Текст книги "Богдан Жолдак про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Отож знесилений Іванко спустився до льоху й припав до чавунка. Напившись борщевої юшки, він відчув, що закуття м'язів трохи попустило.

Лігши на сонці, піддався лагідним променям.

Потроху біль із м'язів виходив, поступаючись новій силі, яка повновладно вступала в тіло.

Він лежав і міркував про буряки.

Чому?

Бо варений буряк – найголовніший у борщі. Не поклади його – і то вже буде не борщ, а якась лемішка.

От не додай туди моркви – і що? Борщ без неї однаково вдасться. Може, й не такий борщистий, та все ж борщ.

Або не поклади капусти. Чи квасолі. Чи картоплі – однаково з того вийде хоч кепський, але борщик.

Отже, найголовніша їжа для майбутнього богатиря – це буряк. Хоч варений, хоч печений.

– Оце мені ще морока! – сплеснула руками Максимиха. – Щоб оце я йому окремо такий доварок творила!

Однак Максим, чуючи такі розмови, владно буркотів крізь вуса:

– Він же в тебе не просить якихось панських витребеньок. А простого мужицького харчу. Ба, найпростішого й найдешевшого. Син же росте. То й сам знає, чого йому найбільше треба.

Іванко аж розквітнув од такої несподіваної татової підтримки. Хоча чому несподіваної? Адже тато теж бурячки полюбляв.

– Матусю, ну довари, – благав він. – Я ж оно скільки їх поливав, скільки тих відер перетаскав.

– Поливав! – удавано сердилася мама. – А хто мені коромисло зламав?

Іванко похнюпився, бо знав, яка то в господарстві цінна річ.

Мама тому нападалася на силові спромоги свого сина, бо мріяла про щось інше. Адже він чудовий голос мав, та й тямущий був до співу, і вже міг співати навіть у церковному хорі. А для мами найбільше щастя, як коли вони вдвох виводять під святими образами?

Однак вона хутко мала повертатися до дійсності...

– Еге, росте дитина, – прогудів Максим, – сьогодні коромисло зломить, а завтра – дишло. Зломив – не біда, нехай нового вистругає. Нехай вчиться майструвать, то й знатиме, що до сили ще й уміння треба. Бо без уміння вся сила – пхе!

Отож, якось примостившись за хатою, почав юний Піддубний тесати господарське приладдя.

Зо дві добрячі ломаки спартачив, доки в нього нарешті не вийшло щось подібне до коромисла.

– Оце вчудив! – сміявся молодший брат. – Та з такою ґерлиґою не по воду, а на ведмедя полювати годиться! Ну так, це якщо ведмідь нападе, щоб відра украсти!

Однак Іван наче й не чув клинів. Думав про свій дерев'яний витвір, зважив у руці й несподівано посміхнувся:

– Зате ніколи не вломиться...

На ньому він зробив аж чотири глибокі зарубки і, крекчучи, носив на одному чотири відра.

– Та ти б краще вже не відра, а цебра чіпляв, – сміявся брат.

– І почеплю, – кривився Іванко, але ніс свою ношу.

Він розумів, що сили йому скоро й на таке вже стане.

Інша біда, що спритності не вистачає, бо відра гойдаються в різні боки, а від того ноги не встигають вправно переставлятися, тож більше сили марнується, аби втримувати рівновагу, аніж нести.

Однак яким раєм було поставити між грядок відра, та вже потім поливати буряки. Відчувати, як вдячно вони п'ють свіжу криничну воду, як наливаються міццю.

І цю міць згодом, усю до краплиночки, віддадуть хлопчині, коли їх мама спече або зварить.

Звістка про чотиривідерне коромисло хутко облетіла все село.

І збиралося чимало людей подивитись, як хлопчина, важко балансуючи, носить отак воду.

– Та це ж Піддубні, – зачудовано кивали головами старші люди. – Ви тіко пригадайте їхнього прадіда, як той статки заробляв: отако наїсться добряче кулешу, а тоді сам упряжеться в плуга та й тягне борозну...

– Худобу беріг, – схвально додасть інший.

– Та яку там худобу – не було тоді ще в Піддубних аніякої тобі худоби... Вони тоді тільки ставали на ноги.

Ноги хотіли ковзнутися, розповзтися, однак малий Іванко щосили стримував їх, долаючи стежину від криниці до городу.

Він добре чув, про що гомоніли сусіди, й твердо вірив, що обов'язково здивує їх іще більше, ніж його уславлені пращури.

А то вибирав хвильку, коли тато відпочивав, і починав допитуватися, звідкіля сила росте. Той виймав цигарку з рота, випускав густе пасмо диму і промовляв крізь нього:

– Сила – силу силить.

Сказавши таке, віддав цю думку на відкуп малому – може, той розтлумачить сам та колись і йому, Максимові, пояснить.

– Як це? – наполягав той.

– Ну, от ти на берег ходиш, борюкаєшся там з хлопцями. Ти ж потім відчуваєш, як у тебе сили додалося?

Той кивав:

– Сили так. А от...

– ... спритності? – підсміювався Максим зі свого міцного, але таки вайлуватого нащадка, – Бач, боротьба – це не забавка. Бо вона не лише сили додає, тут треба думати весь час, метикувати, а потім вже застосовувати.

– А де навчитися?

– Де ж ти навчишся, як зараз такої школи нема? Бо ми – селяни, до цього не навчені. От, скажімо, татари – ото митці до боротьби.

– Сильні?

– Ще й дуже спритні. Ох, уміють. Оце поїдемо на ярмарок, пошукаємо, де борюкаються, там і побачиш, як мастаки це роблять.

Насилу діждався малий, коли така подія трапилася, і його вперше повезли у волость на торг.

Боже милий, нарешті Іванко побачив того світу! Стільки люду, тварин, краму! Одна тільки біда – доки доїхали, доки стали, доки розташувалися – а тут одразу торг пішов на збіжжя, то хлопець і натякнути не встигав, що головне ж тут не продай-купи, а боротьба.

Словом, аж коли тато спродався, лише тоді посунули вони шукать, де богатирі змагаються. Й оно за каруселями знайшли такий тік, де це відбувалося. Та щойно прийшли, а там усе вже закінчилося...

Похнюпився малий, аж до плачу. Батько все думав, як заспокоїти його, коли раптом чує:

– Агов, публіко! – кричав чоловік у чорному сурдуті. – Хто є охочий позмагатися між собою, прошу сюди, на арену світу!

Гордо вигукнув він, шанобливо вказуючи на точок.

Ніхто, звісно, не відгукнувся, бо в глядачів ще й досі шумувала кров від попередніх атлетів, які виконували небачені захвати й кидки.

І несподівано все вмовкло, хотіло зареготати, та втрималося. Що сталось?

На арену виступив маленький Іван і підняв руку:

– Я хочу!

Так дзвінко він вигукнув, що старий Максим аж утер сльозу, дивлячись на свого такого нащадка.

Люд, погомонівши, виштовхнув перед себе кількох дітлахів. Вони були різного віку й габаритів, дехто значно переважав і в тому, і в іншому Іванка. Однак не це його хвилювало, він доглядався, чи немає поміж них або десь поруч його споконвічного супротивника Охметки? Сина пастухового?

Ні, тутки його, дякувати Богу, не було.

І, на превелику радість присутніх, почалося змагання.

Такий чемпіонат відбувався надто швидко, «борці» не встигали виснажувати себе тактичними й стратегічними задумами та запаморочливими кульбітами – дуже хутко посеред току залишився Іванко, з подивом зазначивши, що чоловік у чорнім сурдуті тягне догори його ручку.

– Переміг цей, – він нахилився до малого, – як тебе звати?

– Іван Піддубний, – була відповідь.

– Звідкіля ти?

– Я з України! – дзвінко вигукнув той.

– Словом, перемога за нашим земляком! – підсумував оголошувач.

Приїхали додому майже поночі.

Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком з горіхами.

– Що це? – здивувалася матір.

– Приз за боротьбу на світовій арені, – незворушно крутив вуса.

Мати картинно сплеснула руками:

– То це ти, Максиме, виходить, на ярмарку боровся?

Вона знала, що казала, бо її чоловік вряди-годи любив на людях похизуватися своєю силою.

– Та де там мені, – показно засумував він, – я ж способам тої клятої боротьби не вчений. Це все він, – вказав рукою на свого меншенького.

Той стояв посеред хати із запамороченою од щастя головою, намагався сказати просте слово «так», але й на це його заціпило.

– Як? – дивувалася матір. – Усіх переміг? – не вірила вона.

– Усіх до однісінького!

Іванко ковтав повітря, рвався розповісти, що йдеться лише про його однолітків, що він боровся із дітьми, однак кавал стиснувся в нього під горлом, і він міг лише крутити головою, однак матір із того нічогісінько не розуміла.

Якось мама почула крики на вулиці, визирнула з-за тину й побачила гурт дітлахів, які, з усіх боків підтримуючи, вели додому її Іванка... Ноги йому не слухалися, він ледве волочив їх, а голова була закривавлена...

– Ой, Боже!

Сплеснула руками вона й кинулася до сина.

Той кволо до неї намагався посміхнутися.

– Хто? Хто це тебе так? Хто побив? – кричала. – З ким боровся?

Усі діти намагалися пояснити, але із загального крику нічого не можна було втямити.

Вона змусила всіх замовкнути й дала говорити лише Охметкові, синові пастуха. Той розпочав:

– На березі гралися й побачили каменюку. Почали спорить, хто підніме. Ніхто не зміг. І навіть я не зміг.

– Ну?

– Тоді взявся Іванчик, і вже мало не підняв. І тут... Він уже майже підняв. І тут...

– Що? – не витримала матір.

Нарешті слабким голосом заговорив сам Іван:

– Піднімав каменя. Уже й був підняв. Той скраю тріснув... І – по голові. Лусь!

Мати сплеснула руками, вхопила за голівку Івана, почала несамовито цілувати.

– Він втратив був тяму! – гордо продовжувала малеча.

Мати повела сина до хати, почала промивати волосся.

Од нового болю Іван був мало не скрикнув, однак втримався, щоби знову не злякати маму.

Коли зібралася вся сім'я, то подивувалася на перев'язану голову Івана. Вислухавши всі пояснення, тато Максим висловив діагноз:

– Ну, це добре, що камінь вдарив по голові. Може, вона нарешті думати почне?

– А як не почне? – підколов брат.

– Тоді нехай ще раз вдариться об той же камінь. Будемо бити, доки не порозумнішає.

Мати й не знала, чи вірити, чи ні?

Чи це чоловік правду каже, чи так жартує – ніколи за його незворушним лицем не вгадаєш.

– Годі мене дурити! – скрикнула вона. – Краще скажи, до якого лікаря повезем? Може, до волосного?

– Та є й тут один гарний лікар, – крутнув вуса Максим, – та ще й такий, якого наш Іванко найдужче любить...

– Хто? – в один голос вигукнула сім'я.

– Борщ, – була відповідь. – Він же, наш малий, борщ найдужче любить... Отже, стара, – звернувся він до своєї геть не старої дружини, – споряджайся на борщ, але не простий, а гетьманський.

Нащадок козаків, Максим вірив лише у все те, що існувало козацького. А надто – гетьманського.

Діти знали, що воно таке, куштували вже не раз, тож голосно зраділи. Такі ліки вони б споживали й здоровими.

– Тільки, мамо... – почав просити Іванко.

– Тільки більше буряків покласти? – вгадала вона.

Максим сидів і на все те незворушно дивився, не виявляючи своєї радості, бо вона найбільша була, коли сім'я отак весело розважалася.

Наступного ранку сусіди, донюхуючись до повітря, дивувалися:

– Ти ба, Піддубиха на гетьманський борщ спорядилася. Хіба свято яке? Наче й нема сьогодні ніякого...

– Еге, свято, – казали інші, – малий Іван живий лишився, яке в неї свято може бути краще?

А рецепт гетьманського борщу полягав, по-перше, в тому, що готувати його треба починати аж удосвіта.

Спершу варилася баранина, виймалася, одкладалася – це потім буде, на другу переміну. Далі так-само варилася свинина. Потім телятина.

Відтак півень варився – і теж виймався, остигав, чекав на свій час. Далі в борщ клалося все, що до нього зазвичай і годилося, – квасоля, смажені буряки, картопля, морква, цибуля і все інше, на нашій землі годяще.

Головний секрет полягав не в таємній ложці меду, не в товченому часникові зі старим салом, не в підливах – масних, пісних, борошняних, крохмалевих і бозна яких, що їх рецепт у кожної господині передавався з покоління в покоління й тримався в найсуворішій родинній таємниці; а в тому, що заздалегідь смажилися карасі й насамкінець, у друшляка кладовлені, занурювалися на деякий час до казана – от лише після того борщ ставав по-справжньому гетьманським!

Мала така страва ще одну чудодійну властивість – варився ж бо він цілий день, тож уся сім'я, стражденно нюхаючи його випари, переймалася нелюдським бажанням до нього.

І накидалася мов навіжена.

Яка ж хвороба втримається перед таким лікуванням?

Звісно, що ніяка. Особливо хвороба богатирського походження – розбита голова од першої ложки враз забувала про всі свої рани та болячки.

Бо смачнішого буряка, як у гетьманськім борщі, на білому світі не існує.

От тепер хто б міг уявити, якого смаку мав там улюблений Іванком буряк? Бо як не крути, а в будь-якому борщі, бодай і в гетьманському, найголовнішим був хто? Та він же ж! Таким буряком жоден цар на Землі не погидував би. Та що цар? Гетьмана такого на землі нема! Тож і наминав його молоденький богатир, гадаючи, чого б такого важкого ще раз собі на голову кинути, аби мама його ще раз отак полікувала...

– Диви, як наминає, – не одриваючись од страви, мовив Максим, – буряки трощить, а м'ясо оминає. Диви, щоб він собі ще якої хвороби не заподіяв, аби ще раз таких ліків скуштувати.

Читав думки!

Малий Іван аж ложку од того на стіл впустив, однак, схаменувшись, підхопив, тут не можна було відволікатися – їли ж усі з одної великої мисюри – зазіваєш, то один-два сьорби й проґавиш!

Потім уже, коли сім'я одпала од столу, коли мама міняла перев'язку на нерозумній синовій голові, він несподівано запитав у неї:

– Мамо, а куди всі зміюки подівалися?

Вона насторожилася, бо не чекала такого терапевтичного ефекту. Які зміюки? Про що він марить?

– Про що ти, синку?

– Ну, оті зміюки, яких наші богатирі перемагали. Де вони всі поділися?

Мати лагідно посміхнулася й притулилася щокою до його голівки.

– Заздрість людська зжила богатирів зі світу.

А от чи всі зміюки скінчилися? Де там. Тепер інші зміюки! Лихварі, крутії та жмикрути, таких повнісінько.

Вона б хотіла сказати малому, що й богатирів геть не стало на нашій землі, однак, подумавши, відповіла інакше:

– Оце вони лише повилуплювалися, нові змії.

– Нові? – майже зрадів він.

– Так, любий.

– А вони скоро підростуть? – напосідався він.

– Ну, не дуже скоро, потрошку. Саме коли й ти виростеш добряче, то й вони вже будуть дорослі.

І хлопчина враз заспокоївся.

Він задрімав, напрочуд ситна їжа навівала йому й добрячого сну: як він їде чистим полем на богатирському коні, і як різна нечисть, зачувши його ходу, ховається подалі в свої глибокі нетрища...

Чому?

Бо бачили грізну зброю в руках богатиря.

Ба, найгрізнішу в світі – оту надломлену скраю каменюку, трошки закривавлену збоку.

Історія людини в історії людства

Іван Піддубний, безперечно, найбільший світовий борець, шестикратний чемпіон світу, котрий утримував цей титул поспіль двадцять п'ять років!

Він іще замолоду став живою легендою. А відтак до п'ятдесяти двох років виступав і перемагав на світових чемпіонатах, а до сімдесяти – на вітчизняних.

Таке годі й уявити – тим паче, що змагався він у надважкій категорії, бо важив сто двадцять кілограмів.

Коли він гастролював по США й також став там чемпіоном – його у віці п'ятдесяти семи років обрали найгарнішим чоловіком цієї країни!

Народився Іван Піддубний 9 жовтня (26 вересня) 1871 р. на Полтавщині в с. Красенівці, нині Черкаської області. Помер у м. Єйську 8 серпня 1949 р. в цілковитій бідності...

Це був дуже оригінальний чоловік, мав на все свою думку. Секрет його сили полягав у вегетаріанстві (споживанні лише рослинної їжі), а також у постійному носінні в руках двопудового чавунного «ціпочка».

Перед кожним виходом на арену молився за Україну, тому й перемагав.

За життя зазнав багато кривд, однак мужньо долав їх – досить згадати захоплення влади білими, червоними та переслідування чекістами, німецьку окупацію та знову комуністичну.

Він кілька разів втрачав усі свої статки, однак знову ставав на ноги, знову боровся на змаганнях, знову починав тренувати юних атлетів і, головне, знову й знову перемагав.

БА, ЯКИЙ!

От хто не вірить, що зорі пахнуть?

Навіть більше того – духмяніють.

Отак теплої ясної ночі ляж, заспокойся, оддихайся, вдивися гарненько в зорі та й потягни носом – і одразу відчуєш, яким духом тягне з тієї висоти, терпким і чарівним, од якого починає крутитися голова.

Отаку розвагу вигадав собі маленький Сашко Шаргей.

Він би охоче поділився своєю таємницею з кимось, однак, незважаючи на свій надто юний вік, чудово знав: засміють.

Затюкають, не дадуть проходу, тицятимуть пальцями або й просто заштурхають.

Особливо, коли довідаються про інші його дива.

Які?

Отак, коли лежиш і довго на зорі дивишся, настає дивовижна мить, коли всенька Земля, увесь обрій – перекидається догори ногами, – і вже ти не лежиш на траві, а навпаки – ти вже висиш над зірками, наче приліплений спиною до виднокола, а під тобою велетенський, безмірний світ, набагато більший, аніж твоя планета.

Дух перехоплює, бо ти стаєш невагомий над цим безміром, і тобі здається: ще трохи – й ти полинеш туди, до того сяйва, до тих далеких і незнаних світів.

Ну, з ким про таке можна погомоніти?

Та би й з учителем астрономії, та би й з батюшкою – а однак лячно. Ще й з гімназії виженуть за такі ідеї.

Бо коли довго дивишся на зорі, то обов'язково одна зірветься й помчить, сяючи, на Землю. Отут і постає крамола: а чи є такі сяючі зірки, котрі б летіли навпаки – із Землі в небо?

Чому вони не хочуть летіти навспак – адже там, у глибині сяючого Космосу, набагато цікавіше, ніж тут, на грішній Землі?

Ось які думки турбували малого Сашка.

А тим часом він дивував учнів та викладачів Полтавської гімназії геть іншим. Був дуже обдарованим учнем з усіх дисциплін, однак кожну вільну хвилину віддавав... футболові!

Біг на берег Ворскли, де була для цього спеціальна галявина, яка приваблювала чимало шибеників.

А головне – й охочих подивитися, як гімназистики продують матч збірній дворовій команді.

– Навіщо тобі цей примітивний спорт? – питали вони.

– Бо він найкраще загартовує тіло. Футболіст не боїться ніяких ударів і падінь. Привчається добре падати, не зазнаючи ушкоджень.

«Що у нього в голові? – дивувалися всі. – А такий же шляхетний юнак, німецького аристократичного роду, з фон Шліппенбахів».

– Ге, – сміявся про себе Сашко, – якби ви взнали, що в мене в голові, то перелякалися б іще дужче.

Бо було в нього в голові таке:

Як долетіти до Місяця й повернутися назад.

У голові вже поставали схеми польоту, які потроху навіть обростали математичними формулами.

Де він їх брав?

Та сам вигадував, лише ні з ким про це не ділився, бо мав гострий розум, який підказував: за такі думки можна й з гімназії вилетіти.

І не тільки.

А до чого ж тут футбол? – постає питання.

А до того, що Сашко сам вирішив летіти до зірок!

І вже змалку посилено гартував тіло, піддаючи його перевантаженням. Різноманітним поштовхам, кульбітам.

Звісна річ, тут і атлетика годиться, й гімнастика, а особливо акробатика..

Однак футбол мав ще й ту перевагу, що м'яч, од удару обертаючись, дуже був схожий на небесне тіло, яке, хоч як ти не намагайся його загилити ногою до рівного польоту, а, обертаючись, він весь час завертає на траєкторію.

Оці траєкторії найбільше й цікавили Сашка.

Саме завдяки дослідженню їх він дивував команду напрочуд закрученими ударами у ворожі ворота, – коли він бив, здавалося, в правий кут, туди й кидався воротар; але потім м'яч, вигинаючись, летів дугою геть у протилежний.

– Гол! – кричали вболівальники од захвату, що ніхто не міг передбачити, куди ота шкіряна куля полетить.

Ніхто, крім самого Сашка Шаргея.

Його цікавило все навколо, що мало кулясту форму.

– Ну от, пошли його по воду, – сердилася бабуся, – то йому мало принести відро, він його ще й довго крутитиме!

Ну, по-перше, крутитиме, щоби розвивати силу.

Це ж, доки те відро донесеш, скільки її можна розвинути.

А по-друге, можна досліджувати відцентрову силу, яка чомусь не дозволяє вихлюпнутись воді.

От у чому секрет поведінки шибеника!

Одного ж щасливого разу мокра дужка відра вислизнула йому з пальців – і відро несподівано легко злетіло вгору й полинуло аж понад вишню. Відтак, подолавши значну відстань, влучило в дашок невеличкої собачої буди, й песик Сірко, який мирно дрімав там, з переляку мало не зірвався з цепу.

І не так од удару, як од несподіваної купелі.

Відро ж, звільнившись од води, несподівано зробило ще одну дугу й зникло за парканом.

Сашко стояв, як зачарований: ці дві траєкторії закарбувалися його внутрішнім зором.

І ні шалений гавкіт чотириногого друга, ні голосні нарікання любої бабусі не могли вивести його з такого стану.

– Дві траєкторії в одній, – шепотіли його вуста, остаточно злякавши бабусю й песика.

– Про що ти, внучку? – сплеснула руками бабуся.

Їй непросто було виховувати сироту.

Адже і мати Сашкова, й тато, сказати б, були занадто дивакуватими. Через що й так рано померли... І ось тепер маєш – ще й онучок химери жене...

– Бабусю, люба, це ж таке диво.

– Яке?

– А ось спробуйте отаке відро штовхнути через вишню. Та ніхто й ніяк цього не зробить! Навіть з розбігу ногою вдарити – воно не перелетить. А розкрутивши, й енергії витратиш небагато, і можна закинути його куди завгодно.

Бабуся широко розкрила очі й вуха, зачувши таке.

– Та навіщо ж відро закидати? – майже зойкнула вона. – Відро потрібне в господарстві, а не для закидання.

А сама подумала:

«Мабуть, його в голову отим футболом сильно вдарило... А такий же здібний і до музики, і до наук. А тут на тобі – відро».

Що таке – сила небесна?

Це найбільша сила, бач, вона всі зорі обертає.

Ось які думки турбували Сашка, доки він ніс нове відро додому.

Вже не крутив його, щоб не лякати любу бабусю, бо зрозумів, що обертова сила – найдосконаліша.

Інша справа, як тепер ту силу вдало використати? На благо людству, на благо Космосу.

Вітряки віддають свою енергію зернам, перетираючи їх на борошно.

Тихцем залізши до вітряка, Сашко годинами міг дивитись, як обертаються велетенські шестерні, передаючи зусилля одна одній.

Доки воно не досягне важезних кам'яних жорен, несподівано легко рухаючи їх, крутячи.

Особливо дивувало малого, що зроблені вітряки не із заліза чи міді, а з простісінького тобі дерева!

Однак, незважаючи на такі навантаження, це дерево служило століттями, перемелюючи зерна на борошно.

– Зрештою, увесь той хліб, який ми їмо, був перемелений саме завдяки такому простому й геніальному дерев'яному винаходові, – шепотів він, зачудовано спостерігаючи.

Але ж колись, дуже давно, знайшовся перший винахідник, який так вдало пристосував силу обертання вітру й збудував першого вітряка! Адже раніше людство терло зерно на борошно руками, витрачаючи велетенські зусилля...

«Ну, скажімо, таких вітряків у Полтаві набереться з сотню. Але ж скільки вітру даремно пропадає, віючи поза Полтавою, – міркував хлопчина. – Скільки сили марно гине, вітрової... Хоча, з іншого боку, якщо й ту силу запрягти, то де ж набрати стільки зерна?»

Різні думки оберталися в його голівці, неначе оті шестерні, однак потроху вони давали і якісь наслідки – неначе оте дивовижно чисте борошно, яке поставало й поставало з-під жорен.

Ось Космос, він усе обертає – і нашу планету, і моря на ній, і вітри, а вони вже обертають лопаті на вітряках.

То виходить, що вітряк, зрештою – це такий же вічний двигун, як і Космос?

У вільну хвилинку, бувало, прилине він до бабусі та й попросить:

– Бабусечко, розкажи мені про летючий корабель.

– Та ти ж цю казку вже тисячу разів чув, – посміхнеться бабуся.

– Ну, то розкажи ще разочок.

– А ти не будеш більше відрами кидатися?

– Уже не буду.

– Ну, то слухай.

І полинуть вони вдвох туди, на небо, де летить дивний корабель, усе вище й вище, до зірок, яких розкидано там безліч, неначе зерен. І далі, далі, доки тих зерен не стане так багато, як дрібного борошна...

Бачить бабуся, що малий уже спить. Лагідно посміхаючись, обережненько вкриє його, поцілує, загасить свічку, тихенько перехрестить, аби йому ще кращі сни снилися.

Одного разу Сашко вкладався спати, вже й бабуся перехрестила його, – аж раптом за вікнами щось блиснуло, засичало несамовито й вибухнуло.

Бабуся з переляку перехрестила й себе.

Ще б пак!

Надворі стало ясно як удень – небо осіялося численними спалахами.

– Свят-свят! – зірвалося в старенької. – Щось трапилося? Свято яке?

– Чиновники гуляють, – почула вона од онука. – Феєрверки запускають на честь ревізора зі столиці.

Бабуся здивувалася:

– Ну й слова пішли – фаєр... феєрверки, такого з першого разу й не вимовиш. Звідкіля воно взялося? Що це таке?

Сашко скорчив найрозумнішу міну й почав пояснювати:

– Це коли порох підпалити з одного боку, то він полетить у протилежний.

За шибками шалено свистіло, шипіло й вибухало.

– Боже, то на це в них гроші є...

Ще раз перехрестилася вона.

Сашко на те лише сумно зітхнув:

– Та не грошей жаль, бабусечко, а змарнованої сили.

Старенька здивовано глянула на улюбленого онука, почувши од нього такі поважні слова.

– Якої сили? – запитала вона.

– Ну, цієї, порохової, – хлопчина ще не знав, як її інакше назвати.

– А на що ж вона ще годиться, як не розважати начальство? Оце я тільки-но пригадала, що за старих часів багатії тут ще й не таке витівали – стільки вогню робили, здавалося, небо запалять.

А хлопчика мучила інша думка: якби ж то знати наперед, що в небо вогні запускатимуть, то можна було би прибігти та уважно роздивитись, як вони влаштовані, як заряджаються і як націляються вгору.

– Жаль, – мовив хлопець. – Дуже жаль.

– Чого тобі жаль?

– Та жаль, адже всі ці заряди можна було позбирати докупи – ото б полетіло!

Бабуся ще раз хотіла перехрестити онучка, однак рука її завмерла од несподіваного запитання:

– Куди... Куди б полетіло?..

– Як це – «куди»? До зірок!

Бабуся аж затамувала подих:

– Навіщо?

– Як це «навіщо»? Щоб подивитися на них, бабусю. Вони ж такі гарні! Гарніші, мабуть, за феєрверки.

– А звідки ти знаєш?

Справді.

Він би міг сказати, що коли довго дивишся на зоряне небо, то більшої краси годі й шукати. Звісно, що зблизька зорі мають бути набагато гарніші.

Однак не став пояснювати, а вирішив заснути – може, йому знову насняться далекі світи...

Наступного ранку він хутко побіг на берег Ворскли, звідкіля стартувала вогненна розвага.

Однак окрім випаленої трави та розкиданих обгорілих клейтухів нічого цікавого там не надибав.

Одгоріло.

Ти ж не полізеш у небо та не позбираєш там учорашніх вогнів?

Лише вітер підносив угору й крутив там порохове згарище. А на тому березі ріки він несамовито крутив лопаті вітряків.

Сашко стояв і знову думав про те, що скільки вітрової сили марно пропадає там, де вітряки не стоять.

Це скільки б летючих кораблів можна було в небо затягти. А з іншого боку – де ти стільки кораблів набереш? На весь вітер...

Колись у нього була ідея – нахилити двоє дерев за допомогою довгих вірьовок, у тятиву закласти щось важке – й випробувати на дальність польоту.

Тепер же, після його осяяння з відром, він вирішив діяти інакше. Тобто використати кругові рухи, які здатні спрацювати ліпше.

Одної чудової днини під парканом Шаргеїв з'явилися таємні постаті – кілька хлопців, зігнувшись, скрадалися, пригинаючись до землі. Лише блиск кокард на кашкетах видавав гімназистів.

Песик Сірко зачудовано дивився на цих диваків, міркуючи, гавкнути, а чи краще заховатися в будку?

Друга думка переважила, і він заліз туди якомога глибше. І вчасно, бо здоровецький шмат сіна заткнув отвір до його собачого помешкання.

Потім Сірко відчув майже невагомість – коли багацько рук підняли будку й понесли разом із її власником геть із подвір'я.

– Що за дивина? – міркував він. – За яку честь мене отак шанують?

І ось незабаром берег Ворскли побачив дивовижну процесію, яка несла в будочці песика Сірка.

Той, протикаючи сіно, визирав звідтіля занепокоєно, однак щоразу отримував кусень смачненької ковбаски, яка заспокоювала сумління.

До того ж, хлопці дбайливо підмостили його свіжим сіном, і тваринка дивувалася, за що їй такий комфорт?

А ті, дійшовши колодязя-журавля на березі річки, одчепили од тваринки ланцюга, нахилили його аж до цямрини, од'єднали тягу з відром, а натомість із цього кінця постановили будочку із Сірком.

Аби він марно не хвилювався, дірку до його оселі заткнули чималим шматком сіна.

Усе завмерло.

– Пускай! – скомандував винахідник цього дивовижного проекту Сашко Шаргей.

Хлопці, які тримали дишло колодязя, разом одскочили.

Воно, скрипнувши, злетіло догори й пружно жбурнуло увись будочку з Сірком.

Той несамовито заскавчав і навіть устиг гавкнути, перш ніж його домівка влучила в річку.

Занурилася – та перш ніж випірнути, на поверхні води з'явився, увесь оповитий мокрою соломою, герой польоту песик Сірко.

Він почав щосили пливти до берега, однак, побачивши тамечки цілий гурт експериментаторів, вирішив за краще піддатися течії, щоби потім вигребтися десь у безпечнішому місці.

Усі аплодували, вітали винахідника Сашка Шаргея, бо такої забавки Україна ще не знала.

– А добре, що ми з нього ланцюга зняли, га?

– Хо-хо-хо! Го-го-го!

Жартували друзі, тицяючи пальцями на будочку, яка, випірнувши, коливалася на хвилях.

А також на зачудованого Сірка, котрий не знав, чи її охороняти, чи махати лапами до берега.

– Не завадило б тепер жбурнути чогось важчого, – виник новий науковий проекту гурті.

– Чи не попового підсвинка? – пролунала пропозиція. – Такий уредний, скільки городів перепсував.

– Еге, може після польоту порозумнішає? – радили інші.

Сашко ж обійшов колодязя-журавля, обмацав усі його деталі, переконався, що вони міцні, не постраждали од попереднього «пострілу».

– Ну, що? – питалися друзі.

– Думаю, треба тягаря доважити, – повільно, замріяно промимрив той.

– Точно, на підсвинка нехай важить! – реготнули друзі.

– Ти ще спробуй його злови...

– Так тобі його піп і віддасть!

– Зловимо будку, зловимо Сірка – та й ще раз! – порадників було багато.

І вже хотіли полізти на «коромисло» колодязя, аби знову нахилити його до цямрини.

– Ніяких підсвинків, – почули вони несподівано, – ніяких Сірків.

Здивувалися:

– А кого ж тоді ще?

Сашко довго тягнув паузу, доки вимовив:

– Мене.

Усі перестали навіть дихати.

Знали добряче, що він здатен на неабиякі витівки, однак щоб до такого додуматись?

Він мовчав.

Не міг же розкрити найважливішу свою таємницю, що тренує своє тіло, готує себе до космічних перельотів?

В епоху, коли лише перші літаки-«етажерки» заледве одірвалися од землі – про які ж космічні перельоти можна мріяти?

Але все ж одірвалися од землі оті незграбні «етажерки»!

А от про політ з катапульти-колодязя і мріяти не треба.

Ось він – давній, міцний, дубовий, стоїть поруч, очікує, готовий до нового випробування.

Принесли чималу каменюку, і під керівництвом винахідника примоцували її собачим ланцюгом знизу до тягаря.

Тепер нахиляти «журавля» стало набагато важче.

Та й скрипів він дужче, тому вісь Сашко наказав добряче змочити, аби зменшити тертя.

Він ліг на коромисло головою донизу. Дехто не витримав і одвернувся од страху. Старші хлопці вже втомилися тримати, коли нарешті почули спокійне:

– Пускайте.

Одскочили.

Здавалося, журавель на мить завмер, міркуючи: а чи варто йому таке робити?

Однак спершу повільно, потім чимраз швидше почав випростувати свого дишла над берегом, а коли тягар ударився в землю – потужно стрепенувся і жбурнув винахідника в небо.