Текст книги "Серед темної ночi"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА

Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.

Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.

Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цiлим селом!

I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут, серед шляху, стрiв – задавив би його, розтоптав би, як гадину!

Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,– вiн би пiшов од них, i нiчого б тодi не було.

А тепер!..

Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужлаї клятi!

Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi! Повернувся i пiшов швидко-швидко.

Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось iнше.

Що саме вiн зараз робитиме в городi?

У кишенi в його бряжчало трохи грошей,– зосталось од попереднiх крадiжок,– але їх не могло стати надовго.

Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,– десь та вiдчиниться.

Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою фарбою, то не знав, у якi саме дверi має почати стукати. Всi були однаково непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.

I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями та крамницями. Цi бакалiї й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?

Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:

– А вам что угодно?

– Та менi хазяїна.

Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв за касою:

– Он!

Роман пiдiйшов до хазяїна, поздоровкався.

– А що скажете?

Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:

– Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики єсть.

Роман вийшов з цiєї крамницi i подавсь у другу. В другiй хазяїн спитав:

– А рекомендацiї єсть? Цього в Романа не було.

– А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром.

– Та нi, по торговой частi… чи в бакалейной, чи в мануфактурi?

– Та я по торговой савсьом не служил.

– Е, дак ви нам не пiдходите,– вiдказав хазяїн i одвернувся у другий бiк.

Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз же виявлялося, що вiн торговлi не знає, i пiсля цього вже годi й говорити. Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.

Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку їсти. Базар був порожнiй, бо було вже пiзно i день не базарний. Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не займав Романа. Мiг їсти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв.

Думав усе про одно. Завтра пiде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування, та вже лiпше це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно: з усiх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки та розпитався, де тут є "ночлiжний дом". Скоро почало вечорiти, пiшов у той "дом" ночувати за три копiйки.

Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна, що лiпше було б її темницею звати. На стiнках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки де-не-де великi й малi клаптi. Обдертi стiни були такi занехаянi, обпльованi, помазанi роздавленими блощицями, що Романовi гидко було на їх дивитися. Чорнi, затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всiй хатi стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами – i серед хати, й попiд стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь дрантi, сидiли або лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька лампа i ледве освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.-

Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку.

Скинув пальто, пославсь i мовчки лiг. Ще було рано спати, i вiн, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старi, зовсiм сивi дiди, були здоровi, дужi люди i хлопцi рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Простої сiльської одежi було мало,бiльше всяке городянське вбрання. Якi сидiли або лежали самi собi, а якi купками, розмовляючи,– певне, знайомi. Он недалечке троє лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний хлiб i ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губiв, i Романовi чуть, як булькає горiлка. Надпивши трохи, передає другому… Романовi починає страшно хотiтися випити чарку горiлки i закусити отiєю ковбасою.

– Ти чого тут? – зненацька гримнув над їм страшний басюра.

Роман глянув i побачив, що бiля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге лiтнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.

– Ти чого тут лiг? – знову зикнув новий гiсть.

– Того, що тут место било,– вiдказав Роман.

– Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не знаєш, що це моє мiсто, га?

– А скудова ж би я знал? – сказав Роман, нехотя встаючи.– Я сьогоднi тут у первой раз.

– "У первой раз"! – перекривив здоровило.– Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це мiсто в мене давность земська, понiмаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!

– Що це там уже бурса розвоювалася? – озвався хтось iз другого кутка хати.

– Сердиться! – додав другий.

– Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарiя! Бурса!..

– Ну, ти вже, Хвигура! – одказав перший голос.

– Да, Хвигура. А знаєш, ти, азiнус клапоухий,що значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! ГIонiмаєш ти: образець, примiр для вас усiх, сервуси ви черв'яковськi!

Регiт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А вiн, незважаючи на те, почав моститися на своєму ослонi, бо Роман перейшов на iнший. Тепер уже Роман роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле i червоне вiд випитої горiлки, але зовсiм не лихе. Роман iще й далi роздивлявся б на його, але новий гiсть хотiв спати, бо в його добре гуло в головi: умостившись, лiг, повернувся до стiни i незабаром захрiп так, що один сонний аж жахнувся.

А Роман довго не мiг заснути,– то вiд думок, то вiд усякої поганi, що за нiч скусала його геть чисто все тiло. Заснувши, спав погано i зараз же прокинувся, скоро ночлiжани заворушилися в хатi. Поспiшився вмитися i вийти на вулицю.

Було ще рано куди-небудь iти за дiлом. Роман пiшов на базар iзнову, купив собi снiдання й попоїв. Проба-вившись годин до десятьох, пiшов "по палатах".

Тут уже рекомендацiй не треба було: досить, що вiн солдат, бо сторожiв же й беруть найбiльше з колишнiх солдатiв. Та, на лихо, в маленькому губернському городi небагато було тих "палат", а якi й були, то скрiзь уже народу повно й без Романа.

Вiн виходив увесь день i вернувся ввечерi до нiчлiжного без нiякої поки надiї на службу.

В нiчлiжному були й новi гостi, i тi, що їх Роман бачив учора; тiльки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє мiсце i зараз же лiг утомлений.

До нього пiдiйшов парубок – високий, безвусий, у старенькому пiджачку та в полатаних на колiнах штанях. Обличчя зовсiм молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем пiд оком.

– А що, земляк, нетутешнiй? – запитав.

– Нє.

– А скудова?

– З Дибльов.

– _ А! Чи не служби шукаєш?

– Та служби.

– Ну-ну!.. Етого iщо попошукаєш!

– Разлi трудно?

– А то не? Я сам уже з мiсяць шукаю… Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубковi про свої городянськi пригоди, а той i собi оповiдав, що вiн там та там бував, прохав, та нiде роботи нема,– хоч пропадай з голоду! От сьогоднi вiн ще й не їв нiчого.

– Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю – оддам. А то так воно – не євши…

Роман i сам був голодний…

– А гдє б тут можна купить чого закусить? – спитав.

– Можна! I закусить, i випить! – вiдказав парубок.– Давай збiгаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копiйок їжi, а п'ятака здачi принiс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Принiс оселедець i булку, але без здачi.

– А п'ятака,прости, земляк! – i сам не знаю как – випустил з рук… отут у дворi. Шукал-шукал – темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

– Та вже пущай,– сказав Роман, але йому чогось здалося, що вiд парубка не пахло попереду горiлкою i що його п'ятак лежить тепер не на дворi, а в шухлядi в монополiї.

Порiзали на шматки оселедець, роздiлили надвоє булку й почали їсти.

– О дикi неуки! – озвався бiля них, пiдiйшовши несподiвано, Патрокл Хвигуровський.– їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древнiх хвилозопiв сказано, що риба любить воду. I коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапища простяглася мiж два їдцi, ухопила шматок оселедця i вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки i послала її слiдком за оселедцем.

– А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? – запротестував невдоволений з таких заходiв парубок.

– Дурень єси! – одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.– Водка вже там єсть, i через те нехай ця твар iде в мою горлянку.

I знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусiв.

– Не гнiвайся, земляче,– озвався до Романа,– що так, не питаючи, беру: довлiєть-бо пища алчущему оної. I коли ти цього сервуса черв'яковського i неклю-чимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже менi й бог велiв.

– Садiться! – одказав Роман.

Патрокл сiв на ослiн i моргнув на парубка:

– Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!

– Как там напав! – одказав сердито парубок.– Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

– Ну, ну, знаєм! – припинив його Патрокл.– Позичив, бо роботи нема, витратився… А скiльки згубив?.. Вiн постоянно роботи шукає i губить чужi грошi – до себе в кишеню,– сказав вiн уже до Романа.– Багато твоїх загубив?

– П'ятака,вiдказав Роман.

– П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То – так вiн i по карбованцю губив. Одначе треба поспiшатися, а то цей канiс ненажерливий сам усе похапа.– I вiн знов укинув собi в рот шматок оселедця й булки.– Ех, чорт його зна! Все-таки треба рибi води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копiйку – не дам нi крихотки, ще й шию наб'ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хлiб i горiлку. Почали випивати й їсти. Розбалакались iз Патроклом, i Роман мусив i йому розказати про свої ходiнки й шуканину.

– Жалiю, амiкус, тебе. Но не рюмсай i возвеселись: терплять i кращi за тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семiнарiї, греки й латини читав i думав ученiстю превище всiх превознестись i – пропав!

– Чого ж ви пропали? – спитав Роман.

– Чого?.. Чув ти моє iм'я?

– Чув…

– _ Ну, то через його.

– Та каким же образом?

– А таким… Того, що iм'я геройське.

– Как – iм'я геройське?

– Ти цього понять не можеш. Герой був такий… Патрокл: i Трою воював, i багато совершив дiл славних… Так i я, iменем його названий, повсєгда був прихильний до геройських дiл.

– I совершали?

– Стультус!.. З Вакхом у компанiї побив морду єзуїтовi iнспекторовi i за те поневiряюся й досi. I уше-лепкався в цю бездну гнусностi, де кишать тварi, подобнi сiй, богам зненависнiй, мармизi! – I вiн штрикнув пальцем просто в пику Лукашевi.– По не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього i не знайдеш нiчого, i схочеш уже наплювать на цей город – приходь до мене, i Патрокл Хвигуровський дасть тобi достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовiрно на обiдрану постать Пат-рокла Хвигуровського i подумав собi, що ледве чи можна чого вiд нього сподiватися. Той зрозумiв його погляд:

– О азiнус клапоухий i Хома невiрний! Не витрiщай своїх слiпакiв на мою костюмiровку, а дивись на мої дiла, i будеш подобен менi i не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, дiла героя з поганою костюмiровкою обмежились на тому, що вiн найбiльше за всiх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що мiг прибрати, а потiм захрiп по-вчорашньому на своєму ослонi з "земською давностю".

Три днi ще ходив Роман та шукав собi служби, а на четвертий зостався з п'ятаком у кишенi. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарi.

Щодня на одному звичайному мiсцi на базарi стояла купка людей. Всi виглядали заробiтку. Сiльськi парубки i дiвчата, поприходивши в город шукати наймiв, стояли поруч з городянськими куховарками й покоївками, що, покидавши старих хазяїнiв, дожидалися нових. Кiлька старiших людей з сокирами за поясами – це були дроворуби. Тут же стояли й мiськi обiдранцi з таких нiчлiжних домiв, як отой, що в йому Роман ночував. Цi й собi виглядали, але вже не наймiв,– хто ж би їх наймав? – тiльки поденного або хоч на один раз якого заробiтку. Сiльськi дiвочi вбрання з ясними зеленими, синiми, червоними кольорами, парубочi свити, чумарки, шапки й брилi мiшалися з обдертими лахманами нечепурної, загидженої городянської одежi. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засмiченому, закиданому недоїдками i всякими покидьками майданчику,– люди стояли, сидiли, часом лежали на порожнiх рундуках. Дiвчата цокотiли промiж себе завзято, парубки поштурхували дiвчат, а тi верещали голосно й весело. Городянськi куховарки та покоївки у кохтах та в пальтах тримались трохи осторонь i промiж себе судили й лаяли на всi заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом i сiльських дiвчат), як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волi, як прикидати бiльшу цiну до того, що купуєш на базарi… Було голосно й весело: кому й не щастило, то соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарiкання на нещасливу долю, шо й роботи нема, й їсти нiчого, i нездужає… Блiдi й змарнiлi обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обiдранцi часом i собi встрявали до гуртової розмови, але бiльше стояли самi собi; часом вони приносили пляшечку "монопольки".i зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки, випивали її, закушуючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Iнодi пiдходила до дiвчат i куховарок яка панiя або й пан – вибирали собi пiдхожу i починали з нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тодi тi, що позоставалися, лаяли панiю чи пана, казали, що вони й слiпi, й дурнi, бо взяли найпоганiшу, а не взяли нi одної з них. Часом приходив наймати дроворуба – пиляти й колоти дрова, а хто кликав i обiдранцiв – найбiльш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут щодня. Обiдранцi – теж щодня, хiба що ходили часом по базару, доглядаючи, щоб панiї та куховарки добре ховали грошi: котра не робила цього, тую карали, бо зараз тi грошi потрапляли до рук обiдранцевi, i вже тодi кiльки день не видко було його на точку. Всi iншi стояли – поки хто найме; а з сiльськими бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й пiде воно собi знову додому.

Серед цiєї купки мусив стати й Роман. Тепер уже вiн думав про те, щоб поки знайти собi хоч поденний заробiток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до нього неласкава: вiн простояв увесь перший день до вечора i не вистояв нiчого.

П'ятака проїв,не було з чим iти й до нiчлiжного. Роман думав, думав i пiшов у великий мiський сад.

– Засну десь у кущах! – гадав собi– Поки ще не холодно.– Вишукуючи в саду лiлшого, затишнiшого мiсця, натрапив на чималу будiвлю, що стояла там серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однiм мiсцi зовсiм не було стiни – самi поручата. Роман перескочив через їх i пiшов усерединi по помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Iшов у темрявi i вiдразу почув, що падає вниз.

Упав, але бiльше злякався з несподiванки, нiж забився. Встав, почав мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорi неглибокому. Вилiз iз його легко i пiшов обережно далi. Дiйшов до якихось дверей i вiдчинив їх. Засвiтив сiрника: невеличка дощана комiрчина, мов хижка, попiд стiнами лави.

Зважився тут заночувати. Лiг на лаву, положивши шапку в голови.

Уночi кiльки разiв прокидався, не розумiючи, де вiн. Тiльки вставши вранцi, побачив повидному, що це був лiтнiй театр, покинутий уже тепер, порожнiй, старий i обдертий. Мусив бути йому притулком i надалi на той час, коли не буде грошей, щоб ночувати деiнде.

Сьогоднi вiн продав за три рублi своє пальто. Осiнь тiльки почалась i була суха й тепла,можна поки було й без нього прожити, а далi… що буде! За карбованця купив сокиру i вийшов на базар… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадiв цiй роботi. Але поки вiн наколов купу дров та заробив пiвкарбованця, то в нього так заболiли крижi й руки, що вiн кляв свою роботу всякими словами. Ввечерi пiшов у нiчлiжний, стрiв там Лукаша i з горя проїв i пропив з ним увесь свiй заробiток.

Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було заробiтку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому вiд пальта. Це дiялося тижнiв зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копiйок заплатити за нiч у нiчлiжному.

"Доробився!" – гiрко нарiкав на свою долю Роман, iдучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пiшли дощi i зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарi, i був голодний. Вiн увесь трусився.

Дотягся до театру, перелiз через поручата i пiшов у свiй закамарок. Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.

– Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? – несподiвано гримнуло з темряви.

Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.

– Се я, Роман,одповiв.

– Який Роман, азiнус?

– Та тот, що з вами в ночлежному ночувал.– Увесь цей час їм не доводилося стрiватися.

– А чого ж ти тут?

– Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.

– Резон, хоч ти й болван!

– А чого.ж я болван?

– А того, що повинен тут ночувать.

– Та й ви ж тут ночуєте.

– Я – iнша рiч. Я, братку, так собi… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як лiг – та й досi!.. Ну, а все-таки я це мiсто, правда, знаю добре… Дак це вже нiч?

– Нiч.

– А чого ж ти зубами ухналi куєш?

– _ Бо холодно.

– Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.

I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.

– Еге, та ти, парубче, без пальта!

– Атож…

– А де ж воно?

– Загуло.

– Ну, й ти ж скоро загудеш.

– Куди ж я буду густи?

– К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.

– Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?

– Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.

– Говорiть!

– Я тебе поведу до добрих людей.

– Ведiть!

– Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.

– Хароша штука, спасибi вам!

– Не кажи – хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.

– Какую?

– Кращу за ту, яку робиш.Тодi знатимеш.

– Пущай i так!

– Тiльки одно…

– А що такое?

– Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про те мовчи!

– Ето можно.

– Заприсягнись!

– Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.

– Добре! А коли зламаєш присягу, то я _тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!

– _ Не забуду.

– Гайда.

II

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було,– тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.

– Iди сюди попiд тином,– сказав Патрокл,– бо тут та-ка халдейська калюжа.

I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.

З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

– Ну й грязюка! – жалiвся Роман.

– Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.

– Та куди ж ми зайшли?

– У Рiвчаки!

– Какiї рiвчаки?

– Так зветься… Iди за мною!

Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч – якiсь шопи, чи що.

Загарчав у темрявi собака.

– Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.

– Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.

– Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.

Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:

– Хто там?

– Одчиняй, то й побачиш!

– Патрокл Степанович? – запитав стиха голос.

– Атож.

Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей – праворуч пiч, лiворуч – шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.

Поздоровкались i посiдали.

Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

– Чого ти так на його дивишся? – спитав Патрокл.– Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла – треба дать йому кватирю й харч.

– А талалая з бiлих берез не буде випускать?

– Каже, що припне.

– Хай ночуєть.

– От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.

– Ану, Варко, давай там що єсть! – звелiв Ярош господинi.– Ми ще й самi не вечеряли.

Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.

– Ану, сiдаймо! – покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.

– От чудесна штука, що й аква вiта є! – зрадiв Патрокл.– Мабуть, ти знав, що я змерз?

– _ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? – шуткував Ярош.

– Та… Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка – ворог твiй! А я ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.

– Варко! А ти ж чого не садишся? – озвався Ярош до жiнки.

– _ Не хочу.

– Знов завередувала? Iди й садись!

Жiнка мовчки сiла за стiл i почала нехотя їсти, нi на кого не дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на неї спiдлоба, але нiчого не казав.

Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких людей вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа у хазяїв, нi розмови – все про щось невiдоме Романовi – не казали йому нiчого.

Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на лiжковi, гостям послали долi рядно, а пiд голови дали подушки.

Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки вiн та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:

– Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!

– Цить! Не твоє дєло! – вiдказав чоловiчий голос.

– Бодай би вам стiльки кар було на тому свiтi, скiльки ви людей занапастили!

– Варко, кажу тобi – цить! Давно в тебе ребра трiщали?

– Покарав мене бог таким чоловiком!

– Ти таки добалакаєшся!

Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазяїн.

Роман заплющив очi, мов спить.

– Ге! Час уставати! – прокинувся Патрокл.– Ану лиш, братiку, вставай! – штовхнув вiн Романа в бiк.

Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.

– Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? – спитав Романа Патрокл.

– Почему нет – аби добра кунпанiя.

– Добра! Комерчеська, – сказав Ярош.

– А какая комерцiя?

– Кiнська.

– Каким образом?

– А таким,вияснив Ярош,– лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.

– А порадошно заробляєте?

– Та вже ж не без бариша.

– А где ж ви купляєте?

– Развi по селах мало коней?

Роман не розумiв.

– Ти, Яроше, погано йому розказуєш,– перепинив Патрокл,– бо в тебе чортма елоквенцiї. Слухай, парубче! Знаєш, як конi найдешевше купувать?

– А как?

– Так, щоб за їх зовсiм не платить.

– Каким образом?

– А таким: як стемнiє, то зайти в гостi до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму – треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму – зовсiм того не треба, бо вiн дуже дорого буде править. А я нищечком повiтку вiдчинив, та на коня сiв, та й гайда в степ… то так найдешевше обiйдеться.

Тепер уже Роман зрозумiв.

– А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?

– Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…

– Дак вави?

– I вави не боюсь.

– Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.

– Болван, белбас i стультус! – гримнув Патрокл.– Що то грiх? Як хто заповiдь ламає божу. Що заповiдь велить? Подiлись з ближнiм твоїм! Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?

– Нє…

– Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А ми, як возьмемо в багача конi, то що зробимо?

– _ Та шо ж? Украдем!

– Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими добро його,– а цього хоче заповiдь. Значить, вiн її ламає, а ми направляемо. Розiбрав?

– Та нащот цього разобрал, а тольки…

– Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе? Нi, побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж твоє добро, шо ти в гуртi з ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.

– А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?

– Шо ти менi заповiдями очi вибиваєш? Iгнорантус мiзер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодiя своє одбери! А ти глянь: старшина i староста гарбають обчеськi грошi – злодiї! Мужики цуплять панський лiс – злодiї! Пани хапають казьоннi грошi – злодiї! Шинкар обдурює тебе в шинку – злодiй! Брати замотали братову частку – злодiї! Усi промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики трiскають, та з Романа смiються,– аж черево догори дметься,– що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо не вмiє свого добра в їх вирвати. Пiди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?

– Чорта випозиваєш!

– Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.

– _ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…– вагався Роман.

– О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить – той багач, хто не вхопить – той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?

– Нi…

– Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!

I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:

– Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.

– Каким образом?

– Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.

Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.

Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.

– _ Ой,– сказав Ярош,– чи не подложить нам свинi отой кавалер?

– _ Нi черта! – вiдказав Патрокл.

– А єслi в полiцiю?..

– Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?

– Та так…

– Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.

– Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

– От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.

– Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,– промовив Ярош.

– Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям – нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.

А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.

До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк – рiзками вибили б! Його – рiзками!