчники: цих не приймано до товариства, вони навiть не знали, що є спiлка, але кликано їх, коли треба було на помiч у якiй справi, i за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.

Таких товариств на широкому просторi нашої землi було не одно. Вони мов сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостiйне, i кожне мало свою округу, свою частку землi, територiї, i тiльки на цiй частцi товариство й мало право робити своє дiло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з територiї сусiднього товариства, то з цього зараз повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i бiйка: коли одно товариство ловило людей з iншого на вчинку на своїй землi, то без жалю било їх i проганяло.

Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далi вiд крадiжки конi й продавати їх. Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свiй город, а передавало iншому товариству, а те часом знов iншому, i бували такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться за яких двiстi верстов, у третiй уже губернiї. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн коней не брав, але мав двох дорослих синiв i вкупi з ними передержував крадених i одводив їх до iншого товариства або й просто на продаж. I Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi, зоставля-ли собi звичаєм установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше передавали тому, вiд кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно, не могло бути, але всiм коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозi все було без одурювання, i через те цi справи роблено бiльш-менш чесно. Та коноводи завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й чеснiшими.

Коноводи, поруч з палiями, були завсiгди нашому селяниновi найлютiшим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набiгає на село, хапає, що зможе, i знову тiкає, так i тiї коноводи. Як до вовка не мали селяни нiякого змилування, нiякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч i засудить на рiк чи там скiльки в острог, дак що з того? Вийде злодiяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гiрше їм буде, нiж як його суд i не карав. Хiба ж мало такого бувало, що коновод, одсидiвши в острозi, приходив у те село, де його пiймано, та й палив його так, що й зовсiм усього рiшалися люди? Через те селяни карали такого злодiя самi.

Серед коноводiв раз у раз оповiдано страшнi й правдивi пригоди з тими злодiями, якi потрапляли до рук селянам. Пiймано одного серед степу, як уночi хотiв забрати конi, та зараз же кийками його i вбито! I так люто бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тiла зроблено страшну купу кiсток, м'яса й кровi. Найдено цю купу на полi, довго полiцiя шукала, хто це зробив i кого це вбито, але нiчого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-промiж їх став виказувати?

Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, i тодi виннi йшли на Сибiр. Через те коновода карано здебiльшого iнакше: бито й мордовано так, щоб уже здоров'я не могло до нього вернутися i вiн або в тюрмi, або незабаром пiсля неї попрощався з цим свiтом i не мiг уже бiльше нiкому шкодити. I як тiльки не мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сiрниками, третьому стягли i зв'язали докупи голову з ногами i так покинули лежати всю нiч… Вигадали ще так бити, що признакiв на тiлi не було, що бито,– нiхто тодi й не причепиться. Вiзьмуть, прив'яжуть чоловiка спиною до дошки, а тодi пiднiмуть дошку з ним та й кидають на землю. Пiднiмають та й кидають – аж поки вдовольняться. На тiлi нема нiякої признаки, що бито, а в катованого коновода все всерединi повiдривається. Мало таких, що виживали пiсля того довго.

Громадянство викидало, виригало з-промiж себе людей, що не змогли з їм поладнати, не змогли знайти собi "чесного" шматка хлiба – чи то через нещасливi обставини особистi, чи через визискування iнших, чи через нещастя мати спадщиною iз батькiв i дiдiв нахильнiсть ламати загально додержуванi закони власностi. А цi викинутi з звичайного ладу люди мстилися тодi на громадянствi, ставали йому ворогом i завзято боролися з ним, чим могли. Так саме боролися за право жити, iснувати, як i громадянство.

Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, мужик оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони вiднiмали в мужика способи до його життя, а мужик однiмав у їх життя чи хоч здоров'я, волю. Це була повсякчасна боротьба, вiйна часто кривава, а гiрша за звичайну вiйну тим, що вона нiколи не кiнчалася згодою…

Роман також пристав до цiєї вiйни i незабаром зробився у нiй воякою. Дужий, зручний, смiлий i нахабний – вiн подужував скрiзь i щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товариствi вiн був дуже корисний чоловiк ще й тим, що вiн був з Диблiв. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повiту, так обурило проти себе мужикiв i примусило їх день i нiч берегти свої конi, що вже треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на новi конi. Самi Диблi якось зоставалися досi незайманi. Роман знав там кожен двiр, кожного хазяїна i через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром пiсля першої крадiжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а тодi знов троє… Роман мав добрий заробiток, жив на окремiй квартирi,– у тих же таки Рiвчаках,– перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справдi мав тiльки одно дiло…

Жив добре, не сподiваючися бiди чи то не думаючи, забуваючи за неї.

Але вона за його не хотiла забувати.